5. Друга доба неволі

Адріан Кащенко

Та от море «согравало», себто набігав вітер, турецькі кораблі й галери напинали вітрила і рушали од берегів Криму за море, одвозячи невільників далеко од рідної України, а разом з тим знищуючи у них всяку надію на визволення. Продовження розпочатої вище думи якраз обмальовує становище невільників у далеких землях і їхні думки:

То брат-товариш теє зачуває,

До брата товариша промолвляє:

Товарише, брате мій рідний!

Не треба нам в городи християнські поклону посилати,

Своєму батькові й матці більшого жалю завдавати:

Бо хоть наш батько й мати будуть добре дбати,

Грунти, великі маєтки збувати,

Скарби збирати, –

Та не знатимуть, де, в якій тяжкій неволі

турецькій синів своїх шукати;

Що сюди ніхто не захожає,

І люд хрещений не заїзжає,

Тільки соколи ясненькі літають,

На темниці сідають,

Жалібненько квилять-проквиляють,

Нас всіх бідних невільників

у тяжкій неволі турецькій

Добрим здоров’ям навіщають…

Тут уже відбивається, коли не розпач, то страта останньої надії на визволення з неволі.

Содержувалися невільники по турецьких та арабських землях, як відомо з італійських та інших джерел, зовсім не по-людському: їх таврували розпаленим залізом, як таврують худобу, випікаючи тавро на лобі або на щоках, ввесь день держали на важких роботах, немилосердно б’ючи батогами або лозинами й тернинами при всякому випадку, навіть за те, що людина спиниться, щоб звести дух; годували варевом з падлючини, якої їжі не хотіли їсти навіть собаки; на ніч же замикали у льохи, або спускали по драбинах у глибокі ями з сторчовими боками і до ранку витягали драбину з ями, щоб невільникам ніяк було втекти.

У думі про Івана Богуславця так малюється турецька темниця у Криму:

«У городі Козлові стояла темниця кам’яная

Сім сажен в землю вмурованая».

В Туреччині, по гірських краях, темниці для невільників часто відбудовували у середині гір, лишаючи з світу тільки один пролаз, на якому прироблювалися міцні двері. Виламували камінь під землею для темниць самі ж невільники і при тій роботі справді навіть удень не бачили «світу Божого». Вікон у таких темницях-льохах зовсім не було, дихати було важко, а по стінах точилася вода.

Не трудно собі уявити, що при таких обставинах життя, людина через який час переверталася на робочу тварь, чого туркам і треба було.

Частина невільників, здебільшого захоплені на морі козаки, як я вже згадував, віддавалася турецьким урядом на галери, але й там життя нещасних було не ліпше, коли не гірше. Їх приковували ланцюгами до лав біля гребок, по п’ятеро до всякої гребки і не одковували по кільки років. Громадячи день і ніч, невільники на тих лавах по черзі й їли й спали. Хвилі часто заливали їх до пояса, вітер разпатлював їхнє нестрижене волосся, а галерський доглядач, ходячи у продовж галери поміж двома рядами лав, немилосердно бив бичем всякого, хто, як йому здавалося, не досить щиро налягав грудями на гребку.

На галерах здебільшого нещасні невільники кінчали й життя своє разом з галерою або під час хуртовини, або під час морського бою турків з християнами. Не один десяток галер загинув на Чорному морі і од рук козацьких і не завжди серед бою запорожці мали змогу рятувати своїх прикутих до галери братів. Здебільшого галери потопали, або горіли разом з невільниками: а скільки їх було по галерах, можна бачити з того, що у великій морській битві біля Лепанто італійці та іспанці захопили 130 турецьких галер і по. них знайшлося тільки 3468 рабів бусурманів-каторжних, а 15000 було невільників християн. Відомо так само, що у тому ж бою було спалено 94 турецьких галери разом з людьми.