Частина IV
Юрій Клен
О, слава тим, які не піддались
солодкий грі вабливої сопілки,
які, – як гордий Ганнібал колись, –
з смертельним ворогом не склали спілки,
кого тропа вела у горню вись,
хто не узяв в дарунок пух і грілку,
а в тундру, тайболу й тайгу поніс
пшеничний шум і шелести беріз.
Нехай же їм за арештантським чаєм
у холоді бараків та в’язниць
вони зростуть високим рідним гаєм
над тишею незчерпаних криниць!
Нехай і ми в їх спогадах замаєм,
як випадкові виблиски зірниць,
щоб був їм дикий простір Усевлону
гостинніший за те родинне лоно…
Там спогад тихим порухом руки
на очі зводить їм той сон прадавній,
що колисали мрійливо віки
і сповивали у багрець державний,
і з берега далекої ріки
вже не долине голос Ярославни
в сувору сутінь темрявих лісів,
плекаючи на крилах вітру спів.
Там дмухачі всесвітньої пожежі
вбивають день по дню, немов кілок,
в шляхетний мозок, що розсунув межі.
З людських, цементом зліплених, кісток
там добудовують гігантську вежу.
Отак, усіх втягаючи в танок,
копичачи на купу спини, груди,
змуровують палац для щастя люду.
Загравши той мотив, що всім набрид,
туди прийдуть з усього світу ланці…
цвіль нечисті, що виригнув Мадрід.
Займуть почесне місце мексиканці.
Нехай москаль, іспанець, негр і жид
там обіймуться у братерськім танці…
Хай там, до стін прибивши свій портрет
лишаться Маркс і Сталін tête à tête.
Нам прорубали в Азію віконце.
Сам комісар казав: «Тут ліс проблем.
Над лісом тим ніяк не сходить сонце.
Та швидко ми Гордієвим мечем [16]
за прикладом великим македонця
цей Дамоклинський вузол розсічем».
Але з проблем грізні ростуть дилеми.
Зблукавшись, ми не знаємо вже, де ми.
Ось куркулям проклятим шах і мат,
а дітям на сопілку грає голод.
Багато вже розв’язано шарад,
як вийти з зачаклованого кола,
і без кінця кують ланцюг нарад.
Та дзенькнув серп і замахнувся молот:
всі резолюції – єдиний крик,
що винен тут невикритий шкідник.
Ми вже лаштунками маскуєм розпад.
Тепер і стиль, і розмах вже не той.
Заводи ми будуємо на поспіх
і спорудили грізний Дніпрострой.
Ми скрізь уже розкидали колгоспи,
де в поті трудиться щасливий гой.
І як би ворог вороном не кромкав, –
нехай живе вигадливий Потьомкін!..
Під постуки коліс і шемріт шин
про свій тріумф кричать вожді планети.
Вода промов їм ллє свій струм на млин,
і, мов гриби, ростуть з землі поети,
які виспівують похід машин.
Пишіть тепер життєписи й анкети, –
у список тих уславлених імен
своє ім’я не впише Юрій Клен!
Над нами вітер дме – не знати, звідки.
Змінивши тижнів лік на лік декад,
без сірника, без голки і без нитки,
на конях, що не збочують назад,
ми скачемо в скажені п’ятилітки.
Куди ж умчить тебе маркіз де-Сад
по лабіринтах чорних свого саду?
В які страшні розради і балади?..
Не раз здається нам, що зла мара
по лісі водить нас. Та блиском мирним
чи ж не так само оливо Дніпра
плюскоче тихо в промені вечірнім?
Хіба човни Аскольдова гора
вже не вітає в просторі безмірнім,
де давнє сонце крізь туман і дим
спливає омофором золотим?
Хай скніє Лавра в одязі вдовиці
над потемнілим окладом ікон.
Але, всміхаючись крізь блискавиці,
ти, Києве, цвітеш, як вічний сон,
який ще досі стомленому сниться.
Та тільки де твій пурпур і вісон?
Якому чародієві лихому
віддав ти паволоки й паполому?
Якому зграйнику ти гру програв?
Якому звірю ти святиню звірив?
І хто без брані в бран тебе забрав?
Безшкірий звір на тебе ікла шкірив
з пратьми віків, аж ось красу украв,
бо звабив вирієм – втопив у вирі.
І череп зщерблений, як Святослав, [17]
ти бенкетарю на вино віддав.
Освітлюваний блисками агоній,
ти з рук до рук перелітав, як м’яч,
щоразу падаючи в ті долоні,
що хижо наставляв нехитрий грач.
Аж поки не завис у млі червоній
щербатим місяцем, яким косач,
немов серпом, позиченим від долі,
дощенту вижинає все на полі.
Ми знов, як за непам’ятних часів,
шаленим вихором у дебрі гнані,
знов чули дикі крики лебедів,
і знов шукали ми Тьмуторокані,
і знову, смагу плещучи з рогів,
дощі нам сипалися полум’яні.
Тигрицею, яку печуть тавром,
ревла земля під кінським копитом.
Хтось невидимий в полі важко гупав
і, знову душу віючи від тіл, [18]
шрапнеллю грімко брук щербатий хрупав,
де круки з шелестом веселих крил
робили гнізда в падлі кінських трупів
і плетиво тягли блакитних жил.
І танцювала на вістрях багнетів
смерть, мов Кармен, під ляскіт кастаньєтів.
Клубки багряних літ, повиті в чад,
жмути кривавих днів, мов пишні грона,
які зросли під вибухи гранат,
я б міг вам кидати… «Во врем’я оно, –
літопис би сказав, – бисть мор і глад»
і кожний рік з незримої амбони
в лице шпурляв би вам чавунний грім,
який вам гув би рокотом глухим.
О, ми, як ліс, на спогади багаті,
як діамантами Садко-купець!
Але поему нам пора кінчати.
Кого ж, кого мені ще під кінець
за звичаєм старинним величати?
Кому вдягти на голову вінець?
Згадаймо, як співалося в ті годи:
«Хвала князям, буй-туру Всеволоду!..»
Та чи ж до місця цей високий стиль,
коли діла малі і непомітні?..
Хай Бог цю повість праці і зусиль
собі з літопису на спогад витне,
хай знає: десь за сотні тисяч миль
геройський чин у барвах муки квітне.
Так хай не гімн, не бренькіт струнних лір,
нехай молитва нам вінчає твір.
Тож помолімося за полонених,
які у морі бурянім пливуть,
та ще за страждущих і угнетених,
які шукають марно світлу путь,
за всіх в снігу зажива погребених,
які шляху додому не знайдуть.
Над ними, Господи, в небесній тверді
простри свої долоні милосерді!
Ще помолімося за всіх, кому
вже не судилося узріти світла,
що їх я думкою не обійму;
за всіх, кому зруйновано їх житла,
кого безжально кинули в тюрму,
щоб радість їм ніколи не розквітла.
О, тільки дотиком легеньким рук,
позбав їх, Господи, страждань і мук!
Помолимось за тих, що у розлуці
помруть, відірвані від рідних хат;
помолимось за тих, що у розпуці
вночі гризуть залізні штаби грат,
що душать жаль у невимовній муці,
за тих, кого веде на страту кат.
Над ними, Господи, в небесній тверді
простри своє долоні милосерді!
Помолимось за тих, кому на герць
піти не вистачить снаги і сили,
за всіх отих, коло гірка, як смерть,
недоля під ярмо важке схилила,
хто чашу горя п’є, налиту вщерть,
вславляючи життя своє немиле;
за тих співців, які за хліб і чай,
виспівують нам пекло, наче рай.
Бо, може, жереб їх з усіх найгірший:
вони вславляють тиск чужих долонь,
на самоті ж їм груди дишуть ширше:
як ніч обвіє пахощами скронь,
вони складають потай п’яні вірші,
де плаче сонце… й кидають в огонь.
Не вчує світ: весна крізь ті канцони
ридає так, що на душі холоне.
Тож ревно помолімося за всіх,
кого сувора доля не пригорне,
хто не зазна ні радості, ні втіх,
за всіх, кого нещадно чавлять жорна,
кому завмер у горлі криком сміх,
чиї неясні дні, як ночі, чорні.
Ти, Боже, їх у темряві не кинь,
благослови їм шлях серед пустинь.
Примітки
тайбола – густі хащі, які можна пройти тільки взимку ( відоме в Архангельській області РФ).
16. Антична міфологія знає Гордіїв вузол (розсічений Олександром Македонським) та Дамоклів меч небезпеки. Промовець переплутав те й те. (Цитата занотована автором).
17. З черепа Святослава печенізький князь зробив чашу, з якої пив вино.
18. душу віючи від тіл: «вѣють душу отъ тѣла». – «Слово о полку Ігореві».
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 43 – 49.