38. Лист Федьковича до Д. Танячкевича
Братіку мій солодкий!
День добрий серце! – а я вже гадавъ, що Ти ся осердивъ. єй Богу, я такъ гадавъ! ажъ тутъ сегодне рано приносить мині поштарь листъ, Господи, якъ припаду, якъ стану читати! – а теперь стаю до відповіди, сокілку мій. та лишь ни знаю, відкіля би зачати, бо богато маю дечого розповісти.
Я відправу ще ни діставъ, любчику, але сподіваю ій ся на 1 або 15 мая. а дотиля все собі на урлёпі гуляю, лишь за тількі шкода, що теперь пістъ та музики нима, а то и справді би собі чоловікъ покрутивъ си; а коби ти видівъ, Данчику, яка у насъ красна теперъ челідь! – ажъ бесъ поцьмокавъ, – дати зъ того, коли чоловікъ за отсихъ одинайцять рікъ при войску гей трохи ся підтоптавъ; гай, гай, милий Боже!
Я все дома пробуваю, хіба по де коли кличутъ мене сюда до Чернівцівъ, отъ якъ теперъ, то бавю тутъ кілька день, a вітакъ зновъ вертаю домівъ. – Завтра іду зновъ до Сторонця, и буду тамъ бавити ажъ до повелицідни, може де до світлоі середи, а може таки ажъ до 1 мая, самъ ни можу знати, бо німці, братіку, таке мновъ крутя, що лишъ аби імъ ся такъ у голові крутило, цопаки собачі: ба сего, ба того імъ ни стає до моі просьби, ба до дохторя треба йти, ба до авдіторя, – нітъ вісти, що тобі все повибагаютъ, а ти ідь 16 миль на мість дурного, та трать gрейцарикъ останний, що маєпгь при души, бо ми, знаєпгь, коний теперъ ни тримаємо, все треба наймити, все наймити, лишъ оденъ Богъ мині віритъ хіба, а білше ніхто. – А тутъ ще треба ся стягати и на убраня, бо дома мало я вже де чого заставъ зъ давнихъ моіхъ уборівъ, – відкижъ би ся могли и задержати за 14 роківъ! хто годенъ зміркувати. – Боже милий, Боже, ратувавъ ти мене въ ни однімъ припадку, поратуй мене ще и теперъ, a вітакъ уже – да буде воля твоя.
Хазяйствечко я найшовъ гарненько, вже би чоловікъ якось животівъ при нёму до якогось часу, але ненька мині дуже слабенькі! – таки такі слабенькі, що сегодне завтра – прийдіте поклонімо ся, – отъ тогди ажъ я сирота! – Да щожъ робити, може и я ся ни забавю. –
Але зо всімъ, – то я здоровъ, братчику, ни маю що Бога гнівати; гірске повітрє дуже мині панитъ, а ни такъ повітрє якъ робота дома, бо маю теперъ кутаня досить, мусівемъ собі навіть наймета приймити, – такъ щожъ: я по надвірю. ба вожу гній, ба плоти пересипаю, а въ хаті нима нічо. бо ненька день на ногахъ а два въ постели, – дуже низдужаютъ. – Я прийду з наймитомъ на обідъ та журу ся, а ненечка у одно: жени ся синку, бо пропадешъ. – я вже ни годна. – Отъ и висватавъ собі дівчину, ни богату. ни молоду, отъ такъ: протівъ мене, щобъ, бачишъ, и неньку поважала и мині рада була. – Правда, що я ще ни зовсімъ беспеку и маю, але претцінь маю у Господа милосерного надію, що въ осени поберу рушники, а може таки й оженю ся. – Такъ, сокілку мій сизокрилий: треба мабуть кобзу на клинокъ буде повісити, а самому ся до ціпа та до коси узяти, щожъ робити: а Господь милий свідімъ, що при тімъ війску вже білше ни путерую служити. – Гадавъ я та сподівавъ ся у одно, що чей чей може трапитця и мині кавальчикъ спокійного хліба, що бихъ мігъ бувъ музі тілько жити та мій таланъ образувати, – колижъ годі. – відай Богъ мині таки ни судивь, співакомъ по середъ руського народу стати.
Учера піславъ я до вечерниць одну повісточку и пару поезій: ни знаю, ци ся уподобають. – У свята, дасть Богъ діждати, напишу може ще зъ одну повість, але безпечно ни знаю, бо ледви мині дадуть наші леgіні дома сидіти: ни то що, але навіть пільскі парубки мене на свята до себе прося. – Нима тото братіку. якъ наші щирі люде.
Мій честний рідъ приймивь мене доста красно, краще може, якъ я ся сподівавъ, але – ми ся ни відъ сего дня знаємо. – Про богатий мій рідъ бувъ би я на стороні загибъ, якби були ни ви, братя моі дорогі, дружія моя люба! – Спаси – спасибі вамъ! – Доки жити буду, я вамъ ни забуду: да лишь тілько мене сумліня гризе. що ви ся мабуть за богато утратили? – Якбисте позволили, я бихъ вамъ помалу тоті гроші сплачувавъ. Але ни сердьте ся про се слово на мене, бо я ни хотівъ васъ уразити, Богь свідімь.
Завтра іду зновъ домівъ, – будьжежъ ласкавъ братіку мій, та напишп мині до Сторонця т. є. до Путилова просто, але прошу, якъ найборше, бо вітакъ бихъ ся бігме гнівавъ, – я ще хочу твій листъ до святъ побачити! ни забудь же! –
Кілько я дома теперь забавю – ще и самъ ни знаю: може бути, до світлоі середи, а може бути ажъ до 1 мая. – Памятай же мині Данку братчику, таки заразъ відписати, аби я ся любими твоіми словами ще до великодня або у святки принаймній утішивъ: озми собі прикладъ зъ мене: рано відобравъ листъ, а на полуднє вже и відповідь на пошту пустивъ: такъ тото люде людемъ відписуютъ, сли іхъ любя. Будужъ видіти. якъ ти мене любишъ. –
А що тамъ діє братчикъ Шашкевичъ та Климкевичъ? Дай Боже, аби здоровеньки були. – Я іхъ ніколи ни забуду, они мині якъ братя рідні, або ще ліпше; а най будуть ласкави и они, коли до мене написати. – Я імъ ніколи ни забуду, якъ они мене въ моі недузі красно потішали, най імъ Господь заплатить ласковъ своёвъ небесновъ. –
И ни лишъ імъ, але усімъ таки парубкам і нашимъ у Львові покланяю ся низько: аби здорови були! – Аби за нихъ гараздъ такъ ни забувъ, якъ они за мене бідного жовняра ни забули! – Они мене, сказати, ущастливили. – Спасибі братя!
А вже ні кому такъ, якъ Тобі, брате Танячкевичу! – ако благий ангіль ставъ ти біля мене: ни відступижъ мене и на далі, братіку мій солодкий, та любий, та дорогий, та щирий.
3/4 1863 въ Чирнівцохь.
Федьковичъ.
Примітки
В «Зорі» 1891, с. 67 подав д. Ревакович лише виписки із цього листа. Тут він поданий цілий з оригіналу: двох жовтих карток листового паперу, 4º. Власність тов. «Просвіта». – О. М.
Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 73 – 76.