Киртчалі

Юрій Федькович

І ви би-сте, мої браття,

Мої руські, раді знати,

Що у тім болгарськім краю

За Дунаєм май чувати?..

Що ж би більше там чувати? –

Все, як давніми часами:

Шабельками турки дзвоня,

А болгари кайданами.

Славне місто Ісмаїлов,

Темна нічка го присіла,

Але в замку над Дунаєм

Днина ясна, днина біла,

Бо у баші Мегемета

Та ся слава обходила,

Що п’ятнадцять років тому,

Як му дочка ся родила.

В гордім замку на подвір’ї

Смолоскипи запалали,

При кровавім світлі дьогтю

Музик-банди пригравали.

Арнаути, яничари

Не гуляют – аж ся їжут,

А гармати, пістолети

Раз у раз на віват ріжут.

Так си, браття мої любі,

Може кождий зміркувати,

Як-то Мегемет Кіяя

Знає свято святкувати.

Бо то свято єго дочки! –

Як же він єй дуже любит!

Як за ню би, за Селіму,

То ся турчин баша губит.

Так любив він, молод бувши,

Свою Міхаелю-бранку,

Що з Георгії привели

Му купці раз були в данку.

Але бідна Міхаеля,

Скоро дочку породила,

То і турка молодого,

І сиріточку лишила.

І від того, браття, часу

Молод баша не женився,

І від того, кажу, часу

Він на жінку не дивився.

Він лиш бідне сиротятко,

Лиш Селіму любит:

Як она би похотіла,

То ся турчин зараз губит…

У світлиці світла більше,

Як у бога небесами,

А димове ружні-ружні

Криють кіри запахами,

А ті кіри злототкані

Всю світлицю укривают.

Одаліски молоденькі

Бандурками пригравают.

В подушечках у шовкових

Сидить баша з-над Дунаю,

А Селіма коло него,

Красна, як та ружа в раю,

Мила, як той місяченько,

Що тепер лиш в морі змився;

Сам би господь чудувався,

Якби був їй придивився.

«Пері моя з-понад раю,

Світе ясний, дочко мила,

Ци ти любиш звук шездари?»

Твоя мати го любила…»

Та й му сльози, ніби перла,

По лицю ся покотили,

Та й ті красні русі коси

Єго дочки примочили.

«Татку любий, татку милий,

Як ти можеш так питати?

Що тобі на світі мило,

Як мені би не кохати?»

Так Селіма говорила,

Так словами пригортала

Та й хустинов тонесеньков

Личенько ми утирала.

Баша плеснув у долоні:

«Най Киртчалі тут приходит!»

Бо най хто всіма краями,

Усіма раями сходит,

То не годен нігде в світі

Того мужа надибати,

Би так красно, як Киртчалі,

На шездарі знав заграти.

До світлиці уступає

Молодець хороший, жвавий:

Вус маленький, око каре,

Волос красний, кучерявий,

А личенько таки лудить,

Хоть го трошки снадь присіла;

Доста того, козак гожий –

Аж туркиня ся здуміла.

Та й хотіла шовк-заслону

На личенько заверечи,

Але батько ймив за ручку:

«Ні, не треба, душко, претці!

То невільник, моя руже,

То є жовняр моєй роти;

Як лиш хочеш, моя душко,

Я го скажу заколоти.»

А в Киртчалім не іначій,

Але кров окропом грає,

Та й вхопився під катанку,

Там острений ніж тримає:

«Гей, коби лиш на подвір’ю

Мої браття знак ми дали,

То уже я вам покажу,

Як кого ви називали!»

Бо то знайте, любі браття,

Так з Киртчалі річ ся мала:

Що він буде в баші грати,

То й дитина кожда знала;

А болгари, мавши змову

З кайданів ся увільнити, –

То Киртчалі дав їм слово

Нині ввечер башу вбити.

Уклонився альбазенец –

Не яло ти ся кланяти!

«Чи розкажеш, славний бащо,

На шездарі ти заграти?» –

«Грай нам, сину, – каже турок, –

Та й співай і піснь до того;

Красних співанок болгарських

Ти умієш, знаю, много.»

Ой, як став Киртчалі-козак

На шездарі пригравати,

Ой як став Киртчалі-козак

Красні співанки співати,

То туркині чорне око

Мало в него не втонуло,

Але бо й козацьке серце

Мало-мало не минуло.

Ой, співає він, співає…

Аж ту чути три набої;

На подвір’ю зашуміли

Кервий ріки в три погої.

«Турки, дайтеся в неволю,

Бо ваш баша не триває!»

А Киртчалі все то чує, –

Все співає, приграває.

«Башо, пане, – крикла варта, –

Ах, рятуй же життя твого!»

Турчин скочів. «Ах, Киртчалі,

Ах, рятуй же батька мого!»

Вічний боже, що робити?

Рятувати ци колоти? –

А она би що казала?..

Бороню ‘го на всі роти!! –

Вибіг баша з голов шаблев

На подвір’є та рубає,

А Киртчалі коло него

Братей косить, витинає.

Страшно було ся дивити:

Нім годині дві минули –

Всі болгари-християни

У погоях потонули…

В гордім замку над Дунаєм

Смолоскипи погоріли,

В гордім замку над Дунаєм

Музик-банди заніміли.

Труп болгарський у посоках

Спить навіки, спочіває;

Лиш Киртчалі ходить блудом,

Чорні очі проклинає:

«Чорні очі, ви дівочі,

Чи ви в раю ся родили?

Ні, ви в пеклі, у безоднім,

Уночі ся виводили,

Що я братей моїх зрадив,

Що їх шабля моя їла,

Що-м безчесний, нещасливий! –

Коли вна ж бо так хотіла…»

Примітки

Поезії, 1862, стор. 122 – 120.

Киртчалі був одним з начальників народного возмущенья в Болгарії. О нем поминає Пушкін, і оповідане повище основане на історичнім преданю болгар [Прим. Б. Дідицького. Поезії, с. 138].

Погої – фалі, волни; погій – повідь, наводнене. Виражене «ріка погоями грає» значить: возбранная ріка несесь великою фалею, б’є горі волнами. Єсли гуцул видить кого окаліченого, як кров сильно тече з рани, то каже: «з него кров погоями грає», або «тече», або «чурить» (Поезії, с. 142).

Дідицький пояснює, що Киртчалі був проводирем одного болгарського бунту і що се оповідання основане на болгарськім нар. переказі.

Се пояснено о стільки хибне, що Киртчалі, властиво Кірджалі – не було ім’я власне одного чоловіка, але прозвище розбійницьких ватаг, які при кінці XVIII і з початком XIX в. грабували Болгарію та Македонію. Ті ватаги складалися з дезертирів та відпущенців турецького війська, та до них приставали й інші люди всяких вір і народностей. Вони поруйнували важні турецькі міста Копривицю та Панагюрище, а 1764 злучилися під проводом Пасван-Оглона, який здобувши укріплений Відин держався тут як незалежний князь аж до р. 1804 і кілька разів побив турецькі війська.

Що кірджалі далекі були від усякої думки про болгарську свободу, доказує факт, що 1804 р. більша частина їх пішла знов під турецьку команду і рушила до Сербії поборювати сербське повстане (див. La grande Encyclopedie, t. XXI. стор. 548).

Чи оповідання, оброблене Федьковичем, основане справді на болгарськім народнім переказі, можна дуже сумніватися: далеко імовірніше те, що воно основане на голосній свого часу, але з історичного погляду зовсім баламутній польській повісти М. Чайковського «Kirdżali».

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 94 – 99.

Ю. Федькович справді показує Киртчалі як окрему особистість у болгарському визвольному русі проти турків, але невідомо, чи трактував його історично, чи це результат художнього домислу. Пушкінське оповідання «», яке мав на увазі видавець збірки Поезії Дідицький, побудоване на іншому матеріалі. Автор починав його словами: «Кирджали был родом булгар. Кирджали на турецком языке значит витязь, удалец. Настоящего его имени я не знаю» [Пушкин А. Собр. соч. В 8-ми т. М., 1970, т. 8, с. 46].

Події тих часів відбилися, зокрема, у болгарській народній пісні «Делібаші нападають на Смядово» [див.: Болгарская народная поэзия. М, 1953, с. 97 – 98, прим. на с. 231].

Тут важлива, проте, не стільки проблема історичної вірогідності, як сама справа інтернаціонального зацікавлення, факт звернення українського поета до визвольного руху братів-слов’ян.

Автограф невідомий.

Шалата М. Й. Примітки. – В кн.: Юрій Федькович Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 517.