Воля не бранка
Юрій Федькович
Панна тай циганка
Світить місяць, світить, ясно як у днину,
Пугачеве пискля в лузі голосить,
А циганка-дівка сіла під калину,
Своє русе личко сльозами росить;
Раз в місяць дивит, раз на крайню хатку,
Гет там у садочку по кінець села;
Втерла чорні очі писанов магнатков,
Та й таку се пісню в голос завела:
«Гей коли ж я була та вельможна паня,
Я би-м ся вберала з вечора до рання.
Я би-м ся прибрала як калина в гаю,
Тай би-м му сказала, що його кохаю –
Що за ним загину, – бо міні би можна,
Ах коли ж я була деяка вельможна! –
Я з вечора питала мати:
«Коли не можна нам кохати,
Коли не можна нам любити,
На що циганам в світі жити?» –
А моя ненька кужіль пряла,
Та як мовчала, так мовчала,
А я їй більше не питала,
Лиш пави брала, та й співала:
«Хто ми може зборонити
На Підгірськім краю,
Би по тиху не любити,
Як сама си знаю?
Бо коли я нещаслива.
То-м на то циганка;
Коли доля не зичлива,
Воля хоть не бранка».
Я з вечера питала мати,
Чи в’на не вміє чарувати,
Чи в’на не знає зілесенько,
Абись змити білесенько,
Абись так хороше змити,
Би було можна ‘го любити?
А моя ненька кужіль пряла,
Та як мовчала, так мовчала.
«Хто ми може зборонити
На Підгірськім краю,
Як я піду личко вмити
Най би до Дунаю?
Але най я ся вмиваю
Як то та Маланка,
Ах, усе я добре знаю,
Що-м таки циганка».
Я з вечора питала мати,
Ци би не можна ся убрати
То в шовки-шовки, кармазини,
То в ясні пави, то в калину? –
А моя ненька кужіль пряла,
Та як мовчала, так мовчала.
А я по тиху, по тихоньку
Під сю калину ягодоньку.
«Хто ж ми може зборонити
На Підгірськім краю,
Би калини наломити,
Най би навіть в раю?
Ой най я ся прибераю
Як весіння днинка,
Все таки я добре знаю,
Що я не калинка».
Я з вечора питала мати,
Чи можна в гаю ночувати,
Аби ся трошки подивити,
Як він там буде чось тужити? –
А моя мати кужіль пряла,
Та все мовчала, та мовчала,
А я тут в чагар ся сховала,
Та й з ним тужила, з ним думала.
«Хто ж ми може зборонити
На Підгірськім краю,
Би хоть з ним не затужити,
Як береза в гаю?
Най я тужу, як ті мари
З вечера до ранка.
Він капітан над пушкарє,
Я усе циганка».
Світит місяць, світит, ясно як у днину,
Пуга десь у лісі сумно голосит,
А циганка дівка сіла під калину,
Чеше русу косу, сльозами росит.
Скоро їй зчесала, затичок нарвала,
Потім із барвінком китиці сплела.
Китицями пави-коси обтикала,
А відтак обічов оком повела:
«Подивися, мій уроче,
Хоть до дому йдучи,
Ци не в мене чорні очі,
Ци не коси кручі.
Я ся мила цілу днинку,
Нічкою все чесала,
В зіллє, пави та й калинку
Голов затикала.
В норах вода чистесенька,
В ню я ся дивила,
Ще-м питала місяченька,
Ци ти буду мила.
Подивися, молодецкий,
Хоть аби з наблуду,
Все ти будеш пан стрілецький,
Я циганка буду».
Світит місяць, світит, ніби друге сонце,
Пугачеве пискля в лузі десь тужить,
А вельможна панна сіла си в віконце,
Тонесеньку хустку злотом мережит;
Злотом мережила, сріблом квіти шила,
Усіма шовками листячко плела,
Квіти та й листочки сльозами росила,
Та й таку си пісню з тиха провела:
«Ой коли ж я вільна була як циганка,
То ж би я ходила з вечора до ранка.
А від ранесенька аж до пізна з ночі,
Все на них дивила в ті соколі очі, –
Все на них дивила, бо мені би можна,
Гей, коли циганка, але не вельможна!
«Не раз мамуні я питала,
Ци в’на мені би не сказала,
Що то значит то закоханє,
Що не зважає стан, убранє,
Що лиш за серце серце хоче,
А за маєтки сиві очі? –
А матусенька в картах грала…
Я взяла кобзу та й співала:
«Ой коби ж я вільна була як циганка,
Зараз би-м сказала, що-м єго коханка,
Зараз би-м ‘го взяла в церков до престолу,
Там би нам пан-отец руки сплів у столу.
«Люблю» би-м сказала, бо мені би можна, –
Була би-м щаслива, бо би-м – не вельможна».
Світит місяць, світит, ніби друге сонце,
Пугачеве пискля в лузі десь тужит.
А вельможна панна сіла си в віконце,
Тонесеньку хустку сріблом мережить;
Та як змережила, сльозами зросила,
В мальовану скриню склала на сам спід.
А відтак до скрині личко притулила,
Та й собі думала аж до рана в світ:
«Ой коби ж я крильця міла,
Як у пташки гадка,
Ей тото ж би-м полетіла,
Там де крайня хатка:
Сіла би-м си у садочку
З верха на калинку,
Та й співала на листочку
Цілу божу днинку.
А в хатині стара мати
Очка би жмурила,
Не давала би-м їй спати,
В’на би ся жаліла.
А він вийде з пістолетком,
Та й мене застрілит, –
Най умру хоть пташенятком
На його подвір’ї.
Може озме мня в рученьку,
Та й промовит мило:
«На щось мою сиву неньку
З спанєчка будило?»
Пташє буде умирати,
Буде му казало:
«Не співало-м твоїй мати,
Я тобі співало».
Примітки
Поезії, 1862, стор. 100 – 107.
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 80 – 84.