32. Лист Федьковича до Данила Танячкевича

До Данка до Танячкевича. якъ до брата рідного.

Любчику!

На нашъ новий рікъ бувъ я дуже, дуже чосъ сумний, ни инакъ, але здавало мині ся, що якъ би земля мині ся проступила, то бихъ у ню пішовъ: ни тямю. що би я бувъ що коли такий смутний, якъ тоі днини, – відай душя сама вже своє горе віщувала, бо у ночи, бачите, десь коло 9-і години, якъ мене ухопили кольки, то ні відки було тривати. Скочивъ мій служка заразъ до касарні дати знати, позбігали ся наші хлопці, але я вже іхъ и ни пізнаю, такі мене страшенні кольки пруть. Побігли по лікаре, ледви повідшукували іхъ по коршмахъ, але претці хоть оденъ на моє щасте ся лучивъ. що мині зъ обохъ рукъ кровъ пустивъ: отъ и полекшало мині трошки, але все 4 дни бувемъ білше на тімъ як на сімъ світі, та коли ще Богъ дни давъ то ще и жию, и вставємь сегодне трошки, аби вамъ на ваші любі прилюбезні листи хоть по пару слівъ повідписувати. Якже они мене у моі тяжкі слабости потішили!

Бодапрости братя, бодапрости! – а книжечки ваші любі, книжечки! – Читаючи іхъ, здоровя мині очивидьки прибувало. – Та вай уже такому моєму здоровю: дофторі усе таки ще крутя головами, – кашлаю дуже, – бою ся, що бихъ у сухоти ни впавъ, – та якъ уже тамъ и буде, то мого віку ни богато: нидію день за днемъ: та щожъ и робити! – лікарі усе кажуть та наказуютъ: ни журітця тілько, бо пропадете, – а Богь ма чимъ ся радувати. Само серце ся журитъ А на щожъ ви ся, сокілку, ажъ на тeлegpaмъ тратили? Боже милий, Боже! таже я вамъ ні брать ані сватъ, щоби ви за мновь такъ дбали. – Ни робіть того білше, серце ласкаве, відкижъ и васъ стане, якъ ви ся схочите за кождимь тілько убивати? – Ми и безъ того знаємо, яке красне серце у васъ бє! – висипалисте го у вашімъ листі на папірь: – до смерти буду тотъ листь собі ховати. А ще ся мушу зъ вами сварити: на віщо слали ви мині книжки? – таже то гроші коштує, а теперь тяжко постало за gрейцарь, бігме тяжко, на що маєте ви ся длі мене кельтувати? Але и урадували мене ваші книжечки! а найдуще невільникъ тай украіньскі співанки, – гий, гий! та вирісъ въ наймахъ въ неволі, та ни знавъ я долі ніколи! Та гий же! Якємъ сі слова читавъ, то ажь ми кровъ зъ серця потекла.

Хмельнищину я читань. – гарна, нима що казати! А чорну раду та єі ни відославъ я тогди тиму, що они би ся мині може ни сподобали, але тиму. що ни витякало ми гроший. – Біда, кажуть, бідному безъ слуги. – А теперь скажу вамъ, якоі я гадки про украіньскі книжки.

Нима въ насъ сонця, якъ Тарасъ, нима місяця якъ Квітка, и нима зіроньки якъ нашя Марковичка. Про Тараса та Квітку нима що білше и казати, а про Марковичку хіба тілько скажу, що звичайнійшъ та краще ни годенъ уже ніхто написати, – що до форми, то она перевершила ще Квітку, але одна въ неі хиба та и ни мала хиба; кожді зъ єі повістей бракує моральна підвалина (: eine moralische Grundidee:), – чоловікъ читає єі повісти, наче медомъ по серци го мастить, але дочитавше, питає ся, чиму? – нащо? по що той або та такъ а такъ страждала? Марковичка має намь у своіхъ повістехъ вижни моральні ціли всказувати, а стане она тогди першовъ нашовъ писательковъ. In der moralischen – oder überhaupt in der Erzählung, wenn sie poetischen Wert haben soll. – каже оденъ славний німецъ (: забувъ уже котрий:) soll das ewige sittliche Gesetz durchschimmern, dass das Gute besteht und das Böse. «Schlechte zu Schanden wird. Und wenn das Gute auch unterliegt, so muss wenigstens die Idee der höheren Weltordnung, der moralichcn Macht, siegen».

[У моралі – або в оповіді загалом, якщо вона має мати поетичну цінність, – каже оденъ славний німецъ (: забувъ уже котрий:) має просвічувати вічний моральний закон, що існує добро і зло. «Зло засоромлене. І навіть якщо добро зазнає поразки, принаймні ідея вищого світового порядку, моральної сили, має перемогти». – В. С.]

За Куліша ни знаю що вамъ казати, – може бути, що я его ни можу ще такъ осіцувати, якъ вінъ варта, але – я его ни можу читати. Яка причина въ тімъ є, ни знаю. – скоро зачну го читати, то якось мині, гей бихъ підъ шрубами бувъ, – усе мині на гадку набиваєтця, що Кулішь дуже учений, але ни знає ще серце свого народу. Форма єго творівъ дуже старанна, богато часу мусівъ вінъ десъ доложити, доки ся зъ народноі бесіди и пісні віучивъ народноі фрази, але та фраза такъ ни причкомъ, якъ красно убраний мертвець, що въ німъ серце уже ни бє. Кулішъ и Марковичка, се дві противні душі: Кулішъ кладе собі вижни ціли, а ни вміє іхъ совершити, Марковичка уміє якъ а ни знає що, чиму, нащо.

Але вась прошу, абисте моі сі бесіді ані разь ся ни противили, бо я ни годенъ ще письменнихъ сщувати, – є се дуже велика річъ. Отъ я лишь сказавъ, якоі я гадки, але ци моя гадка справедлива, то велике питання.

Зъ повістевъ «люба згуба» робіть такъ, якъ сами здоровеньки знаєте, – віршъ до Куліша такожємъ написавъ, коби лишъ удатний. – Зь друкомь поезій ни треба ся ще квапити, бо я бихъ радъ Циганку та Зрадзілля ще докінчати, – може я самь налагожу манускриптъ, та го вамъ пришлю, але нічо би ни шкодило, кобисте мині написали, котрі зъ моіхъ поезій вамъ ся подобаютъ. – Борзо вамъ манускриптъ ни зможу ще прислати, бомъ дуже слабий, – страхъ богато зъ мене дофторі кєрви виточили, та морочить ми ся богато въ голові.

Ци я Добушя дочикаю ще написати, ци ні, ни знаю. Плянъ готовий, а якъ бихъ борше загибъ, то я вже ся о тоє постаравъ, аби го або ви або Шашкевичъ дістали. Хотівше Добушя писати, то мусівъ бихъ дома бути, безъ грижі, безъ туску, мижи своіми людьми, аби мині ся поезія нашого народу назадъ нагадала, бо вже богато дечого ся позабувало. – Або чиму, гадаєте, я ся такъ за домомъ убиваю? – тішу, – та нищастна моя долечко! – Цижъ нима таки ратунку? – Длі другпхъ, що хотя ся учити на що нибудь, є стипендіі, а для того, котрий би ся радъ учити поезії свого народу, нима нічо. – Але я ни нарікаю: самъ смерти собі ни заподію, бо Господь самь, бачу, гадає мене спрятати зъ сего світа. Та и не жаль ми за нимь, – лишъ тілько бихъ радъ, у своі земли лежати, тай и на тото ни маю gрайцаря, аби домівъ поіхати. бо пішки ни путерую йти. Де ще ся який грішъ при души заважавъ, усё пішло теперь на дофторі та на ліки, та ще мушу ся и удовжити. – А трёхъ лікарівъ платити, то ни жертъ. – Але нічо тото, богу дякую за все.

За вашихъ вельможних ни згадуйте мині сокілку ніколи нічо, бо они ни варта, аби добрі люде іхъ и въ губи брали. – Отъ най ся западають. – Дуже я зъ рештовъ радь, що мене ни пригорнули до Львова, – а яжби у Львові що робивъ? О ні, братику, моє щістя ни тамъ. – Моє щістя въ Буковині у горахъ а коли ни въ горахъ, то все таки у Буковині мижи дністромъ а прутомъ. – Ни знаєте ви, Любку мій, кілько тамъ краси та поезіі! – Хто ни може на Україну, та тамъ ся народного духа учити, то най йде въ руску Буковину: до Кщманя, у Заставну, у Чорний потікь, а якъ тамъ побуде якись чась, най йде межи Гуцули, у Довге поле, у Ростоки, у Шипітъ, у Сторонець!

Ще спімну про мою «Любу-Згубу».

Ни є це ни билиці, але кавалокъ мого житя. Такъ я дома тривавъ: а я ся зъ дому ни називаю Осипъ Федьковичъ, але Юрій Коссованъ, ци якъ мене дома звали: Коссованючокъ. – Федьковичемъ то мене лишъ въ рекрути вписали, бо мене, знаєте, безь паса зъ Мольдови видали. – Радь би я вамъ и білше ще уповісти та ще ни можу, але Костеви я дещо про себе напишу, аби, якъ загину, хоть вінъ дещо вамъ знавъ про мене розказати.

Гий гий!

Та вирісь въ наймахъ, въ неволи,

Та ни мавъ я долі ніколи. –

Та гий же!

Простибігь вамъ, пане мій, брате мій, за ваші книжечки! Але є и въ нась на Буковині красні співанки, – буду вамъ по деколи іхъ приселати, та ни знаю, ни мутьця подобати, бо дуже прості. А знаєте ви одну співанку:

Гий встанужъ бо я раненько,

Уберужъ я ся борзенько,

Тай займужъ бо я плужочокъ,

Впоружъ бо я шнурочокъ и т. д.

Та дуже она красний голосъ має. Коли ій ни знаєте, то мушу вамъ конечне ій прислати. А може ви ся гніваєте, що вамъ за такі пусті річи говорю? Такъ и перестану.

Про те зновъ, що ви до мене, душко, такъ довго ни писали, то я ся ажъ тогди перестану гнівати, якъ мині будете зъ частенька писати. Дотримуйтежъ слова, лебедику.

Оставъ ми ся зъ літа ще оденъ портретъ. – Коли ласка, то приймітъ, голубчику. – Я васъ панкомъ ни називаю, але паномъ, – радъ би я васъ ріднимъ братомъ назвати, та бою ся, що васъ оскорбю, бо я, звичайно, бідний жовняръ, а зъ роду простий мужикъ, та ни випадає мині брате вамъ казати, бо ви сегодне завтра станете на попа, васъ мутъ люде величати та въ руки цюлювати, а я усе світомъ блукатиму безталанний, коли ни загину. – Та дужемъ ослабъ, брате, – коло мене цілу нічъ свічка горить, и оденъ жовняръ пантрує. Але лікаря славного маю, тутейший физикусъ, а називаєтця Сінковичъ – вінъ мині ни давъ погибати, та и теперь у одно два рази на днину до мене ходитъ.

Будьтежъ мині здоровеньки, славний пане! – дякувать вамъ за ваше добре та ласкаве серце. Потішъ васъ Господи на кождімъ поступі такъ, якъ ви мене красно та любо порадували. А пишіть мині, пишіть мині серце, кілько зможете, та кілько витякати мете. Ни забувайте мене, ни лишайте мене, ни давайте мині въ світі пропадати, та мете мати великий простибігъ у Господа милосерного. Шашкевичъ най ся за тото ни гніває, що до него пишу, я отце зо щироі душі писавъ, та и васъ прошу, сокілку, постарайте ся, аби бувъ у васъ. ци мижи вами старший парубокъ, се богато варта, уздрите сами здорови.

А якъ Тараса батька споминати мете, то ни смішітця братя, але чинітъ такъ, якъ я вамъ ражу.

Усімъ щиримъ та ревнимъ рускимъ парубкамъ низенький мій поклінъ! – Ни забувайте мене, браття мои, такъ якъ я за васъ ніколи въ світі ни забуду. А караскайте ся німецкихъ та ляцкихъ звичаівъ, караскайте ся, молоді моі братя, аби біда надъ нами гору ни узяла. На васъ уся нашя надія: піддасте ви ся біді, то и ми пропадемо, бо ми – билє, а ви цвітъ, ви маєте вашъ нарідъ уквічати. – Караскайте ся братя чужоземщини, та набувайте рідного духа. – найчистішъ вінъ на Україні віє. вітакь на Буковині, – ни забувайте, соколи мои ясні.

Якъ би я скоро загибъ, братчики моі, то скажіть мині на Чорногорі красний хрестъ покласти. – А Добушову кирницу скажіть красно вицимбрувати – кождий Гуцулъ зъ надъ черемшу покаже вамъ. де она є.

Ще разь, Данку: бувай ми здоровъ. та пиши мині зъ чиста, а за все прошу: ни гнівайте ся, можемъ що и не трібного иаписавъ, але вірьте мині, що зо мновъ ся світь крутить, такий ємъ слабий.

Федьковичъ.

Примітки

Cей лист був друкований у «Товаришу» 1888, стор. 111 – 116, і в «Зорі» 1891, ст. 66, але тут лише виривками. Оригінал листу, котрий був запропастився і віднайшовся, писаний на 8 сторонах жовтого листового паперу 4º і є значно ушкоджений. Дати не має. Власність тов. «Просвіта» у Львові. Ми друкуємо лист після оригіналу. – О. М.

та вирісъ въ наймахъ въ неволі – народна пісня, що її цитував також Тарас Шевченко у повісті «». – М. Ж.

осіцувати – шацувати, оцінювати. – М. Ж.

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 55 – 60.