6. Потурнаки

Адріан Кащенко

Був один тільки засіб, щоб, хоч не вертаючись до рідного краю, поліпшити свою долю – це потурчитись. Хто давав згоду на потурчення, того зразу ж визволяли з неволі, давали йому за жінку бусурманку і навіть давали грунт, або підмогу на господарство. Турки дуже любили повертати християн у свою віру, бо вбачали у сьому перемогу своєї віри й своєї культури над християнською Так, наприклад, дума про Байду (князя-гетьмана Вишневецького) оповідає, що турецький султан, захопивши його у бранці, раніше, ніж катувати, умовляв його побусурманитись, обіцяючи не тільки лишити його живим, а навіть видати за нього заміж свою дочку і зробити його вельможею:

Цар турецький к ньому присилає.

Байду к собі підмовляє:

– Ой ти, Байдо, та славнесенький!

Будь мі лицар та вірнесенький!

Візьми в мене царівночку,

Будеш паном на всю Вкраїночку!

Тільки Байда не був би народним героєм, коли б побусурманився; він волить ліпше вмерти, аніж зрадити віру свого народу. От його одповідь:

«Твоя, царю, віра проклятая,

Твоя царівночка поганая!»

Розлютований такою одповіддю, султан звелів скарати Байду лютою смертю:

Ой крикнув царь на свої гайдуки:

«Візьміть Байду добре в руки,

На гак ребром зачепіте!»

Байда мусить померти, але раніше хоче помститись за за свою смерть:

Ой висить Байда та не день, не два,

Не одну нічку, тай не годиночку.

Ой висить Байда, тай гадає,

Та на свого джуру споглядає,

Та на свого джуру молодого,

І на свого коня вороного.

«Ой, джуро мій молодесенький!

Подай міні лучок та тугесенький,

Подай міні тугий лучок

І стрілочок цілий пучок!

Ой бачу я три голубочки,

Хочу я вбити для його дочки».

Ой як стрілив, – царя вцілів,

А царицю в потилицю,

Його доньку в головоньку.

«Ото ж тобі, царю,

За Байдину кару!»

Проте немало було українців, що не видержували тягаря неволі, зрікалися своєї віри і приймали іслам, або, як згадують народні українські думи, ставали потурнаками. Ті потурнаки, щоб запобігти турецької ласки і вбити у собі нудьгу сумління, робилися немилосердними до своїх братів і товаришів і катували їх гірше за самих турків. Одного з таких потурнаків згадує дума про Самійла Кішку:

Перший старший меж ними пробуває

Кішка Самійло гетьман запорозький;

Другий – Марко Рудий

Суддя військовий;

Третій – Мусій Грач

Військовий трубач;

Четвертий – Лях-Бутурлак,

[у деяких варіантах співається вірно: «Ілляш потурнак.]

Клюшник галерський,

Сотник Переяславський,

Недовірок християнський,

Що був тридцять літ у неволі,

Двадцять чотирі, як став на волі,

Потурчився, побусурманився,

Для панства великого,

Для лакомства нещасного.

Коли турецький паша, що їздив на галері, розказав, який він бачив недобрий, віщий сон, Ілляш потурнак радить паші не турбуватись, а тільки дати йому волю розправлятись з невільниками так, щоб з них бігла кров, та набити на них нові кайдани і тоді все буде добре:

«Алкане пашо, Трапезондський княжату,

Молодий паняту!

Сей тобі сон не буде ні мало зачіпати;

Скажи мені получче бідного невільника доглядати,

З ряду по ряду сажати,

По два по три старі кайдани і нові ісправляти,

На руки, на ноги надівати;

Червоної тавологи [лози] по два дубці брати,

По шиях затинати,

Кров християнську на землю проливати!

Проте і у таких ренегатів-потурнаків, як згадує та ж сама дума, у серці жеврілася іскра любові до далекого, але незабутнього рідного краю – України, котру у думах невільників українці здебільшого звуть «вірою християнською», як Туреччину звуть «вірою бусурманською». Підпивши на самоті трохи вина, Ілляш потурнак почув потребу – розважити свою душу і поговорити з ким-небудь про Україну. Сумуючи, він скрикує:

«Господи! Єсть у мене що іспити й ісходити,

Та ні з ким об «вірі християнський» поговорити!

До Кішки Самійла прибуває,

Поруч себе сажає,

Дорого напитка метає,

По два, по три кубки в руки наливає.

Потурнаків з всяких націй в Туреччині було дуже багато. Не кажучи вже про захоплених у неволю недолітків, яких турки зараз же повертали на бусурманів і віддавали через який час у яничари, або робили євнухами при гаремах, там бусурманилось майже все жіноцтво, захоплене як з України. так і з інших земель

З життя поневоленого жіноцтва народні думи згадують про випадки дуже легкодухої зради своєму чоловікові й рідному краєві. Такою непевною дружиною була, як каже дума, навіть жінка гетьмана Богданка (Богдана Ружинського):

– Ой Богдане, запорозький гетьмане!

Да чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?

– Були в мене гості, гості татарове.

Одну нічку ночували: стару неньку зарубали,

А миленьку собі взяли.

Гей сідлай, хлопче, коня, коня вороного,

Татар швидко догоняти, миленькую одбивати!»

Догонили татароньків в чистім полі, край дороженьки,

Там татари вогонь кладуть й вечерю готують,

Міже ними баша сидить, на колінах милу держить.

– Ой миленька, миленька, відсунься од башенька,

Бо я башенька вб’ю, а миленьку собі візьму!

– Коли б’єш – бий обоє, бо башенька – серце моє!

Останні слова думи виявляють зраду жінки не примусову, а вільну і до того зараз же після поневолення, під час подорожі до Криму.

Історія знає кільки українок, невільниць, що були жінками кримських ханів, значних турецьких правителів і навіть самих султанів. З останніх султанша, мати Османа III, була фанатичною бусурманкою, що всяку ніч по 1 500 раз читала 112 главу корана і мала між турками славу мало що не святої жінки. Проте такі фанатичні жінки потурначки, мабуть, були винятком, більшість же українських дівчат, примусом потурчених і ставших жінками значних турків, не забували свого рідного краю і хоч були вже навіки прикуті до Туреччини чоловіком-турком і дітьми-бусурманами, а проте сприятливо ставилися до поневолених українців і до України взагалі.

За таку щиру українку історія знає дружину султана Сулеймана І Россу, або Роксолану, попівну з Рогатина на Галичині. Ще більшим оборонцем України і месником за неї була дівчина з України, дружина кримського хана Іслам-Гірея, спільника, а потім ворога Богдана Хмельницького. Як каже слідом за народними переказами д. Костомаров (Т. 21 стор. 726), та Ісламова дружина звела хана з світу (отруїла), помщаючись за те, що хан під Жванцем зрадив Хмельницького і побрав на Україні багато людей у неволю.

Образ потурченої українки, що не забула рідного краю, а дбає про нього, маємо у чудовій народній думі про Марусю Богуславку, що у неволі стала жінкою значного турецького паші. Засумувавши за рідним краєм, Маруся Богуславка напередодні Великодня іде у темницю до своїх земляків- невільників, певно вже маючи згоду свого чоловіка – паші на те, щоб визволити невільників і у розмові каже їм, що завтра Великдень.

Невільники, котрі за багато років неволі вже забули про все рідне й дороге серцю, проклинають Марусю за те, що вона нагадала їм про те, яке тепер на Україні свято й радість і тим збудила в них почуття своєї недолі. На те Маруся просить земляків не проклинати її, а коли вона випустить їх на волю і вони підуть в Україну, то не обминати міста Богуслава і переказати її батькові й матері, щоб вони не клопоталися викупати її з неволі, бо вона вже стала бусурманкою.

На Чорному морі,

На каміні біленькому,

Там стояла темниця кам’яная,

Що у тій то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невільників.

То вже тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.

То до їх дівка бранка,

Маруся попівна Богуславка

Прихожає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки,

Ви бідні невільники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»

Що тоді бідні невільники зачували,

Дівку бранку,

Марусю попівну Богуславку,

По річах пізнавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко бранко,

Марусю попівно Богуславко!

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ в неволі пробуваєм,

Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видаєм.

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера».

Тоді дівка бранка,

Маруся попівна Богуславка,

Теє зачуває.

До козаків словами промовляє:

«Ой козаки,

Ви бідні невільники!

Що сьогодня у нашій землі християнській

Великодня субота,

А завтра святий празник, роковий день – Великдень!»

То тоді то козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку бранку,

Марусю попівну Богуславку

Кляли-проклинали:

«Та бодай ти, дівко бранко,

Марусю попівно Богуславко,

Щастя й долі собі не мала,

Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала!»

То тоді дівка бранка,

Маруся попівна Богуславка,

Теє зачувала,

Словами промовляла:

«Ой козаки,

Ви бідні невільники!

Та не лайте мене, не проклинайте;

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,

То буде мені, дівці бранці,

Марусі попівні Богуславці,

На руки ключи віддавати.

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невільників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день Великдень,

Став пан турецький до мечеті від’їждати,

Став дівці бранці

Марусі попівні Богуславці,

На руки ключи віддавати.

Тоді дівка бранка,

Маруся попівна Богуславка,

Добре дбає –

До темниці приходжає, Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невільників,

На волю випускає

І словами промовляє:

«Ой козаки,

Ви бідні невільники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте;

Тільки прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,

Моєму батьку й матері знати давайте.

Та нехай мій батько добре дбає,

Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки бранки,

Марусі попівни Богуславки,

З неволі не викупає;

Бо вже я потурчилась, побусурманилась,

Для роскоши турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой визволи, Боже, нас всіх, бідних невільників,

З тяжкої неволі,

З віри бусурманської

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Взагалі становище жіноцтва у турецькій неволі було більше складне, ніж становище чоловіків. Од чоловіків турки вимагали тільки рабування, од жіноцтва ж вимагали ще й любощів, і це ставило жіноцтво у більш драматичне становище. Наприклад одна з пісень галицького варіанту згадує, як один українець-потурнак, задумавши придбати собі за гроші сожительку, випадково купив собі на ринку рідну сестру-невільницю і тільки щаслива розмова між братом та сестрою виявила їхню кревність і врятувала од гріха.

Ходить турчин по риночку,

Водить з собой дівчиноньку,

Править за ню срібло.

Править срібло не міряне,

А золото не важене.

Ой знайшовся один панок,

Сипле срібло не міряне,

Тай золото не важене.

Ой взяв же ю попід пашки,

Повів же ю попід дашки,

Ой взяв же ю за рученьку,

Привів же єю до домоньку.

Ой тай сіли вечеряти,

По вечері в карти грати,

Єї каже постіль слати,

Вона ж тую постіль слала,

Тай ревненько заплакала.

Війшов панок до кімнати,

Взяв з дівчинов розмовляти:

– Ой Марисю, Марисенько!

Яку маєш родиноньку?

Чи багато роду маєш,

Що в неволі погибаєш?

– Ой мала я три братчики,

Три братчики, ріднесенькі.

– Де ж вони ся да поділи,

Три братчики да ріднесенькі?

– Один пішов на Волощину,

Другий пішов на Вгорщину,

Третій пішов в Туреччину.

– Чи ж би ти їх ще пізнала,

Свої брати ріднесенькі?

– Вже їх тепер не спізнаю,

Я в неволі погибаю!

– Що тепер за світ настав,

Що брат сестру не пізнав!

Яка тепер годиночка,

Не пізнає родиночка!

Не менше драматичне становище українських невільниць малює друга пісня про тещу й зятя. Татарин, що раніше захопив собі на Україні дівчину і прижав з нею дитину, другим разом, набігши на Україну, випадково захопив у неволю матір своєї дружини і привіз до своєї оселі: дочка не пізнає матері, накидає на неї всяку важку працю; мати пізнає дочку по рубці на грудях од іскри, що впала на неї під час хрестин, але який час ховається з тим, поки робітник, почувши, як вона кляла хазяйську дитину, розказує про те господині. В обуренні дочка б’є свою матір по щоці. Коли все виявилося, дочка просить матір вбратись у гарну одежу і бути панею, але стара жінка одповідає, що ліпше їй бути у шматтях та у своєму рідному краєві і вертається на Україну.

Ой по горах огні горять,

По долинах дими курять,

Ой там турки полон ділять.

Дівка впала парубкові,

А тещенька – зятенькові.

Приїжджає він до двору:

«Вийди, вийди, татарочко,

Привів-єм ті невільницю,

А до смерті робітницю».

А вона їй тай завела,

Три роботи загадала:

Оченьками стадо пасти,

Рученьками кужіль прясти,

Ноженьками колисати.

Теща дитя колисала,

І дитині приспівала:

«Люлю, люлю, татарчатко,

По доненьці унучатко!

Бодай стадо виздихало,

Бодай кужіль спопеліла,

Бодай дитя скаменіло!»

Учув то то вірний слуга:

«Чи чули ви, паненонько,

Як вам кляла робітниця:

Бодай стадо виздихало,

Бодай кужіль спопеліла,

Бодай дитя скаменіло?»

Ой побігла татарочка,

Бігла боса без пояса,

Та вдарила по личеньку

Свою рідну матіноньку.

«Ой ти, доню ж моя, доню!

Не тілько-м тя годувала,

По личеньку-м тя не била».

«Мамко ж моя старенькая,

По чом же сь мя іспізнала,

Що сь мя доненькой назвала?»

«Як тя баба в купіль клала,

На груди ті іскра впала,

По тому-м тебе пізнала».

«Мати моя, мила мати!

Скидай з себе тії лати,

Візьми дорогії шати –

Будеш з нами панувати!»

«Ліпше мої вбогі лати,

Ніж дорогі твої шати;

Я не хочу панувати,

Піду в свій край загибати».

«Слуги ж мої тай вірнії!

Пряжить коні воронії!

Везіть мамку в єї краї!»

Опріч глибоко драматичного становища матері й дочки у їхніх відносинах, ця пісня ставить перед очі і другу драму: драму молодої потурченої українки, которій треба вибирати або матір і рідний край, до котрого мати вертається, або турка – свого чоловіка і дітей. На диво пісня не спиняється на сьому питанні, а зразу розв’язує його на користь чоловіка й дитини – молодиця, не вагаючись, наказує запрягати коней і везти матір у її (себто материні) краї, тим самим виявляючи, що сама вона вже не має Україну своїм рідним краєм