34. Лист Федьковича до Танячкевича, Климковича і Шашкевича

Братіки моі якъ рідні!

Спасибі Вамъ за вашь даръ та за вашу щирість. инакъ ни вмію вамъ подякувати, бо слівь мині ни стає. – Спасибі братіки моі: най васъ Господь ласковъ своёвъ небесновъ помилує. – А я вже гадавъ, що я сирота! – ни правда: хто такихъ щирихъ побратимівь у світі має, той ни є сирота. – Спасибі брати. –

Я ни бувъ ніколи ще безъ gрейцаря. и теперь Богу дякувати, ні, але якъ бисте були мене не помилували, то мусівъ бихъ туть погибати, а такъ зможу ся може домівъ дістати, та тамъ умератиму: моє здоровя пішло за водою, – довго нима мого віку, груди скажені: – да буде ваша слава, пани моі милі, що ни туть загину а дома, – ни ме мині ся здавати, що вміраю, але що ся на світъ рожу. – у своімъ краю, мижи чорними нашими горами, біля моіхъ сестричокъ спочиватиму, – спасибі вамъ братя!!!!!

А все мині таки жаль, – чого ви ся братіки моі за длі мене такъ тратите, такъ убиваєте? – Ни робіть сего білше, други моі сизі, ни робіть, ни рвіть мого серця! – ци ни доста слово добре відъ васъ почути? – и те ще за богато безталанному, а гроший ни шліть мині братіки білше, бо ни прийму, бігме ни прийму, – або ви може маєте золоті своі гори, аби ви мині тількі гроший слали? – Але то усе ти виненъ. Данку, янгеле мій добрий, усе ти – диви ся лишъ, абесъ якихъ калабаликівъ вітакъ ни мавъ. бо ни въ кождого гадка однака. – А тобі зновъ брате Климкевичу, спасибі за щире та сердечне твоє слово, але за тількі мині жаль, що викаєшъ. – таже ми не жиди, аби ми ся вайкали, ми козаки, – такъ принаймній Танячкевичъ каже, а правду каже.

Тобі, співаче нашъ любий, брате Шашкевичу. красно дяковать за щире твоє слово, та ни гнівай ся на мене за перший мій листъ, – отъ чоловікъ слабий говорить, та самъ ни знає що, такъ и я, прости братчику, я тебе ще ни знавъ, ажъ теперь тебе знаю.

А щожъ білше напишу? – а от що: чиму Кость [Горбаль] до мене нічо ни написав? Я єго чий ни розсердивъ. – Жаль мині. –

Я все ще ни вихожу съ хати, въ грудехъ пече якъ вогнемъ, лікаръ ни знає ради. – Нашъ маёръ поіхавъ до Германштату, очикую го якъ Бога, може би мині давъ урлёпъ до дому. – Дуже мене душя тягне, – тяжко бо чосъ умірати на чужині, охъ тяжко! – Та и це ни знаю, ци позволить мині маёръ. – вінъ чехъ. –

А щожь білше, братіки моі, казати вам му? -Зачавемъ моі поезіі переписувати, а якъ скінчу, то пришлю вамъ іхъ братя. Симъ часомъ поселаю вамъ одну думку тай мого «Кобилицу»; пішлітъ го на Украіну, а сами дивітця братя. аби я ни мавъ якоі гризоти. – Ви мене розумієте. – Скоро сесъ лисъ скінчу, беру ся Новобранця переписувати.

Скоро манускріптъ моіхъ поезій буде готовий (: може за 3 місяці, бо я усі моі поезіі переиначую:), то заразъ вамъ пришлю, сли ласка вашя буде, виданямъ ся займити, a вітакъ озму ся до Добушя, коли доти ще дочикаю. – Дуже мині той Добушъ чось на души тяжить, ажъ снитця мині часомъ.

А ни могли би ся моі поезіі на Україні друкувати? – Я бихъ радь, аби мижи ними и Новобранчикъ и Кобилиця були.

А якъ вамъ ся Буковиньскі співанки ладя? напишіть мині братіки, най знаю, ци вамъ ще де які поселати ци ні? – Маю я іхъ до сто.

А теперь най вамъ ще напишу, що мині ся тоі ночи снило, якемь мавъ вашь листъ зъ грішми дістати: снить мині ся, що я десь прийшовъ до дому въ Сторонець, а самъ десь по гуцулски убраний, якъ давно бувало: ногав(и)ці чирвониі, сардакъ чорний бланений, а на голові крисаня зъ полами, а самий десъ такий емь великий вирісь, що страхъ. Зробивь я ся десь коло церькови. дзвони ни грають ні! – а я десь собі гадаю: вступю й я, та подякую Богу милосерному, що ми допомігъ, домівъ ся вернути. – Вхожу я въ церьковъ. а тутъ уже по Службі, а середъ церькви стоітъ багато, багато попівъ, а всі молоденькі без борідъ, и кождий тримає въ одні руці мирничку а въ другі кружечокъ зъ нафоровъ святовъ, и кождий, кождий зъ нихъ мене помирувавъ и давъ мині по крішецці дори. – Иду я до дому. е що, гадаю я собі, чо я маю обходити ажъ до ворітъ, коли я можу церезъ парканъ скочити, та борше дома бути, отъ и скочивъ церезъ парканъ, ажъ у городі (: пробачте ми за слово:) такий величезний пацюкъ десъ риє. страхъ, – але я заразъ пустивъ ся до него вигонити: ледви ни ледви я біду вигнавъ зъ городу, але вінъ усе таки розломивъ воротечка, утікаючи. Злагодивъ я нарешті и ворітця, а самъ иду въ хату. – Куда, гадаю я собі, ити перший разъ, ци въ хатчину ци въ світлицу? – Е, піду перший разъ до хатчини, – ухожу, а неня берутъ білу сорочку. – А ви, кажу, ненько перебераєте ся? – Абожъ за 14 роківъ ни часъ синку? – кажуть неня, – але доки я ся переберу, кажуть далі, йди собі синку въ світлицу. тамъ є гості, тай милі гості, привітай іхъ. кажуть.

Вхожу я до світлиці, ажъ тутъ столи доокола, білими скат(ерт)ями застелені, а за столами – усі тоті молоденькі попи, що въ церькові були, але вже ни въ фалонахь, але всі такъ якъ я по гуцулски убрані. Скоро мене вздріли, заразъ и повставали, кресані поздоймали, и стали мене за рядомъ цілювати. – Теперь уже, кажуть, ти нашь, ми тебе ніколи не пустимо. – Та бо я, кажу, и ни прийшовъ на таке, аби ся зъ вами розходити, але на таке, аби зъ вами ся вже ніколи, ніколи ни розійти.

А що, ни дивний се сонъ? – дай Боже, абихъ такъ по правді вечора дочикавъ, якъ поправді вамъ уповідаю. –

Що би я ще вамъ такого цікавого написавъ? – ни знаю, єй Богу ни знаю з утіхи що и писати, такъ мене вашъ листъ розвеселивъ. – Спасибі братіки, усімъ вамъ спасибі. – якъ прийду домівъ, то найму за ваше здоровя службу Божу у наші церькові, Богъ прийме, а коли вже мою молитву ни прийме, то прийме слези ненечки моі старесенькоі, – она до віка за васъ молити ся ме та Господа милосерного благодарити, що такі щирі душі мині навернувъ. – Най она вамъ подякує, ни я, бо я ни годенъ, соколи моі, – ехъ Боже милий, Боже праведний, ще [витерте слово: абимъ?] передъ смертію въ горахъ [ся мігъ?] побачити! – Спасибі братя! –

A щожъ тамъ парубоцтво наше робить, миромъ? – най здоровеньке буде, та величне якъ колачі пшеничні. – А мене най ни забуваютъ. –

Ще разъ братіки моі милі: дяковать вамъ красно за серце ваше ласкаве, за думку вашу козацьку. – А тебе, братіку Танячкевичу, ни забуду до самоі смерти, – щістя, здоровя, долі доброі буду Тобі у Господа милесерного (!) благати, а ти ни забувай мене и на далі, якъ я тебе на віки, на віки не забуду. Прощай, братіку:

Федьковичъ.

Примітки

Сей лист є, як із змісту видно, з січня 1863 р., писаний на трьох картках листового жовтого паперу в 4°. – Д. Т. Ревакович подав із нього у «Зорі» 1891, стор. 67, тільки кілька рядків. – Власність тов. «Просвіта». – О. М.

калабалик – переворот, неприємність. – М. Ж.

Германштат (румунськ. Sibiu, німецьк. Hermannstadt, угорськ. Nagyszeben) – сучасне місто на півдні Трансільванії, у сучасній Румунії.

урлёпъ – відпустка або й відставка зі служби (німецьк. Urlaub). – М. Ж.

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 63 – 66.