Добуш

Юрій Федькович

Гей, ци чули, люди добрі,

Перед ким то ляхи стинуть,

А за ким то молодиці,

А за ким дівчата гинуть?

То наш Добуш, наша слава,

То капітан на Підгір’ї –

Красний-красний, як царевич;

Двадцять років і чотири.

Хлопців тисяч єму служит, –

Поклонися, лядський крале!

На той топір єго ясний

Клали німці много сталі,

А на тії порошниці

Били угри злота много,

А той ремінь більше вартий,

Як удвоє царства твого.

Ясна нічка в Чорногорі,

Місяць світит, місяць мріє,

А капітан ходить сумно,

Чось му серце в грудях мліє;

Ні топірчик вже не пестить,

Ні кресак не обзирає, –

Ходит, ходит по долині,

Клонит голов та й думає.

«Гей, капітан, ти наш пане,

Не яло ти сумувати!

Я співак є на Підгір’ю –

Не розкажеш заспівати?

Я умію пісней много,

А й потрафлю затужити;

Капітане, ци не кажеш?

Може, хлопців побудити?»

Онде хлопців тисяч двісті

Полягали по убочі.

Гей, які ж то буйні, жваві,

А які в них бистрі очі!

Бо води ще вни не пили,

Хіба кров та буйні вина;

Хліб їх білий не годує,

Лиш жуброва солонина.

А капітан став над ними,

Рве пістоля, зводить скали;

Грим! – а збуїв тисяч двісті

На ногах вже поставали:

«Що розкажеш, пан капітан? –

Ци палити, ци рубати,

Ци якому королеві

Кажеш голов з в’язів зняти?»

«Вража голов не пропаде,

Заки руська не застила;

Але красна, красна Дзвінка

На вечірки запросила.

Ви підете враз зо мною.

– Як розкажеш – і до грани!

Ти – капітан в Чорногорі,

А ми твої, капітане.»

Ясна нічка в Чорногорі,

Світить місяць з звіздочками.

З легінями тисяч двісті

Квапить Добуш облазами,

А сова десь затужила,

Що аж серце в грудях мліє;

В Чорногорі нічка ясна,

Місяць світить, місяць мріє.

«Капітане, завернися! –

Птаха нужду нам ворожить.»

«Хто то каже?» – крикнув Довбуш. –

«Головою най наложить!»

Та й ухопив за пістоля.

«Озде стою, пане-брате,

Ще раз кажу: завернися!

Озде груди – мож стріляти.»

Так казав Іванчик-любчик.

Ви не чули о Івані? –

Ей, легінь то був хороший,

Перший він по капітані;

А капітан єго любить

Ліпше, май, ніж топір з сталі.

Як поглянув на Івана –

Аж му руки білі вв’яли.

«Тобі сором, славний Добуш?

Маєш в землю що дивити:

Задля Дзвінки-хабалиці

Свого брата хочеш вбити?..

Як ти думаш, добра душе,

Що та сука тебе любит?

Базарники твої любить!

Завернися, бо тя згубит.»

«Аби-сь дав ми тільки злота,

Що наповню сю долину,

Аби-сь дав ми вдвоє більше,

То я Дзвінку не покину.

А не хочеш ти зо мною

Йти до Дзвінки, – в твоїй волі;

Завернися з легінями,

Але Добуш – ні, ніколи!»

«Я тебе бих мав лишити?..

Я, твій брат, – тебе самого?

Того люди не діждали,

Та й не діждуть люди того.

Гей, наперед, гайдамаки!

Де капітан – там і люди.

Дай ми руку, пане-брате,

Гей, гніву вже в нас не буде.»

«Добрий вечір, красна Дзвінко,

Отвори, пусти до хати!

Сімсот хлопців є зо мною, –

А вже час би вечеряти.

Ми принесли срібла, злота,

Ми принесли меду много,

Будем їсти, будем пити;

Отвори нам лиш, небого.»

«Чи то ви там, славний Добуш?

(Ти ся хочеш напивати!

Я ти пива наварила –

Буде світ ся дивувати!)

Ей, даруйте, любку любий,

Що не можу вас пустити:

Стефана ся от надію –

Як узнав би, міг би бити.»

«Що ти з своїм чоловіком!

Стефанові я не раджу

Тебе й пальцем докинути.

Отвори ми, я ти кажу!»

«Я-бо кажу, славний Добуш,

Що сегодне не отворю.»

«А я піду на підсінє

Та й з дверми ся сам поборю.»

«В мене двері тисовії –

Не злодіям до розлому!»

«Що ти кажеш, гей, гадюко!?»

Кликнув Добуш гірше грому

Та й ухопив за одвірки:

Як солома, все ся крушить,

Двері гримли серед хати, –

Аж набій тут в уха глушить.

Ей, набою ж ти зрадливий,

Ей, набою голосненький!

З капітана кров ся ліє,

Впав капітан молоденький;

Впав, конає на мураві.

Кров кип’яча трави росить,

А капітан кличе хлопців,

Та й конає, та й їх просить:

«Як я, браття, вже загину,

То зложіть мня на топори,

Занесіть мня, де найкраще, –

Занесіть мня в сині гори,

Там, де люди не заходя,

Там, де пташки не співають;

Там мене ви поховайте,

Най ляхи мій гріб не знають.»

«А мій топір золочений

В Дністер-Дунай затопіте;

Нехай знают руські люде,

Нехай знают руські діти,

Що хто жінці в світі вірит –

Мусить марне загибати,

Як ваш Добуш, ваш капітан…

Йой! прости мня, божа мати!»

В Чорногорі сонце сходит,

Чорногора в світлі тоне,

А в скалі там десь глибоко,

Там сова десь плаче, стоне.

Але Довбуш їй не чує,

Бо в могилі вже не чути

Ані пісню Добушеву,

Ні флояри слезні нути.

Примітки

Поезії, 1862, стор. 108 – 115.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 84 – 89.