Переднє слово (1 вар.)
Юрій Федькович
Наші праотці, ще не бувше хрестіянами, вірували в одного Бога-вседержителя, і звали єго Прабог. А Прабог, казали, мав одну доньку, Ладу-Землю або Царицу-Водицу, і два сини: одного доброго, а другого злого. Того доброго називали Лад, Царь-огонь, Світ, Світовид, Білобог, Дажбог, Хорош, Доброгість, Радогість і так далі, а того злого Змій, Зима, Смок, Ад, Гад, Пек, Пекол, Біс, Чорт, Чортовид, Ворог, Див і так далі. Лад орудував світлом, теплом, літом, усим добром, а Ад потемком, студенев, зимов і усим лихом, ворогував на свого брата Лада і творив єму яку лиш міг пакість, а то з ненависти, зависти і злости за тою, що отец Прабог дуще любив Лада і єму дочку свою Ладу за сопругу дав, а Ада-Змія не тілько що без пари лишив, але го ще до того і в пекло, Пресподне, нетрудне завдав. Для того ж і жили оба братя у вічнім ворігстві і боролись уставично з собою: світло с потемком, тепло з студенев, літо з зимов.
А Лад з Ладов, приповідали наші праотці, мали также два сини і одну доньку. Найстарший син звався Лад-Сонечко, молодший Король-Місяць, а донька звалася Весна-Маяна. Але Лад-Сонечко, котрий, як же і єго отец, в одно з своїм лукавим вуйком Змием-Зимов боровся, ділав трояко: перший раз яко Безсилчик, то єст: зимове, слабе, молоденьке сонечко, ніби то малий хлопчик. Вітак яко Силчик, то ест весіннє, дуже сонечко, ніби то парубок, поборовший зиму; а нарешті яко Велесилчик, то єст сонечко у найбілші свої силі, ніби то муж і царь всего світа. Для того ж і образували єго яко узброеного рицаря на білім кони, Силчика яко ратаря-плугатаря с плугові і волом-Баланом, а Безсилчика яко малого хлопчика без зброї. Силчика призвали опісля Чильчиком і Васильчиком, а Маяну-Маланов або Маланков.
Але воріг Змій-Зима або поганий царь завзявся, нашу Весну-Маланку під землю у своє царство дістати, і чатував на ню, як піснь каже, під водою, аж доки лукаву свою думку не з’істив. Як се єму вдалося, як легкоумний змінник Місяць свою сестру лишив, як родичі нерозсудну дівчину забули, як она у Змієві неволи бідувала і як нарешті старший брат Силчик (Чильчик-Васильчик) свою заручену і нарічену сестру з Змієвої, чи то зимової неволі виратував і з нев вітак подружився, се все росказує і малює отся наша маланочна коляда, матбути найкраща, котра нам по наших праотцях лишилася. Бо у вісім день по празднику Ко-Ладі святкували они і праздник Маланки, перебравше одну дівчину за Маланку, одного парубка за Чильчика, другого за Місяця, третого за Змия-діда «з зелізною бородою», а решту дівчат і парубків за поізд Маланки, Чильчика, Місяця і Змия, і ходили так хата від хати.
У хаті співав поізд маланочної коляди, а сама Маланка похожала поважно по хаті і поралася яко домаха, але робила кожду роботу встріть (на вивороть), а то на памятку, що була у Змія невілницев, де мусіла кожду просту роботу робити, а то не на наш, людзкий, але на Змієвий, нашему зовсім противний і поперекручуваний лад. Але не вело се ся так, як тепер ведется, що переберут якого там небудь свистуна-збиточника за Маланку, і водятся з нев пяні хата від хати, аби госнодареви збитки робити і у єго дому таку пакість і нехарь виводити, що сором навіть і уповідати, а велося торжественно і звичайно, так як і нині кождий честний нарід свої старовіцкі звичаї і обичаї шанує. Робім і ми так, а буде нам честь, а нашим праотцям слава!
Примітки
В автографі І) отсе переднє слово виглядає так.
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 658 – 660.