Чорноморці й дунайці

Адріан Кащенко

Тим часом на Дніпрі всі російські урядовці лагодились вітати царицю Катерину II, що намислила подивитися на своє придбання – Запорожжя й Таврію. В Новому Кодаці споруджували царський палац, де імператриця мала зустрітись з австрійським цісарем Йосифом II. Людей зганяли з усього краю до Дніпра, щоб переконати царицю, як уже рясно залюднено запорозьку «пустиню». Од села Половиці, де задумали закласти місто Катеринослав, рівняли шлях до Ненаситецького порогу й далі аж до Херсона. Через річку Суру зводили величезний міст, гребля від якого збереглася й до наших днів. Над усім тим клопотався Потьомкін, щоб показати наслідки своєї діяльності на нових землях.

Разом із тим князь усе робив, щоб гостя побачила запорожців і викликав Сидора Білого та Головатого із ватагою запорозьких вершників для супроводу цариці з Кременчука. Тепер він мав уже певні заміри піднести наново Військо Запорозьке тільки з умовою, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю під військо або в Прогноях, або на Тамані.

Певно, за згодою Потьомкіна Білий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком і року 1787-го подала Катерині в Кременчуці прохання про відновлення Війська Запорозького, а під час царициної подорожі запорожці складали почесну варту й гарцювали кіньми біля її карети.

Прибувши водою до Романкова, Катерина поїхала далі берегом. У Кодаку зустрілася з німецьким цісарем, а заклавши в Катеринославі собор, вирушила до Ненаситецького порога й зі скелі Манастирка милувалась, як запорожці переганяли через поріг її флот, дякувала їм і була дуже ласкавою до запорозької старшини. Коли мандрівниця поверталася з Таврії, козаки знову-таки супроводжували її карету аж на Полтавщину.

Тим часом почало складатися на війну Росії з Туреччиною, і Потьомкін, якому цариця Катерина доручила керувати всім російським військом, зрозумів, як дуже потрібні тут запорожці. Тільки вони знали всі річки, байраки і шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала відбуватися війна. Тільки їм були відомі військові звичаї турків, і козаки вміли вистежувати ворога й несподівано нападати на нього. Щоб залучити запорожців на російську службу, князь оголосив по всіх запорозьких землях, що доручає старшинам Сидору Білому та Антону Головатому збирати всіх січовиків на «козацьку» службу.

На заклик Потьомкіна відгукнулося чимало запорожців, і першим прибув до нього в Єлисаветград із півсотнею товариства полковник Війська Запорозького Харко (Захар) Чепіга. Потьомкін дав і Харкові одкритого листа на збирання колишніх запорожців та «всяких людей», і не тільки на Запорожжі, а ще й за Бугом; у січні ж року 1788-го князь вручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З ним Чепіга їздив за Буг, бачився зі своїми колишніми товаришами й умовляв їх переходити на російську сторону. Чи вдалося старому полковникові побувати на Запорозькім Коші у Сейменах – невідомо, але він зустрічався з військовим осавулом задунайського Коша і мав з ним розмову.

Лаштування турків до війни з Росією збентежило задунайських запорожців. їм випадало битися за бусурманів проти одновірних християн, і це багатьом мучило сумління, коли ж Чепіга ще порозказував, що Потьомкін, знову збирає під свою руку запорожців і що, таким чином, задунайським запорожцям доведеться бити своїх товаришів, то чимало хто почав вагатися, на чий бік стати. Такий настрій запорожців відбився навіть у пісні.

Ой, наробили та славні запорожці та великого жалю:

Що не знали, кому поклонитися – та которому царю.

Ой, поклонилися турецькому – під ним добре жити,

А за все добре, за одно недобре – що брат на брата бити.

До такого настрою задунайських запорожців прилучилася ще й туга за Україною та своєю родиною, бо чимало запорожців, які поприходили на Дунай за останні десять років покидали, тікаючи од кріпацтва, своїх коханих або жінок та дітей. Про таку тугу народ склав багато пісень, з яких подаємо дві:

1

Ой, там за Дунаєм –

Крутим бережечком.

Ой, там розмовляє

Сокіл з козаком:

«Ой, ти, соколоньку.

Ти, братіку мій!

Чи не був ти, брате,

В моїй стороні?

Чи не був ти, брате,

В моїй стороні?

Чи плаче, чи тужить

Дівча по мені?»

«Не плаче, не тужить

На ліжку лежить,

Правою рукою

За серце держить!»

2

Ой, там за Дунаєм

Та за тихим Дунаєм

Молодець гуляє.

Молодець гуляє,

Та молодець гуляє.

На цей бік гукає:

«Подай перевозу,

Та подай перевозу,

Я перевезуся

На свою Вкраїну

Та на свою Вкраїну

Ще раз подивлюся!»

З таких причин молоді задунайські запорожці, сподіваючись добути своєю службою собі й своїм поневоленим сім’ям вільне життя, в кількості за півтисячі душ, хто – поодинці, хто – ватагами, почали переходити на східний берег Бугу, а деякі загони прямо випливали з дунайських гирл байдаками і морем прибували до Прогноїв, де вже стояв кошем Сидір Білий із своїм запорозьким товариством.

Проте Кіш Війська Запорозького не повірив Потьомкіну, який уже раз зрадив запорожців. На раді січова старшина доводила козакам, що не може бути, щоб князь віддав Війську Запорозькому права, коли він сам тримає в кріпацькій неволі кілька сот козаків. Таким чином, біля 6000 задунайських запорожців лишилися на боці турків.

Тим часом Потьомкін справді завзявся, щоб наново підняти запорожців, хоч, може, й не мав гадки вертати їм колишню волю й права. Головатий, Білий та Чепіга зрозуміли його надзвичайне честолюбство та гонор і, потураючи йому та величаючи його батьком і «найсвітлішим», або великим гетьманом і таке інше, випрошували в нього для запорожців все більше прав.

До кінця 1787 року запорожці збиралися піші в Прогноях під рукою Сидора Білого, а верхівці – на Чилеклеї з Чепігою; у грудні ж, з наказу генерала Суворова, піші козаки перейшли з Прогноїв у Василькове й, заклавши там військовий кіш та поставивши деякі курені, завели на коші січовий лад. На загальній раді вони обрали Сидора Білого кошовим отаманом, Антона Головатого – суддею, а Івана Підлисецького – писарем. Разом було обрано й 38 курінних отаманів, «як одвіку водилося з Запорозькому Військові».

Суворов, звертаючись до запорожців, називав їх у своїх листах «Військом Вірних Запорозьких козаків»; Потьомкін же слово «Запорозьких» не вживав, а писав: «Військо Вірних козаків».

У січні року 1788-го Потьомкін повідомляв цариці, що запорожці просять, аби оселити їх на Тамані, що вони у більшості тепер одружені й надалі хочуть зректися свого бурлацького «розпутного» життя. Цариця відповіла, що їй приємно те чути й що вона доручає Потьомкіну надати запорожцям землю так, як він сам має за краще. Разом із тим 22 лютого вона радила Потьомкіну відмінити назву Війська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумів так, буцімто за потрібне визнали знову піднести Запорозьку Січ.

Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав «Вірного Запорозького Війська отаману кошовому Білому» пожалувані царицею військові клейноди: корогву велику, білу із синім хрестом, кілька менших корогов для куренів, булаву, бунчук і декілька перначів, а 13 травня Потьомкін прислав ще й військову печать.

Запорожці зустріли на Коші військові клейноди дуже урочисто й, прочитавши на раді грамоти й ордена Потьомкіна, послали йому в подарунок дванадцять дерев’яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.

Разом із тим Сидір Білий знову вжив заходів, щоб переманити до себе задунайських запорожців. Звістка про те, що Війську Запорозькому повернуті клейноди, справді багато важила в очах запорожців, і, гадаючи, що слідом за клейнодами Війську Запорозькому будуть віддані його вольності (землі), чимало запорожців почало переходити через Буг і приєднуватись до Білого й Чепіги так, що врешті задунайців зібралося на російській стороні понад 1000 душ.

Весь харчовий припас і деяку зброю Військо Вірних козаків діставало од казни, як й інше російське військо; казенні ж були й човни, й на весну козаки добре упорядкувалися, Кіш навіть мав свою похідну церкву.

На самому початку війни виявилося трагічне становище запорожців, яким доводилося «брат на брата бити», як каже народна пісня. Задунайський запорозький кіш виставив на боці турків 4000 козаків почасти піших, почасти на байдаках із гарматами. При Війську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, військовий суддя Яків Гончар, військовий писар Іван Іванько та військовий хорунжий Грицько Табан. Відомо, що кошовий отаман мав булаву, як і на Січі. Всі запорожці отримували в турків жалування десь 12 карбованців щороку на козака.

З того Запорозького Війська на початку війни біля 1000 козаків прибуло до Очакова й звідтіля вони стали човнами наскакувати на російські кордони, що лежали понад лиманами.

У вересні року 1787-го турки хотіли захопити Кінбурнську фортецю з моря, а щоб виманити російське військо з Кінбурна в бік озер, вони послали п’ять байдаків із задунайськими запорожцями на схід од Кінбурна, наказавши там висадитися. Побачивши десант, Суворов послав «вірних» запорожців вибити з берега ворогів. Запорожці зблизились зі своїми братами, погорювали зі свого непевного становища й, зробивши про око росіян і турків декілька пострілів на вітер, розійшлися в різні боки: задунайці – до турецького флоту, а «вірні» – до Кінбурна.

Другий відділ задунайських запорожців турбував російські кордони із суходолу через річку Буг, і під час одного з таких наскоків був поранений на смерть кошовий отаман Грицько Абдула, і замість нього запорожцям довелося обирати нового кошового, й вони вручили булаву Гардовому, який прослужив отаманом до кінця війни.

21 травня року 1788-го турки підпливли до запорозького Васильківського Коша й перед світанком, коли в січовій церкві відбувалася відправа, почали пальбу по Січі з далечини і стріляли довго, але ніякої шкоди запорожцям не завдали. Важче довелося запорожцям, коли 7 червня велика турецька флотилія Гасан-паші із 57 кораблів вийшла з Очакова й напала на запорозькі байдаки та російський флот. Під той час знялася велика хуртовина, й російські судна не могли йти проти вітру, так що туркам легко було знищувати їх із великих гармат. Тут-то запорожці й нагадали всьому світові про свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибігли на гребках із байдаками наперед і, зачепивши російські кораблі линвами, тягли їх на турків. Зчинився бій. Три турецькі кораблі злетіли вгору від вибухів, а решта одійшла од Очакова.

Вся слава того бою припала запорожцям, і, мабуть, про цей бій і згадує народна пісня:

Ой, ставали на Тавані проти Яниколя;

Ой, там була хуртовина із Чорного моря.

Ой, в неділю пораненьку, як стало світати,

Ой, став наш Головатий на хлопців гукати:

«Піднімайте, добрі хлопці, паруси всі вгору:

Ой, б’є турок з Очакова з пушок на тривогу».

Піднімали добрі хлопці всі паруси вгору,

Пішли Дніпром проти води кораблі на воду,

Пішли наші добрі хлопці Дніпром проти води,

Набралися сердешнії превеликої біди.

Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу –

«Ой, тепер же вражих турків боятись не буду».

Через десять днів у лимані біля Очакова спалахнув другий морський бій. Російським суднам, що були далеко менші за турецьких, легше було переходити мілкі місця; триповерхові ж турецькі кораблі сідали на дно, не мали змоги хутко повертатись між піскуватими косами лимана й бідували. Запорожці ж скористались випадками, коли турецькі кораблі ставали на мілке й кидалися штурмувати їх. Бій був щасливий для росіян: турецька флотилія через якийсь час почала тікати, але запорожці, що переслідували ворогів із величезним запалом, мали великі втрати; кошового отамана Сидора Білого було поранено на смерть, і наступного дня він помер; побитих же запорожців хоч було небагато, та зате аж 235 козаків дісталися туркам у неволю. Сталося те нещастя від того, що штурмувати турецькі судна запорожці намагалися невеликою силою, і на деяких кораблях турки, почавши відпливати в море, забирали необачних лицарів у полон. Таким чином, запорожцям року 1788-го випала точнісінько така ж пригода, як під час морського походу року 1625-го.

Поховавши за запорозьким звичаєм кошового, що не пошкодував свого життя, аби заслужити новонародженому війську козацькому ласку Потьомкіна й цариці, запорожці зібрали раду, щоб обрати нового отамана. Голоси на раді розділилися надвоє: перші гукали: «Виберемо Антона Головатого! Він з біса мудрий – буде добре правити кошем!» Інші сперечалися: «Що ваш Антін! Хоч і розумний, та школяр, військові ж треба ватажка. Харка (Чепігу) настановимо кошовим – він б’є і в полон бере бусурманів!» «Та не дуже харкайте! – гукали знову перші. – Головатого кошовим!» Скінчилося все-таки на тому, що обрали Чепігу, і Потьомкін затвердив те обрання.

В липні Чепіга приїздив на кіш і передав там своє старшинування над пішим військом та байдаками Антону Головатому. На раді, що при ньому відбулася, Чепіга почув чимало нарікань на російських генералів за те, що не постачають припасу, недодають жалування й таке інше. Проте кошовий зумів заспокоїти товариство і, зібравши військові клейноди, вирушив до коша свого комонного війська. Зі своїм відділом Чепіга весь час ходив перед російським військом на чатах, а коли Потьомкін наблизився до Очакова й почав облягати місто, Чепіга чатував із боку Хаджибея й, підступивши вночі потай до самого турецького замчища, сам захопив у бранці двох турків і привіз їх до князя. Після цієї події козаки ще дужче стали шанувати Чепігу й навіть дивитись на нього, як на характерника.

Доки російське військо стояло біля Очакова, до задунайських запорожців доходили вісті про те, що в російських запорожців справді заведено всі давні запорозькі звичаї, а позаяк Військові Запорозькому були повернуті й клейноди, а у військових клейнодах запорожці вбачали ознаку автономних прав, то в багатьох задунайців, навіть у старшини, виникало питання, чи не час, справді, покинути ворогів Христа та приєднатись до своїх братів? Задунайці почали шукати випадку, щоб умовитися з кошовим Чепігою.

Вистеживши з такою метою у вересні на березі бекет «вірних» козаків, задунайці підпливли до них байдаком, браталися і просили викликати до Аджеясс кошового Чепігу, щоб домовитися з ним про приєднання задунайських запорожців до своїх братів російських.

Чепіга, за згодою Потьомкіна, приїздив в Аджеясси й передав задунайцям листа від князя, в якому той ім’ям цариці обіцяв усім турецьким козакам ласку, аби тільки поєдналися зі своїми «вірними» товаришами. Та треба гадати, що і в тому листі Потьомкіна не було певних обіцянок про землю й права, бо задунайці перше сказали, що передадуть листа до своїх комонних товаришів на Дністер, щоб порозумітися всім купно із старшиною, а 28 вересня сповістили, що комонні запорожці на пропозицію князя не пристали. Разом із тим задунайські козаки застерігали своїх російських товаришів, аби не зближалися з ними понад Чорним морем, щоб, часом, не пролилася братня кров. Невдовзі після того – 2 жовтня року 1788-го – задунайці з дністрянського відділу наскочили на Балту і зчинили в ній погром.

Очаків довго не здавався, відбиваючи всі штурми російського війська. Йому дуже допомагала турецька флотилія, підвозячи під захистом фортеці на острові Березані припас і військо. Щоб перетяти тим кораблям шлях до Очакова, треба було неодмінно взяти Березань. Потьомкін ще в липні наказував Суворову захопити острів, та російський флот, хоча й атакував його, нічого не зміг із ним вдіяти, бо на острові стояла міцна фортеця з великими гарматами. Тоді вже восени, коли турки через хуртовину підпливли до Очакова, Потьомкін прикликав до себе Головатого і звелів йому захопити Березань.

7 листопада Антін Головатий узяв на дуби, озброєні дрібними гарматами, 800 запорожців і прямо серед дня рушив до Березані. Береги того острова були дуже круті, а вода трималася така мілка, що навіть дубами не можна близько під’їхати. Серед острова стояла фортеця, а понад кручами були покопані окопи й влаштовані гармати. Головатий направив байдаки прямо на батарею, під якою береги опускалися нижче. Турки заходилися палити з гармат, та запорожці, не зважаючи на те, хутко підпливли на гребках до мілкого місця, стрибнули у воду, підтягли байдаки ближче до скель, забрали на плечі рушниці й гармати й полізли на кручі.

Коли запорожці наблизились до берега, то туркам стало незручно стріляти в них, бо козаків захищав високий берег, і вони, видряпавшись без перешкоди на скелі, кинулися штурмувати батарею. Оборонців було мало, так що запорожці одразу вибили їх з окопів і, захопивши батарею, загнали ворогів до фортеці. Але взяти її було не так-то просто, бо турки відбивалися з гармат і рушниць. Щоб полегшити штурм, Головатий відвів запорожців назад і, повернувши турецькі гармати жерлами на фортецю й, поставивши ще на березі козацькі гармати з байдаків, зчинив велику пальбу. А тут ще наблизилася російська флотилія й почала громити Березань з іншого боку так, що коли запорожці налагодились до нової атаки, то турецький паша Осман здався Головатому в полон з усім своїм військом.

У Березані запорожці захопили 11 турецьких корогов, 21 гармату та чимало зброї й припасу. Відбив же Головатий в боях одного полкового старшину та 24 козаки, між якими було й кілька курінних отаманів.

Потьомкін дуже радів тому, що взяв Березань: почепив Головатому на груди Георгіївського хреста й подякував усій козацькій старшині й козакам. Але доки брали Березань, Чепіга підкрався із частиною своїх запорожців до Хаджибея і спалив у самому місті гамазеї з борошном та іншим військовим припасом.

Незабаром після штурму Березані, а саме 6 грудня, російське військо разом із запорожцями здобуло й Очаків. Під час того бою задунайські запорожці, підпливши до Березані, почали стріляти з байдачних гармат, а далі, приставши до берега, хотіли штурмувати острів, але, роздивившись, що на острові свої ж брати, посідали на байдаки й попливли в море. Все-таки під час гарматної пальби з обох боків було по кілька вбитих та поранених козаків.

Участь запорожців у подіях під Очаковом згадується в народній пісні, де чомусь розповідається про козацьку одіж Треба гадати, що до того часу запорожці так обшарпалися, що в російських генералів виникло питання, чи не видати їм солдатське вбрання.

Хвалилися запорожці Очаків дістати,

Щоб з мурованих колодязів коней напувати.

Очаків дістали, і сам хан нам здався,

Вже на наших запорожців весь москаль піднявся.

Зібралися генерали ситку ситкувати:

«Яку будем запорожцям одежу давати:

Чи козацьку, чи гусарську, чи третю – солдатську?»

«Хоч ми будем, братці, канави копати,

А не будем солдацької одежі приймати,

Бо солдацькая одежа куца, ще й погана,

Нехай наша не загине запорозька слава!»

За послуги запорожців у війні 1788 року на Чорному морі Потьомкін, виконуючи волю цариці, звелів запорозьким «вірним» козакам зватися надалі «Військом Вірних Чорноморських козаків». Проте, як тільки на зиму припинилася війна, про чорноморців зараз же й забули: Чепігу з вершниками направили зимувати на Громоклію, де не було й оберемка сіна, так що він, щоб врятувати коней, мусив розпустити козаків до весни, хто куди знає; на острові Березані запорожці мало не пухли з голоду, бо їм не підвозили припасу, а від морозу вони рятувалися тільки тим, що палили фортечні будівлі; з Васильківського коша чорноморцям наказано було вийти, а курені віддати під турецьких бранців. Козаки, мабуть би, загинули взимку, та старший не послухався наказу генерала Хрущова й зимував із козаками на коші, а на дрова розламав цілий поверх фрегата «Василій Великий», що стояв у Бузькому лимані, затертий кригою.

Тієї зими взагалі багато суден затерло льодом, і, щоб зберегти всіляке корабельне приладдя, Потьомкін звелів вирядити 300 чорноморців, наказавши генералу Суворову забезпечити їх теплим одягом, видати харчі й платити за роботу по 12 карбованців на місяць. Але Суворов нічого того не зробив, через що багато козаків, працюючи на воді й на льоду, покалічились, а коли звернулись до генерала Фалеєва, що завідував роботами, щоб зарадив лихові, то той пригрозив, що як коли вони відмовляться працювати, то будуть «вистріляні й виколоті».

Що мали діяти чорноморці? Сорок вісім душ із них одвезли на Кіш з відмороженими руками та ногами; декілька замерзло на смерть, а решта втекли, мабуть, на Дунай. Замість втікачів та покалічених, кіш вислав інших 300 козаків, але й ті або незабаром похворіли або невідомо де поділись, бо хоч і дуже чорноморці хотіли заслужити царицину ласку, та працювати за таких умов було неможливо. Всього вважають, за зиму 1788 – 89 років з голоду, холоду й надсадних робіт загинуло біля 500 чорноморців.

Чимало зазнали за сей рік лиха запорожці й на колишній власній землі. Коли, з наказу Потьомкіна, Чепіга, Сидір Білий та Головатий ще по весні року 1788-го почали збирати під бунчук кошового всіх запорожців, то більшість поміщиків, незважаючи на повеління князя, яким доводилося до відома що запорожці збираються з волі цариці, силоміць не пускали запорожців од себе, вважаючи їх своїми кріпаками. От що пише добродій Короленко про те, що перетерпіли козаки в 1788 році: «Щоб не пустити запорожців на військову службу, поміщики мало що чинили всілякі перешкоди, а й примушували їх до тяжких без спочинку робіт і, що найголовніше, відрізували у козаків оселедці, ознаку козацької честі. Були випадки, що поміщики змушували козачу сім’ю удень робити без спочинку, а на ніч забивали в колодки, щоб не втекли з панщини, і те мордування чинили не раз; інших після тяжких поденних робіт увечері сікли різками й кидали на ніч у ями, а один пан, довідавшись, що від нього втекло кілька колишніх запорожців до кошового, замкнув їхні сім’ї в пустку, не давав їм їсти і по тричі на день бив батогами не тільки жінок втікачів, а навіть дітей-підлітків».

Послані з Коша запорозькі старшини нічого не могли вдіяти з панами, бо їхню руку тягли, не зважаючи на накази Потьомкіна, всі повітові урядовці, й навіть бувало так, що ті запорозькі старшини, яких Чепіга посилав визволяти своїх товаришів з неволі, самі не знали, як уникнути від цупких панських пазурів.

Боліючи серцем за покривджене запорозьке товариство, Чепіга, в жовтні 1788 року, написав про всі ті кривди Потьомкіну, прохаючи його дати війську свої грунти, на які можна б переселити родини запорожців із поміщицьких земель. Треба гадати, що сам князь до того часу випустив уже на волю тих запорожців, які були в кріпацтві у нього самого, бо він видав новий наказ про те, щоб урядовці пильнували, аби колишнім запорозьким козакам не чинилося ніяких перешкод до переходу у Військо Вірних Козаків і щоб родини тих козаків ніхто в неволі не тримав і кривд їм не завдавав.

Незважаючи на такий наказ, справники не тільки не визволяли з кріпацтва тих запорожців, що ще не були в Чорноморському війську, а навіть тих козаків, яких Чепіга розпустив на зиму по домівках, вони арештовували й передавали поміщикам як втікачів, а вже пани та їхні управителі немилосердно катували козаків і знову повертали в кріпацтво. Кошовий отаман ще раз посилав до поміщиків козацьку старшину, та тих старшин справники брали під варту, а «бумаги», видані їм од кошового, з глузуванням дерли на шматки.

Через таке становище по весні козацтво збиралося до кошів дуже мляво. У травні Головатий перейшов зі своїм кошем із Василькова на устя річки Березані; Чепіга ж був у дуже непевному становищі, бо вершників у квітні згуртувалося біля нього лише 130 і ледве до 10 травня зібралося 570 душ, решта ж ніяк не могла вирватись од панів. Тільки після нових наказів Потьомкіна губернаторам та справникам, наприкінці травня їх зібралося коло Чепіги біля 1000 душ, з якими він, з наказу Потьомкіна й під рукою Кутузова, почав наступати чатами на Бендери.

Випередивши відділ донських козаків та російську кінноту, що йшли поруч із чорноморцями, Чепіга неподалік Бендер, на перевозі через Дністер, натрапив на 3000 турків і зчепився з ними, сподіваючись негайної помочі від донців. Але допомога чомусь забарилася й тисячі чорноморців довелося п’ять годин битися з утричі дужчим ворогом. Козаки опинилися в скруті; у бою було поранено в плече навіть самого Чепігу. І тоді лише підійшли донці й драгуни, й турків було добре відсунуто.

Зважаючи на тяжку рану, Чепіга викликав із Березані Головатого й передав йому клейноди, Потьомкін же звелів усю чорноморську кінноту перевести на річку Березань, щоб Головатому зручніше було керувати військом.

До осені Чорноморське військо збільшилося, бо князь посилав визволяти козаків од поміщиків уже не козацьку старшину, а особливих чиновників-засідателів, і ті силоміць дещо зробили. До серпня під рукою Головатого перебувало 2000 вершників і 5000 піших.

Разом із тим Потьомкін вживав заходи й до того, щоб побільшити Чорноморське військо ще й за кошт задунайських запорожців, і першого вересня послав із старшиною Чорноморського війська Черновим до них листа, в якому умовляв запорожців перейти на руську сторону, погрожуючи, що коли не покаються й на цей раз, то звелить розправлятися з ними, як із злодіями й ворогами Хреста. Тільки його заходи не дали наслідків. Задунайці мали певні відомості через чорноморців, що повтікали до них, як про важкі роботи, до яких примушували запорожців російські генерали, так і про брак у чорноморців харчів та про невиплату жалування. В Туреччині вони не знали такого лиха і через те не хотіли зраджувати султанові, що доволі правдиво піклувався про них.

У серпні чорноморцям наказали з частиною їхнього війська, а саме: з трьома комонними полками та трьома пішими, всього 3000 козаків, взяти Хаджибей. Перед тому військові вів полковий осавул Кіндрат Табанець, який зовсім несподівано для ворогів наблизився до Кривої Балки, що за 7 верст од Хаджибея. З 11 на 12 вересня туди ж прибув і генерал де Рібас із російським військом і серед ночі вирядив два полки чорноморців та один батальйон російської піхоти на штурм фортеці. Хоч турки й оборонялися, але тут запорожці не мали майже ніяких втрат.

Після Хаджибея чорноморці брали діяльну участь в завоюванні Акермана, Паланки та в під’їзді до Кілії.

Захопивши берег Чорного моря, Потьомкін направив все своє військо на Бендери. Першого листопада чорноморці, кількістю 2298 козаків, були під містом, разом із Чепігою, що вже одужав од рани; Головатий же, випливши з моря Дністром на п’ятдесяти байдаках, наблизився теж до фортеці. Чорноморці були тут дуже корисні, й під час штурмів одбивалися доти, поки Головатий не заїхав із байдаками Дністром у саме місто, колишню Тягиню, яку запорожці не один раз добували ще за два з половиною століття досі, а як тільки чорноморці почали обстрілювати місто з байдаків – турецький паша відразу ж здався.

За участь у війні 1789 року кошовий отаман Чепіга отримав армійський чин бригадира, Головатий – полковника. Проте у внутрішньому житті війська справи стояли погано. Хоч Потьомкін і щиро піклувався про чорноморців, та підручні йому генерали не слухали його наказів: жалування козацькому війську задержували, сукна на одяг не давали, харчів теж не можна було в них допроситися, та найбільше ж дошкуляли запорожцям тяжкі роботи.

З наказу адмірала Войнова, запорожці змушені були витягти із дна лиману з потоплених суден гармати, ядра й інші речі. В липні, за повелінням самого Потьомкіна, кошовий вислав 500 чорноморських козаків до Херсона, щоб гнати відтіля плоти до устя річки Інгулу; Головатому ж князь наказав піднімати з козаками потоплені турецькі кораблі.

Чорноморці хоч і виконували ті роботи, але були дуже ображені тим, що їх повертають на робітників. У Херсоні козаки навіть зовсім покинули працю й почали розходитися так, що з 500 їх ледве втрималося на місці 300. З Коша вислали у Херсон новий полк козаків, але й той почав розбігатися. Кожен із російських генералів вимагав прислати йому на роботу чорноморців, неначе невольників, і ніхто не клопотався про те, щоб їх одягти, взути й нагодувати. Надосінь козаки не витримали голоду і стали тікати та шукати собі заробітків. Під той саме час російське військове начальство хотіло порушити запорозький устрій і загадало обрати сотників. Проти цього рішуче повстали всі курінні отамани й сказали, що коли у війську будуть обрані сотники, то вони всі зречуться своєї служби. Головатий хотів, було, покарати двох отаманів за непокору киями, та козаки вчинили справжній бунт, так що довелося ту новину відкласти надалі.

Після того піші козаки вирядили депутацію до Чепіги зі скаргою на Головатого, який не дбає про козаків, а вони босі, голі й цілий рік не дістають жалування. Запорожці погрожували, що коли ще якийсь час не дістануть грошей, то подадуться на Дунай.

Чепіга не мав сили нічого вдіяти, й незадоволені козаки, зібравши раду, ухвалили скинути його з кошевства, та тільки, через військовий стан, не наважились того зробити без згоди Потьомкіна й послали йому листа, скаржачись на Чепігу, що той через старість та поранення не може до ладу керувати військом. Проте Потьомкін не звернув на прохання козаків ніякої уваги, й Чепіга лишився кошовим і надалі.

Треба гадати, що частина чорноморців таки перейшла за Дунай, проте друга частина, з дозволу Потьомкіна, почала виводити на нові завойовані землі між Бугом та Дністром свої сім’ї й осідати хатами. На зиму чорноморцям було загадано захищати кордони по Дністру, й Чепіга заклав військовий кіш у селі Слободзеї над Дністром, на 20 верств нижче Бендер.

Невдовзі після нового року цариця Катерина звеліла Потьомкіну зватись «Великим Гетьманом козацьких військ Катеринославських та Чорноморських». Це було приємно для князя і козаків, бо він мав піклуватися про Чорноморське Військо.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 323 – 336.