Частина II

Юрій Клен

Тепер кати не ходять у китайці,

ні Лациса, ні Петерса нема, [3]

бо з моди вийшли латиші й китайці.

Тепер організована чума

нас винищить, як білогузих зайців:

скоривсь нам пес та тварі всяка тьма,

але страшні ще комарі й мікроби,

ті носії всілякої хвороби.

Ми все вперед ідем, і скрізь прогрес.

Давно не правлять нами вже монархи,

і є жерці криваві чорних мес,

але попів позбавлено єпархій,

і в наркоматах, як звелів Зевес,

вже креслять дерево нових єрархій,

яке пригорне під гіллясту тінь

пролетар’ят майбутніх поколінь.

Що успадковано від давніх-давен,

тепер за димом-попелом пішло.

В житті, позбавленім легенд і слави,

жарким залізом випекли дупло,

щоб там Сучасне, нищачи наш травень

тисячогромим вихором ревло.

У порожнечі тій – кубло дракона,

що із людей майструє грамофони.

Він оком пильно стежить кожний крок.

Він по ночах за Лисою горою

на сороміцький скликує танок.

Сповивши ката пурпуром героя,

звелів він, щоб не мали ми думок,

які не є стандартного покрою:

замісто нас хай мислить колектив,

що нам у черепах все уложив.

Він – стоголовий звір, ні в чім не винний.

Він скрізь понаставляв своїх ікон.

Він правду нам дає, для всіх єдину,

нехибну й непомильну, як закон;

і ми її шануєм аж до згину.

Склепає очі нам червоний сон,

і крутяться невпинно каруселі,

де ми – страшні фігури в грі веселій…

Йому на кабель мало наших жил.

Ні слово, ані чин його не зрушать,

йому не досить наших утлих тіл:

йому до дна віддати треба душу,

щоб він пообтинав їй рештки крил

і «древо мислено» трусив, як грушу,

щоб, розкроївши скальпелем вам лоб,

він кожну думку брав під мікроскоп.

І, охоронник юдиних традицій,

на батька він нацьковує дітей.

Засліплюють нам мозок блискавиці

його, у пітьмі зроджених, ідей.

Мовчати ти не смій: співай, як птиці,

хвалу йому труби і в бубон бий,

бо, сунучи до рук блюзнірську ліру,

він роздере губу і рот Шекспіру…

З казок ми знаємо, що тільки гад

завжди бував столикий і сторукий,

бо сам не мав лиця; і смрадний чад

від нього йшов. Він брав людей на муки,

в тіла і душі їм впускав свій яд…

Але являвся витязь срібнолукий,

і враз – межи очі, в казан чола

влучала змія пущена стріла.

Так діти дивляться, як ви: безслівно,

та з запитом настирливим в очах:

«А чи ж прийде він, ясний, богорівний,

який не знав ніколи, що є жах?

Чи прийде він, щоб визволить царівну?»

Життя і смерть у казкаря в руках…

О, діти, пізно вже, а вам не спиться;

нехай вві сні ця казка вам досниться…

Я не хотів вас байкою втішать,

якою тішимося на дозвіллі:

у саме серце думав я влучать

рядком, напоєним огнем і біллю,

чи враз стривожити спокійну гладь

скаженим фейєрверком божевілля…

Та часто казка правдою стає:

що не було, існує, квітне, є.

Нехай же древнє полум’я не гасне,

в якому я, згораючи, горю,

бо воля здійснює той сон прекрасний,

що людству снивсь під досвітню зорю.

Суворим зором дивиться Сучасне,

коли йому я ладан свій курю.

Нехай же знов воно в права вступає,

нехай ножами серце тне і крає.

Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?

Де фільм, який нам показав би голод,

отой проклятий тридцять третій рік?

Який співець поему склав про холод,

чи розповів, як то людей в наш вік

крушив і чавив пролетарський молот?

В скількох кров’ях купаючи той герб,

жнива справляв на людській ниві серп?

О, скільки раз по місту «чорний ворон»

шугав, зі сну хапаючи людей,

коли вставала пітьма чорним бором,

зіхаючи пащеками ночей!

І падав присуд, скорий чи нескорий,

во славу ще не здійснених ідей,

що їхні гасла вкрили двері храмів, [4]

що їхній намул світ роками плямив.

Але нехай в нерадісній добі

вогняним квітом квітне давній спомин –

слова, співцем проказані в журбі:

«Ні соколу, ні кречету лихому

не ляжем на поталу, й не тобі,

о, чорний вороне!» В багрянім громі [5]

ревла небесна твердь. Як і тоді,

ряхтіли гриви ржаві і руді.

У ті роки великої руїни

такий рясний, нечуваний врожай

послав Господь нещасній Україні,

якого доти ще не бачив край.

І знову доля в грі мінливо-змінній

ненатлі орд, ненажерові зграй

все кинула на пожру і поталу

та реготом безгучним реготала.

Зерно у купах пріло під дощем.

Кудись у море, в безвість, за границю,

щоб насадити скрізь цей наш едем,

немов витріскуючи із криниці,

переливаючись рідким вогнем,

текло струмками золото пшениці.

Ми тільки бачили той тьмяний блиск.

На горлі ж ми відчули пальців стиск.

Тоді дурні Грицьки і Опанаси

вмирали, як у зливу комарі.

Тоді по селах їлось людське м’ясо,

і хліб пекли з розтертої кори.

Дивилися голодні діти ласо

на спухле тіло вмерлої сестри.

Так ми, хоч і покинули печери,

в двадцятім віці стали людожери.

Натуживши охлялі рештки сил,

ті трупи, що недавно поховали,

викопували потай із могил.

Одежу з них, грабуючи, здирали.

Чи ж не складали падло до барил

і не витоплювали з мертвих сало?

Тоді по хліб до міста йшов селюк

і там лягав, вмираючи, на брук.

В той рік познищувано всі собаки

і повиловлювано всіх котів.

Та це пусте… це тільки шум і накип

на поверхні схвильованих часів.

Не слало небо нам тривожних знаків

нам хвіст комети жаром не пашів.

Ні, ні, у мертвій тиші летаргічній

спливали ночі нам, як сни магічні.

Клекоче нам розпечене нутро.

Хто вичерпає нам шоломом горе?

Хто в душу нам плесне дощу відро?

Або який архангел винозорий

з свого крила позичить нам перо,

щоб ту скажену гру фантасмагорій

ми записали на блакитнім тлі,

де літери горіли б нам у млі?

Які багряні й грізні епопеї

нащадкам міг би геній розгорнуть,

якби писав він кровію своєю,

плеснувши нам в лице ту каламуть,

і змалював нового фарисея

і до Голгофи страдницької путь!

Але всі казні, гибелі і втрати

не перечислити й не зрахувати.

Та, щоб не потомитися украй,

нехай читач перепочине трошки.

І, щоб забути пролетарський май,

хай меду рідного скуштує ложку:

йому на очі я зведу той рай,

де усміхаються в житах волошки

і понад степом сонце золоте

завжди старою барвою цвіте.

Там, перепрівши у гарячих снах,

посеред вод безмовних і широких

татарське зілля пахне у ставках.

Там дні шумлять і плещуть у лотоках.

Там золотом соломи світить дах.

Там жаби мирно кумкають в осоках,

і, не підпавши під нічий декрет,

росте собі на волі очерет.

Там кетяги рожевої калини

цяткують їй коралями сувій,

і дише в ніздрі духом полонини

між пальцями розтертий деревій.

Там вранішня зоря й світанки сині

щоранку сходять у красі новій.

І десь на дзеркалі німої тиші

дзвінке весло свої узори пише.

Там віє вітер у просторах диких

і пахощі терпкі несе нам з круч.

В рівнинах неосяжних і великих

там віщий місяць сходить ліворуч…

І чисте срібло ллється в чистих ріках,

і тане в небі журавлиний ключ…

Про це ще по-російськи, скільки мога,

писали: Олексій Толстой і Гоголь. [6]

А про красу заквітчаних долин,

про любі серцю комиші і хащі,

про те, як пахне на межі полин,

і про вигнанця долю злу й пропащу,

який не бачить рідних луговин, –

за мене ще майстерніше і краще

вам оповів би половецький хан,

якому хтось дав нюхати євшан.

Примітки

3. Лацис і Петерс: Латиші, які за перших років комунізму стояли на чолі чеки і вславились своєю лютою жорстокістю.

4. гасла вкрили двері храмів: Полотнища з революційними та антирелігійними гаслами («Релігія – опіум для народу» т. ін.) прикрашали двері і мури Володимирського собору в Києві.

5. Ні соколу, ні кречету лихому не ляжем на поталу, й не тобі, о чорний вороне: «… ни соколу, ни кречету, ни тебѣ, чръныи воронъ, поганый половчине!» – «Слово о полку Ігореві».

6. Олексій Толстой: «Ты знаєш край, где все обильем дышит, где реки льются чище серебра?»

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 30 – 36.