1884
Олександр Кониський
Кожен чоловік робить те, що вважає найбільш корисним задля громади і що сучасні обставини дають йому робити.
Я запевнився, що українському народові найпотрібніше вибратись на світ з тієї темряви, в яку його запроваджено: себто, що найпотрібніше йому освіта. Найлегше, найшвидше дати народові освіту – його рідною мовою.
Я запевнився, що нема другої путі до загального добра як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти цього можна лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Йти цією стежкою – і значить бути українофілом. Я пішов і йду цією стежкою.
Чи підуть люди за мною?
Може; а хоч би й ні, то я повинен йти нею. Бо я вірю, що іншої стежки нема. Тим то нічим іншим я й не можу бути як // 7 українофілом.
Може за моє простовання з мене насміються, а може ще гірше запровадять, як колись і було вже «в места не столь отдаленные». Байдуже! Щоб там не сталося, воно не таке страшне, як оте темне і тяжке життя, в котрому перебуває народ.
Кажу: само лишень українофільство може спасти народ від страшенної темноти, убожества, деморалізації і експлуатації його різними піявками.
Коли б я міг, я б сказав в вічі хоч би й самому Імператорові: «Украинофильство – спасение России! Возьмитесь за него и спасете и спасетеся».
1-го січня 1884 р. // 8
Переді мною пройшли і проходять цілою великою лавою люди, котрі свою кров, тіло, душу віддавали на жертву народному добру, і нарешті довідалися, що народові з їх жертви нічого не прибуло, народ навіть не прийняв їх жертви, бо народ має свої ідеали, свої прямовання невідповідні тим жертвам!
І от вже на порозі в могилу ці великі мученики власних помилок, власної темноти, зрозуміли, що вони і їх жертви непотрібні народові, бо народ ще темний, не розуміє їх і тим то не вірить їм.
І от бачать вони, що життя їх минуло без користі задля народу, а їм самим лишилися гірки-тяжкі спомини минулого та визнання своїх помилок і… свого безсилля. Нарешті лишається одне спасіння – переродитися. Так же це неможлива річ! Ну, да і тоді – чи пулю собі в чоло, чи петлю на шию, чи отрути в горло. // 9
І всі оці жертви нічого іншого як нашої темноти, економічного злиденства та хитрої лютості нашого невимовно лютого часу… «А время люте» – все-таки тим, що в громаді нашій скрізь – від «финских хладных скал до пламенной Колхиды» [3] нема моральних основин життя…
Кажу: ми темні, ми не знаємо, не тямимо того, що треба подати народові такого, що він охоче б взяв собі і засвоїв. Ми несемо йому те, чого він не хоче, не вміє і не зможе взяти від нас. Ті чувства, бажання, ідеї, котрі засвоюються лишень досвідом життя кількох поколінь – ми тичемо народові і вимагаємо аби він зразу перейняв їх, засвоїв їх, став жити ними! Ба!… Та це ж значить вимагати, щоб народ зразу перестав бути собою, зрікся свого природного і історичного я і став не тим чим він є, чим він // 10 може і мусить бути, а тим чим би ми хотіли. Коли б то так легко було народові перейматися новими ідеями, то щоб воно й було! Але ж ідеї не переложиш з однієї голови в другу, немов яку річ із скрині в другу.
Пізнаймо самі себе, пізнаймо ту істину, що й ми свою освіту, розвій, а з ними і ідеї добули не зразу, а повагом, довгими літами, довгою працею…
Пізнаймо, що народ наш знівечений темнотою, так наче вікова цілина бур’яном. Отже орімо ниву; не вважаючи на урожай. Нашою заслугою буде вже й те, коли ми хоч одну борозну проведемо на віковічній цілині, і бережно засіємо її добірним, якого тільки можна і здобути, чолом освіти.
10 січня 1884.
Київ. // 11
Глибокі, безодні тайники людської душі і серця. На дні їх лежить велика сила такого, що й не снилося ні психологам, ні психіатрам, ні фізіологам з антропологами. Чому у чоловіка навіть з доброю освітою і добрим моральним вихованням не може цілком зникнути і ніколи, ні в якому разі не виявитися щось чисто звіряче? Отам у нього, на дні сидить якась хижа звірюка на припоні, на ланцюзі, викуваному з моральності. Коли отой ланцюг часом порветься, звір прокинеться, вискочить на волю, заскрегоче своїми звірячими зубами, замахає хвостом і заблимає виречковатими очима… В ту хвилю чоловіка нема; він зник; на його місці звір в чоловічому виді.
Отак само сталося з М. Ланцюг моралі не був у нього міцним, кілька разів рвався; а вчора склянки чи двох вина досить було, щоб прокинулася звіряча страсть // 12 [і] пробудила звірюку. Звір метнувся, ланцюг порвався і розігріте вином звіряче почуття виявилося перед очима людей. 26 січня.
Релігія мусить спиняти страсті…
Добре, коли релігія є моральність, а не обряд.
Релігія повинна бути наукою, правилом життя.
Коли та[к], то вже пак, без релігії нема людей.
Яка же релігія панує в наш час? Яка наука життя керує нами?
Покірливість силі, напористь власного егоїзму – от сучасна релігія.
Поміж київськими «освіченими» людьми (професорами) ця релігія панує найбільш, ніж де інде. Між ними тепер сила – така огидлива сила Р[енненкамп]ф [4]! Отже огидливість її не мішає їм коритися їй… Так! Сила – сучасний Бог «цивілізованих» людей! Сила ставить закони життя, наказує жити по її власній уподобі…
2 Лютого 1884. // 13
Не вперше вже питають мене: чому я не належу до громади, коли я справді українофіл [5]?
Чи не тим лишень і не хочу я бути громадянином, що я справді українофіл!
«Украинофильствовать» і бути українофілом не все одно! українофіл повинен перш усього практично працювати і не таїтися ніде, ні перед ким, з тим, що він – українофіл. Безглуздо носитися «на стенах и распутиях» з своїми символами, але відрікатися від нього – це вже підло.
Українофіл, по-моєму, першим своїм обов’язком мусить вважати і пильнувати, щоб життям його і дома, і в громаді керувала правда і моральність. Лишень оці дві умови можуть звести українофільство на ступінь поважання і лишень з ними люди нятимуть нам віру, що ми на меті не ставимо насамперед своє власне добро, свій егоїзм. 27 лютого. // 14
Нічого не робивши, нічого й не буде. Згорнуть руки і нарікати на гнобительство і гнобителів, сподіватися «на луччі години», а за коли вони не стануть нічогісінько не робити це все одно, що вмирати і дивитися на своє вмирання… або й гірш! дивитися на власні похорони.
Але що ж можна робити?
Овва! Поле культури таке широке, що завжди на ньому можна знайти собі роботу, невважаючи на режим, тільки не треба до культурної роботи примішувати політику. Правда, що за нашого лютого часу «Граціанови» [6] не розбирають де політика. а де культура; правда, що для вільної мислі у нас і темно, і тісно, і воздуху нема, і дихати нічим, та все ж таки можна робити аби була хіть. Тоді чоловік сам знатиме, що робити. Нехай кожен // 15 робить те, що вміє, аби робив, аби не сидів без праці, не жив сподіванням, що от дочекається, що «счастлива година» впаде з неба, або виросте з землі. Найперш що треба українофілам робити – дак залишити самим себе погубляти, самим себе їсти, та знайти те, що не погибає і над тим працювати.
У нас тепер кажуть «не життя, а каторга. Люди з розвоєм не живуть, а мучаться».
Так, правда, а коли було інакше? а коли ми не мучилися? Різниця є в силі, в якості, в кількості – та й годі…
Учора менш, сьогодні більш.
«Так жити тяжко».
Я не кажу, не запевняю, що легко, бо даремна річ запевняти чоловіка, що страждати не тяжко.
25 Березня. // 16
Стояв сьогодні я біля пам’ятника Володимира [7] на горі і любував на Дніпро.
Чудовна картина: чистий весняний тихий вечір обгорнув Дніпро, мов мати сина одинчика, блідо-золотим сяйвом. Вода стоїть тихо-тихо, наче скло. Дніпро такий тихий, такий спокійний і величавий і наче замислений. Задумався він про минуле… про сучасне… про злиденне життя отих оболонців, під вікна котрих він підступає так тихо, поважно і так грізно!..
Та й вечір задумався, мабуть, зажурився над долею отієї «босої команди», котра, певно, кляне його, не маючи де перено[чу]вати в захистку… Он місяць випливає і здається пильно дивиться на «Братство»… Нічого не побачив місяченьку!
«Нема братства,
Пропав і той, хто всім верховодив…» [8]
«Чудовна картина» горем давить душу… // 17
Очей би не одірвав од Дніпра, коли б він не будив думок!..
«Коли б то ти, Богдане, [9] п’яний
Прийшов тепер на Київ глянув,
На Братство, Лавру подививсь –
Упився б, здорово упивсь».
Тим то, мабуть, Юзефович [10] і забив, замурував тебе (хоч ти й з міді, хоч ти й без душі) в отой склеп, щоб ти не дивився на Київ, щоб не бачив того, що тобі й не снилося [11]… А то б одне панування жидови у святому Києві зневолило б тебе «кривавими [слізьми] умитися». Квітень // 18
От вже й півроку минуло з того тяжкого, гаспідського 9 листопада, котрого я не здолаю забути, пережити! Наче воно вчора було. З того дня я зачинив двері в свою душу і ніхто-ніхто не відчинить вже тих дверей, нікому не доведеться зазирнути в мою душу, довідатися, що там діється. Я добре тямив, що сам себе присудив на тяжку кару – на самотність… я самотній і ні з ким не хочу ділитися ні своїми думками, ні поглядами, ні надіями. Настоящих моїх надій ніхто не відає, ніхто не тямить, а що мені до того, як хто про мене гадає? – все одно!
Та воно, коли роздивитись добре, коли зазирнути глибоко-глибоко в душу минулого, дак покажеться, що й цілий вік свій я прожив самотою між людьми. А коли доводилося бути у громаді, інколи і в численній, то тоді найгірше почував я свою самотність. Траплялися, правда, години, – лишень години, – // 19 коли мені здавалося, що я не самотній, що я зустрів душу чоловіка, котра мене зрозуміє, котра тямить, чого треба моїй душі… Але ж! Що було нарешті? В ті години мені всякий раз жевріло бажання вилити свою душу, показати усе, що маю на самому споді її, у тому потайному куточку, куди ніхто ще ніколи не зазирав, і коли я хотів «нову» душу повести в той куточок, показати їх своє Я, манія зникала, а я лишався сам і ще більш мучився своєю самотою!… Ні не самотою, а з новим доказом своєї давньої гадки, що самі «близькі» люди один від другого далі, ніж зоря від зорі!…
А тим часом, щодня треба було стикатися з людьми, видавати з себе не те, що я вірний сказати, ховати від людей – від людей навіть «близьких» – своє я.
Немає на світі нічого важчого, нічого більш пекучого, як оті щоденні стосунки з людьми // 20 котрих хочеш та не можеш спізнати.
Не можеш, бо і сам ти і всі округ тебе так покалічені вихованням, обставинами життя, що всі ми звикли з самого малечку грати комедію, завжди бути на сцені, ніколи з другим ким не бути собою, а видавати з себе Когось іншого.
«Цивілізація» скрутила чоловіка, забила йому памороки, зав’язала очі і йде він шляхом життя помацки, іде цілий вік не тямлячи куди, за чим? іде аж доки не стукнеться лобом об віко [12] труни…
Мусить воно дійти до того, що люди колись очуняють, протруть очі и тоді справді наступить «страшний суд» і осуд «цивілізації». Люди стануть видющими, заведуть собі нове життя…
Не скоро те буде!…
9 Травня // 21
Біля пам’ятника Володимира не було ні однісінької душі, як я прийшов: не вельми люблять кияни свого Дніпра. З півгодини просидів я, дивлячись на той бік, на свою рідну Чернігівщину: але ось прийшла якась пані з хлопчиком літ 5. І вона дивиться на той бік Дніпра і, дивлячись мішає мені дивитися, бо сама того не помічаючи, примусила мене задивитися на неї. Та й хто б не задивився пані? Повновиде лице, трохи блідувате, але сяє жвавим, веселим бажанням, котре якось чудно – так я ще ніколи не помічав, мов метелик в’ється у неї поміж її великих круглих чорних [б]лискучих очей і тихою, ледве-ледве примітною усмішкою круглих, трохи зігнутих губ: певно то усмішка щасливої матері, певно то веселе бажання щастя усім людям. Мені здалося, що природа і життя через край налили у неї щастя і воно ллється-розливається тією усмішкою, отим бажанням. // 22
Година з життя Українофіла.
Серед невеликого й неогрядного, нечепурного двору стоїть понизький будинок; на кінці його займає кімнатку молодий судовик Віренко. Хоч би який ворог простору зайшов в його кімнатку, то б не сказав, що вона просторна – завдо[в]шки шість, да завширшки чотири ступні! Не скажеш, що вона темна, хоч не назвеш її й світлою: по її величині, то з одного вікна вволю б було світу: коли б те вікно виходило не на північ, коли б проти нього в дворі не стояла повітка [13],а за нею на другому боці улиці, коли б не визирала величезна будівля і не затинала собою світу і неба. Під вікном стоїть невеликий стіл, на якому повно книжок і паперу, під стіною головами на покуть примостилося ліжко, не вельми воно широке, але тому, хто спить спокійно, можна переночувати, не впавши. Під другою стіною – проти вікна притулилася шафа: тут і книжки, і одежа. Над ліжком повішено по[р]трет якогось старого архієрея. // 23 От і вся оздоба кімнати! Колись настановив на покуті образів, та під ними налой [14], а над ним спустив лампадку, дак можна б було вклепати і подумати, що це келійка якого ченця. Так же ж ні в келії не було нічого, ні з надвору в вікно не зазирало ні що таке, щоб наливало в серце заспокоюючого чуття, або пронизувало розум якою високою, таємничою гадкою про Бога; або приманювало душу до оглядування – чи Бога, чи одвічної краси природи. Ні! Ні що тут і не нагадувало про яке-небудь оглядування, нічого не могло відірвати очей або думку від землі і перенести їх в інший, ідеальний світ – світ раювання на Красу і Поезію!… Нечепурний двір, похилена повітка без дверей, з обідраним дахом, з одного боку під повіткою купа гною, з другого – смітник і купа попелу, занадто вже реально нагадували чоловікові до і з якими обставинами тягнеться тихою ходою його життя… // 24
Жив в оцій хатині Віренко, судовик.
От він ходить біля столу, щось пише. Він так впився очима в своє писання, що глянувши на нього збоку, зразу помітиш, що Віренко виливає на папір якісь дорогі свої думки. І так він глибо[ко] вітає в них, що не помітив, як відчинилися двері і ввійшов рижий чоловік гімназіальний вчитель Герасим Плищенко.
– «Люди гуляють в цю годину, набираються світла, сили, здоров’я, а ти все пишеш та пишеш», промовив Плищенко.
– «Коли ж писання – мій хліб».
– «Не хлібом єдиним жив буде чоловік…»
– «Звісно до хліба треба й м’яса і ще там чого, тільки ж і без хліба охляв би чоловік…»
Плищенко глянув на Віренкове писання і мовив: «По українські! От ніяк не усовіщу тебе кинути оце твоє українофільство… Морочить чоловік собі голову невідь чим… Ну, коли ти послухаєш мене, коли кінчиш українофільство?» // 25
– «Хіба мало ще я тобі казав? Тобі, як мене закидають землею. А от я тебе спитаю: коли ти візьмешся до українофільства?»
– «Себто я?»
– «А то ж хто!»
– «Ге, ге! Чоловіче! Я не люблю черепків, з якої гарної посуди вони не були. Про мене простий поливьяний [15] питунець аби лишень він був цілий корисний черепка з самої найдорожчої вази, або й самої вази, коли вона щербата….»
– «Щербате твоє порівняння – от що! Черепок рівняє чоловік до цілого…»
– «Докажи мені, кому яка користь з твого українофільства?»
– «З мого? Мабуть жодної нема, бо нема мого українофільства»
– «Ну, з вашого, все одно»
– «Українофільство – спасенье всего руського народу…»
– «Докажи! Зараз стану українофілом…» // 26
– «До-ка-жи! переговорив Віренко. Хіба я не тямлю вашому братові – слов’янофілу – нічого словами не доведеш. Ви зараз, тільки що припреш вас логікою до стінки, дак ви тоді суціль рівняти черепки з вазою… а не то – понесете такий «сепаратизм», що справді молишся Богові аби як швидше «відсепар[ув]атися» від вас…»
– «Ха-ха-ха! яке ти слово вставив: «відсепар[ув]атися», себто відкараскатися… Одначе ж попробуй доказати… а ну…»
– «Чого тут нукати… ви поверніться самі до українофільства, пристаньте до його культурних ідей, перейміться ним, тоді й самі зрозумієте – за ким стоїть правда… А то тільки й тямите, що «докажи». Як же його доказати, коли це неможлива річ доти, доки ви не перейметесь українофільськими культурними ідеями, а перенятися ви не хочете, а хочете запевнитися якимсь чудом… Я кажу вам: на цій ниві не вродить пшениця доки // 27 ви отак і так не підгноїте, та не підпарити ниви», а ви ж на те «ростиме, ростиме! не хочем ми ні підгноювати, ні на пар орати, отих нам «так» до зими, що пшениця не родитиме». Ви в хліборобській хімії що тямите? питаю я. – «Ні» – «Грунт відрименяти умієте?» – «ні!». Коли так, то нічого з вами не вдієш: посійте пшеницю,- нехай вам вродить кукіль,- тоді матимете доказ, а інакше нічим вам не доведеш…» Отак і з українофільством! Та коли ви й на це не пристаєте, а затвердили одно: «докажи».
– «Ти чудно про нас гадаєш, ти перш усього переймись вірою, що ми не вороги українофільства, але ми не ймемо віри в його ідею, ми шукаємо правди».
– «Дак от ви й пошукайте її біля себе, не заходячи далеко: що ближче до вас – до того й придивіться та придивіться чистими очима, а не // 28 через слов’янофільські окуляри. Ідея правди вимагає, щоб ви ділом, з чистої душі, від щирого серця побули якійсь час українофілами…»
– «Це б була жертва».
– «Хоч би й так, що ж? Зате запевнитесь – або сюди, або туди… Коли ви так міцно завірилися в Слов’янофільство, коли воно стало вашою вірою, то ради своєї віри мусите принести Авраамову жертву [16]… Тоді може б я перейнявся іншою думкою про вас».
– «А тепер яка твоя думка про нас? Цікаво…»
– «Апостолу «правди» мушу сказати правду: на мою думку дак ви й самі не тямите що ви? Куди простуєте? Ходите помацки та баламутите людей. Аж коли грішною рукою, звісно повночі не видно, не вгадаєте, та й залізете в чужу кишеню, як от ваш Штофзон, а то і в чужу душу, як от, пам’ятуєш, вихрест Синявський…»
– «Це вже ти невідь що верзеш!» мовив // 29 Плищенко, очевидячки здержуючи хвилювання своєї душі і пильнуючи не показати, що Віренкові слова образили його. Він встав, потягся трохи, ніби хотів витягти свої мускули, позіхнув на цілий рот і знов сів і почав передивлятися книжки, що лежали на столі. Взяв Євангеліє, перегорнув кілько листів і помітивши де не де прописи на боках, спитав у Віренка.
– «Це твої помітки?»
– «Авжеж»
– «Невже ти з такою увагою читаєш Євангеліє»
– «Хіба що?»
– «Та от у тебе стоїть помітка: «зрівняй з німецьким виданням…» і т. ін. Значить ти рівняв?»
– «Авжеж»
– «Що ж вийшло?»
– «Те, що там нічого подібного нема».
Плищенко знов почав перегортати листки, цікаво // 30 із увагою читати Віренкові помітки. Нарешті мовив:
– «Так тільки ченцям хіба пристало… Та може й ти збираєшся в ченці»
– «Хибиш чоловіче»
– «Вжеж чомусь то ти сидиш над Євангелієм, певно приподобитися бо маєш, про[по]ведником хочеш стати – даремна річ».
– «Невже?»
– «А ти думав як? Отак як прочитаєш «воздадите кесарю кесарево» так за це тебе і в рай».
Віренко всміхнувся і мовив: «Читати Євангеліє треба на те, що [б] зрозуміти ті Хрестові путі, які він вказав нам…»
– «І які приведуть в царство небесное…» перебив Плищенко, пуськаючи іронією.
– «В царство боже, але не на небі, а на землі, в царство мира і любові між людьми. Отже, тому тобі читати Євангеліє треба на те лишень, щоб зрозуміти душу, // 31 істину христового вчення, опізнати путь його і простувати по йому»
– «І ти зрозумів?»
– «Ще не все»
– «А я гадав, чи не збираєшся в ченці»
– «Себто як раз навпаки тому, чому вчив Христос»
Завелась бесіда: чи потрібні монастирі й ченці? Чи відповідно христовій науці заводити монастирі і т.д. Бесіда вийшла жвава; Віренко спорив гаряче, з запалом. А Плищенко ніби дратував його.
Прощаючись Плищенко мовив:
– «Сьогодні у нашого голови бал… будеш?»
– «Я там нічого не забув… Зливайте вже без мене «ручьи в море…»
Другого дня Віренкові наказано від Губернатора виходити в відставку.
Се діялось в 1861 році [17]. Багато похожого діється і нині!.. 31 Травня 1884 р. // 32
Галичина зробила на мене велике враження і піддала сили працювати. З 1865 р., як я вперше був в Галичині [18], там очевидний і великий прогрес в національному розвої. Київські громадяни не люблять галичан, і слідом за Драг[омановим] вже 10-ть літ плещуть невідь що! [19] Чудніше всього для мене те, що навіть якій-будь остолоп, от як би приміром М[?] і той нехтує галичан і всю їх 20-літню працю. «Не то генія, а навіть доброго таланту у їх не було ніколи і нема», одрубав мені К[істяківськ]ій [20].
Що проти цього сказати?
В Галичині 2 ? міл[ьйонів] русинів, а в Росії їх в семеро більше, а чи багацько на Україні з’явилося геніїв? Шевченко – тай годі…
Геній! Хіба геній може явитися по приказу? Хіба ми можемо виховати генія? Геній сам себе виховує, йому не треба різних вихователів, йому потрібен лишень грунт і цегла, а він сам собі будівничий і сам виведе свою будівлю. // 33
Генії являються віками.
Ми, російські українофіли, тим, певно, і зробили так мало, майже нічого за останні 10 літ, що все сподіваємося якихось великих талантів, якого генія, а коли б ми кинули оті сподівання та прийнялися пильнувати хоч би про те, що виховати добрих горожан-українців, то наше діло певно б вже мало свої хоч не плоди, дак добрі пагонці…
Найбільше ж нам, крім всього іншого, шкодить те, що ми мало маємо віри в своє діло, не ставимо його яко перше і важніше діло свого морально-національного обов’язку, в вважаємо його яко «не зайву річ меж іншим». Знов же – ще менш у нас віри в чистоту і благородство спонукань. Без такої віри чоловік не може бути справедливим і ніколи не спізнає другого внутрішнього [світу] чоловіка.
(Перебили далі писати). Вересень 1884. // 34
Примітки
3. рядок з вірша Олександра Пушкіна «Клеветникам России».
4. Ренненкампф Микола Карлович (1832-1899 рр.) – вчений-правник, професор та ректор Київського університету протягом 1883-1887 рр., Київський міський голова у 1875-1879 рр.
5. У 1880-х рр. у середовищі Старої Громади виникла ідея щодо примирення з російським урядом за рахунок уникнення у своїй діяльності «політики» та обмеження суто культурницьким напрямком. Олександр Кониський через свою безкомпромісну антимосквофільську позицію в галицьких виданнях, підтримку «Нової ери», вочевидь не вписувався в задуманий курс. Поступово він віддаляється від громадівського середовища, фактично проводячи власну лінію. Докладніше див.: Гирич І. Олександр Кониський. Батько українського самостійництва / Гирич. І.Б. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. – С. 66-67.
6. можливо, Олександр Кониський мав на увазі Грацианова Миколу Олексійовича (1855-1913) – врача-гігієніста із Нижнього Новгорода, був членом партій есерів, потім – кадетів, під час навчання в семінарії входив до місцевого пропагандистського товариства, у 1874 р. заарештований, звільнений з тюрми у 1877 р., перебував під наглядом влади, з 1878 р. певний час мешкав в Одесі.
Цілком певно, що О. Кониський мав тут на увазі твір М. Є. Салтикова-Щедріна «Убежище Монрепо» (1882), в якому діє становий пристав Граціанов і підозрює головного героя у «крамолі». М. Жарких, 24.05.2018 р.
7. мається на увазі пам’ятник князю Володимиру, споруджений у 1853 р. на нижній терасі Володимирової гірки, звідки відкривається чудова панорама Дніпра.
8. перефраз з вірша Тараса Шевченка «». Детальніше див.: Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – С. 119-121; С. 623-628.
9. перефраз з вірша Тараса Шевченка Детальніше див.: Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 2: Поезія 1847-1861. – С. 308; 718-719.
10. Юзефович Михайло Володимирович (1802-1889) – куратор Київської шкільної округи (1846-1858), голова Київської археографічної комісії (1857-1889), один із засновників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, голова комісії для збудування пам'ятника Богдану Хмельницькому в Києві, був одним з ініціаторів Емського указу 1876 р. та посередником у справі субсидій царського уряду москвофільському «Слову» у Львові.
11. мова йде про пам’ятник Богдану Хмельницькому. Детальніше про події навколо його спорудження див. публікацію Ігоря Гирича «Історичний шлях» у київських монументах: спадок минулого і сьогочасні проблеми» / Гирич І. Київ в українській історії: Києвознавчі статті. – К.: Смолоскип, 2011. – С. 83-123.
12. віко – верхня частина предмета, кришка.
13. повітка – 1) господарське приміщення для утримання свійських тварин або зберігання сільськогосподарського реманенту та різного майна; 2) покрівля на опорах для захисту від сонця, дощу і т. ін.; накриття.
14. налой – те саме, що і аналой – високий столик, на якій в церкві кладуть ікони чи книги.
15. полив’яний – покритий склоподібним сплавом – поливою (про керамічні вироби): полив’яні миски, полив’яні глечики.
16. авраамова жертва – розповідь з біблійної книги Буття про принесення Авраамом свого сина Ісаака в жертву Богові. Традиційно розглядається як символ готовності до найбільшої жертовності в ім’я віри, ідеалів тощо.
17. Фрагмент «Година із життя українофіла» має автобіографічний характер і стосується полтавського періоду з життя Олександра Кониського. У 1856 р. він оселився у Полтаві, служив у суді, був дрібним урядником губернского правління. Тут він познайомився з Павлом Чубинським, Дмитром Пильчиковим, Петром Єфименком та ін., брав активну участь у Полтавській Громаді, зокрема організації недільних шкіл для народу. Для цих шкіл Олександром Кониським були написані підручники з історії, географії та права, але їх не пропустила цензура.
На початку травня 1860 р. до Полтави приїхав Пантелеймон Куліш. Організацію обіду на його честь влада розцінила як відкритий протест проти уряду (з огляду на справу Кирило-Мефодіївського товариства). Олександр Кониський навіть відбув 3 дні ув’язнення, нібито за «опоздание на службу». Восени 1861 р. зазнали арешту й інші полтавські громадівці: Стронін, Шиманов, Шевич, Лобода та ін. Під час обшуку в Олександра Кониського вилучили зошит з його замітками про полтавського губернатора Волкова.
Тим не менш, діяльність Полтавської Громади була кваліфікована жандармами як просвітницька, а не революційна. Олександра Кониського планувалось перевести до Орла, проте в червні 1861 р. губернатор звільнив його із займаної посади помічника столоначальника / Докладніше див.: Александров О.В. Історико-правовий аналіз діяльності та наукової спадщини Олександра Кониського. – Ніжин: ТОВ «Видавництво» Аспект-Поліграф», 2007. – С. 22-29.
18. Після заслання Олександру Кониському надали дозвіл виїхати закордон на лікування. Спочатку він відвідав Москву та Петербург, а потім виїхав до Галичини. До Львова Олександр Кониський прибув на початку 1866 р. Детальніше див.: Іван Франко. Про життя і діяльність Олександра Кониського / Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. – Львів, 2001. – С. 129-130.
19. На думку Михайла Драгоманова, центр українського національного руху мав зосередитись в Галичині, але для цього остання, при духовій підтримці наддніпрянців, мала позбутися своєї провінційної обмеженості.
20. Кістяківський Олександр Федорович (1833-1885) – український вчений-криміналіст та історик права, громадський діяч, батько Володимира, Богдана та Ігора Кістяківських.