Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Воля не бранка

Юрій Федькович

Панна тай циганка

Світить місяць, світить, ясно як у днину,

Пугачеве пискля в лузі голосить,

А циганка-дівка сіла під калину,

Своє русе личко сльозами росить;

Раз в місяць дивит, раз на крайню хатку,

Гет там у садочку по кінець села;

Втерла чорні очі писанов магнатков,

Та й таку се пісню в голос завела:

«Гей коли ж я була та вельможна паня,

Я би-м ся вберала з вечора до рання.

Я би-м ся прибрала як калина в гаю,

Тай би-м му сказала, що його кохаю –

Що за ним загину, – бо міні би можна,

Ах коли ж я була деяка вельможна! –

Я з вечора питала мати:

«Коли не можна нам кохати,

Коли не можна нам любити,

На що циганам в світі жити?» –

А моя ненька кужіль пряла,

Та як мовчала, так мовчала,

А я їй більше не питала,

Лиш пави брала, та й співала:

«Хто ми може зборонити

На Підгірськім краю,

Би по тиху не любити,

Як сама си знаю?

Бо коли я нещаслива.

То-м на то циганка;

Коли доля не зичлива,

Воля хоть не бранка».

Я з вечера питала мати,

Чи в’на не вміє чарувати,

Чи в’на не знає зілесенько,

Абись змити білесенько,

Абись так хороше змити,

Би було можна ‘го любити?

А моя ненька кужіль пряла,

Та як мовчала, так мовчала.

«Хто ми може зборонити

На Підгірськім краю,

Як я піду личко вмити

Най би до Дунаю?

Але най я ся вмиваю

Як то та Маланка,

Ах, усе я добре знаю,

Що-м таки циганка».

Я з вечора питала мати,

Ци би не можна ся убрати

То в шовки-шовки, кармазини,

То в ясні пави, то в калину? –

А моя ненька кужіль пряла,

Та як мовчала, так мовчала.

А я по тиху, по тихоньку

Під сю калину ягодоньку.

«Хто ж ми може зборонити

На Підгірськім краю,

Би калини наломити,

Най би навіть в раю?

Ой най я ся прибераю

Як весіння днинка,

Все таки я добре знаю,

Що я не калинка».

Я з вечора питала мати,

Чи можна в гаю ночувати,

Аби ся трошки подивити,

Як він там буде чось тужити? –

А моя мати кужіль пряла,

Та все мовчала, та мовчала,

А я тут в чагар ся сховала,

Та й з ним тужила, з ним думала.

«Хто ж ми може зборонити

На Підгірськім краю,

Би хоть з ним не затужити,

Як береза в гаю?

Най я тужу, як ті мари

З вечера до ранка.

Він капітан над пушкарє,

Я усе циганка».

Світит місяць, світит, ясно як у днину,

Пуга десь у лісі сумно голосит,

А циганка дівка сіла під калину,

Чеше русу косу, сльозами росит.

Скоро їй зчесала, затичок нарвала,

Потім із барвінком китиці сплела.

Китицями пави-коси обтикала,

А відтак обічов оком повела:

«Подивися, мій уроче,

Хоть до дому йдучи,

Ци не в мене чорні очі,

Ци не коси кручі.

Я ся мила цілу днинку,

Нічкою все чесала,

В зіллє, пави та й калинку

Голов затикала.

В норах вода чистесенька,

В ню я ся дивила,

Ще-м питала місяченька,

Ци ти буду мила.

Подивися, молодецкий,

Хоть аби з наблуду,

Все ти будеш пан стрілецький,

Я циганка буду».

Світит місяць, світит, ніби друге сонце,

Пугачеве пискля в лузі десь тужить,

А вельможна панна сіла си в віконце,

Тонесеньку хустку злотом мережит;

Злотом мережила, сріблом квіти шила,

Усіма шовками листячко плела,

Квіти та й листочки сльозами росила,

Та й таку си пісню з тиха провела:

«Ой коли ж я вільна була як циганка,

То ж би я ходила з вечора до ранка.

А від ранесенька аж до пізна з ночі,

Все на них дивила в ті соколі очі, –

Все на них дивила, бо мені би можна,

Гей, коли циганка, але не вельможна!

«Не раз мамуні я питала,

Ци в’на мені би не сказала,

Що то значит то закоханє,

Що не зважає стан, убранє,

Що лиш за серце серце хоче,

А за маєтки сиві очі? –

А матусенька в картах грала…

Я взяла кобзу та й співала:

«Ой коби ж я вільна була як циганка,

Зараз би-м сказала, що-м єго коханка,

Зараз би-м ‘го взяла в церков до престолу,

Там би нам пан-отец руки сплів у столу.

«Люблю» би-м сказала, бо мені би можна, –

Була би-м щаслива, бо би-м – не вельможна».

Світит місяць, світит, ніби друге сонце,

Пугачеве пискля в лузі десь тужит.

А вельможна панна сіла си в віконце,

Тонесеньку хустку сріблом мережить;

Та як змережила, сльозами зросила,

В мальовану скриню склала на сам спід.

А відтак до скрині личко притулила,

Та й собі думала аж до рана в світ:

«Ой коби ж я крильця міла,

Як у пташки гадка,

Ей тото ж би-м полетіла,

Там де крайня хатка:

Сіла би-м си у садочку

З верха на калинку,

Та й співала на листочку

Цілу божу днинку.

А в хатині стара мати

Очка би жмурила,

Не давала би-м їй спати,

В’на би ся жаліла.

А він вийде з пістолетком,

Та й мене застрілит, –

Най умру хоть пташенятком

На його подвір’ї.

Може озме мня в рученьку,

Та й промовит мило:

«На щось мою сиву неньку

З спанєчка будило?»

Пташє буде умирати,

Буде му казало:

«Не співало-м твоїй мати,

Я тобі співало».


Примітки

Поезії, 1862, стор. 100 – 107.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 80 – 84.