Празник у Такові
Юрій Федькович
У сербськім краю вже давно не чути
Ані боянів, ні шездари нути,
Як то бувало, доки бісурмани
Принесли сербам диби та кайдани;
А ясна фана з краю десь пропала,
Казав би-сь, брате, що під землю впала,
Або зо славов у могилу сіла, –
Ні слиху, брате, де она ся діла…
У давнім місті, у Такові таки,
Де три бояни давну славу піли, –
Бояни, пісні, нути заніміли,
Лиш яничари ходя, як собаки,
Та й все на збитки сербів ся питають:
«Чи ті сербяне, славні раз, не знають,
Де-сь Марко ясен, Кара Дьордій діли?»
А серби тихо, гейби заніміли.
І нич не чути…
Як то нич не чути?
В які ж то дивні, жалосливі нути
Узяли дзвони на дзвіниці грати!
Би-сь думав, брате, що то рідна мати
Над сином своїм умерлим голосить,
І сиву голов б’є о домовину,
І зломить руки та й до бога зносить,
Нарешті зітхне. «Гину, – йойкне, – гину!»
І на могилу свіжу повалиться, –
І вже не плаче, вже не печалиться.
І чо ж ті дзвони нині так заводя?
Не знаю, браття, того вам сказати;
Але там серби пара в парі ходя,
Чи би не можна їх ся запитати?
Бігме, не смію! – Як же вни прибрані
У красні шати, у чимбори брані,
При боці шабля, у Дамаску бита,
На грудях світя срібні пістолета,
А в око бистре годі аж глянути, –
Так квапя чвалом, де всі дзвони грають.
«Скажіть, панове, що то має бути?»
«В нас праздник нині», – так оповідають
І чвалом далі.
А у монастирі
Воскових світич сімсот заснияло;
Черці, черниці моля ся з псалтирі,
І кожде серце ревне заплакало,
Бо вже неволі стерпіти не може.
«Допоможи їм, спасе Христе боже,
Та й ти, пречиста!» –
Перед образами,
Що сріблом, злотом, каменем убрані,
Старий владика миється сльозами.
І ци ж не має? Серби заплакані –
То серби, браття, серби – єго діти!
А батька має серце не боліти
По сиротятах!? –
Вже ‘го не видати:
Вклонився спасу та й пречистій мати
І зник у вівтар. Нарід ‘го чекає,
Чи він не вийде лозу посвятити, –
За тиждень преці паска наступає,
А серби любя давній звичай чтити.
Нарешті вийшов.
Що ся людям стало?
Чи блискавиця в божім дому блисла,
Чи відки, може, кров турецька брисла,
Що кажде око гранев запалало?
А сімсот світич перед образами
Світили разом з сербськими сльозами;
І тихо було, бо то сербська фана, –
Хто може знати, де, коли ще ткана, –
На райських дверях миру засвітила
І срібну свою скатерть розповила,
Як орлі крила.
А сербяне плачут,
Як ті, що неньку умерлу зобачут,
А дзвони – дзвони на дзвінниці ричут,
Гей люті змії, що ся в купу кличут,
Аби зухвальцю на камуз розпасти,
Котрий ся важив писклята украсти, –
Так дзвони ричуть…
А у божім дворі
Садиться ладан туманами д’горі,
Священні піють: «Христе боже святе,
Безсмертний, кріпкий, – змилуйся над нами!»
А серби кажуть: «Нині мем вмирати
Або розіб’єм турка кайданами.
Най хто веде нас!!»
Як же тихо стало…
Чи в сербськім краю рицарів так мало,
Що нікт не важит голову піднести,
Би братей сербів на різник повести
І сербську фану на шелом двигнути,
А ні – то з нею враз у гріб втонути
На віки вічні?..
О, не думай, брате,
Що в сербськім мирі, може, дехто буде,
Котрий не рад би сім раз умирати!
Лиш най хто скаже, хто ті ревні люди,
Де кождий рицар, кождий з левом рідний,
На бойовисько днесь повести гідний?
Ніхто не скаже?..
Обренович красний
Ступив наперед, клонить на всі честі
І каже: «Браття, най я буду щасний
До бою з турком нині вас повести
І по-слов’янськи празник посвятити;
Бо ввечер мусим кровйов ся упити
При грі шездари, при боянській хвалі,
А ні – то будем разом спочівали
На дні могили, а верх нас мурава –
Уся кровава». –
«Милош, твоя слава!
Провадь нас з богом враз на веселисько!» –
Так мир гукає.
Він ся клонить низько, –
Чи людям, може? – ні, перед святками,
Відтак владиці – прощі в него просить;
А він хресить го мощими руками,
Сльозов веселов главу сина росить,
Та й дав му фану.
…Сонце нім потало,
То в бісурманських кров’ях ся купало;
А славні серби при боянській чели,
При грі шездари празник закінчили.
Примітки
Друковано в Слові, 1861 ч. 84, потім Поезії, 1862 стор.130 – 135.
Чимбор – шовковий пояс, уживаний у сербів» (Поезії, с. 144).
Чєль, чєлі – вираз сербський, означає: словне [словесне. – М. Шалата] преподавания, оповідання. Сказання «серби при боянській челі… празник закінчили» ужите в тім значенні, що празник закінчився при розказах, при декламації боянів, котрим-то іменем в Сербії та Болгарії називають народних віщунів і співаків, существуючих там же донині і жиючих із віщунства і піснепінія. Забиток до прадавніх слов’янських часів, котрих пам’ять постала і у нас, на Русі, в преданні о віщім Бояні, поминаємім в «Слове о полку Игоревѣ» (Поезії, с. 143 – 144).
Дідицький додає пояснення, що сей твір «оспівує народне повстання сербів, яке випало в цвітну неділю 1815 р. Звідки взяв Федькович сю тему, годі знати, правдоподібно з німецької книжки Ранке «Geschichte der serbischen Revolution».
Таков – , в якому 23 квітня 1815 р. було ухвалено початок повстання проти турків.
Марко ясен, Кара Дьордій – Марко – мабуть, королевич Марко (1335 – 1395), головний герой сербського героїчного епосу; Кара-Георгій (1762 – 1817) – керівник першого сербського повстання проти турків (1804 – 1807).
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 99 – 102.
Автограф невідомий. Збереглася чужа копія балади з Франковими правками та зауваженнями: ІЛ, ф. 3, № 2073.
О. Маковей доводив, що тема балади «Празник у Такові» взята з повісті польського письменника М. Чайковського (1804 – 1886) «Kirdżali», а не з книжки німецького історика Леопольда Ранке (1795 – 1886) «Geschichte der serbischen Revolution», як вважав І. Франко (Життєпись, с. 201).
У 1870-х роках Ю. Федькович переробив баладу «Празник у Такові» на новий твір – «Сербські ваї» («Правда», 1877, № 1). Є у поета й німецька переробка – «Das Palmenfest zu Takow» («Квітна неділя у Такові») – у зб. «Am Tscheremusch». Чернівці, 1882, с. 49 – 53.
Шалата М. Й. Примітки. – В кн.: Юрій Федькович Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 517 – 518.