«Наталка Полтавка»
Іван Карпенко-Карий
Хто не знає цієї праматері малоруського народного театру?
80 літ «Наталку» грають на сцені, 80 літ вона молода, приятна і мила серцеві кожного освіченого і неосвіченого слухача…
В цім році Полтава буде празникувать столітній ювілей славного і незабутнього першого малоруського поета Івана Петровича Котляревського, автора «Наталки Полтавки», до речі, Полтава поставить йому пам’ятник – і не забудеться ім’я першого народного поета вовіки!
З поводу такого великого свята захотілося й мені побалакать з земляками, поділитися з ними всім тим, що вдячне синове серце почуває до батька нашої української драми.
Згадки блискавкою прудкою проносяться перед моїми очима, в пам’яті виростають давні враження, що зоставили там навіки глибокі борозни, котрими і тепер ходжу, орючи ниву народного театру своїм поганеньким плугиком.
Чи ж зумію я все те висловить, що хотілось би сказать, – не знаю, а все-таки не можу спинить бажання поділитися з земляками своїми думками.
80 літ!.. Мало не століття «Наталку» виставляють на сцені і любителі, і актори; я сам 33 роки слухаю «Наталку» на сцені і навіть належу до виконавців одного з дійових людей цієї славної п’єси – возного, то як же я можу промовчати, щоб не сказать кілька слів в такий час, коли вдячна полтавська громада святкує столітній ювілей першого малоруського драматурга.
Багато води утекло в море забуття; в протяг такого довгого часу тисячі драматичних п’єс спочивають вічним сном, забуті навіки, а «Наталку» вивчили напам’ять мало не всі слухачі, і часто мені приходилось чуть, як в театрі, перше ніж актор скаже слова із своєї ролі, хто-небудь нервово йому проказує далі, ніби суфлірує!..
Здавалось би й «Наталці» пора спочить, а вона невгамовно лунає на сцені дивно милими піснями і буде лунать довго, довго, бо вона ще жде свого настоящого слухача – селянина, для котрого й написана…
«Наталку» знає поки горожанин, а селянин не знає навіть і що то за театр, як не знав цього 80 літ назад виборний, котрий питає бувалого Петра: «Де, в театрі? Що ж то таке: город чи містечко?..»
Але буде час, коли й селяни знатимуть театр, знатимуть «Наталку», і час той ми повинні приспішити, змагаючись зо всієї сили, щоб заснувать народні аудиторії-театри хоч по містечках та по великих селах. Такі аудиторії-театри були б найкращими пам’ятниками як І. П. Котляревському, так і тій інтелігенції, котра в основу свого життя на землі положить любов до народу і працю задля народної освіти!
Город давно знає «Наталку».
Далеко ще до заснування М. Л. Кропивницьким сучасного малоруського театру, «Наталка» гралась мало не в кожній трупі. Актори звали «Наталку» «кормилицею», особливо на Україні.
Трупа Жураховського і Молотковського, що грала на Україні в [18]50-х роках, найбільше сприяла популярності «Наталки» серед громади. Трупа ця мала гарних малоруських акторів, і, крім «Наталки», вона виставляла п’єси Ващенка-Захарченка і Квітки-Основ’яненка. Деяких акторів із трупи Жураховського та Молотковського я знав тоді, як вони розійшлися по інших трупах і там впливали на часті вистави цієї славної п’єси. Так стали грать «Наталку» в кожній трупі, бо скрізь вона вабила до театру слухача і давала антрепренерам добру користь.
Слава «Наталки» з кожним роком росла!
Рідко в якій трупі не було одного-двох акторів, котрі б не грали возного або виборного. Решта сяка-така. І от, як тільки зборів нема, а це бувало і буває частенько, антрепренер починає вишукувать в своїй трупі возного чи виборного, або хоч і одну Наталку, аби поставити цю славну п’єсу, щоб хоч збор взять… Поставить «Наталку» – і повний збор! Поганенько грали, нігде правди діть, а люди охоче йшли в театр слухать любиму народну п’єсу – і задовольнялись. Тепер, коли народився справжній малоруський театр, громада стала таки вередливенька і часто перебендює: і те не так, і те не до речі… а в ті давні часи людям радісно було слухать утвір помимо виконання.
Серед всіх відомих мені акторів тих часів найкращими виконавцями були: Лютостанський, Лавров, Матковський, Михайловський, Ольшанський, Дрейсих (був ще знаменитий Соляник, але я цього не бачив). Наталка – зосталась у моїй пам’яті тільки Янковська, а Терпилиха – Данилова. Таких Терпилих, як Данилова, я не бачив і досі. Не можна забуть ніколи, яке вона робила враження піснею: «Ой дочко, дочко…», і сама Данилова стара, і голос у неї старий та жалібний-жалібний!.. Забудеш, що це Данилова, думаєш, що й справді Наталчина мати Терпилиха, і сльози покотяться з очей… На превеликий жаль, ці актори ніколи не грали разом в одній трупі, вони були розкидані, і повного ансамблю «Наталка» ніколи не мала. Або один возний гарний, або виборний, або така Терпилиха, як Данилова, Наталка ж часто не знала й мови, аби голос… І не дивлячись на брак ансамблю, коли виставляли «Наталку» – театр був повний.
«Наталку» часто грали любителі і дуже гарно; часто з кращим ансамблем, ніж справжні актори.
В [18]60-х годах на масляній в Єлисаветі «Наталка» виставлена була в залі дворянського собранія шість раз: три рази вдень і три рази увечері, при повнісіньких зборах. В пам’яті моїй ясно стоять, як живі: Терпилиха – Тарнавська, Наталка – Безродецька, Петро – Новицький, виборний – Тарнавський, возний – Островерхий (з Полтави), а Миколу забув, хто грав, – мабуть, поганенько, то через те й забув. Мені казали тоді, що Островерхий найкращий возний, що возного він грав, удаючи зовсім славного полтавського возного Старицького: поважно, сановито, без робленого комізму, добродушно й вельми симпатично. І справді Островерхий – возний і Тарнавський – виборний, робили велике враження. Удень грали «для прислуги». Так було сказано і на афіші. Панів тоді в город з’їхалось багато на так звані «ресурси», а прислуги у них було в ті часи теж дуже-дуже багато. На вечірню виставу я не зміг попасти: одно – дорого (ложа – 25 руб., а крісла – дешевше 2 руб. не було), а друге – білети були продані на всі три спектаклі! А вдень ціна [квитка] стояла – 25 копійок. От на цих-то дешевих виставах і я був, і бачив своїми очима, який вплив «Наталка» робила на простий народ: і радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою.
Незабутнє враження!
Яку б користь театр зробив на селі!.. Але не скоро те буде, щоб село мало спроможність бачити «Наталку».
В городі все є, щоб розважить чоловіка, щоб дать йому силу легше щоденно працювати, дать яке-небудь моральне задоволення. На селі ж панує тьма і ніяких веселощів, радощів, розваг нема. Сум якийсь обгортає душу в селі, невимовно боляче пече серце, дивлячись на сіру братію, що від ранньої до вечірньої зорі працює, не маючи жодної утіхи. Театр на селі пом’якшив би суворе життя, дав би радості серед тієї тяжкої праці, від котрої німіють руки, черствіють серця! Велику заслугу перед народом буде мать те земство, котре заснує аудиторії-театри!
Конечно, знайдуться в громаді люди, котрі скажуть, що народ не зрозуміє театра і що ця розвага йому не буде до вподоби; взагалі скажуть, що це – примха!..
Що й казать!
І школа – примха, і добра одежа – примха, і м’ясо – примха, примха й пшеничний хліб, примха і чай, і кофе… без цієї примхи обходяться селяни, – це все їм, певно, не до вподоби – ну, то, звичайно, що вони обійдуться і без аудиторії-театра!..
«Наталку» грали все частіше і частіше.
Звичайно, що ні любителі, ні поодинокі актори в різних трупах не могли дать такого ансамблю, яким сяяла славна трупа М. П. Старицького вже у [18]80-х годах! М. К. Садовська – вічна їй пам’ять – Наталка. Кращої не було й нема; знамениті нині артисти-художники: Кропивницький – виборний; Саксаганський – возний; Садовський – бурлака Микола – задовольняли самих суворих критиків. Садовський витворив Миколу-бурлаку в реальний тип, поставив його нарівні з возним і виборним і дав такий викінчений зразок, по котрому нині всі сучасні актори грають. Петра найкраще виспівував Мова.
В 1886 році ця трупа, будучи вже під орудою М. Л. Кропивницького, грала 3 місяці в Петербурзі і мала там надзвичайний поспіх: «Наталка Полтавка» пройшла в Петербурзі двадцять раз!
На кожну виставу «Наталки Полтавки» така сила людей приходила, що в Кононівськім залі, де давала вистави малоруська трупа, не могли міститися – не ставало білетів!
Столична громада, що бачила найкращі класичні утвори цілого світу, так само як і провінціальна громада, була зачарована…
«Ой як болить моє серце»,
А сльози не ллються», –
лунає спів Наталки в Кононівськім залі, визиваючи зо дна душі симпатії і у старого дідугана, пригадуючи йому молодії літа, і у молодого парубка, і у молодої дівчини, на котрих свіжим молодим подихом щирого кохання віє від Наталки і пробуджує в душах їх довічну правду духовної краси.
Тужить Наталка за милою дружиною, що з нею її розлучила бідність коханця та погорда багатого перше батька. З покірністю і усмішкою на устах працює, трудами рук своїх годує стару матір в бідності і чотири годи жде свого коханого Петра. Наталка відказує всім женихам, навіть панові возному «одрізала так, що вдруге не пристане». Добра, розумна, не спесива, чиста, як херувим, в надії на бога, що він її не оставить, Наталка жде того, хто один владіє її душею!
Лиха година спобігла голубку…
Голуба нема чотири годи, нема про нього й вісточки, а мати тужить, а мати вбивається, що дочка не хоче йти заміж, що вона стара піде в могилу і не сподобить їй бог побачить єдиную дитину, єдиную утіху в законі божім в оточенню дітками-онуками…
Під впливом материних сліз і докорів голубка схиляє свою головоньку і згоджується йти заміж за пана возного.
Щоб осушить материні сльози і дать старій спокій, Наталка приносить себе в жертву! Вона просить бога помогти їй забуть Петра і повернути її серце до пана возного, бо без цього вона пропаща навіки!
Ниє дівоче серце і виливає свою журбу-тугу в пісні, взиваючи: «Прийди, милий, подивися, яку терплю муку», – і тяжкий стогін виривається з наболілої душі вигуком: «За нелюбом коли буду, то мушу пропасти!» Риданнями глушить вона той моральний примус, який робить над її душею обстановка життя!
Наталка засватана за пана возного.
Народні звички міцними кайданами вже закували Наталку навіки: вона подала рушники…
В цей мент вертається Петро.
І тут Наталчина душевна краса засяяла ясним промінням, ціломудрене її серце воскресло, воно повне кохання до Петра, краса чистої дівочої душі могутньо себе показує: «А я навіки твоя!» – говорить Наталка Петрові.
Наталка сміливо, без вагання, виступає на боротьбу з звичаями, на боротьбу з матір’ю і з поважним багатим паном, своїм женихом, – возним! І чуєш всім своїм серцем, що тепер вона порве найміцніші кайдани, що дух її не потерпить ані хвилини примусу. «Навіки одрікаюсь від Петра і за возним ніколи не буду», – становчо говорить Наталка.
Всі замовкли. Всі певні, що так і буде, як вона сказала…
Під впливом такої моральної сили жених її возний, будучи з природи добрим і розумним, не хоче силувать Наталку йти за нього і відступається від своїх прав.
Наталка йде заміж за Петра! Всі раді, що так скінчилось, і душами своїми зливаються з радістю Наталки і Петра.
Нехай злії одні плачуть,
Що недобре замишляють,
А полтавці добре скачуть
І на зло другим гуляють!
Гримить посліднім акордом пісня, і заслона впала.
Столична громада в двадцятий раз слухала Наталку, любувалася нею і винесла з театру, в двадцятий раз, те саме переконання, яке 80 літ виносить з театру провінціальна громада: що то за краса єсть щире серце української дівчини!
Багато є людей, що дивляться на «Наталку», як на сентиментальну штуку. Може, воно й так, може, вік і черствість людська, що виростає з кожним роком, вбачають тут сентиментальність – може. Але то все не поменшає краси дівочої душі Наталки, котра 80 літ чарує і буде чарувати навіть черстві душі чоловічі, помимо їх волі.
В чім же ця сила п’єси, в чім її чаруюча душу краса?
В простоті, в правді і найголовніше – в любові автора до свого народу, в любові, котра із серця Івана Петровича Котляревського перейшла на його утвір!
Не звисока дивиться Іван Петрович на свій народ, не висміює його, а стоїть поруч з ним і, як художник злившись в єдину плоть з народом, дає високий художній утвір, зразок народної поезії в драматичній формі!
Мир праху твоєму, народолюбець! Не забудуть тебе вовіки вдячні українці! Пройде ще сторіччя, і наші правнуки поставлять тобі в Полтаві кращий пам’ятник, ніж той, на який ми спромоглися!..
Хутір Надежда. 18 марта 1898 г.
Примітки
Вперше опубліковано з деякими змінами в «Літературному збірнику на спомин О. Кониського», К., 1903.
Стаття призначалася для збірника пам’яті І. П. Котляревського, що мав вийти в 1898 р., але був надрукований лише 1904 р. Замість статті у збірнику вміщена драма І. Карпенка-Карого «Гандзя».
В жовтні 1904 р. полтавський видавець Г. І. Маркевич звернувся до І. Карпенка-Карого з листом, в якому просив дозволу подати статтю «Наталка Полтавка» у виданні творів І. П. Котляревського і одержав його згоду.
Згадане видання вийшло вже після смерті І. Карпенка-Карого, в 1909 р., під назвою «Наталка Полтавка», українська опера на 2 дії і 3 одміни, з споминками Ів. Тобілевича, з портретом І. Котляревського і малюнками пам’ятника та горельєфів. Полтава, вид. Г. Маркевича, 55 стор.
Статтю «Наталка Полтавка» друкуємо за автографом, що зберігається в архіві родини Тобілевичів. Автограф підписано: «Іван Тобілевич. Хутір Надежда. 18 марта 1898 г.».
Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори в 3 тт. – К.: Держ. вид. художньої літератури, 1960 р., т. 3, с. 173 – 179.