Частина III

Юрій Клен

Початку ви не ждіть у цій поемі.

Це тільки вступ. За звуком ллється звук.

Мов рибки золоті, іскряться теми

і брижами сковзять мені між рук.

Не я ж уславив квіт філософеми й [7]

нап’яв тятивою співучий лук:

в пекучий день, коли пахтять ясміни,

читайте, друзі, «Чумаків» і «Сіно». [8]

Не я, а мій далекий побратим…

Це він гаразд октавами співати.

«Poetae Maximo» (я згоден з тим!)

раз Зеров написав йому в присвяті.

Чи ж означало Maximus – «Максим»?

Чи, може, мало слово те віддати

ту найприкметнішу з усіх прикмет,

якою визначався наш поет?

Це ж він запалював гарячі квіти,

які кресали іскри в нашу кров.

Це я б про нього мусів говорити,

що у змаганні лебедя зборов:

«Аще кому хотяше піснь творити,

тогда пущашеть десять соколов». [9]

Чия ж рука здушила спів у горлі,

що він забув і лет, і клекіт орлій?

Це ж доля всіх: віддати Божий дар,

що ранками кропили чисті роси,

вовчиці на поталу й срібний чар

розвіяти… З нас зайди горбоносі

ще виховають добрих яничар,

і час прийде, що вірні малороси

за хліб і цукор, жир і дрібний крам

ще голови стинатимуть братам.

Вогнем я в серці випік люті вчинки:

з убивць водою цілого ставка

не змити кров невинного Косинки,

не воскресити мертвого Влизька.

На нашій ниві справили дожинки,

щоб не лишилось нам ні колоска.

Хай ложем буде нам стерня колюча,

коли нам ордер на життя усучать.

А де ж, де ж ви, кому в діжки без ден

струмлять і котяться роки в неволі,

що не згадаю й ваших я імен,

щоб не згіршити вам страшної долі,

що зникли вже за овидом ген-ген

і крутитесь у божевільнім колі

по руднях, і болотах, і лісах,

де таврами гасає голий жах!..

У вік наш лагідний спочатку кості

нам переб’ють осиковим ціпком,

а потім, зжалившись, позичать костур.

Десь під заметами, окутий льдом,

у морі бурянім є дикий острів,

де ще святі, спасавшись, їли жом,

де й ми, в гріхах покаявшися самі,

загаєм час молитвами й постами.

Шумить, шумить тайгою чорний бір,

як і шумів колись за Миколая.

Очима ще не міряний Сибір

тепер я криком радісним вітаю.

Усіх, хто йшов шляхами ясних зір,

в дрімуче лоно радо він приймає:

тут нації краса і гордий квіт

з уламків корабельних творить міт.

Брати мої в далекому вигнанню,

що ваших голосів давно не чуть,

яким прийдёться, може, до сконання

в душі копити гнів, важкий, як ртуть!

Мужайтеся, блукаючи за гранню,

якщо не дано вам рушати в путь.

Якби ж то вам, серця одягши в кригу,

згадати шлях, яким помчався Ігор!

Якби ж я Овлуром для вас міг стать [10]

і вам коня підвести за рікою!

Якби ж я свистом гасло міг подать,

чекаючи за темною тайгою!

Щасливий сон: сурма, мечі і рать,

степ шелестить високою травою,

і вже під радісний весінній дзвін

веселим шумом нас стрічає Дін…

З рясного рогу я вам сиплю перли,

мов буйні ягоди із повних грон.

Пождіть, ще з’являться корони, берла…

Хіба ж поету писаний закон,

коли стара романтика не вмерла

і прибирає героїчний тон!

Тож раз-у-раз я без аеростату

із хмар на землю мушу повертати.

Хай вславлю ж вам тепер мандрівний шлях

тих безпритульних хлопців, що до Криму

з Москви зайцями котять в поїздах,

які в морозяну, холодну зиму

в асфальтових ночують казанах.

Куди, півголі, під плащами диму

простуєте ви, армії дітей,

дорогою незнаних одіссей?

Хай ще уславлю вам ті хлібні черги,

куди щодня включав нас автомат,

що з нас викачував ставки енергій

і кидав нам невипечений шмат.

Ми не дістанем на пальто і дерги,

та вибір є рясний губних помад,

і, може, ще для «ран душевних» мазі

ви купите у дами на Євбазі. [11]

А хочете, візьму ще нижчий тон,

щоб віршем вам уславити – калоші,

Хоч глянець їх не той, що у корон,

але ж вони, звичайно, річ хороша,

бо як без них з солом’янських багон,

коли на візника немає грошей

(та й рисаків скасовано давно)

приплисти на Хрещатик у кіно?

Тоб пак… я помиливсь, нові ж бо назви

тим вулицям надавано. Слова ж

старі на язиці сидять, мов язви.

«Хрещатик» не кажіть: це саботаж.

То ж вулиця Воровського. Наказ ви [12]

чи ж не читали? Шепчете: «Блямаж?»

А селянин, якому це не важе,

інакше як «Злодіївка» не каже.

Касуєм назви ми, і мило, й чай,

але парфумами ряхтять вітрини.

Отож парфумів в ванну наливай,

пірнай в геліотропи і ясмини, –

і чим тобі це не тропічний рай?

Нехай у пахощах безсмертних гине

ніким не піймана тифозна вош!

Але ж пора вертатись до калош…

Совєтський дощ із хмар совєтських хлюпав,

і йшов я в соробкоп (без підошов) [13]

щоб там купити пару мокроступів,

але ж на праву ногу не знайшов, [14]

для лівої ж сфабрикували купу.

Там гнів жінкам у лиця кидав кров:

«Невже ж обути нам самі лівиці,

а правій тюпати без ногавиці?»

Дурні жінки! Який в розпачі сенс?

Якби ж то ще були «калоші щастя»,

які описував нам Андерсен,

що досить тільки ноги в них укласти,

і зразу від шакалів чи гієн

ти геть летиш у інший час – та й баста:

в середньовіччя, Грецію чи Рим,

забувши, як пахтить вітчизни дим.

Але не раз у тім пахучім димі

заїжджі гості, що плекали чвань, –

ось Бернард Шов та інші «побратими»,

в’ялились на поживу, як тарань,

мандруючи, як Катерина в Кримі,

по килимах, покладених на твань.

І рідко спостережливіше око

допитливо зорило дно глибоке.

Тож раз, так само в Київ прикотив,

вшанований в Москві Панайт Істраті,

і кожний ладаном йому курив,

а держвидав – хоч був скупий на трати –

у гостя всю продукцію купив

(вже писану і ту, що мав писати).

Хто тільки був письменник чи поет,

дістав тоді автограф і портрет.

Та, опинившись ледви за кордоном,

правдивий грек метнув перунний грім

і сповнив світ отим потужним дзвоном,

який луною гув у вухах всім.

Тож як ураз підліг він заборонам!

Як з страхом ті, що зналися із ним,

зі стін портрет дарований здіймали

і аж на саме дно шухляд ховали!

О, милі гості з західних країв!

Нехай за приклад буде вам Істраті.

Невже ж у вас ще не клекоче гнів?

Нотуйте все: знущання, кривди, страти,

щоб потім гулом праведних громів

облудного напасника скарати!

Хай не засліплять вас зухвалий блиск

самореклами, вигода і зиск.

Та вас майстерно там візьмуть на кпини

і всіх обдурять, як селянських баб.

Покажуть вам, як крутяться машини,

і вигадають тисячі приваб.

І вас, цікавих з розумом дитини,

не вийде стрінути «столітній раб».

Чи ж знаєте, що в затисках металу

самі машинами давно ми стали!

Колеса крутяться у ритмі днів,

яких ніхто не лічить. Довгі паси

пересуваються під крик і спів

сирен. Давно не люди ми, а маси,

і в лабіринті башт і перспектив

чиясь рука незрима сонце гасить…

А серце в нас пропелером: «дзінь-дзінь!»

змагаючись даремне в височінь.

Та пориву не збудешся ніяк ти.

Не можуть мрій, що їх плекає дух,

нам замінити статистичні факти.

Симфонію, яка чарує слух,

нам не заступить і найкращий трактор.

Як не старайсь, щоб той вогонь затух,

який в мізку нам барвами палає –

він жевріє й на мить лиш пригасає.

Але думки нам забрано в полон…

Щоб потекли вони одним річищем,

механізації страшний закон

кладе межу і в захваті найвищім

і муз стрижем ми під один шаблон.

Так ми нещадною рукою нищим

в душі насаджений Господній сад,

сповитий нами у фабричний чад.

Зате у нас держава квітне знову.

Під маршів і машин ритмічний такт

ми творим націю нової крови.

Вже душі нам покрив червоний ляк.

Вкраїнізовано всі установи,

і Шльойме став не Шльома, а Щупак: [15]

ми кожному, – нехай, як хоче, зветься, –

до голови чіпляєм оселедця.

Біс є найнебезпечніший тоді,

як святобливу постать прибирає:

чи старця, що ступає по воді,

чи янгола, що крильми помаває,

і все лукавство в білій бороді,

чи в білих шатах святості ховає.

Так дружньою рукою хижий друг

із нас вичавляє поволі дух.

Тож не страшні нам вороги одверті,

а ті, що з рідним словом на вустах

ідуть до нас, щоб душу нам роздерти

і сіють терни розбрату в серцях.

Та тільки доля гірша ще від смерті

спобігне тих, які згубили шлях…

Хвалю я ворога, що, забороло

піднявши, ставить чоло проти чола.

Примітки

7. Не я ж уславив квіт філософеми: У Рильського в «Чумаках»: «Міфологема – мать філософеми».

8. «Чумаки» і «Сіно»: Поеми Рильського, написані октавами.

9. А ще кому хотяше пісиь творити, тогда пущашеть десять соколов: Цитата зі «Слова о полку Ігореві».

10. Овлур: Половчин, що поміг Ігореві втекти. «Комонь въ полуночи Овлуръ свисну за рѣкою». – «Слово о полку Ігореві».

11. Євбаз: єврейський базар.

12. Воровський: Совєтський амбасадор, забитий у Швейцарії. «Вор» – по-російському «злодій».

13. соробкоп: Союз робочих кооперативов.

14. але ж на праву ногу не знайшов: Не анекдот, а правдивий випадок. У всій поемі нема ні одного видуманого факту.

15. Соломон Щупак, редактор «Пролетарської правди», мав завдання поставити на комуністичні рейки українську пресу.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 36 – 43.