35. Лист Федьковича до К. Горбаля
Братчику милий!
Ни сердь ся на мене про те, що такъ ни скоро тобі відписую, але щожъ робити: ни разъ и ни два бравъ я ся ужо до пишька, та годі було якъ зъ каменя що написати, така мене туга, бачишъ, переймила, та и доти терла, доки мене ни звалила на постіль. – Ти ужесь мавъ чути про мою недугу? – Решту тобі Танячкевичъ най уповість, а я хіба тілько додамь, щомъ дуже слабий, та бою ся, аби ни впасти у сухоти, бо дуже кашлаю. – Отъ видишь брате, на що собі самому смерть заподівати, коли Богъ милосерний самъ допомогає. Але на всі способи маю тобі богато ще дечого розказати, абесъ хоть ти знавъ про мене що сказати, якъ загину, але ажъ якъ загину, – памятай! бо моя неня ще тривають, та ни треба, аби люде безъ часу усё знали. – Слухайже:
Моя неня потропопи (!) дєхтєнецкого донька, а віддали они ся дуже молоденькі за одного попа сухотника. – А буйні гірскі дівчині що за трай за такимъ чоловікомъ? – Бувъ у сторонци красний, прикрасний леgінь, Иванъ Коссованъ: отъ и полюбили ся моя неня зъ нимъ. Піпъ умеръ скоро. – Потропопа присилували неню піти за якогось окомана, що звавъ ся Федьковичъ, – неня его страхъ ни любила, та нищечкомъ усе ся зъ Коссованомъ кохали. – Я єго синъ, братчику, а братъ старший, Иванъ, и сестри, то само. – Який тривокъ у нашімъ дому бувъ, ни треба тобі уповідати, бо самъ здоровенький можешь зміркувати: зросли ми помижи чужи люде, бо якъ ся бувало домівъ навернемъ, то вбиває насъ песій Ляхъ, ни инакъ. – А що моя ненька ни витерпіла! – лишь хіба оденъ Богъ знає. – Але довго се такъ ни було, – підрісь мій старший брать, а удавъ ся вінъ бувъ зо всімъ у свого батька (Коссована) – гарний якъ який лицарь. – Скорожъ вінъ почувъ ся у силі, заразъ уступивъ ся и за неневъ, и за нами: Ляшокъ ни знавъ уже, що робити, тай повіявъ ся на дідьчу маму, а ми росли при братови на своімъ gосподарстві, и дуже добре намъ було. – «Люба згуба» узята зъ того веремя. – А я за чимъ тужу братчику? – Ти ни годенъ и зміркувати, якъ щастливо ми собі жили! – Правда, що ненинъ рідъ, самі се попи були, насъ зо всімъ бувъ ся відцуравъ, але добрі люде и любили насъ, и жалували насъ, хоть ми байстрюки були, – а вирчи се слово ніхто ся ни важивъ, бо братъ би го бувъ порубавъ.
Мій братъ бувъ дуже буйний. – Удавъ ся вінъ 1848-го року зъ Кобилицевъ, (а Кобилиця, колисъ за него чувъ, мавъ зраду зъ Угри) – та й попацивъ нищастє. – Нашу хату зруйнували, наше gосподарство спустошили, зпліндрували. – Неня утекли до зятя (а зять бувъ уже удовецъ) а я пішовъ світомъ блукаючи. – Отъ тільки тобі симъ разомъ уповідаю, а якъ ни загину, то білше ще розкажу, аби моя сторія ни пропала. – Ти ни знаєшъ брате, який я нищастливий!
Неня жили у зятя, а gрунта наші стояли пустопашъ. Але якъ постановили бицирки, такъ староста піславъ за неневъ карту, щоби вертали домівъ на gосподарство бо якъ ні, то скаже усе злщітувати. – Отъ и вернули неня, и зачали на ново gосподарувати, а Богъ та добрі люде допомогали. – Отъ и справили на ново усе, трохи що ни такъ, якъ давно було. – А кілько мині они усе писували: прийди та прийди синку домівъ, та прийди, – чо тобі ся у тімъ війску понивіряти, коли ти ни сирота ще, богу дякувати. – A гадаешъ брате, що я пішовъ! – ні, ни пішовъ: а чого, відписувавъ я неньці, чого маю я домівъ вертати, – аби на мене люде справляли: отъ ади байстрюкъ! Таке въ мене, бачишь, каменне серце. – Ажь передъ 3-ма неділями пишуть зновъ ненька: синку, я дуже ся постаріла, дуже ослабла. Коли въ Господа праведного віруєшъ, то верни домівъ хоть теперъ, аби моя праця ни пішла марне на чужі руки. – а цижъ я така бідна нищастлива на чужі діти крірвала, та ні випила ні ззіла, а усе старала ся, аби моі дитині притулокъ який лишити? – Або хочъ ти синку, аби ни було мині навіть кому руки на вхрестъ скласти? – Синку, я отце до тебе кровавими слезами пишу: Збудь ся твоі фудуліі, збудь ся того проклятого війска, та верни до рідноі твоі неньки, – я вже доста за свій гріхъ відпокутувала а коли Господь милосерний простивъ, чому ти мене ни хочишъ простити?
Прочитань я сесъ листъ, тай затуживъ. – Ни така въ мене туга, аби ій можъ розбити, – звернула мене на самъ нашь новий рікъ; та коби мня була таки добила, то би ліпше було. – А знаєшъ ти, який я нищастливий? – Слухай: Читвертоі днини въ моі тяжкі нидузі приходить мині листь зъ дому, – пише до мене нашъ громацкий писарь: Ihre Mutter liegt jterbenstrant; wenn Sie noch jeden wollen, to femmen jie gleich per Bost [ваша мати помирає; якщо хочете, можете…] – а я самъ ще дожидаю смерти. – Теперь мині вже лехше, и хоть бихъ мігъ зза пару неділь и поіхати. такъ – ни маю зъ чимъ. Хоть ще бувъ який gрейцарь при души, увесъ пішовъ на ліки та на лікарі, а трёхъ іхъ платити, то треба, бо я мусівъ, бачишъ, цивільнихъ лікарівъ кликати, – наші войскові дурні якъ саки. – Або ни щістє, або ни таланъ, братчику? – Ехъ Боже милий! – за що мині тілько кари на сему світу, таже я нікому ще такъ злого ни зробивъ!
А зъ дому все ни маю відомости, що тамъ ся діє. Ненька моя може вже у гробі. – Я писавъ до того писаря, що и якъ я тутъ попацивъ; може вінъ умисне мене ни хоче турбувати, та и ни пише. Якби що доброго, ти вінъ би уже бувъ написавъ, бо вінъ мині и ни чужий доводитця: вінъ тримає мою непоту. – Боже милий! – коби ненька моя ще тривали а я абихъ ни загибъ, заразъ вертаю домівъ. – Поли рубаю відъ сего войска, та иду домівъ; може бихъ своі неньці старенькі хоть пару день єі посліднихъ ще осолодивъ. – Та Богъ уже знає!
За твого Тараса красно дякую тай відселаю. Гарно го писавъ. – Ни мігъ би ти мині Тарасову відписати та прислати? – я ій читавъ разъ у «Хаті» та дуже ми ся подобала, се може найкраща думка Тараса. – Танячкевичъ приславъ мині съ кілька дуже краснихъ книжечокъ, а ни писавъ мині, ци дарує ци позичає. – Будь такъ ласкавъ, та довідай ся делікатнимъ способомъ, якъ річъ ся має, и відпиши мині абихъ знавъ, що робити.
Танячкевичъ дуже мині ся зо свого листу уподобавъ. Се має бути щира, божя душа, котра ще світскоі та людзкоі псоти ни знає. – Дай Боже, аби и ни знавъ. Ни слова але єго щире, красне серце переплило на папіръ. Лишъ за тілько ся на него сержу, що ся такъ тратитъ длі мене, ба на книжки, ба навіть на телеграму. А до чого се? – Я вже всё розпорядивъ тутъ гарно, кому по моі смерти папері моі. кому книжки, и т. д. – Одно мені дуже жаль, що може на чужині вмру, та мене тутъ поховаютъ. – Білше мині нічого ни жаль, – ни маю за чимъ и жалувати хіба за моёвъ долевъ?
Що я тобі про мою неню писавъ та и про мене. ни кажи нікому, ажъ хіба я загину и моя неня. – Я тобі отсе лишъ розповівъ, абесъ у посліди знавъ, якъ тай що, – а по моі смерти, братчику, най ни друкують підъ моі поезіі Осипъ Федьковичъ але просто: Юрій Коссованъ або Коссованюкъ. – Се я такъ жилаю, a сесъ мій листь послужитъ за поруку. – А якби я ни загибъ и вернувъ домівъ, віступивше зъ війска. такъ я заразъ перебераю назадъ своє имя. – Та відай сего ни діждати, бомъ дуже слабий, братчику, дуже, лишъ оденъ Богъ ми віритъ, а нічо ми вже такъ віку ни уймає, якъ та туга. И ни можу ій ся збути, – а дохторі усе покивуютъ головами та кажутъ: ни журітця, та ни журітця. – Імъ добре говорити, а помочи нима кому. Навіть Господь Богъ мене ся відцуравъ; ни разъ збераю ся, Богу помолить ця, та зъ превеликоі туги годі.
И Шашкевичъ мині писавъ, Бода прости. – Та вже ни таке щире серце, як у Танячкевича; трошки фудулний. трошки дипломата. – Ни знаю, ци угадавъ.
Що Кобилянский робить? – Красно му ся кланяю. тай прошу, най ся ни сердить на мене. Я тому ни виненъ, що наші гадки ни можутъ ся зійти до купи, але я єго завсігди сщую високо. – Коби (вінъ) ся нашому владиці таки поклонивъ та ставъ на Буковині за попа, що би я го любивъ! – Але щожъ, вінъ забажавъ слави привеликоі, та коби ся лишъ коли ни каявъ. Такъ брате Антосю, такъ: але я Тебе все люблю, напиши мині коли зъ пару слівъ.
Що ти мині Костику при вандрівку на Україну написавъ. усе твоя правда – ще би чоловіка забили у Сібіръ, тай тілько. – Я лишъ тиму бажаю Україну видіти ще разъ. аби тамъ ся нашоі поезіі учити. Але уздрівъ я. що рускоі поезіі можна ся и на Буковині и на нашімъ Подоли учити, – коби чоловікъ лишь мігъ ходити.
Отъ кінчу, братчику, бо низдужаю; богатомъ дуже сегодне та учера писавъ, – та боля мня груди. – Відпиши мині, брате. Жаль мині було, діставше листъ відъ Танячкевича, a відъ тебе ані слова. –
Бувай здоровъ.
Федьковичъ.
На Украіну ни писавъ я нічо, а радъ бихъ дуже зъ кимъ ся тамъ пізнати. – Може би мене Климковичъ зъ кимъ обзнакомивъ. – Та бою ся, що Українці дуже фудулні, аби мині вітакъ якого сорому ни було.
Примітки
Лист без дати, але певно з січня 1863, списаний на 6 ¼ сторонах паперу листового 4º канаркової краски. Був друкований у «Зорі» 1892, стор. 337 – 338. Власність тов. «Просвіта». – О. М.
Дєхтєнец – , село Вижницького району Чернівецької області, у 9 км на північ від Путили. – М. Ж.
Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 66 – 71.