1885

Олександр Кониський

Що за «славний» наш час, дак годі й вимовити. Моральність падає, наче з гори, яка лавина котиться!… От думаєш вже дійшли ми до берега і дальше нікуди йти… Як раз! За день берег відсунувся і ми знов простуємо в безодню деморалізації… От хоч би й сей факт:

Прочитав я в «Ділі» [21], що у Календарі «Просвіти» на рік 1885 [22] надруковано мою «біографію». Цікаво стало знати: яка там біографія без моєї волі? Кажу [?] виписати той Календар. Прийшов Календар на руки цензора Рафальського [23], (того самого, що викрав і продав на свою користь 10 примірників Словаря, пересланого Желихівським [24] Ільницькому [25] на продаж). Цензор бере Календар, пише з нього статтю «Вельми талановите перо» і друкує в 263 № «Киевлянина». Статтю нібито «перепечатано», нібито цілком з «Календаря» взято мою життєпись, але це не стаття, а прямий донос, пряме обвинувачення мене в державній зраді. Йду // 35 до Рафальського: «Дайте мій Календар».

– «Не дам: я його конфіскую».

– «А на що ж дали його «Киевлянину»?

– «Так хотів».

– «Та мені, кажу, дайте тільки порівняти його з тим, що надруковано в «Киевлянине».

– «Не дам; пишіть спростування».

– «Як же я його писатиму, не прочитавши того, що «Киевлянин», нібито «передрукував»?

– «Це вже не моє діло».

Минуло з місяць доки я роздобув собі зі Львова той Календар і як порівняв його з «Киевлянином» [26], дак аж руками сплеснув!… Були в «Киевлянині» всякі брехні, всякі доноси, всякі підлоги, але такого ще досі не було… Що ж!… Прогрес!!

Радять мені подати на Піхна [27] жалобу в суд за клевету. Гай, гай! Хіба для того, кого вже раз суд оголосив клеветником і засудив на два м[іся]ці в тюрму [28], хіба такому // 36 що завадить, як його вдруге присудять!! Та знов же, хіба не буде так, як і тоді, що знов усі київські власті встануть на дибки і гнітитимуть суд, щоб виправдав Піхна. Коли два роки назад можна було приневолити [Судову] Палату, щоб зробила беззаконний приговор, дак тепер і поготів!! Який тепер у Києві суд знайдеш? Ні один суддя не посміє засудити такого доносчика, як Піхно, такого хабарника, як Рафальський: от коли б мене довелося судити, інша річ! Тут би суд показав своє «правосудие»…

Ні, шкода! Даремна праця в наш час уповати на закон, на правду, на правосуддя! Машина деморалізації йде усією ходою і ніякий голос правди і справедливості не зупинить її, доки не випарує з її уся вода і доки сама вона не зупиниться. А станція ще не скоро!.. Не скоро переведеться отака гидота, як Піхни, Рафальські, Ренненкампфи. // 37 Калічитиме ця машина довго і багацько людей покалічить. Яка то велика сила молоді буде здеморалізована, скільки її погибне!.. Ні, ні! І бридко, і гидко займати таких вонючек, як Рафальський, Пихно etc. Мені й записати оце, дак треба було кілька днів пересилювати самого себе, бо так гидко, так гидко за людей!.. Люди!.. Що я кажу!.. Хіба то люди? Люди тепер притаїлися… Ні вже, нехай «Киевлянин» що хоче друкує про мене, і не обізвуся жодним словом на його клевету. Я добре тямлю куди він прямує, чого хоче: доти хоче він писати на мене всякі брехні, клевету, доноси, доки не доб’ється того, щоб мене заслали куди «в места не столь отдаленные». От його мета! Нехай собі друкує! Нехай засилають, коли є за що: я добре тямлю, що заслати мене ні за що, але і те правда, // 38 що «всі ми під Богом», можна заслати і без вини, без факта, аби схотіли [29]. Та знов же нічого тут ні спростуваннями, ні судовими процесами не вдієш, не поможеш, а тільки розбередиш свої нерви, свою душу…

Годі! Ще з половини 1882 р. мені ясно стало, що наступив той час, коли люд[и]ні з такими поглядам я[к] у мене, треба зійти з ниви громадської праці: я спостеріг, що на цю ниву вийшли інші «женці», злодії, що навіть і ті, що колись (не далі як в кінці 1880 р.) здавалися за чесних людей, озлодіїлися тепер. Я сказав собі: «годі! моїй «пісні» прийшов кінець, коли ж і не кінець, то на якийсь час мусить вона замовкнути». Я й замовк і не озвусь доки не розвидніться, доки не стане дніти, хоч би це було й до смерті. На громадську працю я не вийду (розумію таку працю прилюдну), буду собі потроху працювати в // 39 затишку, в кабінеті над літературними творами. От скінчу свою «Швачку» [30], та зложу другий том «Луни» [31]; то це буде і безпечний і корисний; а всяка там праця «общественная» в думі, в громаді, одне слово всяка прилюдна праця «да мимо йде», бо ота праця не «общественная» праця, а прилюдне злодійство. Цур його: з злодіями працювати не вмію…

Так я і роблю: от вже третій рік не звертаю жодної уваги, що там діється в Київській думі і загалом на київській громадській ниві… [32] Повз неї, повз неї!.. // 40

Вмер Кістяківський [33]!!

Хто б його отакого ждав, хто б його сподівався, що чоловік так швидко згорить! 10[-го] занедужав, а сьогодні і нема!!

Не подобався він мені, не щирий був і вельми не любив правди про себе, зате як він любив, щоб його хвалили! Л[ице]міром він був, але ж шкода його, велика шкода. Кажуть: страх, як не хотів він вмирати…

Невже ж він боявся вмирати?

Невже ж страшна смерть?

Не тямлю, як для кого, а що до мене, дак я не почуваю жодного остраху смерті. Може через те, що життя стратило всяку приману, не бачу я нічого такого, щоб приманювало мене жити. Жити, щоб працювати, робити… Ні, це не мета життя. Доки я житиму і здужатиму, я працюватиму біля того, в що я вірю. Але… не такого життя я б жадав. // 41

Життя повинно мати своє значення, свой «смысл». Який же «смысл» мало досі моє життя? Жодного ніяк я не знайду і по смерті кожен матиме право про[мо]вити: «чи він жив, чи хоч би й не жив все одно».

Але ж на що я живу? Чом і собі не накину петлю на шию? Кому треба моє життя?

Нікому, нікому, нікому!…

Кілька разів приходила до мене думка: «з мосту та в воду» і кожен раз бракувало у мене сили волі, і кожен раз силкувався я знайти «смысл» свого життя, дати собі відповідь: нащо, для кого, для чого я живу??

І кожен раз я мучуся, і не даю собі відповіді… Добре тямлю, що не вмерти не можна, що вмерти неминуче і не можу наложити на себе рук. Чому? // 42 Коли я сам себе не обманюю, дак тільки тому, що сім’ї нароблю бешкету, що дітям тяжко буде переживати оту людську говірку, що «батько їх сам наложив на себе руки»…

З місяць чи що назад після обіду у Толочинових [34] став я допитуватися у філософа Козлова [35]: що таке життя? Нащо воно? Що з того, що люди живуть? Нащо вони живуть? Де, в чому конечна мета і світу і життя людей?

Світ чи мір має форму, все що має форму має і кінець, і кінець світу – його руїна, значить і мета існування світу і життя людей – руїна. Виходить: що все що живе і існує, існує і живе за для руїни? Чи так? А він мені на це:

«Світ це щось безконечне, не зрозуміле для чоловіка, а життя чоловіка – є // 43 частина цього незрозумілого»…

Це одвічна філософія, але на мої питання вона не дає відповіді, вона не задовольняє мене… Читав я дещо з філософії і вичитав з неї лиш те, на що 1850 літ назад зісталися без відповіді: «Що таке істина?».

Де вона? хто її тямить?

Починаючи з Сократа і «до дне сего» усі філософи одповідають теж саме, що мовляв: «ми зближуємося з істиною остільки оскільки відходимо від неї» [36]…

Значить би то, ні нащо її й шукати, даремна річ, даремна праця знайти істину і зрозуміти істинну мету життя?

Певно що так!

Але нащо ж тоді філософія?

«Чоловік живе на те, щоб вмерти», оце буде істина, котру тямить кожен.

13 січня 1885 р. // 44

І до похоронів Кістяківського – сучасні «герої» попросту ота моральна каліч, як Піхни, Рафальські etc приплели українофільство і політику. А бий вас сила небесна! Чи вже ж таки ви справді не розумієте, що в нашому українофільстві нема, і не повинно і не може бути вашої паскудної політики? Що наше українофільство – культура, а не політика?..

Ой! Ні!.. Ви це й самі добре тямите та тямите й те, що вам треба ж про щось гукати «caveant consules» [37], а інакше за що ж даватимуть вам гроші?

Цікава річ: що коли б не було «українофільства», «польської інтриги» [38] і жидівського питання, про що б тоді Рафальські, Піхни і Т[оварист]во гукали «caveant consules!» І чим би тоді вони лякали київську адміністрацію і жандармів? Далебіч цікаво б довідатися про це…

21 Січня. // 45

Кажуть: не треба вірити снам, куди, мовляв, ніч – туди й сон. Отже, воно не так буває: іноді сон мов в око вліпить. От, наприклад: проти 29 червня цього року наснилося мені, що Піхно цькує мене якоюсь волохатою чорною собакою. Це було в Станіславові. Приїхав я до Львова 8/20 липня і тут довідався, що в «Киевлянине» 28 червня надруковано на мене найгидшу клевету, що я веду в Галичині агітацію проти Росії [39]. Приїхав до Волочиська на другий день – тут у мене зроблено ревізію і сказано, що зробити цю ревізію наказав Новицький [40] з Київа ордером 29 червня.

Проти 23 вересня наснилося, що про[ти] інституту покусала мене якась руда собака, вискочивши з дверей дому, де живе цензор Рафальський. Проти 28 вересня знов привиділося, що дві руді собаки скажені порвали мені литки. Отже, 23 знову Рафальський написав до жандарма Новицького свої уваги про мої рукописи, які взяли у мене в Волочиську. Всі три рукописи не те // 46 що невикончені, але й на половину не написані, і всі вони (ескізи – «Юбілейна помолка» (одна глава), «Інтелігентний хлібороб» (2 глави) і «Швачка» – здається, 5 чи 6 глав 1 частини роману, наміченого на 4 частини) всі вони невинні, мов немовлятко. Так написав про них і цензор Дроздов [41], але Рафальський висловив жандармові, що в них «автор проводит идею политического обособления Украины», «старается посеять рознь между великороссами и малороссами», «возбудить отвращение к великороссам», «преследует цели политические, враждебно относится к православию и намеренно изображает в дурном свете все существующее в России».

Хіба це не кусанина скаженого пса??

А 28 жовтня Рафальський (підписавшись «Несмеяновым») друкує в «Киевлянине» той свій донос, що написав жандармові про одібрану у мене книжку «Горовенко» [42]. І тут, як і в доносі про рукопи[си] – усе поперекручував і поробив прямісінькі підлоги. А це хіба не собача вдача? // 47

Проти 3 жовтня наверзлося, що Новицький хотів поцілувати мене, та так вкусив мене за губу, що аж кров побігла. Отже, 3 жовтня Новицький покликав мене, прочитав донос Рафальського і вернувши мені книжки, крім заборонених (Географія Вохнянина [43], моя «Порвалася нитка» [44], поезії Устияновича [45] і «Юрій Горовенко») і рукописів моїх, завірив мене «честным словом», що вся оця справа з книжками і рукописами «на веки окончена». А я дурний й повірив, та за місяць завірився, що снам треба більш вірити, ніж «честному слову» жандарма! Вночі 4/16 листопада приверзлося, що ходжу десь, і сам не тямлю де, в гаю з якимсь жандармом і збираю суниці, коли ж другого дня кличе мене жандарм Озерецьковський (Новицького помічник) і об’являє, що Новицький звелів йому зробити наді мною слідство і допитати мене, як обвинувачуваного за те, що я віз з закордону книжки і «сочинения» (себто мої чорнові оті // 48 три рукописи), в котрих є ознаки злочинства, вороченого 252 ст. Уложенія. Себто, бачте, в тих книжках і рукописах є щось такого, що «усиливается [осмеливается] оспаривать или подвергать сомнению неприкосновенность прав Верховной власти, или же дерзостно порицать порядок, установленный государственными законами, образ правления, или порядок наследия престола». Отакого дива – не хочеш!!

Ну тепер що треба гадати і про сни, і про «честное слово» жандарма?

Бачу я до чого воно йде: їм, отим Рафальським, Піхнам, Реннекампфам, Акінфам, Антоновичам, треба, щоб мене не було в Києві. Новицький підліг під їх заміри і причепившись аби до чого, силкується з мухи витворити слона і витворить і доїде мені воза і певна річ, що доб’ється заслання мене кудись в північ років на три…

Отам мені й капут!.. Там мені раба // 49 й цицьки дасть! То на що там три роки? Доволі однієї зими, щоб з моїм нікчемним здоров’ям, замордувати мене… Вмерти мені не страшно: «коли вмирати, то день терять». Страшенно вмирати, мучитися… А за що? «За маслак смердячи[й]»: за те, що був дурним і хотів розкрити в Київській думі і в банку людям очі і показати, як крадуть і переводять чуже громадське добро… От воно й виходить, що або й сам крадь, або «їж борщ із грибами, держи язик за зубами…».

Красти не хотів, а язика вдержати не вмів, сподівався, бач, на «правду»: от вона оця наша «правда» і припече тебе по 252 ст. Уложенія!! От тобі й випаде випадком правда, та ще коли б тобі одному, то й байдуже, а та[к] цілій твоїй сім’ї… Е! В нас воно так. Певна річ, що «доки сонце зійде, роса очі виїсть…».

Амінь! 6 Листопада у Києві. // 50

Був у Новицького, був і в прокурора Суд[ової] Палати Шепелева [46] доводив виписками, що Рафальський поробив підлоги і з «Горовенка», і з «Швачки» і прохав, щоб подали «Горовенка» і мої рукописи на розгляд людей тямущих, чи там експертів. Ба! Де там!… Нащо та експертиза, коли можна й «так!»… Тепер для мене ясно куди вони простують, їм треба було хоч аби за що зачепитися, щоб заслати мене «в места не столь отдаленные», наприклад, в Якутськ, або Кокчетів якій будь.

Прохав, щоб дали мені прочитати той «отзыв» Рафальського, де він наплів чорт батька знає чого, щоб дали мені розібрати, вказати на підлоги. Бо як же так: один цензор Дроздов каже, що в двох моїх рукописах нема жодного нецензурного слова, а в «Швачці» дещо мусив би перемінити, коли б хотів надрукувати. А другий цензор Рафальський пише, що в усіх рукописах // 51 моїх «проводится идея политического обособления Украины и с особенною рельефностью выражается желание автора поселить рознь между малороссами и великороссами». Мало бути ідіотом, мало бути падлюкою, щоб виводити отаке, як вивів Рафальський. Отже, коли прохаю, щоб перевірити через знатців мені відказують: «Ми й самі розуміємо українську мову», а коли я подаю свої друковані праці, приміром «Спомини про Костомарова» (ч. 44 і 50 «Діла», цього року), де я прямо відкидаю ідею сепаратизму, не приймають цього і кажуть:

– «Это на иностранном языке, которого мы не понимаем…».

Тричі вже заходив до жандарма Озерецьковського, котрий веде наді мною слідство і хотів прохати, щоб взяли від мене свідчення з подробицями. Усякий раз його «немає дома». Не тямлю, чи справді // 52 нема його дома, чи не хоче вийти до мене. Але сьогодні послав йому своє прохання на папері; хоча зарані треба знати, що з цього нічого не буде: очевидно, що вони наложилися на мою голову, очевидно їм і слідство, і факти – байдуже, лишень «для формы», а вони зроблять по схочу. Кажуть: «дело пойдет на заключение министров». Та що з того? Хіба я знатиму, що ви там понаписуєте? А міністри, певна річ, мусять повірити усьому, щоб ви не написали. Видима річ, що «діло» поведеться так, щоб догодити Ренненкампфу, Рафальському і іншим «стовпам», особливо ж панславистам, да таким злодіям як Наумович [47] та Площанський [48]. Отім тварям треба добитися, щоб мене запровадили куди з Києва і, як з усього бачу, що пильнують до то того і запровадять… А діти? Що вони скажуть? Ну що ж! Крепись і знай, що злоді[ї]в не треба було чеплять. 10/XI 1885. // 53

Якраз вгадав я до чого прямує слідство наді мною. Позавчора Ренненкампф за вечерею у себе говорив своїм приятелям (між іншими Рафальський, Гарницький [49], Ергардт [50]; мені це переказав Р[?]р, котрий там був). «Давно пора було розбити оцю «шайку». Ми почали з близших; скрутили вьязи [51] Міщенку [52], Господь-Бог переселив до себе Кістяківського; Афанасьева [53] ми стерли; Толочинова перевели ми в Харків; Лучицький [54] «принес покаяние» (де, коли і в чому??); Антонович [55] (Волод[имир]) нездужає; прийшла черга і до Конисского… От він двічі їздив в Карпати, нехай поїде ще на Урал».

– «А які за ним гріхи?», – спитав би Гр. Сидорин.

– «[В] Австрії посадили в тюрму Площанського і Наумовича за те, що їздили в Росію, то чом же не можна посадити «нам» Кониського за те, що їздив в Австрію». Так одповів Рафальський і додав: «це не моя думка, а Новицького…».

Воно й виходить, що слідство лишень «для формы». // 54

Шепелев завірив П[?]у, що найбільш що жде мене «год под надзором полиции»… Озерецьковський запевняє мене, що «більш нічого не може бути, як два тижні арешту», а Новицький ще м’якше стеле. Отже, запевне, що доведеться на м’якій постелі твердо спати, і що вони запровадять мене «за Урал». Даремна річ шукати на це фактів. І кому вони треба? Треба одно – щоб я не був у Києві, не шкодив хабарникам, таким як Р[афальськ]ий, та злодіям як Р[енненкамп]ф і його шайка. Бач, як він посплітав «нашу шайку»: до одного гурту приплів і мене, і Афанасьєва, а ще гірш мене і мого ворога Міщенка.

Ой, як тямлю болить голова і в лівому боці. Сьогодні пішов вже другий тиждень, як перестає голова боліти. Цього ще ніколи зі мною не бувало… ніколи голова так не боліла: немов налив туди хто олова і там мішає його, качає на усі боки… 12/XI. Київ. // 55

Ніколи ще так люто не боліла у мене голова, як сьогодні! Ніколи не брав мене такий острах за дітей, особливо маленьких Юрка і Надюшу [56]. Сам не розберу чого так, але мені здається, що їх жде незабаром щось недобре… здається мені, що їх вкрадуть у мене… Крий Боже, крий Боже! Розпука обгортає мене, як згадаю про цю думку.

Нездужаю більш писати. 16-XI.

Отже, таки жандарми звалили мене з ніг. З 17 до 25 лежав, гадаючи, що вже й не встану або збожеволію! Сохрань Боже, що діялося зі мною цілий тиждень!.. І нагадати страшно. От і тепер, ще не маю сили записати, хоч де яку більшу подробицю того, що діялося за останні чотири дні, як став я виходити з хати. Нехай надалі треба більшої сили духу, покойнішої душі, щоб згадати ці дні і записати. Сьогодні посилав лист до Дрентельна [57]; прохаю авдієнції, чи дасть те чи ні?… А жандарм лютує, вельми лютує.

30-XI. // 56

16-го подав я Озерецьковському [58], котрий веде разом з товаришем прокурора Іконниковим [59] слідство наді мною, своє визнанье і приложив друковані доводи (часописи і книжки), котрі розбивають ябеду Рафальського про мій «социализм, сепаратизм, атеизм» і інші ізми. Визнанье написане на 9 аркушах. Здався на експертів, щоб через них визначили підлоги цензора; здався на свідків, що я свою «Швачку» писав за для «Луни» (2 т.) і що ті свідки читали мій план «Швачки» і добре знають, що я й не гадав проводити в романі «сепаратизм, ненависть до великоросів і ворогування до православія». Прочитав їм те визнанье! Як напустилися на мене! Як накинули мокрим рядном!! Нащо експерти, нащо свідки, нащо докази, нащо часописи! «Все одно ми їх не читатимемо, бо вони написані на «іностранній» (себто українській мові)». Кажу їм:

– «Як же воно так: раз – по закону той, кого винуватять може усіма мірами виправдовуватися, // 57 два – коли треба винуватити, то ви не зважаєте на мову, хоч і по-українськи написано, а коли чоловік хоче виправдатися, то ви й відкидаєте те, що писане по-українськи. Та й коли це Україна стала «иностранною»?..

Пішло змагання! Іконников аж піною з рота бризкає, та вговорює, щоб я «не затягував діла», не «затруднял их», бо все одно «нічого з того не вийде». Для мене ж добре видко, до чого вони прямують: коли я промовчу проти ябеди за сепаратизм і інш., то тим самим дам жандармам повну волю писати, що схочуть про мой «образ мыслей и неблагонамеренность». Тоді, щоб вони не написали, все буде по їхньому, та ще додадуть, що мов, коли б Рафальський написав неправду про сепаратизм і інш., то б Кониський не змовчав; а коли змовчав, то це значить, що нічого йому сказати і значить цензор правду написав.

Довго змагалися і стали на тому, що покажуть // 58 моє визнаньє Новицькому, коли він позволить, дак приймуть, а ні, дак вернуть мені, щоб написав друге. Нарешті дали пораду: не суперечити, а коритися їм і писати те, що казатимуть. Наслухався я такого, що якийсь острах і сум напав на мене; а ввечері страх як розболілося усе тіло, особливо голова. Другого дня ще гірше, мусив піти до лікаря. Тільки що дійшов до першої гімназії, а тут у мене так завертілося в голові, а з очей посипалися такі іскри, що коли б не вхопився обіруч за стовп, то так би й гепнувся об землю. Перестоявши мінут з 15, доїхав до Афанасьєва: він [про]написав кофеїн і камфору. В понеділок ще гірш: стало мені самому страшно в хаті сидіти: вважається, що поліція хоче покрасти моїх малих дітей, а в голові в потилиці, немов ковалі кують. У вечері не зміг вже сидіти і звалився з ніг. Цілісіньку ніч і очей не зводив, таке лізе в вічі, що й Господи!! // 59

Вранці треба було посилати за лікарем. Чіжихін виписав хіну, бром, ще щось. Отож, як я не силкувався тепер, а ніяк не пригадаю подробиць того, що діялося зі мною з півдня вівторка до ранку п’ятниці: пам’ятаю лишень, що було вельми страшно мені. В п’ятницю вранці прийшов квартальний, щоб зараз йшов я до Озерецьковського. після цього візиту, знов мені погіршало і знов не згадаю, що діялося до ранку неділі. В неділю зібрав усі свої сили і встав. Як сів на стільці, дивлюся, аж усе що є в хаті: столи, вся мебель, картини, так усе ходором і ходить!!

У вечері спасибі відвідали мене Ів., В.М, К. і П. В розмові трохи одійшов я. Спочутье добрих людей так гарно виливає душу! Від нього ліпшає більш, ніж хоч від якого лікарства. В середу поїхав до Озерецьковського: він [по]вернув моє визнанье і казав написати друге, повикидавши усе те, що перехристив [закреслив] Новицький і // 60 вернувши усі мої додатки-докази. Я вже не змагався, бо бачу, що нічого не вдієш з ними. Не хочуть нічого брати такого, що виправдовує мене… Одне слово дозволяють тільки писати проти доносу цензора про зміст моїх рукописів і повісті Красюченка [60]. Подався ще раз до Новицького, повіз йому свої деякі твори, щоб засвідчився з них який я «соціаліст, сепаратист etc». Овва! І слухати не хоче! «Я, каже, цієї «іностранної» мови не розумію». А сам він з Роменського повіту попович. Вернувся ні з чим. Як же його тут виправдовуватися? Питаю у Озерецьковського: «Що мені буде»?

В перший раз відповів: «Все залежатиме від того, як Новицький атестуватиме вашу політичну благонамеренность и образ мыслей». А коли я став мовити, що Н[ови]цький нагнеться певно туди, куди нагнуть його Ренненкампф та Рафальський з панславістами, він став завіряти, що Н[ови]цький більш нічого не скаже, як тільки те, що… «вы у нас с 12 лет к дознанию не привлекались», але // 61 кінець усієї справи залежатиме від того, що напише прокурор суд[ової] палати… Цьому вже й настоящий дурень не повірить.

Порадили люди йти до Дрентельна і прохати, щоб заступився. Навряд чи схоче, бо й на нього зуби гострять жандарми і про нього кажуть, що він «слаб». Та ще й те: вже ж не дарма вони повели процес так, щоб він не заходив до рук Дрентельна і минув його. Одначе ж, гадав я собі, не пошкодить. Написав до Дрентельна лист, прохаючи у нього авдієнції і поніс спершу показати М-ву, щоб часом не розсердився Дрентельн, не сказав: «як сміє писати». Нічого! Порадив послати поштою і дивується, як то можна, щоб слідчий не прийняв мого визнанья таким, як я написав, і вимагав, щоб я писав те лишень, що він схоче… Отже, мабуть, воно можна.

Вчора одіслав лист до Дрентельна, а сьогодні прийшов квартальний до мене і сказав, що // 62 генерал-губернатор назначив мені авдієнцію завтра в 11 годині рано. І за це вже велике йому спасибі!

Цікаву і цілком певну історію почув сьогодні про нову підлість Рафальського, як цензора і як чоловіка. 8 січня 1886 р. друга Київська гімназія святкуватиме свій 50 літній ювілей. Три роки назад гімназіальна рада препоручила вчителю Тумасову [61] написати історію гімназії. Він працював 2? роки і написав книжку на 30 друк[ованих] аркушів. Рукопис перейшов цензору комісії, ради, нарешті Ростовцева [62] (помічника куратора, бо самого Голубцова [63] тоді в Києві не було). Вернувшись до Києва, Голубцов казав подати йому рукопис. Чи читав його, чи ні, але продержавши цілий тиждень, вернув в гімназію. Тоді директор поніс ще на цензуру до Рафальського і цей нічого не замазав. Однесли в друкарню, надрукували вже 9 аркушів, але ось куратор Голубцов велить надруковані аркуші арештувати, а рукопис подати йому. Зове цензора і каже: // 63 «А ну те лишень перегляньте оцей рукопис вдруге, да так як ви вмієте, щоб аж пальці було видко».

– «Добре», каже цензор і давай хрестити рукописи і вздовж і впоперек. Люди заінтересовані кинулись до нього: «Що ви робите? Ви ж вже раз читали і пустили до друку, а тепер, коли вже третина книжки надрукована, ви можете?»

– «Можу, бо мені велено… Хіба можна так говорити про Бібікова [64] я[к] отут написано?»

– «Та ви ж читали. Та[м] нема нічого гострого».

– «Читав, але тоді я не відав, що з донькою Бібікова жонатий граф Толстой [65]…»

– «Дак що з того? Хіба граф Толстой велів коли забороняти друкувати факти історичні про свого тестя? Так думати, значить ображати графа…»

– «Ми самі повинні догадуватися, що графу буде непріятно чувати, що його тесть не добре чинив…»

– «Одначе ж ви раз вже пропустили…»

– «Раз пропустив, а вдруге забороню! Подавайте // 64 на мене жалобу… та відайте, що мені так велено». Виходить як раз на те: «Якої ти, цигане, віри?»

– «А якої тобі треба».

Дивна річ! Не знайдеться чоловіка, щоб обписав до Міністра оце все і те, як Рафальський бере хабарі, як душить того, хто змагається давати йому хабаря… Чи вже ж таки настало повне панування хабарників, а чесні люди заніміли? Вже ж яка б не була реакція, а за хабарі по голові не погладять, он же кронштадського Головачова [66] засудили. А Рафальський для київської печаті теж саме, що Головачов для кронштадців був…

Цілісінький день писав оці 9 сторін[ок]. Зате ж і знемігся. Вельми-вельми знесилив я за оці два тижні. Наче вилетіла з мене сила, наче хто вийняв її. Правда, що недуг приходить пудами, а виходить золотниками…

Написав ще коротенький лист до Реваковича [67].

1-го Грудня 1885.

у Києві. // 65

В понеділок 3. XII був у Дрентельна, розмовляв з ним цілу годину, говорив наче з батьком, жодного слова не потаїв з своїх поглядів і вийшов немов народившись на світ, немов звалилася з душі якась пекельна каменюка, так мені стало легко!.. Під уніформою генерала я бачив чоловіка з теплим людським серцем, з розумом і безстороннім почуттям… Нарешті, прощаючись генерал промовив: «не очень тревожьтесь», оці два слова так глибоко, на саме дно серця запали і спокоєм розлилися по моїй стривоженій душі.

Остаток дня проминув так добре, чув я себе оновленим. Але ж! Не на довго. В вівторок треба було однести своє «показаніе» до Озерецьковського і отут то довелося мені дорогою ціною за ті [с]покі[й]ні години, що виніс від Дрентельна, заплатити. Мене держали в холодній хаті з 10 до 4 год. Насамперед Озерецьковський став дорікати, чому я не приніс назад до нього того свого першого «показанія», котре вони вернули мені, повимазувавши усе те, чого їм не треба було. // 66

– «Нащо воно вам?»,- питаю.

– «На те, щоб перевірити чи переписали ви слово в слово, чи не перемінили чого, чи не додали чого нового».

– «Хіба ж», – кажу – «мені, чоловіку письменному не можна писати так, як я гадаю? Хіба повинен я писати тільки те, що ви кажете?»

Озвіривсь і вийшов до другої хати, де сидів товариш прок[урора] Іконников, а мене зачинив в холодній хаті. Минуло вже більш півтори години, сиджу я собі, їм дріжаки [68], зуби стукають, немов в пропасниці, в голові, немов ковалі кують, нерви зовсім не слухають.

Вернувся та до мене: «Ну, читайте». Почав читати. Я дійшов до того місця, де кажу, що Рафальський бреше, що хотів друкувати в Галичині, що отакі й такі свідки завірять, що я писав «Швачку» на другий том Луни, знов закипів чоловік: «Цього не можна! Ми це замазали вам, казали, щоб ви цього не писали». // 67 Я почав змагатися, що не можу поступитися свідками, що я ж маю «по закону» право виправдовувати себе. А ві[н] на мене як гуконе: «Мовчать». Замовк… сидимо мовчки…

– «Читайте далі!».

Дочитав до того, що подаю в своїй книжці 1884 р. план «Швачки»… Господи! Як загорівся знов чоловік: наче на нього хто приском сипнув [69]! Вхопив книжечку мою, да під стіл її, а сам знов у другу хату. У мене від холоду і, певно ще більш від моральних причин, почала вертітись голова, столи, стульці затанцювали… Я нестямився, що було далі! Не тямлю, як мене привезено додому: під вечір трохи очуняв; став пригадувати, але не то що тоді, а й сьогодні не пригадаю, що там далі діялося зо мною, про що вони мене питали і що я писав. Пам’ятаю тільки, що сказали: ні свідків, ні експертів не будемо // 68 питати… Оті шість годин були для мене пекельними годинами! Досі я сумнів[ав]ся, щоб можна було приневолити чоловіка підписати визнання проти самого себе, але тепер з власного досвіду бачу, що хоч би таким побитом, як от зі мною було, можна чоловіка довести до того, що він не тямитеме себе, стане автоматом… Для мене холод найгірша мука, а тут держали мене на холоді через 6 годин. Треба ж вважати, що й моральні муки чогось стояли.

Порадили люди обернутися до князя Ливена [70] (він тепер править за прокурора Палати) і прохати його, щоб велів спитати свідків і експертів, і щоб між експертами був Лебединцев [71] (редактор Київ[ської] Ст[аровини]). Він хоч і ремствує на мене, та гадаю собі, що не потягне руку до Рафальського. Тут від експерта більш нічого не треба, крім того, щоб не був совершенною падлюкою. А головна річ, // 69 щоб експерти вказали на яких сторонах і які місця моїх рукописів свідчать про той мій сепаратизм і т.ін., що вгледів Рафальський і з чого можна вивести, що «Швачку» я хотів печатати в Австрії.

Прошеніе одіслав я в четвер, а сьогодні пішов довідатись, що з цього буде? Князь Лівен – чоловік вже немолодий, привітний, симпатичний і м’який. Зразу сказав, що він сам не спізнав ще моєї справи, а видко про неї лишень те, що розповів йому Іконников. Далі сказав, що можна, а чого неможна по моїй просьбі вчинити. Нарешті каже, що зараз був у нього Ікон[ников] і говорив, що вони з Озерец[ьковським] умовилися покликати експертами двох професорів університету, і коли оці хоч би й були робітниками і підручниками «Киевлянина», що за це одно не можна мені відпихати їх від експертизи. Питаю у князя, хто такі оті професори? «Забув», – каже – «я їх на прізвища, але Іконников ще тут, я зараз спитаю у нього і скажу вам». Позвав з другої кімнати Іконникова і питає: «Кого ви кличете на // 70 експертів? Я забув, як ви їх назвали?».

– «Ще нікого», – закрутився Ік[онников] – «ми напишемо до декана Історич[ного] Відділу університету, щоб сказав нам хто з професорів тямить галицько-руську мову?».

Князь глянув у бік, всміхнувся і замовк, а Ікон[ников] чим швидше засипав горохом до мене, усовіщаючи не турбуватися, бо «все будет сделано по закону». Нарешті став доводити, щоб я «ради своей же пользы» (??) не домагався питання свідків. Одно слово, став лебезовати, забавляючи наче дитину або якогось дурника, котрого можна на все що хоч запевнити. По лицю князя видко було, що йому бридко слухати оту нісенітницю, але ніяково і спиняти її. «Ви напишіть на їх просьбі», – радить Ік[онников] князеві – «щоб «оставить ее без последствий».

– «Коли так», – обізвався я – «дак ліпше я візьму просьбу назад, щоб не клопотати людей даремною перепискою». «Ні», – каже князь – «я перешлю до вас (до Ікон[никова] цю просьбу, щоб ви завважили на неї)». З цього, певно, нічого для мене не вийде. // 71 Певне, що Ікон[ников] і Озер[ецьковський] умовилися вже кого позвати на експертів, але таяться, щоб я не довідався хто ті експерти (а по закону вони повинні про це мені сказати перш ніж кликати експертів і повинні спитати у мене: чи не маю чого проти тих експертів). Певно, що на експертів вони покличуть Флоринського [72] і Соболевського [73]: обидва підручники «Кіевлянина», обидва закляті вороги усього українського, обидва не тямлять української мови (Позаторік на зборах в Товаристві «Нестора» Соболевський доводив, що слово «господа» (домівка) треба перекладати «Господи»! Це було тоді, як він доводив, що в XI і XIII в. кияни говорили і писали по великоруськи) і обидва підлизи і підніжки Рафальського і Ренненкампфа. Значить: експертизу зроблять таку, яку їм накаже Рафальський. Все ж ворон ворону ока не виклює. Ще з лінгвістів є там Кулаковський [74], вихованець Каткова [75] і тілом, і духом, та, здається, що у цього хватить остільки честі, щоб зректися експертизи // 72 і чесно признатися, що не тямить по українськи. Ба! Ще є четвертий лінгвіст – чех Петер! От буде штука, як його візьмуть за експерта! Він і по великоруськи не вміє, замісць «гимназія» пише «гимнасіа», але експертизи не зречеться і щоб догодити Рафальському і Новицькому напише усе-усе, чого вони забажають, так що тоді рецензія Рафальського вийде ще «мягкою, слабою и снисходительною». Побачимо!

Розумію я чого рветься Оз[ерецьковськ]ий, чого пильнує догодити Новицькому і Рафальському, але не тямлю, чого стає на дибки Ік[онник]ов? Перед ким він хоче вислужитися? Кому він хоче догодити топлячи мене? Що ж йому? Нічогісінько! А така вже собача вдача: брешуть інші собаки, то й нашій не слід мовчати, треба гавкати, а може, що за це й перепаде. Добрий хазяїн дак лозиною оперезав би ту собаку, що на вітер бреше. Намоглися кляті душі, запровадять мене кудись до дідька. А за віщо? Хоч би і вмерти, дак не тямлю і сам. // 73 На чию ж душу ляже гріх і прокльон за мене? Багацько сіх душ: Ренненкампф усьому голова, але він розумна лисиця, слід свій замітає, він загріба жар чужими руками, він підбив других, а самого й не видко. Площанський пише на мене брехливий лист до Рафальського, цей віддає той лист Новицькому, а Антонович Акинфій друкує 28 червня у «Киевлянине» донос, що я «действую за границей», на другий день Новицький велить зробити у мене ревізію. Далі – віднійшими діячами оцієї інтриги на мою пагубу виступають знов таки Рафальський з Новицьким та Озерецьковський з Іконниковим. От хто! Нехай же на їх головах окажуться криваві сльози мої і моєї сім’ї. Амінь!

7. XII. 1885. // 74

Винявся якийсь такий день сьогодні, що все зустрічаю «приятелів». В банку зустрів Р[?]а, цей аж руки до неба здіймає та дивується яку «мерзенну і огидливу капость» заподіяли зо мною Антонович Акінф і Рафальський своїми доносами! «Такого б», – каже – «не заподіяв і сам Піхно, хоч на що вже проходимець і чоловік без жодної моральної сторони». Далі розповів мені, нібито експертами над моїми книжками і рукописами покликали жандарми професорів Соболевського і Флоринського. «Флоринський», – каже – «чоловік такий, що піде на поводі у Соболевського, а до цього в понеділок вже забігав Рафальський і прохав, щоб експертиза не суперечила тій рецензії, яку зробив він, Рафальський». «В Університеті ж», – каже, – «Ренненкампф навчав на ту саму річ Соболевського»… Побачимо, почуємо.

Іду Хрещатиком, на зустріч іде Щ[?]; сам прознався за мене і давай матюкати Рафальського і Новицького; далі радить те і се. Одначе я не йму віри в таку пораду, а до того // 75 коли вона і «не лукава», дак запізнена. Місяць тому назад прохав я у Щ. поради, а він мені порадив «обернутися до адвокатів»…

Иконников заспокоює мене: «Ручусь, що в Східний Сибір Вас не запровадять» і почав знов своє нести: «свідків не треба, експерти і то зайвина»… Кажу йому: «коли б я був безпечним, що мене каратимуть за самий лишень факт, що я мав оті Книжки, що не доводять жодних «усмотрений» и адміністративних, принимая во внимание» оті інсинуації Рафальського про «измы», що я б і байдуже собі; а коли б процес мій пішов судовою дорогою, то в мене б і за вухами не свербіло». Він мені на це:

– «Не пересилить же нам для вас одних общепринятого порядка…

– Но почему же вы производите дело не в порядке усиленной охраны?

– По нашим соображениям так удобнее…» // 76

Авжеж для вас так зручніше, бо інакше не можна б було вам обминути Дрентельна і брехати, що на думку впаде…

Олександер Барвінський [76] прислав в редакцію «Кіевской Старины» оповістку (по великоруськи) про своє видання «Історичної Бібліотеки» [77]. Лебединцев дав надрукувати між оповістками. Поліцмейстер дав дозвіл. Надрукували. Пішли до Рафальського по дозвіл, щоб випустити книжку (за Грудень) з друкарні. Як взирів ту оповістку, так і запінив, так і скаженів: все кинув, та в друкарню: зараз арешт на книжку, протокол!.. Два дні була книжка в арешті, доки повирізували ту оповістку, а протокол зате подав в суд, щоб оштрафувати друкаря Корчак-Новицького [78].

Хто б промовив Рафальському, що таж оповістка невинна, що в «Истор[ической] Библ[иотеке]» друкуватимуться самі лишень цензурні твори Костомарова [79], Максимовича [80] і інш., що вже видержали // 77 цензурного тарана, а він як озвіриться на те:

– «Я не позволю плодить Костомаровщину даже в Галиціи (Коротки руки, небоже! Пам’ятай, що свині не дано на небо дивитися). Если Барвинский хочет, чтобы его издание проходило в Россию, пусть перепечатывает оригиналы не переводя их на этот проклятый жаргон. Я позволю себе наплевать в лицо (навряд чи знайдеться такий охочий, що б захотів поганити себе, плюючи на таке мерзенне падло), если же не добьюсь от Главного Управления по делам печати воспрещения ввозить в Россию издания Барвинского».

Велика труднація! То напиши ти в Гл[авное] Упр[авление], що б не пускали в Росію надруковані в Галичині таблички? – воно й на те згодиться, не перечачи жодним словом.

Нарешті підхожу додому, зустрічаю на розі улиці Нечуя [81]: йшов до мене. // 78 Зрадів я такому гостю. Зайшла розмова про наше письменство і не примітили, як проминуло дві години. Велика-велика шкода, що Нечуй не здужає: міг би він ще багато написати. Недобре зробив він, що осівся у Києві: не з нашими нервами тут жити. Я не знаю міста, де б люди так були озвірені одне на другого, як у Києві! Це якась безодня сварки, клевети, інтриги… Тут треба замість нервів – линву та ще нічого й не робити, а [х]оврахом сидіти мовчки; або пристати до табору злодіїв та донощиків: тоді добре було б жити. Так це ж не для нас страва, не на нашу ногу чоботи! III. XII.

Целевич [82] і Ом[елян] Огоновський ремствують, що Франко [83] знов набаламутив своїми дописями до польського «Kraju». Достав і перечитав я ту допись, а разом з нею і другу в 46 числі. Перша нічого цікавого не має: так собі «сердита» та й годі, на «Діло» нарікає. Та це не дивно; а от друга дак більш характерна. // 79 Взявся чоловік писати про вплив Міцкевича [84] на наше письменство і доводить спершу, що поезія Міцкевича мала і має у нашому письменстві глибокий вплив і всяку вагу, особливо в Галичині, а нарешті, каже, що в Галичині тільки двоє було письменників русинів Озаркевич [85] і Свинцицький [86], що перекладали дещо з Міцкевичевих поезій. От тобі й великий вплив!! Ще цікавіш за Старицького [87]: спершу, говоривши про його переклади з Міцкевича, Франко визнає за ним певний поетичний талант, а за кілька строчок додає, що з перекладів Старицького видко, що він «ремесник форми, а не натхненний поет…». Згадую на цей раз мимоволі допись Франкову до Варшавської «Prawd’и» про галицький театр і репертуар. Бачивсь я з Франком 4/19 липня і аж мстило мені слухати як він гонив і нехтував Цеглинського [88] (руського драматурга), особливо топтав його «Соколиків», аж за два чи три тижні читаю в «Prawd’і» як той самий // 80 Франко, підписавшись «Мирон» (звичайний його псевдонім, але майже невідомий на Україні) тих самих «Соколиків» і того самого Цеглинського вихваляє і рівняє трохи що не до самого Шекспіра. Велика шкода цього чоловіка! Молодий ще він, літ під 30, справді талановитий, добрий робітник; зате ж страшений баламут і такий настоящий «нигилист».

В Галичині, по його думці нема жодного чоловіка, щоб стояв уваги, або дурень, або подлець. А всім нам вельми кинулося в вічі, як він приїхавши до Києва почав ославлювати усіх галичан! Нащо вже дипломат Ант[онович], а й тому прикро стало слухати франків осуд усіх галичан. Найбільше шкодять йому ось які умови: раз, що не маючи досі власного добре визначеного критичного погляду, він ніяк не вибереться з-під кормиги поглядів Драгоманова: що сьогодні у нього біле, те на завтра чорне, або навпаки; друге, чоловіка заїло самолюбство: // 81 вважаючи себе за великого генія, він не знає межі своєму самолюбству, вимагає, щоб його вважали за авторитет, його погляди і думки приймали на віру, без аналізу, а русини не це не йдуть. Він їх і ганьбить, і баламутить!.. Все твердив, що за ним «уся молодіж», а як побачив я на ділі, то за ним жменя тієї молодіжі!.. Самолюбство – сплодило в нього необмежене бажання – стати на чолі партії народної і верховодити його, а це повело до другої хиби. Хоче чоловік і Драг[оманова] не зректися, і з народовцями йти верховодити. От і закрутився і сюди й туди; та й приплентався до «Kraju»… Шкода, велика шкода! Коли б цьому чоловікові стільки такту і совісності, скільки в нього таланту, справді став би він добрим ватажком, багацько б міг зробити в письменстві, так коли ж на лихо нам як раз і бракує у нього такту; через це замість добра він баламутить, вносить колотнечу. XII. 12. // 82

Цілий тиждень ніяк не доб’юся, що ж діється з моєю справою? Икон[ников] каже: рукописи и книжки поїхали на експертизу до професорів університета (а яких питаю? – не каже). Л[?] питав в університеті: ні Флоринський, ні Соболевский нічого не получали… Питаю в Оз[ерецьковського]: як з експертизою? Каже: жодної експертизи не буде… З іншого кутка сьогодні відано мені, що, буцімто, Новицький радився з Рафальським про експертизу. Раф[альськи]й порадив не кликати з університету експертами нікого «бо між філологами нема там надежного» (отакої!!), а покликати з духовної академії Петрова [89] і Малініна [90], вважаючи на те, що Петров давно вже в печаті («Киевлянин») оповів світу, що новітнє українське письменство – усе тхне соціалізмом, він, а за ним би то і Малінін підпишуть таку експертизу, яка відповідатиме бажанню Новицького і Рафальського».

Може й справді на те воно йде. // 83

Характерну річ почув сьогодні: Київський голова Толлі [91] (з греків) всякими неправдами придбав собі за 200 чи 300 т[исяч] історичне, добре відоме містечко Вишневець, що коштує певних 2 мільйони. Щоб продаж була затверджена, він видав ще на хабарі 200 т[исяч] і ставши власником Вишневця, запродав в цьому році якомусь англійському товариству одного лісу руб[лів] на 900 т[исяч]. От як у нас купують з прилюдних торгів. Мабуть і самому Толлі стало ніяково від такої купівлі, щоб заспокоїти совість і спокутувати гріх, він жертвує 60 т[исяч] на будівлю в Києві нової церкви і 100 т[исяч] на дом Кирилла і Мефодія; тільки з такою умовою, аби старший в його роді – поки рід не переведеться – був за куратора того дому і вважався в чині генерала. Чи згодиться то на це уряд в Петербурзі?.. Але тут все характерно і відповідно сучасному стану російської суспільності!.. Бери – та ділись…

XII. 13. // 84

Четвертий день знов погано мені: в п’ятницю ще був у В[?]а, нічого собі, а вернувшись додому почув себе погано: чи застудився того дня вранці біля сіна, бо ноги вельми були подубілі, чи що воно інше, тільки в суботу насилу підвівся, голова і правий бік дуже розболілися; а тут ще ввечері додала «всінощна» з тостами! О бодай їх!.. Доки живий не зможу їх забути… У неділю погіршало, а вчора поставив собі термометра: уранці 38.5, у вечері 38.8. Сьогодні те ж саме… Бік не дає жити: і чудне щось: болить правий, як ляжу на лівий ще гірше, перевернусь на правий – менш болить. Лежать неможна, а сидіти сили нема. Одначе ні до лікаря, ні до лікарів – годі! Не хочу і платити нічим і віри не йму в поміч. Нехай вже буде, що буде. Погано лишень, що не виходячи з хати, ніяк довідатися, що діється з моєю справою. Коли завтра гарячка спаде – піду до Озерецьковського. 17. XII. // 85

Зайшов сьогодні до Оз[ерецьковського]. Повна прихожа молодих паночок і студентів. Питаю у Оз[ерецьковського]. Про свою справу, відповідає: «Ваше дело без движения, у нас теперь подоспело много других дел…».

– «А экспертиза будет?»

– «Мы еще не решили окончательно».

– «Когда же решите?»

– «Время покажет… вероятно, прийдется еще раз вызвать к допросу».

Цікава річ: про що вони ще розпитуватимуть у мене? Може що нового вигадали. Мені здалося, що Оз[ерецьковський] бреше, говорячи, що «дело без движения». Пішов спитати у секретаря прокурора Палати, чи не приходила до прокурора моя справа?

– «Нічого, каже, не скажу, бо мені не можна, я права не маю говорити про таки речі: спитайте у прокурора».

А прокурор в повіті… Себто ждуть його до вечора… // 86

Чернівецький «Союз» [92] переслав поштою мені диплом, пошта до цензора і я до нього. Розпакував, дивився, читав кілька разів, подумав і каже:

– «Надо спросить администрацию, можно ли выдать этот диплом?»

– «Почему мне нельзя?»

– «Быть может это какое-нибудь революционное общество «Союз».

– «Это тот самый «Союз», которому ваш славянофильский комитет посылал чрез Григоровича [93] 50 р[ублів], которого Григорович подкупал, который не пошел на подкуп и которому Григорович не выдал этих денег…».

– «Я этого ничего не знаю… не должен знать. Я цензор и только и как цензор не имею понятия о «Союзе».

– «Тут приложен устав, утвержденный правительством».

Прочитав устав, помимрив щось скрізь зуби і видав. Коли він пішов з канцелярії, // 87 Самійленко [94] – секретар його – оповів мені, що в «Київській Стар[овині]» за грудень була подана стаття Василя Горленка [95] про українські книжки цього року [96]: тут Горленко нагадав і про мої «Фотографії» [97]. Рафальський прочитав і питає Самійленка:

– «Чи знаєте хто такий оцей Яковенко? Це Кониський, про нього я жодного слова не пущу: взяв і все замазав про «Фотографії», та й додає: коли б я був відав, що це псевдонім К[ониськ]ого, я ні за що не пропустив би «Фотографії».

З оповіданнями Рудченків [98] він ще гірше зробив. Торік Іван Рудченко подав зшиток своїх і свого брата Опанаса (Мирного) оповідань. Між ними було пречудове оповідання «За водою». Це коротка художественна історія економічної руїни селян від часу знесення кріпацтва до 1882 р. Рафальський, перечитавши це оповідання, зараз побіг з ним до губернатора Гудіми-Левковича [99]; і вкупі написали на Рудченка донос, обвинувачуючи його в соціалізмі // 88 і доводячи цей «соціалізм» тим, що Рудченко надрукував в Женеві «революционный» роман «Хіба воли ревуть?». Донос наробив Рудченкові великої халепи, а ще більш переполоху! Добре, що він міг доказати, що цей «революционный» роман пропустила була в 1876 р. російська цензура і що в Женеві його надруковано без його волі. Коли б не вступився був Дрентельн, то певно б Рудченкові щось перепало б «на горіхи», а то відбувся тільки пересполохом…

Були в Києві усякі цензори, а такого як Рафальський не було: цей грає в карти як граф Лаймин і відповідно виграшу чи програшу маже коректи, бере хабарі, як брав і Пузоревський [100], але цей довів цензуру до поліцейсько-сискного бюро, а звання цензора постановив зорівно з званням жандарма-сищика. Тільки ж жандарм в своїй ролі висліджувати не такий огидний, бо відає, що він на те й жандарм, щоб висліджувати… Але цензор, // 89 котрий висліжує думки, душу, серце і пише доноси, засновані на власних вигадках і гадках, це щось таке паскудне, якого досі чи й бувало В Росії!?

На це мені сьогодні відповідали так:

«А хіба була коли в Росії до 1881 року [101] «священна ліга» донощиків? Хіба бувало, щоб на чолі донощиків стояли заступники науки? А коли ця ліга завелася у Києві, дак на чолі її стояв професор Ренненкампф, а в виділі її були: Рафальський, Піхно, Бець [102] і Гарнич [103]!!»

19. XII.

Заїздив сьогодні прощатися до мене Толочинов; поїхав сьогодні в Харків на кафедру. Проводжати його на вокзалі зібралося доволі людей, це дивна-предивна річ! Між ними Бець, Гарнич і Ренненкампф, як раз головніші вороги його, ті що писали на нього доноси і виперли його з Київського університету. Вийшло як раз «лобзание Иудино». Тільки ж Іуда все таки // 90 був совістливий Ренненкампфа і Беца, бо не виніс докору совісті і повісився, а оті не повісяться, а радо повісять кожного, хто не хоче іти зладно з ними, шахровито, красти.

У жандармів, кажуть, справді багато «роботи», нові «жнива» настигли: якогось студента-правника Аренко (жид) вигнано нещодавно з університету, за те що не мав спроможності справити собі уніформу. Як тільки вигнали його з університету, жандарми кинулись вивести його з Києва (кажуть є такий потайний закон), та перед арештом потрусили його і знайшлись же якісь сліди якого[сь] «Общества рабочих». От і пошли «жнива». Кажуть прив’язали сюди якусь «вечеринку» на Дмитровській улиці і арештовано досі нібито 28 душ, між ними якусь Левондовську, недавно повернену з заслання, і Дмитрієву, недавно випущену з тюрми.

20. XII. // 91

І трьох місяців не видержав «Киевлянин», щоб не загавкати на «українофілів», щоб не вилити доноса з своєї помийниці. Мордовець [104] напечатав рекламу про ілюстроване видання «Гайдамаків» [105] і про малюнки Сластена [106]. Пересолив свою рекламу так, що аж нудно її читати. Ну що ж! Гріх на старій Даниловій душі, а доноса писати ні за що… Так то для нас воно, та не так для таких неподобних, як редакція «Киевлянина»: вона знайде скрізь і «политику», і «польську інтригу». Кажуть, що Тальберга [107] за цей донос не слід винуватити, бо він нездужає, лежить, а редакцією править жид Ярон [108]. А самий то донос написав Рафальський і Ярон не посмів суперечити. Нащо йому суперечити, коли він сам своїми моральними поглядами теж саме, що і Рафальський: різниця та, що Рафальський друкує свої доноси в горі в «передмовах», а Ярон внизу в «фельетонах»… Звісно: чин чина почитай.

Великої слави надбав собі Рафальський!… // 92

Не щастить київським ювілеям! Торішній університетський наробив сорому на увесь світ, а тепер ювілей 2-ї гімназії – міністр спершу дозволив, а коли все вже було приготовлено – він заборонив. Та ювілей то дарма, а от коли й автору «истории 2 гимназии» вчителю Тумасову перепало чого на горіхи, а воно до того йде. Цікава і історія. Ось як переказували мені люди тямущі, і як я й сам дещо відаю. Треба почати здалека. Є в духовній академії професор Петров, чоловік, як кажуть, зовсім темний, з вузесеньким світоглядом, але з великою жадобою «вийти в люде». От взявся він кілька літ назад штудіювати наше письменство XVIII в. Добув багато невідомих ще документів з академічної книгарні. На лихо, не дав Бог Петрову ні дотепу, ні ерудиції, ні критичного знання, через що праці його про українське письменство XVIII віку, виходили якоюсь білібердою, хоча і обрусительним прямуванням. Хто не хто // 93 читав ті праці, а журналістика не звернула на них жодної уваги. Розсердився Петров і випустив свої праці книжкою, в кінці котрої, так собі ні к селу, ні к городу, усе наше письменство XIX в. охрестив [як] соціалізм. І цього ніхто не запримітив, опріч «Киевлянина». І от в 1881 р. починає Петров друкувати спершу в «Киевлянине», а потім в «Ист[орическом] Вест[нике]» «Очерки истории укр[аинской] литературы». Задається чоловік задачею довести, що укр[аїнське] письменство не має нічого «самобытного», а все то в йому позичено у других письменств і найбільш у великоруському. Пильнуючи коло такої задачі, Петров звів свою «історію» на прямий донос і скінчив свою «критику» тим, що виписав донос, зроблений на українофілів Арсенієм Богословським, після того як його присудив суд на шибеницю. Все що брехав Богословський, щоб викрутитися з петлі, Петров подає як доказ «несамостоятельности» укр[аїнського] письменства. Час коли Петров друкував оці свої «Очерки» в «Киевлянине» був вельми лютий, хоч трохи й // 94 не такий лютий, як тепер. Отже, і з цього замаху нічого не здобувся Петров; і на другий рік загодився видати свої «Очерки» книжкою, згрібши з них хоч трохи той гній, якого він начерпав у «Киевлянине». Для більшого успіху своєї книжки він вдався за протекцією до українофілів – Старицького, Ільницького і Костомарова: ці прийнялися [до]помогати йому і збирати матеріали. Оберталися і до мене: я відмовив, говорячи, що я не вірю обіцянкам Петрова переробити «Очерки» так, щоб з них вийшов об’єктивний научний критично-історичний огляд. Але Костомаров запевняв, що Петров додержить свого слова, повикидає з «Очерків» тенденційну нісенітницю. Я все-таки стояв на свойому і не пішов підмогати тому, хто вже перше вславився доносами, на догад «критических очерков». Мій давній і нестеменний погляд такий: хто хоч раз вийшов з доносами і з літературних статей робив поліційно-жандармські протоколи, тому годі няти віри. // 95

В липні 1883 р. приходить до мене від Петрова лист: прохає чоловік дозволить йому зняти мої псевдоніми і пише: «Дополняя мои «Очерки укр[аинской] литературы», я желал бы написать и о Вас, как об украинском писателе, но представляется препятствие в том обстоятельстве, что Вы печатали свои произведения за границей, под псевдонимами, которых я не имею права раскрыть без Вашего согласия, а потому…», а в кінці просить «снабдите меня Вашими заграничными произведениями». 29-го липня я одповів, що перш усього бажаю від самого Петрова довідатися, яку тенденцію він поведе «в своих «Очерках»: чи ту, що вів у «Киевлянине», чи яку іншу? Зо три дні Петров одписує мені, що «статьи мои (Петрова) в «Киевлянине» вызваны были стечением неблагоприятных обстоятельств» і далі пише «если Вы не разрешите раскрыть Ваши псевдонимы, это поставит меня в крайнее затруднение: я должен буду, или кратко только упомянуть о Вас, или разбросать Вас, // 96 как писателя на пять частей, что опять таки неудобно». Я згодився зняти псевдоніми, під єдиною і безпремінною умовою, щоб мої писання Петров розібрав критично. Книжка вийшла, псевдоніми зняті, а умова не виконана.

Книжка звернула на себе увагу Рафальського і він зараз написав донос на академію, що мов академія не мала права давати Петрову дозволу друкувати його «Очерки», а Петров повинен був подати їх на цензуру до нього, Рафальського. Донос наробив в академії колотнечі: академічні професори і адміністратори перелякалися, хоч по закону за академією було повне право. Більше усіх перелякався Петров, бо ректор Академії натякнув йому, що Рафальський вважає, що Петров злигався з українофілами и «перенялся их духом» (?!!?). Затарахтіло в п’ятках у Петрова! Коли ж засіла у його голові думка: яким чином доказати начальству, що він не українофіл, що він ворог українофілів? // 97 Думав, думав чоловік, та й дошукався, що нема іншої стежки, як зробити на кого з українофілів донос. Психологія, як слід національна! Але на кого? За що? Де взяти фактів? «От де заковика», мовляв Старицький. Нема фактів, та й нема, а виходити з доносом без фактів ніяково: інша річ, коли б донос анонімний, то б тоді й без фактів можна, так же анонімний донос не доведе до користі, що «очиститися» треба під доносом підписатися…

Сліпій долі, мабуть, жаль стало, що Петров так вбивається і не може видерти для доносу жодного факту і вона змилувалася над ним. З початку 1884 р. жандарми вишукали поміж студентами академії якогось «соціаліста» Дашкевича. Піднявся в академії страшенний переполох, певно, що чи не більший, ніж поміж мешканцями Іспанії під час трясіння землі [109]!! Заходились шукати «корні» і «дух» соціалізму і звідкіль він узявся? Хто його заніс до академії? Нечутно було // 98 як його шукали, хто шукав і що знайшли. Тільки доценту історії Тумасову сказано подати на відставку. Тумасов кинув доцентуру з початку цього 1885/6 р., але не міг домизковатися, за що на нього така напасть? Але ось воно тепер вияснилося, дякуючи ювілейній справі. Ще з початку осені директор Пясецький [110] вдався до попечителя Голубцова, просячи призначити Тумасову висшу платню учительську, бо він більш вже 20 літ вчителює. Голубцов нічого не одповідав, аж доки не загорілася оця юбілейна колотнеча. А оце нещодавно покликав Пясецького і давай дорікати і загрожувати, як він осмілився вдаватися за Тумасова «человека заведомо неблагонадежного». Коли Пясецький почав змагатися, що він не відає жодного факту, аби міг мовити про Тумасова, що він чоловік «неблагонадежный», Голубцов показав йому спершу рецензію Рафальського на юбілейну працю Тумасова: з неї цензор виводить, що Тумасов // 99 і «украинофил», і «социалист» і не щось таке! Далі показав бумагу від ректора академії, тут [ні]бито прописано, що коли стали в академії шукати «корні», дак професор Петров прямо написав, що, по його думці, увесь «корінь» сидить в голові Тумасова і з нього визріло в академії «украинофильство» (Тю! Де воно там!) і соціалізм!.. З похвалок і грізьби Голубцова виводить, що він звелить Тумасову подати на відставку, а Пясецького б то переведе в Полтаву, а Науменка [111] куди в провінціальну гімназію. Кажуть, що скоїв всю цю ювілейно-доносительну історію інспектор 2-ї гімназії Бех!

Прочув сьогодні, що Новицький в’їдається в мене за те, що буцімто я написав з початку 1881 р. передову статтю в Р[усском] Кур’єрі [112], де говорячи про скасування Черткова [113], доводив, що Чертков би був не лихим Генерал-Губернатором, коли б на ньому не сидів верхи Новицький. Зроду я цієї статті не писав. 22 Грудня. // 100

Учора завітав до мене Гавр[ило] Ів[анович] Об[?] і переказав сумну і комічну звістку. Йому довелося бути в Полтаві того часу як вмер Костомаров. Милорадовичка [114] зарадилася правити панахиду. Відома річ, що без дозволу начальства цього не вольно вчинити. Предсідатель земської Управи [?]вдався до Губернатора прохати дозволу. Губернатор ні цього, ні того, я, каже, проти панахиди нічого сам не маю, та треба спитатися у генерал-губернатора. Другого дня присилає сказати, що Дрентельн заборонив. Навряд, щоб це була правда, бо не заборонив же Дрентельн правити за Костомарова панахиди у Києві. Нарешті губернатор розіслав по губернії прикази, а навіть вирядив кількох своїх урядників на село, стерегти, щоб селяни не правили панахид за Костом[аров]. Милий Боже! Щоб селяни не молилися! Та між селянами й одного чоловіка не знайдеш на цілу тисячу – такого, щоб чув хоча, що жив на світі «якийсь» Костомаров!… // 101

З Чернігівщини подають таку звістку, що від неї волосся дибом встає! Подає її чоловік певний, але вона така хижа своїм змістом, що я не хочу вважати її певною. Нібито Чернігівський губернатор Анастасьєв [115] висік різками одного народного вчителя, підходячи, що цей баламутить селян проти панів…

Сьогодні у людей кутя, а в мене і для мене вжита вона без пуття! А з якої речи? Овва! Ліпше і самому собі цього не згадувати!.. Я зовсім був тієї думки, що женщина може бути високо-правдивою, але щоб справедливою – дак ні!.. Не призвичаєна вона спинити почуття там, де треба, орудувати розумово. Авжеж самим лишень почуттям не дійдеш до справедливості. Сьогодні ще більш запевнився я, що це істина. Раднішій б був запевнитися, що це брехня.

24 Грудня. // 102

Пясецького таки «доїли». «Торжествующая свинья» примусила зректися від директорства над дівочою гімназією [116]. Шкода! Для мене особливо шкода: маючи в гімназії трьох дочок, не можна не жалувати за Пясецьким, певне, що слідом за ним вийде і директор Гогель.

Казначей Київ[ської] Гор[одської] управи Купець Іван Козловський віз учора в банк 40 т[исяч] р[ублів] громадських грошей, 30 т. сховав в бокові кишені, а 10 т. положив [ні]би то в кишеню пальто. Від управи прийшовши в банк (треба йти не більш 10 хвил[ин]) застеріг, що 10 т. нема «жулики б то вытягли». Отакої ловись!…

А хто виплатить оці 10 т[исяч] руб[лів]?

Вже ж ніхто, як ми, київські володарі домів. Це значить нам [слово не чит.]?!..

28 Грудня

Кажуть: по приказу міністра Делянова [117] викинуто з університету 15 студентів! І ніхто б то не відає за що… Поможу. // 103 Це діло рук Р[енненка]мпфа: чоловік він хитрий і розумний, не хотів щоб на нього нарікали, він як Пілат умив руки, а певне, що обписавши добре студентів, подав «на благоусмотрение» міністра. А міністр і черкнув. Тепер університетська інспекція і ренненкампфівські агенти скрізь бігають по місту і голосять нарікання на міністра: «никто из нас, даже ректор не знал, за что, на каких основаниях исключено столько студентов!… Вероятно, в П[етер]бурге что-нибудь открыли… вероятно, это жандармы все устроили… Возмутительно!… Даже без ведома ректора». Отаке скрізь чується від агентів ректора. Студентів зараз поліція мусила повивозити з Києва кудись на заслання. Між іншими кого викинули: Окофировича, Стрижевського, Яцика, Башмачникова, Інгула. Нікого з них не знаю…

Скільки я знаю міст в Росії, отже не знаю, щоб так як у Києві люди інтригували // 104 один на одного, щоб де чоловік пакостив своєму ближнему так, як у Києві, щоб де так пишався донос і анонімна «література», як у Києві. Розумію, що це все історичні добутки. Але одна річ вирозуміти факт і його причину і друга – жити під тиском цього факту.

Коли в 1882 після того як суд засудив Піхна в тюрму за клевету, піднялася проти мене колотнеча, посипалися доноси, прийшов до мене офіцер Бычков і вимагав 150 р., а інакше загрожав «процессом». Батько його в 1879 р. доглядав у мене будівлю дома, доглядав так, що й сам крав і другі крали, одначе я заплатив йому що слід було, 300 чи 350 руб., ми поквитовали і квиток він дав мені. Но, може, квиток десь згубився і от через три роки син Бычкова без сорому вимагає 150 р….

Сьогодні приходить з почти місцевої до мене такий лист: «Конисский! Если хочешь спокойствия, положи завтра у себя в галерее 50 руб., а не то донесу на тебя Новицкому». Вже ж // 105 нехай пише донос, а плати від мене жодної шантажист не діждеться.

Директорство дівочої гімназії Голубцов віддав своєму родичеві Лагоріо [118], директору реального училища. Його він з початку учебного року викликав у Київ з Полтави, вигнавши Палієнка [119].

30 Грудня.

Причину з якої у Пясецького [120] Голубцов одібрав дівочу гімназію повідають ще ось як. На Михайлівській улиці є якийсь дівочий пансіон, де живуть приїжджі гімназистки. Під пансіоном на першому поверсі міститься фабрика фортепьянів. Де, звичайно, є робочі. В цьому самому домі заква[р]тировав якийсь агент жандармів, щоб сочити [121] гімназисток і робочих, та разом з тим давай залицятися до гімназисток. Дівчата підняли його на глум, та й ну не давати йому просвіту. Знехтуваний ловелас згадав тоді, що він сучасна сила і написав Новицькому донос, що це не пансіон, а просто вертеп // 106 розпутства, що тут по цілим ночам девічини покої – гостини, гості бешкетують до світу etc. etc. Пішов від Нов[ицького] такого змісту донос до Генерал-Губернатора. Дрентельн покликав до себе директорку гімназії фрейліну Гогель, показав донос і прохав звернути на нього увагу. Гогель повідала Пясецькому. Нема що й казати, як їм обом стало прикро, відаючи, що донос наплів клевети. За кілько днів Пясецький, зустрівши в Клубі, Новицького став дорікати, що він не запевнившись, повірив клеветі і написав таку нісенітницю до Дрентельна, Новицький, немов хто, криком сипнув на нього, розсердивсь, розсварився… А на третій день прийшов до Пясецького наказ від Голубцова лишити гімназію дівочу…

Смішні і сумні вісті розповідають з Москви. Як вмер восени статистик Орлов [122], над його могилою дехто з студентів держав промову. За кілька днів ораторів замкнули в карцер. Нещодавно вмер професор Давидов [123]. // 107 Треба, щоб на похороні були студенти і щоб держали промови. Кличе ректор студентів, не йдуть: «боїмося, кажуть, щоб знов не позамикали нас в карцер». Якось назбирали з півсотні студентів на похорон, але не знайшли відважного, щоб держав промову… Ей! Так це «неповиновение властям»! Вибрали кілька там «помічених» і знов в карцер…

Виходить: «говори до гори, а гора на горі»…

31. XII.

Примітки

21. «Діло» – провідний україномовний часопис Галичини, виходив у Львові протягом 1880-1939 рр. В різний час «Діло» редагували Володимир Барвінський, Антін Горбачевський, Іван Белей та ін.

22. мається на увазі один з ілюстрованих календарів «Просвіти», які видавав Володимир Левицький.

23. Рафальський Василь Лукич – київський цензор.

24. Желехівський Євген Ієронімович (1844-1885) – український лексикограф, фольклорист, громадський діяч, творець правопису «желехівки».

25. Лука Ільницький – київський книгар та видавець, зокрема українського альманаху «Луна». За дозволом видати цей часопис у Києві до «Главного управления по делам печати» звертався Олександр Кониський.

26. «Киевлянин» – київська приватна газета консервативного монархічного спрямування, виходила з 1864 по 1919 роки.

27. Піхно Дмитро Іванович (1853-1913) – економіст і журналіст, професор Київського університету св. Володимира, один з лідерів «Союза русского народа», протягом 1879-1911 рр. – редактор газети «Киевлянин».

28. Дмитро Піхно відбув покарання за присудом суду згідно позову Олександра Кониського щодо наклепу на нього.

29. В січні 1863 р. Олександра Кониського арештували за «малороссийскую пропаганду» та розповсюдження «превратных социалистических идей» і без суду та слідства заслали спочатку до Вологди, потім до Тотьми. Через значне погіршення стану здоров’я, у 1865 р. йому дозволили жити в Воронежі та виїхати на лікування закордон / Детальніше див.: Іван Франко. Про життя і діяльність Олександра Кониського / Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. – Львів, 2001. – С. 128-129; Александров О.В. Історико-правовий аналіз діяльності та наукової спадщини Олександра Кониського. – Ніжин: ТОВ «Видавництво» Аспект-Поліграф», 2007. – С. 31.

30. «Швачка» – роман Олександра Кониського, який він готував для альманаху «Луна».

31. «Луна» – український альманах на 1881 р., виданий Лукою Ільницьким за активного сприяння Олександра Кониського. Подібні альманахи мали тенденцію ставати періодичними.

32. У 1878 р. Олександра Кониського було обрано до Київської міської думи. Там він спробував боротись із зловживаннями. Скоро його самого почали звинувачувати в нечесності. На Дмитра Піхна Олександр Кониський подав до суду, суд визнав, що перший звів наклеп і засудив його до 3 місяців в’язниці. Закономірно, що редагований Піхно «Киевлянин» час від часу почав робити нападки на Олександра Кониського. Докладніше див.: Іван Франко. Про життя і діяльність Олександра Кониського / Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. – Львів, 2001. – С. 139.

33. мається на увазі Кістяківський Олександр Федорович. Див. коментар вище.

34. мається на увазі Толочинов Микола Пилипович (1838-1908) – акушер-гінеколог, з 1870 р. працював в Україні: доцент кафедри акушерства та гінекології Київського університету, професор (1885-1902) Харківського університету, 1902-1908 директор земського пологового будинку в Харкові.

35. Козлов Олексій Олександрович (1831-1901) – російський філософ, його ідеї вплинули на Миколу Бердяєва, Льва Лопатина, Миколу Лоського.

36. Сократ (469 до н. е.-399 до н. е.) – давньогрецький філософ, який не залишив після себе жодного письмового джерела. У Сократа: «Ми наближаємось до істини настільки, наскільки віддаляємось від життя».

37. лат. caveant consules – консули, будьте пильні. Коли становище Римської республіки ставало тривожним, сенат передавав диктаторську владу консулам, супроводжуючи це урочистою формулою: «Нехай консули пильнують, щоб республіці не було нанесено збитків». Перші слова цієї формули відірвались і набули значення: «збільшимо пильність», «стережіться», «пильнуйте».

38. «польська інтрига» – оголошення російською владою українського руху «польською інтригою» після повстання поляків у 1863-1864 рр.

39. Починаючи з 1884 р. Олександр Кониський майже щороку влітку відвідував Галичину. 8 липня у 1885 р. за доносом галицьких москвофілів (Площанський, Марков, Наумович, Добрянський) жандарми заарештували його на станції Волочиськ, коли він повертався зі Львова до Києва. Після обшуку відібрали книжки та рукописи згаданих двох оповідань і розпочатого роману «Швачка». У доносі на Олександра Кониського говорилось про його симпатії до Австро-Угорщини, бажання відірвати Україну від Росії, виступи проти російського православ’я, ввезення заборонених видань / Детальніше див.: Іван Франко. Про життя і діяльність Олександра Кониського / Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. – Львів, 2001. – С. 139.

З поверненням до Києва над Олександром Кониським почалося слідство, яке тривало майже 16 місяців (1885-1886 рр.) і детально описано далі в щоденнику.

40. Новицький Василь Дементійович (1837-1907) – генерал-лейтенант Окремого корпуса жандармів, начальник Київського губернського жандармського управління, автор спогадів «Из воспоминаний жандарма» .

41. Дроздов М. – київський цензор.

42. мається на увазі автобіографічна повість Олександра Кониського «Юрій Горовенко», видана під псевдонімом Красюченко у Львові у 1885 р. з підзаголовком «Хроніка з смутного часу» / Кониський О.Я. Юрій Горовенко: Хроніка з смутного часу Красюченка. – Львів: Накладом Е. Олесницкого. [Друк. Наук. Т-ва им. Шевченка. Під зарядом К. Беднарського], 1885. – 231 с.; 32. – (Рус.-укр. б-ка; № 7-10).

43. Вахнянин Анатоль Климович (1841-1908) – громадсько-політичний діяч, композитор, педагог, журналіст.

44. мається на увазі: Порвалась нитка!: Комедія на чотыри справы / Написав Олександер Я. Кониській. – Львів: [Накладом И. Белея]. Друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка. Під зарядом К. Беднарского, 1884. – 73, [1] с.

45. Устиянович Микола Леонтійович (1811-1885) – письменник, громадський діяч, ініціатор та співзасновник літературно-наукового товариства «Галицько-Руська Матиця».

46. Шепелев М. – прокурор Київської судової палати.

47. Наумович Іван Григорович (1826-1891) – письменник, видавець, церковний і громадський діяч Галичини, один із провідників москвофільства.

48. Площанський Венедикт Михайлович (1834-1902) – публіцист, редактор москвофільської газети «Слово».

49. Гарнич-Гарницький Федір Минович (1834-1892) – хімік, закінчив Харківський університет, професор Київського університету св. Володимира.

50. Ергардт Федір Федорович (1828-1895) – засновник викладання судової медицини, професор Київського університету св. Володимира.

51. в’язи – тильна частина шиї; шийні хребці.

52. Міщенко Федір Герасимович (1848-1906) – український історик і філолог, член-кореспондент Петербузької АН (1895), член Старої громади.

53. ймовірно Афанасьєв-Чужбинський Олександр Степанович (1816-1875) – письменник, етнограф, фольклорист, історик, мовознавець, громадський діяч.

54. Лучицький Іван Васильович (1845-1918) – історик-медієвіст, громадський діяч, професор Київського університету св. Володимира, член-кореспондент Петербурзької АН, один з редакторів щоденної газети «Киевские отклики».

55. Антонович Володимир Боніфатійович (1834-1908) – історик, археолог, етнограф, археограф, громадський діяч, професор Київського університету св. Володимира, співорганізатор Старої Громади.

56. Діти Олександра Кониського. Про синів детальних відомостей немає. Щодо дівчат збереглось свідчення Ганни Берло, що він мав чотирьох доньок Єню (Євгенію), Марусю, Люсю (Ольгу) та Надію. В одному з листів до неї Олександр Кониський жалівся: «У Єні вмірає двоє дітей і чоловік; Марусю і Люсю недуг покалічив навіки! Одна Надя поки що здорова, не покалічена і лиха не зазнала» / Александрова Г. «…В добрий час почнемо листуватися»: Листи Олександра Кониського до Ганни Берло // Дивослово. – 2006. – № 12. – С. 57.

57. Олександр Романович Дрентельн (1820-1888) – генерал-ад’ютант, генерал від інфантерії, член Державної ради, шеф Окремого корпусу жандармів, командуючий військами Київського військового округу, Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор.

58. Озерецьковський Леонід Аркадійович (1842-1903) – походив з дворян Тифліської губернії, з 1869 р. – ад’ютант Тифліського губернського жандармського управління, у 1875 р. призначений головою відділення жандармсько-поліцейського залізничного управління Київської губернії, з 1882 р. обійняв посаду помічника начальника Київського губернського жандармського управління (Некролог в газеті «Двинский Листок» № 384 від 31 грудня 1903 р.).

59. Іконников – товариш прокурора Київського окружного суду.

60. Красюченко – один із псевдонімів О.Я. Кониського, у якого налічувалося близько 150 псевдонімів та криптонімів, найпопулярнішими серед яких були: О.Я.К., О.К., О.Я., Переходовець, Верниволя, Сирота, Журавель, Дрозд, Семен Жук, О. Яковенко, К. Маруся, О. Кошовий, Перебендя, Лесько, Кость Одовець, О.Я. Хуторний, Вакула з Лубен та ін. Детальніше див.: С. Ефремов, Ф. Матушевский. Александр Яковлевичь Конисский (Некролог) // Киевская старина. – 1901. – Т. LXXII. – Отд. І. – Январь. – С. 125-151; Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI-XX ст.). – К.: Наук. думка, 1969. – 557 с.

61. Тумасов Никифор Степанович (1838-1887) – викладач Київської 2-ї гімназії, член Південно-Західного відділення Російського географічного товариства.

62. Ростовцев – помічник куратора Київського учбового округу.

63. Голубцов – куратор Київського учбового округу на початку 1880-х років XIX ст.

64. Бібіков Дмитро Гаврилович (1792-1870) – російський державний діяч, генерал від інфантерії, учасник російсько-французької війни 1812 року, Київський, волинський, подільський генерал-губернатор, з 1852 по 1855 рр. міністр внутрішніх справ.

65. Толстой Дмитро Андрійович (1823-1889) – російський державний діяч, обер-прокурор Синоду (1865-1880), міністр народної просвіти (1866-1880), з 1882 р. міністр внутрішніх справ, шеф жандармів і президент Петербурзької АН.

66. мається на увазі кронштадський поліцеймейстер Головачов.

67. Ревакович Тит (1846-1919) – суддя, громадський діяч, член-засновник НТШ.

68. дріжаки їсти – тремтіти.

69. присок (приск) – гарячий попіл із жаром; жар; фразеологізм: всипати приску за пазуху (очкур і т. ін) – завдати неприємностей.

70. Лівен Микита Олександрович (1848-1902) – князь, камергер, прокурор Київського окружного суду.

71. Лебединцев Феофан Гаврилович (1828-1888) – педагог, історик, громадський і церковний діяч, літератор, журналіст, видавець і перший редактор журналу «Киевская старина».

72. Флоринський Тимофій Дмитрович (1854-1919) – славіст і візантолог; професор Київського Університету (з 1888), заступник голови київського неослов’янофільського Слов’янського Добродійного Товариства, яке спеціалізувалося у допомозі галицьким москвофілам, шеф Комітету у справах друку (цензури) в Києві на початку Першої світової війни, який спричинився до ліквідації української преси; у 1899 р. оприлюднив в «Киевлянине» памфлет проти української мови «Малорусский язык и, «украино-русский» литературный сепаратизм».

73. Соболевський Олексій Іванович (1857-1929) – філолог-славіст, палеограф і фольклорист; професор Київського університету (1882-88), пізніше Петербурзького, дійсний член Російської АН.

74. Кулаковський Юліан Андрійович (1855-1919) – історик, археолог, фахівець з історії Північного Причорномор'я, Візантії та Стародавнього Риму, перекладач з латини та давньогрецької; з 1888 року професор Київського університету.

75. Катков Михайло Никифорович (1817/18-1887) – публіцист, видавець, літературний критик, редактор газети «Московские Ведомости, один з основоположників російської політичної журналістики.

76. Барвінський Олександр Григорович (1847-1926) – історик, педагог, громадсько-політичний діяч, у 1886 р. розпочав видавати «Руську історичну бібліотеку», разом з Олександром Кониським і Володимиром Антоновичем став одним з ініціаторів реорганізації Літературного Товариства ім. Тараса Шевченка в Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка, в 1892-1897 роках – очолював товариство, намагався досягнути порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами, впроваджуючи в життя політику т. зв. «Нової ери».

77. «Руська Історична Бібліотека» (1886-1904) містила наукові праці з історії України в перекладах з російської та польської. Перші 15 томів вийшли друком в Тернополі. До збірників входили праці з історії України XV-XVIII ст. Володимира Антоновича, Миколи Костомарова, Дмитра Багалія, Олександри Єфименко. Видання «Бібліотеки» Олександр Барвінський продовжив у Львові. За 18 років існування серії було видано 24 томи.

78. Корчак-Новицький Г.Т. – київський купець, власник друкарні, у якій виходили видання Київського університету.

79. Костомаров Микола Іванович (1817-1885) – історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч.

80. Максимович Михайло Олександрович (1804-1873) – вчений-енциклопедист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет, перший ректор Київського університету.

81. Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838-1918) – прозаїк, перекладач.

82. Целевич Юліан Андрійович (1843-1892) – педагог, історик, просвітницький діяч.

83. Франко Іван Якович (1856-1916) – письменник, поет, вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч.

84. Міцкевич Адам (1798-1855) – поет, засновник польського романтизму, діяч національно-визвольного руху.

85. Озаркевич Іван (Іоан) (1826-1903) – громадський і політичний діяч, брав участь у діяльності «Руської Бесіди».

86. Свєнціцький Павлин (1841-1876) – письменник, публіцист, перекладач, актор, громадський діяч.

87. Старицький Михайло Петрович (1840-1904) – письменник, поет, драматург, прозаїк, театральний і культурний діяч.

88. Цеглинський Григорій Іванович (1855-1912) – громадський діяч, педагог і письменник.

89. Петров Микола Іванович (1840-1921) – історик української літератури, етнограф, археолог, історик Церкви, один з фундаторів Церковно-археологічного товариства та Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії; професор Київської духовної академії (з 1876 р.), академік УАН (з 1918 р.).

90. Малінін Василь Миколайович (1849-?) – літературознавець, викладав у Київській духовній академії, Київському університеті, на вищих жіночих курсах.

91. Толлі Іван Андрійович (1825-1887) – походив із заможної грецької родини, Київський міський голова у 1884-87 рр.

92. «Союз» – перше студентське товариство у Чернівцях. Діяло протягом 1875-1903, 1905-1922 рр., гуртувало українських студентів Буковини поміркованих громадсько-політичних поглядів. Головами в різний час були Д.Вінцковський, С.Смаль-Стоцький, О.Колесса та ін. Заборонено румунською владою.

93. ймовірно Григорович Дмитро Васильович (1822-1900) – письменник.

94. Самійленко Володимир Іванович (1864-1925) – поет, сатирик, драматург, перекладач, громадський діяч.

95. Горленко Василь Петрович (1853-1907) – письменник, мистецтвознавець, фольклорист, етнограф.

96. мається на увазі: W. [Горленко В.] Малорусские литературные новинки 1885 года // Киевская старина. – 1885. – № 12 (декабрь). – С. 699-702.

97. мається на увазі: Фотографіи з старого мого альбому: [Оповідання]. Ч.

1 / Яковенко [псевд. Олександра Кониського]. – К.: Изд. кн. магазина бывш. Л.В. Ильницкого. Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого, 1885. – 53 с.

98. брати Рудченки – Іван Якович Рудченко (Іван Білик; 1845-1905) – фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, літературний критик, старший брат і співавтор Панаса Мирного; Панас Якович Рудченко (Панас Мирний; 1849-1920) – прозаїк, драматург, фольклорист, літературний критик.

99. Гудима-Левкович Сергій Миколайович – київський цивільний губернатор протягом 1881-1885.

100. Пузиревський – київський цензор, стежив за матеріалами в «Киевском телеграфе» (до закриття у 1876 р.), щоб не допустити «українських тенденцій».

101. тобто до початку правління Олександра III.

102. Бец Володимир Олексійович (1834-1894) – анатом, гістолог, педагог, громадський діяч, професор Київського університету.

103. мається на увазі Гарнич-Гарницький Федір Минович. Див. коментар вище.

104. Мордовець Данило Лукич (1830-1905) – письменник, історик, видавець, громадський діяч.

105. скоріш за все, мається на увазі: Кобзарь; Гайдамаки: К малорусскому тексту приложен перевод Н.В. Гербеля / Вступ. сл. Д.І. Эварницкого; Издание иллюстрированное художником А.Г. Сластёном. – СПб.: Тип. А.С. Суворова, 1886. – 6, 71 с., 16 окр. арк. іл.

106. Сластен (Сластіон) Опанас Георгійович (1855-1933) – маляр, графік, етнограф, педагог.

107. ймовірно мова йде про Тальберга Дмитра Германовича (1853-1891) – вчений-правник, криміналіст, публіцист, професор університету св. Володимира, мав слабке здоров’я.

108. Ярон Сергій Григорович (1850-1913) – журналіст «Киевлянина», адвокат.

109. мається на увазі потужний землетрус в Іспанії у 1884 р.

110. Пясецький Онисим Іванович – інспектор, згодом директор Другої київської гімназії.

111. Науменко Володимир Павлович (1852-1919) – журналіст, філолог, педагог, громадський діяч.

112. скоріш за все, мова йде про «Русский курьер», який виходив протягом 1879-1891 рр.

113. Чертков Михайло Іванович (1829-1905) – генерал, учасник Кримської і Кавказької воєн, Воронезький, Київський, Подільський і Волинський, Варшавський генерал-губернатор, член Державної ради.

114. Милорадович Єлизавета Іванівна (у дівоцтві Скоропадська; 1832-1890) – українська громадська діячка і меценатка, тітка гетьмана Павла Скоропадського. Детальніше про неї див.: Петренко І. М. Єлизавета Милорадович (1832–1890) в українському суспільно-політичному русі: монографія / І. М. Петренко. – Полтава : ПУЕТ, 2013. – 151 с.

115. Анастасьєв Олександр Костянтинович (1937-1900) – урядовець, учасник Кримської війни, чернігівський губернатор протягом 1885-1892 рр.

116. скоріш за все, мова йде про Фундуклеївську жіночу гімназію, першу жіночу гімназію у Києві, засновану у 1860 р. колишнім київським губернатором Іваном Фундуклеєм.

117. Делянов Іван Давидович (1818-1897) – урядовець, граф, член Державної ради, міністр народної просвіти протягом 1882-1897 рр.

118. Лагоріо Є. – директор Київської жіночої гімназії протягом 1886-1989 рр.

119. Палієнко І.С. – вчитель математики у Першій київської гімназії, згодом директор Київського реального училища.

120. Пясецький був директором протягом 1878-1886 рр.

121. тобто підстерігати, висліджувати.

122. Орлов Василь Іванович (1848-1885) – вчений-економіст, статистик.

123. Давидов Август Юлійович (1823-1885) – вчений-математик, механік.