Запорожжя між Бугом та Дністром
Адріан Кащенко
Першим ділом «Великого гетьмана» було затвердження Чепіги й Головатого на уряді. Разом із тим він наказав вислати до нього за почесних чатівників 500 найжвавіших чорноморців і нарешті 1 березня сповістив кошового, що, піклуючись про Військо Вірних Козаків Чорноморських, він клопочеться перед царицею, щоб дати їм під оселі грунти поміж Бугом, Дністром та Чорним морем, а до того ще землю біля Кінбурна з озерами, які ще не наділені панам. Обіцяв він виділити війську й ліс на будівлі.
Треба думати, що цариця затвердила пропозицію Потьомкіна, бо 19 квітня він прислав на Кіш ордер про те, що пообіцяні землі справді передаються Чорноморському війську з додачею ще Єнікальської округи з Таманню. Далі 14 липня він звелів генералові Кутузову оголосити всім, хто живе між річками Бугом та Дністром, що вони переходять під владу Чорноморського війська.
Велика радість охопила колишніх запорожців, коли в присутності депутатів од війська почали відмежовувати чорноморцям землю. Межа пішла од Чорного моря вгору Дністром до Бендер, а від того міста через верхів’я річок Кучургана та Куяльника на Тилігул, а звідти на верхів’я Березані та, повернувши тією річкою трохи вниз, попрямувала до Бугу, й, впершись у нього проти Богоявленська, пролягла лиманом, доки, обминувши Очаків, вийшла до моря.
Прийнявши одмежовані землі, Чепіга наказав усім полковникам пильнувати, щоб ніхто не рубав на військовій землі садів та лісу, та переписати всі рибальські заводи й брати з них на військо мито.
Сотні родин колишніх запорожців прибували тепер у Слободзею й розподілялися Чепігою по паланках на місця, визначені Кошем під оселі, так що новий край, незважаючи на війну, хутко почав залюднятися. Паланок було засновано три: Подністрянська, Березанська та Кінбурнська. В Слободзеї зараз же почали споруджувати церкву та військову паланку – будинок для кошового отамана й канцелярії.
Таким чином, російським запорожцям року 1790-го були виділені ті ж землі, які року 1776-го турецький султан уже віддавав. Час дуже сприяв козакам перевезти свої родини, бо війна поновилася тільки під осінь. Оселялись запорожці здебільшого в домівках тих молдаван, які повтікали за Дністер, хоч немало було й таких, що ставили власні хати українського вигляду. Коли ж восени чорноморці пішли на Дунай, то біля впорядкування осель поралися батьки та жінки козаків.
У жовтні чорноморські козаки билися під Кілією, а їхні байдаки плавали в гирлах Дунаю й допомагали російській флотилії розбити турецький флот і здобути Тульчу й Ісакчу. Плаваючи в гирлах Дунаю, чорноморці щодня зустрічалися із задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли таку ж передову службу, як і чорноморці з російського. Проте кривавих сутичок між ними майже ніколи не траплялося. І ті й інші запорожці обмежувалися тим, що передавали до своїх старших військових начальників звістки про заходи ворогів. Байдаків у задунайців було далеко менше, ніж у чорноморців, і це в очах турків давало їм право відступати перед своїми братами без бою.
Зустрічались і браталися тут у гирлах не тільки прості козаки, а навіть запорозька старшина обох боків, а щоб виправдатися перед російським та турецьким начальством, вони пояснювали це тим, буцімто умовляли запорожців ворожої сторони переходити на їхній бік. Так військовий осавул Задунайського коша Стадник перемовлявся на чатах із старшиною чорноморців Реуцем. Коли ж хто-не-будь із чорноморців не вертався од задунайців, то осавули доповідали Головатому, ніби турецькі запорожці захопили його в бранці.
На початку зими Головатий, з наказу генерала де Рібаса, наблизився до Ізмаїла й громив його з гармат, а коли на острові біля Верхніх Чаталів були збудовані російські батареї, то чорноморці напали біля міста на турецькі судна: побили їх із гармат, потопили і спалили. При тому полковий старшина Черниш зі своїм байдаком піддав огневі три турецьких кораблі.
Знищивши турецький флот нижче міста, Головатий переплив біля Ізмаїла до другої частини турецьких суден, що стояли вище, і знищив ще й ті. До тих славних подій Головатий додав і те, що висадив десант і здобув фортецю Табія. Зрадівши такій перемозі над турками, він дуже заповзявся і зі своєю невеликою силою пішов штурмувати потужну турецьку батарею. В запалі чорноморці таки захопили її, та ні де Рібас із флотом, ні російське військо з поля не подали їм помочі, й турки, виславши з міста чимале військо, одбили свою батарею назад із чималими втратами для чорноморців.
12 грудня удосвіта почався штурм Ізмаїла. На долю чорноморців припала головна участь у битві з боку Дунаю. Запорожці, не звертаючи уваги на ворожу пальбу, кинулися з байдаків на берег: рубали сокирами засіки й видиралися на турецькі батареї. Чимало їх тоді загинуло, та вони піднесли славу козацьку.
Коли чорноморці вже вдерлися в місто, на один з їхніх полків накинувся з яничарами хан Каплан-Гірей і так їх притиснув, що багато козацьких голів покотилося по вулицях Ізмаїла. Вже й дві гармати забрали, було, в чорноморців турки, та тут їм на поміч наспіли російські гренадери й разом із козаками повистинали й перекололи усіх яничарів так, що й сам Каплан-Гірей загинув разом із п’ятьма своїми синами.
З народної поезії до наших часів дійшли про цю подію лише уривки однієї, мабуть, довгої пісні:
Від Килії до Ізмаїлова покопані шанці,
Ой, вирубали турки новодинців у середу вранці.
А чорноморці, храбрі запорожці, через Дунай переїздили,
Вони ж тую проклятую Змаїлівську орду з батареї збили.
Ой, дали ж, дали змаїлівські турки Анадольському баші знати,
Що не мусиш, Анадольський башо, проти чорноморців стояти.
Ой, став же Змаїлівський баша білий флаг викидати,
Ой, тоді стали славні запорожці запаси й ружжя відбирати.
Ой, брали ружжя, брали коні й сукна дорогії…
Котрих порубали, у острові поховали,
А котрі поранені – у Килію одправляли.
Під час штурму Ізмаїла чорноморці захопили 26 турецьких прапорів і багато здобичі. Проте і втрати козаків були чималі: вбито й поранено: 24 – військових та полкових старшин і 388 – козаків.
За лицарські вчинки чорноморців Чепіга дістав Георгія III класу, а Головатий – хреста святого Володимира.
Перебувши перші місяці року 1791-го почасти на своїх землях, почасти біля Ізмаїла, чорноморці в березні знову зібралися на Дунаї. Там почалися зустрічі та братерські зносини запорожців обох ворожих сторін. Наприклад, 5 травня запорожці-задунайці, наблизившись до Тульчі, закликали до себе на бенкет чорноморців із полка Давида Білого. Він дозволив хорунжим Сербину та Харченку поїхати з товаришами до запорожців. Інші козаки Білого позаздрили тому, й дехто з них, сівши в другий байдак, вирушили з осавулом Яновським гостювати під Тульчу. Запорозький осавул Іван Сутика з товаришами по-братерському вітав у себе чорноморців і так частував їх, о ті через якийсь час, де бенкетували, там і полягали. Білий мусив послати за своїми козаками полкового старшину Лисицю, і вже тому, хоч і над велику силу, вдалося привезти своїх гультіпак, та й то не всіх, бо частина не захотіла вертатися до свого війська й лишилася із задунайцями. Коли Чепіга довідався про цей випадок, то забрав у Білого пернач.
Проте цього року між запорожцями та чорноморцями траплялись і криваві сутички. Одного разу задунайські запорожці напали на чорноморців, коли ті їхали з Килії до Ізмаїла міняти паперові гроші на срібло, й, примусивши тих вийти на берег, забрали їхнього байдака, разом з усім, що в ньому було. Іншим разом ті ж запорожці підстерегли полкового старшину чорноморців Строця, коли той, вертаючись із 19 козаками з Галацу до Килії, зупинився на ніч біля одного острова. Запорожці зненацька серед ночі напали на чорноморців, одного з них вбили, трьох поранили, а десятьох захопили в бранці. Тільки Строць із п’ятьма товаришами заховався в очереті і врятувався. Ранком, коли підпливли до того місця ще декілька чорноморських байдаків і, розпитавши Строця, подалися шукати першого човна, то знайшли його аж біля Ісакчі, вже спаленого.
З приводу цього випадку Чепіга видав наказ, щоб козаки-чорноморці не вважали турецьких запорожців за християн, а під час зустрічі вбивали б їх, як ворогів і гнобителів віри христової. Проте чорноморські козаки мали ці нечисленні випадки ворожнечі з боку запорожців за герці і, здибавши їх між очеретами, часом не тільки мирно розмовляли з ними, а навіть переходили на бік турків. Таке ставлення чорноморців до запорожців занепокоїло Головатого, і він пустив поміж козаками чутку, ніби турецький султан, коли буде перемир’я, то видасть усіх запорожців Потьомкіну. Те збентежило як чорноморців, так і запорожців: перші перестали перебігати на турецьку сторону, а другі навіть нахвалялися побусурманитись, щоб тоді вже султан не зміг їх видати.
У травні російське військо мало переходити за Дунай, і чорноморці дуже тому сприяли. До червня вже й Чепіга з військом був за Дунаєм і тут під Бабадагом здибався 3 чималим турецьким військом, у складі якого було й декілька тисяч задунайських запорожців. Тут серед бою зустрілись у ворожих військах не тільки товариші, а навіть рідні брати. Задунайські запорожці взагалі не воювали проти своїх товаришів чорноморців, а задунайський козак Помело, побачивши свого брата-чорноморця, навіть застеріг його, щоб чорноморці не ганялись за турками, бо вони зманюють їх на татарську залогу.
Завдяки застереженню Помела, Чепіга не потрапив у розкинуту турками пастку, а зайшов татарам у бік і разом із донцями розгромив як татарське, так і турецьке військо, а наступного дня сплюндрував і Бабадаг.
Від Бабадагу чорноморці рушили разом із російським військом генерала Репніна під Мачин і брали там участь у великому та славному бойовищі 28 червня. На тому бою і скінчилася війна з турками, бо 31 липня в Галаці було підписано між Росією й Туреччиною згоду, за якою межею між цими державами став Дністер; інші ж завойовані Потьомкіним міста на Дунаї були повернуті султанові.
Тим часом Потьомкін захворів і направився із Дунаю до Миколаєва, але од’їхавши од Галаца лише 40 верств, почув себе кепсько й попросив чорноморців, що гарцювали кіньми обабіч карети, покласти його на землю, щоб вмерти спокійніше. Козаки прослали на траві килим, і князь проти ночі на 5 жовтня 1791 року помер.
Смерть Потьомкіна дуже занепокоїла чорноморців. Тільки він, називаючись Великим гетьманом, мав силу й бажання підтримувати чорноморців і змушувати російських генералів більш-менш визнавати козацьку старшину за офіцерів, а поміщиків – визволяти хоч невелику частину поневоленого запорозького товариства; тепер же, після його смерті, за чорноморців не було кому заступитися, бо всі російські генерали, за винятком дуже небагатьох, дивились на козаків майже із зневагою.
Старшину Чорноморського війська найбільше непокоїли права війська на землю, бо хоч на Коші й був указ Потьомкіна про надання Чорноморському війську володінь між Бугом та Дністром і по Кінбурнській косі, й та земля навіть була одмежована, та царської грамоти на неї військо досі не отримало.
По скінченні війни більшість Чорноморського війська зимувала на Дунаї. Тільки Чепіга та Головатий із невеликими відділами повернулись за Дністер на козачі землі. Тут зразу ж вони почули непевні вісті. Російські урядовці з посміхом перестерігали чорноморців, щоб не розташовувались на Дністрі, бо все одно землі між Дністром та Бугом роздадуть панам; генерали ж російського війська не в жарт гомоніли, що чорноморці будуть повернуті в звичайні полки московського війська.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 336 – 340.