Частина І

Юрій Клен

Якась смутна і невесела осінь

зійшла, мов помаранча золота,

над Києвом, і олив’яні оси

дзижчали і співали з-за моста,

де вітер заплітав березам коси

і цілував в розтулені уста

(о, спогади, терпкі і непотрібні

про ті роки жорстокі і безхлібні!).

Як прикрашали чорні грона дір

оту струнку червону колонаду,

той almae matris царствений ампір!

І в пустку Миколаївського саду

збирались слухати музику зір

між сивих хмар махорочного чаду

стрункий убивця, злодій та естет,

і вірш модерний там читав поет.

Високий цар в застібнутім мундирі,

чиїм ім’ям наречено бульвар

(що декабристам виніс грізний вирік)

зслизнув з підніжжя вниз, і бруду шар

укрив його; вже місяців з чотири

валявся там і лічив кроки пар.

Відбиту голову котили діти

і в царський тулуб лазили смітити.

Ночами заграва тривожних днів

лягала злотим відблиском на бані.

Шалений велетень в лісах ревів

і рвав повітря на шматки багряні.

Вже й полюбивсь мені джмелиний спів,

що в небесах вирощував гераньї,

та маму ніжно зводив я в підвал,

ховаючи від тих вогненних жал.

О, златоглавий мій! Не раз голота

татарська пила твою чисту кров,

не раз знущалася з твоєї плоті,

та духа твого варвар не зборов.

Невже ж навік зчорніла позолота

тепер ніким не пещених церков,

що викохані мудрістю варяга,

і висушила горло вовча спрага?

Та чи ж не кращими були ті дні

без дров, і без електрики, й без хліба,

коли ввижались марива ясні,

аніж тепер, коли душа в нас ніби

тріпоче й б’ється на безводнім дні!

Так піймана гачком нехитра риба

на мотузку, протягнутім між зябр,

танцює те, що зветься danse macabre.

Тоді ж поет не звався ще «холуєм»

і за пайок не продавав свій хист

як той альфонс, якого ми вшануєм,

петлю йому скрутивши із намист.

Так ми минуле ідеалізуєм.

Хай світиться воно, як аметист!

Тоді в кларнети ще трубив Тичина,

і кликав Рильський в сині далечини. [1]

Блажен, хто гордо кинув рідний край

і з посохом в руці пішов шукати

на чужині незнаний дальній рай,

куди веде його весна крилата.

Та тричі той блажен, який за чай

і хліб теж не схотів себе продати,

але, минаючи тропу розлук,

зостався, щоб зазнати хресних мук…

Пригадую підвал чеки в Полтаві,

де я колись години три чекав.

Лилось крізь шиби світло золотаве,

і я затерті написи читав

на вапні стін… Ніхто у книгу слави

тих смертників імена не вписав,

що звідси тим, які живуть на світі,

свої останні креслили привіти:

«Чекаю розстрілу. Петро Палій».

«Сьогодні вмру за тебе, мій народе.

Іван Манзюк». – «Кінець. Нема надій.

Прокляття шлю катам. Василь Макода».

«Живіть і не зрікайтесь гордих мрій,

о, ви, кому ще світить сонце вроди.

Михайло В’юн». – «Марусі мій уклін.

Іду на смерть. Манюра Валентин».

Високий мур чекістської в’язниці

тоді мене на місяць поріднив

з гуртком людей, що в них серця, як птиці,

летіли до невиданих раїв,

дарма що смертний холод їм в зіниці

уже блакитну вологість улив.

Було нас шістдесят, і наші співи

цвіли… як у саду куркульськім сливи.

Здавалось, що спадала з душ кора

і сріблилася біла древесина,

коли, мов грім, лунало «Не пора»

і в такт здригалися в’язничні стіни:

веселий бог виплескував з відра

злотавий плин, чистіший від бурштину.

Та завжди вправи ті, мов чорний квіт,

Урочисто вінчав нам «Заповіт».

О, чи ж не всякий з нас усе, що схоче,

сповиє в найліричніший туман

і в найбридкішому знайде уроче?

Тож на обід нам ставили казан,

в якому плавали волові очі,

і кожне відбивало, як екран,

веселі вікна камери, й, мов спомин,

блищав у кожнім сонця літній промінь…

Де, де тепер завзятий Венгереш,

і де розстріляний Іван Фещенко?

В чиїх серцях ти спогадом цвітеш?

І ти, що каламутні пив оденки,

аж поки згодом не загинув теж,

о, приятелю мій, Грицько Кульженко,

що в захваті з вагона свій кашкет

шпурнув в поля, де пах липневий мед?

Коли забрязкав конвоїр ключами

і перед нами двері розчахнув:

«Не на допрос, а выходи с вещами!» –

це ти нам застережливо гукнув:

«Гей, хлопці, без речей виходьте, самі,

щоб їх проклятий кат не потягнув!» –

бо думав, що нас поведуть на страту,

(або «на коцку», звикли ми казати).

Ми добре знали смертницький звичай…

Задушна ніч у мрячному підвалі.

Зненацька крик: «Виходь і все скидай!»

За подорож у край, де «ність печалі»,

ти одяг катові лишав «на чай».

В потилицю мов грім. А потім клали,

поважно, всіх шикуючи до куп,

з мистецьким хистом труп на мокрий труп.

Я не забув той натовп навіжений,

що смертників чекав біля воріт…

ті матері, жінки і наречені…

Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,

гойдало сонце райдуги скажені.

А нам, щасливцям, у широкий світ

воно, пульсуючи життям, жагою,

прослало злоту стягу над водою.

Нас виглядали і зорили шлях

старі жінки, спираючися о тин,

і нам, щоб ми пройшли по килимах,

під ноги кидали шматки полотен.

А під селом, назустріч, у житах

йшов на чолі сім’ї отець Суботін [2]

і у руках, піднятих догори,

нам серце ніс, немов святі дари.

Але в тюрмі я, мов дитя у школі,

навчивсь кохати сонце і життя.

Який чудовий перший день на волі,

коли, черкнувшись грані небуття,

ти знову чуєш спів женця у полі,

мов він твоє вславляє вороття!

Десь у садках п’янкіше пахнуть квіти,

і самі хиляться до тебе віти.

Стрункіші стали постаті дівчат,

і по-новому світяться їм очі.

А в небесах, де тиша й вічний лад,

застигло все в прозорості урочій,

мов грає відблиском Господніх шат…

Хіба ж не кожен славити охочий,

коли від катової втік руки,

романтику кривавої чеки?

Примітки

1. Збірки: Тичина, «Соняшні клярнети», Рильський, «Синя далечінь».

2. отець Суботін: За тих часів священик на Полтавщині: [пізніше] протоєрей варшавського собору.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 25 – 29.