Лукьян Кобилиця
Юрій Федькович
Було колись в Буковині –
Добре було жити,
Не знали ми, що то біда
Та про що то тужити.
При кобзині зійшла днина,
При скрипочці нічка;
А вна собі молоденька,
Як у траві чічка,
У батенька у Стефана,
В Волощині неньки
Пробувала. Не спиняли, –
Що багло серденько,
Що хотіла, те й робила:
Гуляти – гуляла;
А хотіла рано встати;
То рано вставала,
А хотіла попіспати
В шовкових перинах,
То ненечка старенькая
На пальцях ходила,
Журилася, молилася,
Двері підливала…
На острішку в’ють голуби, –
Вона їх вмовляла:
«Не гудіте, голубчики,
На побиті хаті,
Не будіте мою дочку
В тисовій кімнаті,
Бо я знаю, коли маю
Донечку будити…»
Не плач, серце Буковино, –
Що ж мусиш робити,
Коли така уже доля
Твоя на сім світі!..
Батько помер, неньку вбили,
А сироти-діти
Розібрали добрі люди
Нібито за своє:
Одну турчин, другу москаль,
Тебе, серце моє –
Буковино, на аркані
Повів німець з Відня
В свою глуху Німеччину, –
Головонько бідна! –
Та й запродав ляшкам-панкам
У другу неволю…
Буковино, серце моє,
Лишенько з тобою!
Шумить, летить наш Черемуш
Кровавий у море,
А могили берегами
Чорніють, як гори:
Кого ляхи замучали,
Кого утопили,
А хто не ждав, поки втопя, –
Сам скочив у филю.
Сумно зарув наш Сокільський,
Голосить Сучава:
«Сини мої нещасливі,
Нащо ваша слава,
Нащо думка козацькая,
Батьківськая воля,
Коли усі погинете
У ляцькій неволі!..
Сперли ліси, сперли пашу,
Дров ні хворостини,
Ваші жінки, ваші діти
Від студені гинуть.
А з-під вас ся поточіли
Кровавії ріки, –
Сини мої, сини мої,
Пропали навіки!
Навіки-сте запродані
У панську неволю,
А нікому уступитись
За праведну волю…»
Уступався Юрій Гінда –
Нема ‘го на світі;
Уступався Поколія –
Пішов в землю гнити.
Обізвався Кобилиця:
«Гори мої сині,
Аби я вас вирятую,
Або за вас загину!»
Стоїть місяць серед неба,
Нікому не світить;
Русалоньки не виходя
На берег ся гріти.
Тільки сови посідали
Собі на коморі
Та хтозна-що межи собов
Потихо говоря;
Може, собі нагадують,
Як колись-то було
На волоській Буковині?
Було, та минуло!
А може, вни говорили
Про руські соколи:
Чи муть вни ще гнізда вити
На тім Довгім полі?
Святий знає, – я не знаю…
Сердечко щось мліє…
Ходім ліпше подивитись,
Що в Плоскім ся діє.
Сидить Лук’ян конець стола,
На руки схилився;
Сидя кругом депутати –
Кождий зажурився.
Вернулися сеї ночі
Від цісаря з Відні –
І там нема порадоньки
Головоньці бідній…
Цісар сидить на стільчику
Та в картах ся грає,
А ті гори буковинські
Нехай пропадають!..
Нехай пропадають, нехай погибають!
Коби таки вигиб увесь руський рід! –
Так німці си нишком у Відні гадають
Та риють великий, великий нам гріб.
Копайте, панове! Копайте здорові!
Хто яму копає – собі їй копає.
Не тому могила, кому їй зробили,
А тому, кого в ню відтак поховають.
А ми підем з топірцями
В зелену діброву,
Та витешем домовину
Велику кедрову,
Та пішлемо до цісаря
В німецьку столицю…
А самі ся подивимо,
Що наш Кобилиця
Молоденький виробляє
Та що єго гості
Депутати собі діють
В хаті на помості.
Скочів Лук’ян із-за стола:
– А сором-бо, браття,
А сором-бо журитися
У гуцульській хаті!
Наші батьки не журились,
Та й нам ще не конче
Журитися! Наша правда
Велика, як сонце!..
Ми не платим цісарщину,
Щоб німці з-за того
Справляли нам кайданнячко
На руки, на ноги!
Ми не даєм до прийому
Сини наші бідні,
Щоби цісар бенкетував
За них собі в Відні!
Не так, браття-депутати?
Він цісар для того,
Аби правду святу беріг,
Як бога святого,
Аби нарід ущасливить,
А не закопати!..
Ану, хлопці, ану живо
Коня осідлати
Мені мого вороного!
Що буде, те й буде, –
А я їду в Угорщину
До міста до Буди.
Угри волю добувають –
Поможуть і нашу.
А ви стада воронії
Женіте на пашу.
А як прийдуть з Угорщини
Від мене вам вісти,
Тогді треба, пани-браття,
На коники сісти…
А де тепер наш Черемуш
Глибокий ся точить,
Там мусить кров поточитись,
Панове-молодці!
А тепер ми за карим стадом –
В зелені діброви!
Поки верну з Угорщини,
Бувайте здорові!»
Пасе стадо воронеє
Шовкову отаву,
А пасучи, заіржало
За гуцульськов славов,
Бо втямилось дожидати
З Угорщини вісті,
Чи ще не час легіникам
На кониках сісти.
Чи час, ци ні – а хто се зна? –
Святий може знати!..
Ходім ми лиш, пани-браття,
Стада допасати.
Примітки
Отся поема заховалась у одинокій копії, зробленій невідомо ким і коли, і припадкові знайденій мною у Львові в р. 1878. Копія зроблена, видно, з оригіналу, хоч і не зовсім старанно; в писанні є неконсевеції: раз «не», то знов «ни», як звичайно писав Федькович, раз «Лукьян», то знов «Лукян», раз «шо», то знов «що»; кілька разів маємо «на Довгим» зам. «на Довгім», «в Плоским» зам. «в Плоскім» – знак, що копіїст був родом десь із Перемищині, де систематично змішують 6 відм. зі 7; так само копіїст пише часто «порадонькі», «Русалонькі», «батькі», «коникі»; є й такі форми, як «у хата» зам. «у хаті», «ущасливіть» зам. «ущасливить», «жените» зам. «женіте».
Всі ті недбальства копіїста ми посправляли, привертаючи по змозі текстові таку форму, в якій міг він вийти з-під пера Федьковича. Із сеї копії поема була друкована в «Зорі» 1891, ч. 1, стор. 9 – 10, хоч і з деякими перемінами в тексті та з досить значними пропусками, подиктовашім оглядом на цензуру. Варіантів того друкованого тексту, роблених редакцією, ми тут не виписуємо.
Щодо часу написання Лук’яна Кобилиці не маємо певної опори. В моїй копії за сею поемкою йде «Новобранчик», написаний, як звісно, 1862 р., та се ще не значить, що тоді ж мусів бути написаний і «Лук’ян Кобилиця». Др. Остап Терлецький запевняв, що обі поеми, якими характеризується сильний антинімецькнй і антимілітарний настрій Федьковича, були написані майже рівночасно; усякім разі в початку 1863 року поемка була вже загально звісна.
Очевидно, що збережений текст – це тільки початок поеми, власне, експозиція.
Сокільський – камінь, між селами Великий Рожин та Тюдів Косівського району Івано-Франківської обл.
Сучава – річка на Буковині, нині на кордоні україни та Румунії.
На тім Довгім полі – мабуть, сучасне м. кимполунг (Довгопілля) в Сучавському повіті, Румунія.
Плоске – нині Плоска, село Путильського району Чернівецької обл.
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 165 – 171.
Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1891, № 1, с. 9 – 10, із пропусками з огляду па цензуру.
Повністю поему надрукував І. Франко у Писаннях з анонімної недатованої копії. Цікава історія виявлення цієї копії.
І так, – повідомляв І. Франко, – 1879 р. [у Писаннях – 1878 р. – М. Щалата], переходячи попри лавку якоїсь перекупки на Краківськім [ринок у Львові. – М. Ш.], я побачив у неї досить грубий зошит 4°, писаний виразним руським почерком. Перекупка дерла з нього картки, завиваючи в нього черешні. Оглянувши одну таку картку, я побачив, що се народні пісні. Я відкупив у перекупки весь зошит за 10 кр[ейцарів] і знайшов у ньому, крім кількадесятьох народних пісень, переписаних десь у 1860-их роках (кулішівкою) не звісно, де й ким (перших кільканадцять карток зошита пропало), також копії двох Федьковичевих поем: «Новобранчика» і «Лук’яна Кобилиці». Певно, тоді, коли писано сю збірку, ті поеми мались у автографах.
А тепер автограф «Новобранчика» маємо тільки один, що донедавна був власністю проф. К. Горбаля (поема й присвячена йому автором), а недавно дарований ним у бібліотеку Наук[ового] товариства ім. Шевченка… А про другу іюемку, заховану в тій копії, про «Лук’яна Кобилицю», нема ніде ніякої згадки ані в листах Федьковича, ані в звісних мені листах його сучасників, і якби не та копія, припадком урятована мною від затрати, ми не мали би ніякісінького сліду, що Федькович написав коли-небудь сю поему – одну з кращих і щодо свого укладу найінтересніших поем Федьковича» [Франко І. Зібр. творів. У 50-ти т. – К., 1982, т. 33, с. 118 – 119].
В іншому місці І. Фраико зауважує, що поема «Лук’ян Кобилиця»
«в часі її написання видалася такою сміливою й революційною, що її більше як 20 літ не сміли не то друкувати, але навіть переписувати, так що вона дійшла до нас лиш у одній, припадково захованій копії» [Франко І. Твори. В 20-ти т. К., 1956, т. 19, с. 717].
У Центральному державному історичному архіві у Львові знайдено ще одну копію поеми – на жаль, неповну (не вистачає середньої частини, від слів «Сперли ліси, сперли пашу…» до слів «Що наш Кобилиця молоденький поробляє, Та що єго гості…»): ф. 309, оп. 1, № 1929, арк. 16 – 17 зв. На копії напис:
«Найдено між паперами покойного] Мелітона Бучинського. Передано в бібліотеку Наукового тов[ариства] ім. Шевченка. Богдан Заклинський. Станіславів, 22. XII 1908».
Висловлювалися різні припущення з приводу дати написання поеми. В 1910 р. О. Маковей опублікував лист Ю. Федьковича до Д. Танячкевича, К. Климковича і В. Шашкевича, писаний, як видно зі змісту, в січні 1863 р. Поет повідомляв:
«Зачав-єм мої поезії переписувати, а як скінчу, то пришлю вам їх, браття. Сим часом посилаю вам одну думку та й мого «Кобилицю»: пішліть го на Україну, а самі дивіться, браття, аби я не мав якої гризоти. Ви мене розумієте. Скоро сесь лист скінчу – беруся «Новобранця» переписувати… А не могли би ся мої поезії на Україні друкувати? Я бих рад, аби межи ними і «Новобранчик», і «Кобилиця» були» [Писання, т. 4, с. 64].
На основі цього листа О. Маковей визначив, що поема написана в 1862 р.
Лук’ян Кобилиця (1812 – 1851) – ватажок селянського визвольного руху на Буковині. Близьким його другом і соратником по організації селянського повстання 1848 р. був старший брат Ю. Федьковича Іван.
У батенька у Стефана, В Волощини неньки – йдеться про часи, коли Буковина належала до Молдавського феодального князівства. Ім’я Стефан досить часте серед молдавських «господарів» (князів), і невідомо, кого конкретно мав на увазі Ю. Федькович.
Шалата М. Й. Примітки. – В кн.: Юрій Федькович Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 520 – 522.