1886

Олександр Кониський

На новий рік то й новинок нанесли, та все таких, що одна однієї стоїть. А ну «по порядку».

1) Нібито Новицький написав протокол, щоб опитати мене за нову «вину». А «вина» моя така: «два чи три роки назад підмовляв я студентів свистіти, як трупа Старицького гратиме в театрі «Ямщики». Так як п’єса її патріотичного змісту, то виходить, що я підмовляв молодіж на антипатріотичну справу». Свідком ж цього // 108 підмовляння ставлять Ореста Левицького [124]. Запишу цю новину, як очевидну нісенітницю. Вже як би там Новицький не рвався, щоб виперти мене з Києва, але такої нісенітниці не вдіє. Вже ж він тямить, що плескати і свистіти в театрі – не є політичне злочинство, хоч би навіть я свистів. Знов же, як його довести (хоч жандармам і небагато треба доказів!) чому я свистів: чи грі, чи п’єсі? Нарешті і вся річ брехня! В театрі від січня 1882 р. я ні разу не був.

Одначе без підпалу дрова не займуться: з чого ж висмоктали оцю «новину»? Пригадую собі от що. Здається, в кінці 1882 р. сидів у мене Левицький і сидів репетитор Крачковський: приїхав Старицький і нарікав, що на нього нападає «Киевлянин» за українську трупу і навіть звав його Генерал-Губернатор і вирікав, що нібито його трупа і прихильники освистали п’єсу «Ямщики», як грали її актори Савіна [125], і ще в цьому свисті адміністрація вбачає демонстрацію. // 109 Далі хвалився, що дав 200 р. на вбогих і зложив їх на руки пані Дрентельн, а самому Дрентельну обіцяє, що власною трупою постановить «Ямщиків». Нарешті обернувся до Крачковського просити кого може з студентів підмовити, щоб ішли на «Ямщиків» і плескали. Ми стали шуткувати з нього, вигадуючи, що він «хабарі дає», а Крачковський шуткома додав: «от за це саме треба зібрати студентів, щоб освистали ваших «Ямщиків». От і все, що було.

Тут цікавого: з якої речи це дійшло до жандармів, і щоб справді свідчив Левицький в цій справі. Я певний, що хоч який не є полохливий чоловік Левицький, а на брехню не пішов би. Доречи згадати цікавий факт його полохливості. Перед приїздом царя в Київ поліція по приказу Генерал-Губернатора випровадила з Києва на 10 днів усіх, кого вважали за «неблагонадежных». 13 серпня прийшов участковий // 110 пристав до Ореста і взяв від нього обов’язин, щоб він виїхав з Києва на 10 днів. Не чуючи за собою жодного привиду задля «неблагонадежности», кинувся мій Орест по всім упадати, до поліцмейстера, губернатора – скрізь одне чує: «не наша воля, а коли приказано, то швидше виїздіть з Києва». Нарешті побіг він до Юзефовича, цей вдався до Дрентельна, запевнив його, що тут якась помилка, що він за Левицького ручиться, як за себе. Генерал-губернатор спинив висилання Левицького. Згодом, як приїхав цар, Левицький запевне довідався, що то була помилка.

Отже, хоч і помилка, а переполох вона такий на нього нагнала, що він відрікся від своєї обіцянки перекласти Костомарова «Черты». Відмовився навіть переслухати інші переклади. Все твердив, що нездужає. Воно правда: він трохи нездужав на нерви, та все ж не так, що раз на тиждень не міг уділити три // 111 годи[ни] і послухати переклад. Отак було з ним до половини жовтня, а далі трохи посмілішав і двічі був, як читали переклади. До листопаду було й до мене зайде у вечері коли посидіти, а як знялася проти мене колотнеча, як розпочали мене тягати жандарми, дак мій Орест і хату мою обходить…

Всі якось сьогодні «новинки» про Левицьких. От і про другого Левицького якогось Пилипа. Цей Пилип Левицький 12 літ сидів в Каменці інспектором народних шкіл, завів там нових шкіл, аж 90, чоловік спокійний, жонатий і вже немолодий, кажуть у нього син вже кінчає університет. Літ десять чи що назад оцей Левицький скомпонував слабеньку поемку «Граф Мотика», написав її по-українськи і підписався «Граф Біберштейн». Давно про неї добрі люди вже і забули, бо, кажу, таки вона слаба, що ні за що її й пам’ятати.

В // 112 грудні приїхав Левицький до Києва на з’їзд інспекторів, тут йому кажуть, «що з П[етер]бурга прийшов наказ скинути його з інспекторства, не говорячи й за що (по 3 пункту), але попечитель, вболіваючи за ним, не хоче так робити, а радить йому подати прошеніє на відставку. Пішов бідолага до попечителя; Голубцов трохи не плаче за ним, нарікає на жандармів і генерал-губернатора, що це все вони таке коять». Вдався він до Дрентельна і довідався, що цей і не чув нічого про нього. Йде знов до Голубцова. Замість недавньої позавчорашньої вислоухої овечки, перед ним стояв озвірений сіроманець і гупав, що за ним (Левицьким) є таки дві вини, «которых во век простить не могу» і через які Левицький ні за що в світі не може бути інспектором на Поділлі. Які ж то вини? Primo [126] – «вы женаты на польке», secundo [127] – «вы написали по-малорусски какую-то поэму». От і все! Хіба мало!! Але «змилостився», перевів чоловіка інспектором в Мглинський // 113 повіт [128] дослужити там два чи три роки до пенсії.

За третього Левицького Івана звістка і певніша, і не сумна. Жученко дав 500 р. щоб він видав свої твори. Добре, але як то буде з цензурою. 1 січня [18]86.

Чи правда чи шутка? Як прийшов од міністра народн[ої] освіти приказ вигнати з університету 12 студентів, Новицький зараз прибіг до Генерал-Губернатора і каже, що між оцима 12 есть «совершенно невиновных ни в чем» 5 чоловік. «А яка є гарантія, що й ті 7 чоловік «виновны»? спитав Дрентельн. Новицький став запевняти. Дрентельн відрізав йому, що в його очах таке запевнення не варто й мідяного шага, виганьбив його і вигнав, кажучи, що це не його діло, а попечителя, попечитель повинен вдатися до нього, як Генерал-Губернатора. Голубцов, довідавшись про це, не тямив, що й діяти. Не явитися до Генерал-Губернатора не можна, явитися – страшно, щоб і його не виганьбив так, як Новицького. Думав, думав попечитель і // 114 придумав прикинутися недужим, а до Генерал-Губернатора написати. Дрентельн, кажуть, зараз же написав до міністра. Що то буде.

2 Січня 1886 р.

Знов не втерпів «Киевлянин» і вилив на Лисенка [129] помийницю, за те, що хтось в «Ділі» подав звістку, що Генерал-Губернатор дозволив поставити в Києві «Різдвяну ніч» та «Утоплену» [130], але Савін і рад би це вчинити, та трупа його бракує силами потрібними до тих п’єс. Ця звістка наполовину брехлива. Савін десять раз зміг би постановити на сцені обидві п’єси, і справді рад би, бо тямить, що це було б йому на добру користь, то коли ж йому не можна жодної української п’єси постановити, через те, що він дав обов’язок думі (вірніше сказати Ейсману [131] та Ренненкампфу), що доки держатиме місцевий театр, доти не сміє на сцені цього театру ставити українські п’єси, інакше дума має право одібрати від нього театр і взяти штраф. 5 Січня. // 115

«Слава в вишніх Богу і на землі мир!», хоч і не на всій землі, хоч не настоящий ще мир, але в Галичині здається йде на мирову між двома братніми народностями. У розумніших з поляків спадає з очей полуда. Здається, вони зрозуміли, яка то шкодлива нісенітниця гукати «Niema Rusi!». [132] От майже двадцять літ справляли поляки тризну на могилі Русі, і Русь тими часами росла, та росла і виросла вже до того, що лучші люди з поляків соромляться того «niema Rusi», визнають, що Русь є, існує, має своє письменство і треба рахуватися з нею. Дай же, Боже, в час добрий та на віки довгі. Аж дух радіє, чуючи звістки про цю згоду, але певно, що це згода тяжкими рефлексами обізветься на нас отут у Києві. Певно, що оті закуплені охранителі поспішать зараз набаламутити-накаламутити і в каламутній воді видати з себе «великих стражей», а на // 116 українофільство вилити бочку клевети та настрахати П[етер]бурзький уряд. Хто-хто, а Рафальський і Новицький зараз напишуть, і певно, що й написали досі «представления о необходимости мероприятий по случаю враждебного соглашения галицких украинофилов с Поляками»…

Господи! Да просветится свет твой над человеки! 6 Січня.

Дивовижну, хоч і маловірну, звістку чув сьогодні: нібито Іван Наумович, відповідно препоруці жандарма Новицького зорганізував у Києві «комітет», котрий стежив київських українофілів і відносини їх до Галичини, стосувався раз по раз з Галицькими «русскими» на адресу до Геровського [133] і що довідається, повідомляв Рафальського. Комітет складають [ні]бито: син Наумовича (лікар на залізниці), зять його Покрживницький, Григорович Іван, вчитель 1-ї гімназії, два брати григоровичевої жінки – Юрій і Дмитро Жолкевські, // 117

[закреслено]

Ні Богу, ні людям – нікому

З мене користі нема

Ах!! Жить вже обридло й самому,

А вмерти ж відваги нема.

Нудишся світом широким

якийсь Козловський і Залізко. Далі: що отож цей комітет вистежив через Жолкевських про ту дурну «вечеринку» на Дмитровській улиці, за котру чоловік десять за свій дурний розум сидять в тюрмі. 8 Січня.

Міністр освіти послухався Дрентельна і прислав наказ, щоб тих п’яти студентів, котрі «совершенно невиновны» не виганяти з університету, а зробити їм «выговор за противозаконные их поступки».

Вчора, чи що, позвали двох студентів з отих п’яти в правленіе: сидять там усі декани, інспектор, за ректора править Гарнич-Гарницький. Гарнич вичитав їм наказ міністра і пустився усовіщувати, // 118 щоб вони більш «так не делали» і «не позволяли себе противозаконных поступков». Один з оцих студентів, родич Ореста Левицького, вдався потім до інспектора, просячи повідати, які за ним є «противозаконные поступки»?, бо без цього, як же, каже, я стерегтимуся, не відаючи, що можна, чого ні? Інспектор аж хреститься, божиться, запевняючи, що «мы за вами ничего дурного не знаем. Правда мы следили за вами строго, потому что ваш брат в ссылке, но мы ничего не заметили дурного, знаем что и к брату ничего такого вы не писали (значить письма то читали!) и одно только нехорошо, что вы носили малорусскую рубаху…». От і вся вина.

Запевняють люди тямущі, що в усіх оцих 5 студентів «противозаконные поступки» ні що більше, як «ношение противозаконных малорусских рубах». O Tempores! [134]

12 Січня. // 119

[закресл.]

Дніпро

Чи мерзну-гину я на півночі суворій

Де змолоду у жилах стигла кров,

А вітер, стогнучи, на душу сум наводить

То квилить, то реве, квилить знов;

І хмари темні жене по небу всюди,

Заковує в холодні кайдани

Мої думки… Хоч як мені тоді не люто

А все ж Дніпро вважається мені…

Чи то на півдні чарівному я нужуся,

Старезну нагадавши [закресл. і згадую далеку] давнину,

Орлом з минулого кудись туди несуся

Де мариться проміння талану,

І там, ниряючи в чудовні, ясні мрії

І гріючись в небесному огні,

Схилившися долоня (до лона?) матері Надії

Я бачу, як Дніпро вважається мені… // 120

Бажання

(з народних уст) // 121

Бодай його взяло за війна (Прил[уцький] пов[іт])

Щоб його зако[ло]в бик, та за печінки взяло (ib.)

Неси, коли вже несеш, а то як понесу тебе, дак дивись лишень, чи не понесуть тебе на марах (Прилуц[ький] пов[іт], Каменка)

Коли б того стовма поставило, хто ото піч ставив (ibd.)

Щоб тобі рогом очі вилізли (Буди)

Перекупка вихваляє рубці (на базарі під шопою [135])

– Такі рубці, такі рубці, що як би й сама цариця покуштувала, дак би облизалася

– Або сплюнула, мовить якийсь солдат

– Нехай би на тебе увесь світ плював, та й не перестав!!

– Вот тебе за это! Солдат плюнув на перекупку.

– Нехай же на тебе отак плює і Бог, і люди, і всі святі печерські, і великомучениця Варвара і Іван Воїн і на тебе, і на твоїх дітей, і на твою матір, і на увесь твій рід! Бодай ти сам на свій слід плював і не наплювався (Київ) // 122

Щоб над тим вороння кракало, хто мою хустку вкрав (Переходовка)

Погонич вдарив пугою дівчину літ 10-12.

– За що ти б’єся, бісів сину?

– За те, щоб перед кіньми гав не ловила

– Бодай же ти в колодочники вбився. Побий тебе мати божа в полі, в домі, в дорозі, в клуні, в коморі, на городі, в хліві, на всякій стежці, на печі, на лаві, на полу й на всякому місці, де повернешся, щоб тебе об землю вдарило (Ніжин)

На снідання дали цвілого хліба. Дівка держить у руці шматок і мовчить: «От такий хліб їсти? Та бодай би за такий хліб її саму (господиню) уранці їли пранці, а ввечері черви, їли і ніколи не доїли, точили і не переточили. Нехай їй у пельці? Заведеться сто копанок отаких [х]робаків… От що!» (Брацлав[ський] пов[іт] на селі у Старицького). // 123

Дві перекупки на Подолі посварилися: в однієї став я торгувати диню, друга запрошує до себе і ганить (ганьбить?) дині своєї сусідки: «Ви, паночку, тільки потрусіть оту диню: бачу аж ся репнула, як[ий] з її смак! Ось потрусіть…»

– Бодай тебе трясця попотрусила, бажає одна.

– І тобі того ж добра зичу! Та ще з додатком на сьогодні тобі Трясовицю й Огневицю, на завтра Знобію і Паровію, на позавтра Гаркушу і Крикушу, а потім Чоркотію, Пухлію, Жовтію, Драглію та Дремлію зверху.

Питаю: що це за назви такі? Чорлотію, Пухлію і інші?

– Це ж сім пропасниць, щоб стало на цілий тиждень. // 124

Приходить до мене сьогодні лист з пошти. Дивлюся штемпель «Bolehow». [136] Розпечатую – дві візитні карточки: Iohann Ozarkiewiez [137], Reichsrathsalg… а друга – від доньки його Наталі Кобринської [138]. Сердечно зрадів, що люди не забувають про мене. Дивлюсь на карточці Кобринської стоїть «1/13. І. 1886». Що це ж, думаю собі, цілих два тижні йшов лист з Болехова, коли завжди звичайно було приходить на четвертий день. Дивлюся на конверт: що це таке: на поштовій марці (австрійська) клеймо «Prag. 10/XII 1885»… Далі друге клеймо на конверті «Huziatyn [139] 14/1 1886», біля нього – «Гусятин почт[овый] вагон. 3 января 1886». Значить з руського Гусятина йшов лист до Києва 11 днів і десь в дорозі згубив марку з клеймом Bolehow, а роздобув натомість стару марку з празьким клеймом. І то ще добре, що хоч з чужою маркою дійшов, і не пропав. 14. 1. 86. // 125

Сумний факт мушу записати! Правду я вгадував, що лихим рефлексом обізветься на нас дебати в Галицькому Сеймі за руську мову в школах. Сьогодні довідався, що «Глав[ное] Управ[ление] по делам печати» заказало виписувати в Росію з Галичини часопис «Діло» і «Истор[ическую] Библиотеку» Барвінського і наложило veto [140] на «Молитву» Лисенка: «Боже великий, Єдиний! Русь-Україну храни! Світом науки і знанья ти її осіни!». [141]

Рафальський, оповідаючи про це Лисенкові, додав «все это по-моему представлению», і так, каже Лисенко, на виду у цензора радість, аж сяє.

– «А чиї ото слова «Молитви»? Хто написав?»

– «Я не відаю про те, мені її прислали з Галичини, просячи завести на ноти, я й завів, а хто їх зложив, про те мені байдуже».

Коли поміж українофілами є // 126 анархісти, або соціалісти, то треба признати, що більшої послуги трудно було їм сподіватися від російських обрусителів і охранителів, як оце, що прислужився їм цензор забороною «Діла» і «Историч[еской] Библиотеки». Я два роки держу «Діло» і не було случаю, щоб цензура наша, що в ньому замазала. Правда, часопис злегенька кепкував іноді з наших панславістів і львівських об’єдинителів. Але ж хто з них не кепкує? Та і як не кепкувати, коли вони або дурні, або шахраї такі, як Рафальський, Андріянів, Гарнич-Гарницький et [tutti] quanti [142]. Я певний, що «Главн[ое] Управление» згодилося на цю річ, не тямлячи добре, що воно діє і що таке «Діло». Отже, коли заборона в 1876 р. «Правди» [143] і закон 18 травня [144] викликали женевську «Громаду» [145], то коли б часом і заборона «Діла» і «Библиотеки» не викликала знов чого похожого. І чудно, і смішно: // 127 «Истор[ической] Биб[лиотеки]» нема ще в Києві, цензор її не бачив, значить «по духу» б то чи що? Так який же там «дух», коли вона міститиме в собі твори Костомарова, Іловайського [146] (охранителя) і інших, твори надрукували вже в Росії «с дозволения цензуры». Значить не за «дух» забора, а хіба за те, що Библіот[ека] Виходить на русько-українській мові! 15 Січня.

С[амійленк]о оповідав сьогодні, що на улиці Рафальського «велике свято». По його проханню все зробило Главное Упр[авление]. Чого він прохав: заборонило «Діло», «Библіотеку», «Молитву» і «Зарю» [147], останню «впредь до возвращения из заграницы редактора Андриевского [148]». Цікаво повідав він мені (коли то правдиві) речи про спонукання і мотиви Рафальського. З «Киевлянином», коли він, Рафальський, бере щомісяця 100 р., за те, щоб гнітив «Зарю», а перед Різдвом умовилися вони, що коли він доб’ється, щоб задержали вихід // 128 «Зари» на перші два місяці (самі важніші для «Киевлянина» через те, що тепер як раз у нього жнива, іде пренумерата, мало оповісток під контракти), то йому буде видано в один раз тисяча руб. Він і добився і сьогодні контора «Киевлянина» доручила йому десять «Екатерин» [149].

Про «Бібліотеку», каже так: ще в половині грудня до Рафальського прийшов лист від редактора львівського «Пролома» Маркова [150], де цей пройдисвіт доносить, що на «Бібліотеку» дали гроші Барвінському що Поляки, а що українофіли з Росії. Марков благав не пускати цього видання в Росію. Рафальський і вдався з цим до Петербурга.

Цікавіш всього про «Діло». За заборону його прохав ще Іван Наумович, як був у Києві в листопаді, чи що. Потім в грудні Площанський і Марков поприсилали листи, просячи заборони і доводячи, що коли наші // 129 слов’янофіли щиро дбають про объединение, то повинні з усієї сили піддержувати «Слово» [151], «Пролом» і Крилошанський Банк [152], і [до]помогати галицьким объединителям повалити і знищити усі інституції народно-руської партії в Галичині. Насамперед треба повалити «Діло»: тоді всі передплатники його в Росії перейдуть до «Слова» або «Пролома», а «Діло» повагом упаде. Так було, кажуть, вони з «Правдою». Як заборонили її впускати в Росію, то вона й мусила знищитися. Рафальський послухався оцих шахраїв, а його послухалося Главное Управление. Хоч би ж був хто їм натякнув, що «Правда» існувала після заборони в Росії ще чотири роки і зачинилася через те, що з неї виросло «Діло».

А за «Молитву» такий мотив: «музика її підходить під мелодію руського народного гімна (Боже царя храни)», через що ця «Молитва» може на Україні виперти (!!!) національний // 130 гімн. Ой, ой! Шахраї, ви шахраї! Копаєте ви яму під ногами російського уряду!

Вже ж певна річ, що національному відродженню русинів в Галичині ніякими цензурними заборонами не пошкодити, не зупинити його. Вже чого-чого німці, а ще більше поляки не робили, а не перевернули русинів ні в поляків, ні в католиків. Коли національний зріст русинів є справою життя, то вона ростиме собі, хоч ви що! Хіба таки через те, що «Діло» стратить в Росії якихось 50 передплатників, воно стане зачинятися, зникне? Дурні Божі! Коли вже ви вважаєте, що «Галиция есть органическая часть России, несправедливо от нее оторванная», коли ви не ради шахрайства і набивання кишені вважаєте себе за повинних «стремится к присоединению к России, оторванной от нее части», то ви коли, маєте царя в голові, повинні прямувати // 131 до своєї мети стежкою як раз супротивною тій, якою ви йдете. Не забороняти народні галицькі видання, а запомогати їм ви б повинні були. Ви кажете, що «большинство русских в Галиции желает объединения религиозного, литературного и политического». Де ж на це докази і хто вам це запевнив? Опріч Площанського, Маркова і Наумовича – ніхто. Так хіба ж ви їм вірите? Самі ви зовете їх «мошенниками», а тримаєтеся їх тільки через те, щоб здаючись на них перед вищою владою, видавати себе за добрих вартових і лякати окликом: «caveant consules!»

Я такий політик, як «за денежку пистолет», а нині здається, що політика Росії вимагає аби русини хилилися до нас з симпатією, як до старших і розумніших братів, щоб їх тягли до нас духовні сили, а не підкупи, бо кого можна купити, того можна і перекупити. Кому не продався Іван Наумович? // 132 Якої користі здобулася Росія, давши півмільйона шахраям Крилошанського банку? Ні! Не прийде скотина пити води до того ставка, що пересох!

Політика для мене terra incognita [153], для мене важнійша річ громадське сумління. Правда воно тепер мовчить, воно придавлене, прибите і кайданами окрите, але ж колись поіншає: дадуть, колись і йому волю виректи своє слово. Чи вже ж воно похвалить вас, глашатаїв і апостолів брехні і темноти? Ба! Хіба вам що до того? Хіба у вас є завтра? Хіба ви дбаєте про суд історії? Хіба у вас болить серце за Росію? Де там! Вам аби сьогодні було гарно, аби ваша кишеня була туга, а там після… «хоч трава не рости». І сорому вам нема!… Ат! У поганого виду, немає стиду.

Четвер 16 січня. // 133

Розійшлась поголоска, що Глав[ное] Упр[авление] по делам печати заборонило абсолютно печатанье хоч би чого по українському, та ще б то заборонило не прямо, а єзуїтськи: наказало цензору нікому не говорити про його заборону, приймати на перегляд рукописи так, ніби заборони нема, але жодного рукопису не дозволяти і не звертати авторам. Поголоска йде від Рафальського, то, легко може бути, що й брехня, що він умисне вигадав, щоб заборонити рукописи нібито не по своїй волі.

Друга чутка: ніби мою справу Шепелев вирядив вже в Петербург, разом з думкою Новицького, щоб заслати мене в Астрахань. Ходив довідатися, але скрізь на питання «в каком положении мое дело?» добував відповіді «своевременно вам будет объявлено». 17. І. // 134

День в день двадцять три роки назад, 19 січня ввечері о 4 годині жандарми привезли мене в Вологду! Пам’ятаю це, ніби воно тільки вчора діялося. Хуртовина мела така, що світу божого не видко було. Я обгорнувшись лише хусткою лежав на санях, аж не можна було розплющити, такий сипав сніг. Аж ось коні стали. Я глянув: ми стояли біля рундука губернаторського дому. Жандарми повели мене на другий поверх. Минут за 10 вийшов старий генерал Химинський, мовчки кивнув до мене головою, взяв від жандарма бумагу і, прочитавши її, мовив до мене: «Вас заслали сюди за «распространение малороссийской пропаганды». Потім взяв шматок паперу, написав щось на ньому, дав жандарму і велів везти мене до поліції.

В поліції, крім десятника, нікого // 135 не було. Повезли мене до поліцмейстера. Поліцмейстер був недужий, за нього правив якийсь «частный пристав». Приїздимо до нього, кажуть: «спить». З годину чи що чекали ми, сидячи в холодній прихожій. Нарешті вийшов до нас старенький, сивоватий дід, взяв губернаторську записку, і, прочитавши, мовив: «Де ж мені з вами дітися? Губернатор пише, щоб над вами «учредить строжайший полицейский надзор, впредь до особого распоряжения»: в тюрму б то, чи як?

Я, а за мною і жандарми стали уговорювати його, що тюрма зайва річ, я і так не втечу. Насилу вблагали: згодився, щоб я їхав в готель. Об’їздили ми чотири готелі, але жодної кімнатки не було в них, бо на той час в Вологді був ярмарок. Вернулись ми назад до «частного», просити поради, де нам притулитися на ніч. «Частного» не // 136 було вже дома, десятник пові[да]в нам, що він не швидко вернеться і порадив їхати до губернатора. Приїхали, аж тут і «частный». Він, поговоривши з губернатором, вирядив квартального, що поїхав за мною і де-небудь примостить мене на ніч. Приїхали знов в готель «Вену» (настоящий свинюшник оцей готель!).

Квартальний гукнув «тотчас очистить номер». За півгодини я сидів вже з своїм квартальним в «номері» (хатка завбільшки з стайню). Жандарми поїхали ночувати до «своїх», в казарми. Отак, проїздивши по місту більше чотирьох годин, сидів я в теплій, хоч і вонючій і брудній хаті, і пив чай. Квартальний не схотів чаю, а прощаючись зі мною, прохав, щоб на мій кошт випити йому в буфеті «Вены» одну «рюмочку». Вже би так, я згодився. (Він за один вечір напив на мою кишеню, здається, на 2 р. // 137 Тоді я був молодим, жвавим парубком, а тепер? Тепер за 23 роки нікчемний, без сили, без здоров’я, батько семи дітей!… От життя!… Позаду заслання і по переду заслання! Прожити 23 роки тільки на те, щоб знов в роковини цього дня стояти на порозі нового заслання!

І жаль бере, і сором за таке нікчемне життя! Ні для себе, ні для людей. А через що? Е-ех! Ліпше не згадувати, не розвереджувати болячки. Хіба, повернувшись з Вологди, я був коли на волі? Хіба не в тюрмі (що з того, що широкій і великій, а все-таки тюрмі!) прожив я свій вік. А міг би інакше улаштуватися, коли б був не дурний, да з 1866 [154] цілих 20 літ не голубив дурної надії, що от-от поіншає, получшає, стане можна жити і голосно думати. Ех! Дурнем жив, зате десь на чужині в тюрмі і поляжу дурнем. Так нащо піч пече! 19 Січня. // 138

Невимовно сумну звістку принесли часописи: в Варшаві по процесу Барожского чотирьох чоловік повішено! О! Господи! Та коли ж скінчиться оця страшенна лиха година! Чоловік вішає чоловіка! Скажуть: «злочинця». Нехай і злочинця, та для мене він чоловік і в мене серце обливається кров’ю, душа болить за чоловіка, за відібране у нього життя рукою чоловіка! Ніяка філософія не може мене запевнити, що чоловік має право відняти у другого чоловіка життя! Ніяка філософія не доведе мені потреби такої лютої кари, ніщо в світі не затихомирить в моїй душі лютого болю, кожен раз, коли я читаю звістку про кого будь покараного смертю!! До всього чоловік привикти, навіть до тюрми (нам до цього і привикати нічого, ми й родилися в тюрмі), але ж от // 139 25 літ привикаю і не можу привикти до того, щоб байдуже прочитати звістку про повішеного, або розстріляного! А скільки було цих звісток за 25 літ!! Не споминаю вже про повішених і постреляних в рр. 1861-1864 поляках, але починаючи з 1878 року скільки їх було? В Одесі засуджено і повішено 14, в Києві – 8, в Полтаві – 1, в Петербурзі – 15, в Харкові – 3, в Варшаві – 4, разом 45 душ за 8 літ. Це тільки ті, що я відаю з часописів, та й то ще певно не всі, а скільки таких, що про них і згадки в часописах не було!!

За що, за що, а за те що Дрентельн нікого не конформував на смерть, історія пом’яне його незлим, добрим словом!

Зараз одержав звістку, що жандарми збираються зробити у мене цими днями нову ревізію. Чого їм ще треба? // 140 Кажуть, така доля постигне ще кількох людей, а замір такий: «забирати і нищити все, що здибають писаного по українському». От попрохав би я яког[о] будь європейського чоловіка, нехай би він зрозумів, чи можна жити, чекаючи щогодини таких гостей, а ще важнійша річ, чи можна письменникові що писати? Майже чи не увесь час, як почав я писати, мені доводиться ховатися з своїми писаннями, навіть з само невинійшими, не звертаючи жодної уваги на зміст написаного. Який вже там зміст, коли в 1869 р. у мене позабирали поговірки і слова повиписувані на картках для словаря!

Мусив по неволі хвататися якомога швидше скінчити і подати на пошту всяку роботу, яку розпочинав, а коли чого не скінчиш, так мусиш в чужому дворі переховати нескінчене, щоб дома не лишалося на // 141 ніч нічого, бо «невесть ні дня, ні часа в он же приїде» злодій. Як не певний я, що в моїх писаннях жодного «противозаконного» слова нема, але ж певніший, що навіть і переклада безцензурованого заберуть і тоді – пиши: пропало!

І всім байдуже про те, як отаке заяче життя деморалізує людей! Як воно може тихих і сумирних людей доводити до озвіренья!… І кому ж про це яке діло? «До Бога високо, до царя далеко»!!… А ти терпи та стережись сам не тямлячи чого!!…

20 Січня.

От вже вдруге за три тижні нового року «Киевлянин» з своїм «чистоплотным» Тальбергом цькує і бреше на «Діло». Сьогодні в числі 16-м повідає, що йому – «Киевлянину» – з «источников вполне достоверных» відомо, що «Діло» має усіх пренумерантів // 142 600 і з них на Україні 450, а на Галичині – 150!!! Від Белея [155] і Гладиловича [156] я чув, що «Діло» в Галичині мало 1200, а на Україні 90 пренумерантів. Та не в тому сила! «Діло» заборонено тепер в Росії і «Киевлянин» про це знає з урядового повідомлення цензора. Питаю я: на що ж йому потрібно стало оця брехня? На що він б’є ослічим копитом припаятого на цеп лева? А от на що: треба ж чимсь виправдати Рафальського, раз оце, а вдруге – собача вдача гавкати не дає спокою. Ця брехлива звістка головою видає Рафальського і його Львівських запроданців і разом запевняє, що С[амійленко] правду подавав мені, переказуючи на підставі яких мотивів Площанський і Марков благали заборонити «Діло».

Очевидна річ – коли б «Діло» справді жило пренумерантами з Росії, то вже ж коли їх через заборону не стане, то воно мусить зачинитися. Ну, то вже нехай би собі // 143 брехали в «Киевлянине» отакі пройдисвіти, як Ярон – жиди і такі хабарники, як Рафальський, але можна б брехати, не роблячи політичного доносу. Так ні ж! Вдача своє бере: «гони природу в дверь, она влетит в окно». А природа сучасних «героїв» – доносити, клеветати і наживатися. Оця «природа» не може не робити доносів і «Киевлянин» кінчає інсинуацією: «связи «Дела» с Киевом очень прочные». Це значить: хоч «Діло» й заборонене, але ви – Новицькі, Озерець[ковсь]кі – caveant!!

Гидко, хоч і відповідно підлій натурі! Знає собака добре, що на вітер бреше, але бреше, бо тямить, що коли вона не брехатиме, не страхати «консулів», то стратить у них свою вагу! Наганяти на всіх ляк, паніку, держати людей в переполосі – от вдача і задача усіх таких гидких людей, котрі живляться «крохами от господского стола». // 144

Історія, кажуть, не подвоюється. Не йму я цьому віри: я бачу факти, що вже за мого віку подвоюються, навіть в тій самій формі. Коли почалася в 1861-2 р. колотнеча в Варшаві, а там і в Петербурзі, спершу за матрикули в Університеті, далі пожежа «Гостинного двора», як почало застилатися сумними темними хмарами край небо царювання Імператора Олександра II, як став уряд полошитись і жахатися реформ, зараз пішло цькування і доноси, майже усі з російсько-жидівської преси. Чого-чого тоді не плели на українофілів і українофільство в пресі, починаючи з жидівського «Сіону» [157] і кінчаючи катковскою «польською інтригою». За цькуванням і доносами пішли утиски українського слова і заслання навіть таких «революціонерів», як я.

Точнісінько те самісіньке діється тепер. Хто не цькує нас? Вже про «Киевлянин» нема // 145 що й казати!! Варшав[ский] Дн[евник] [158], Русь – Аксакова [159], С[анкт]-п[етер]бургские Ведомости – Авсеенка [160], Новор[оссийский] Телеграф [161], Совр[еменные] известия [162], etc. etc. etc. Цікаво, що як тоді, так і тепер цькування і гавкання розпочали жиди, а за ними урядові шпиги-ренегати. Мабуть, це цькування є психологічний недуг, і недуг заразливий, бо навіть люди ліберальні і, колись здавалося, чесні, переймаються цькуванням.

От, наприклад, «Историч[еский] Вестник» (редактор Шубинский [163]) досі здавався чесним органом. Співробітником його був Костомаров. «Істор[ичний] Віс[ник]» з часу смерті Костомарова не переставав подавати звістки з його життя, виявляв свою прихильність, свою велику симпатію до цього українофіла, лаяв на тих доносчиків, що донесли на Костомарова в 1847 році і т. ін. Нарешті в книжці 1885 р. поруч з статтями про Костомарова друкує огидливо-брехливий донос Модестова [164] на українофілів. // 146

Василь Модестов споминає, як він професорував у Києві в університеті. До 1874 р. я не жив в Києві і не відаю, що правда, а що ні з того, що повідав Модестов про університетські партії і боротьбу їх, але добре тямлю, що «українофільської» партії з таким впливом, якого надає їй автор, не було в університеті. В споминах Модестова скрізь тхне егоїстичне самолюбство, національна пиха, гороїжливость і політичні інсинуації. З прямим доносом він не виступає, бо шкода ж! він «ліберал»! аж на кожній сторінці він де треба, де не треба тиче «мы великороссы, представители государственного единства». А відсіля виходить от що: «з нами боролася і ворогувала партія українофільська, ми – заступники державної єдності, а вони значить – супротивна нам, себто сепаратистична».

Сіліна, що був ворогом національності української, він залічує до українофілів // 147 і закидає болотом. Драгоманова видає дурним і політичним баламутою, за те Лучицький у нього «даровитый ученый» і «честнейший человек». Лучицький, повідає Модестов, «не ладил в то время с украинофилами». Що до мене, то коли б я був на місці Лучицького, я б не хотів, що б мене отак, як його хвалив такий чоловік, як Модестов.

Усе лихо, яке коїлось в університеті до 1878 р. уся колотнеча і інтриги між професорами заподівала «малороссийская партия». Не відаю, скільки тут правди. Але відаю, що от в чому настояща брехня: пишучи спомини про університет, автору треба було приплести і Галичину, і повідати, що Драгоманов, «значительнейшую часть своей командировки за границу провел в Галиции, с целями нимало изучению древней истории не способствующими. Цели // 148 эти обнаружились отчасти по возвращении его в Киев… Украинофильское движение, проявившееся в Киеве по возвращении Драгоманова было энергически поддержано украинофильскими органами в Галиции, в особенности газетой «Правда», в которой постоянно помещались статьи о России, присылавшиеся из Киева, и которым нашла здесь многочисленных читателей», далі йдуть погані інсинуації на «Киевский Телеграф» і на відділ Географічного Товариства.

Коли ми прирівняємо оці слова до того, що пишуть до Рафальського Площанський і Марков з Т[оварист]вом про «Діло» і те, що сьогодні надруковано в «Киевлянине», то великої різниці не помітимо. Прикро мені згадати, що те саме, що пише про «Правду» і Галичину Модестов я слово в слово чув торік 10 липня від Новицького! Чудно, що професор і жандарм в // 149 одно брешуть! Новицький тоді читав мені свою записку «Об украинофильском движении». Там що слово, то брехня, плітки, зібрані десь на тих сплітниках, що сходилися колись у Шульгіна [165], а тепер у Юзефовича. Новицький повідає в своїй записці, що гроші на видання «Правди» дав, хто б ви думали? Зроду-віку не вгадаєте! «Граф Владислав Браницкий». [166]

Другий день знов мені так погано, що ледве ноги по хаті тягаю. А душа – Господи, як ниє, як болить!… Учора наснився покійний тепер В. Ів. Пестеров, а сю ніч – Костомаров. Обидва мерці, обидва дорогі і любі мені люди. Обидва гуляли зі мною десь в саду. Чи не ознака це того, що й я мушу небавом простувати до них на той світ. Коли б вже швидше!… Тяжко! Невимовно тяжко жити. 21 Січня. // 150

Чого мені так тяжко і так трудно? Чого у мене так не вимовно душа болить? Зі сторони дивлячись, ніхто не повірить, які муки гнітуть мою убогу, сироту-душу! Ніхто не відає, як хто обідає! От свята правда! З боку дивлячись, люди говорять про мене: «що йому: живе в теплі, в добрі, про завтрашній день йому байдуже, матеріально цілком обезпечений і т.д. і т.д.». Чув я таке кілька разів прямо в вічі від людей, котрі не вміють двоїти душею. А що коли б хто зазирнув в душу та побачив, яке там пекло, яких мук стоїть мені оте «матеріальне обеспеченье!»… Що у мене є? А нічогісінько! Хіба те, що є, хіба воно моє? [167] Та коли б я мав тепер своїх 500 руб., то не варили б отак з мене води і крові!…

Хто повірить, що у мене ні за що чобіт править? Хто пійме віри, що отой чай, // 151 що я п’ю дома, та й обід, що мені ставлять такі для мене гіркі, що от вже три місяці я не маю сили дообідати!! Хто пійме віри, що в домі я гірше останньої наймички? Хто пійме віри, яку я зневагу переношу? Та й стою я того: бо коли б у мене було більше сили волі, більш самолюбства, я б давно повинен наложити на себе руки. Колись я гадав, що цим нароблю всякого клопоту сім’ї, неслави для неї. Ні, це дурниця! Просто не маю сили волі, або ті болі душевні, муки, туга ще не такі великі, щоб їх не можна винести. Значить, ще не в кінець надопікло! Буде гірше, безпримінно буде. Що стоїть перед мене? Заслання, і чи на засланні, чи тут життя чужим коштом і попреки!!… Одне спасіння – діла мені треба, діла такого, щоб хоч 50 р. на місяць міг я заробити собі! // 152

Ніколи я не чув такої як тепер потреби з ким поговорити, повірити свою душу, вилити словами, хоч частину тієї живиці, що клекоче в душу. На дворі хвища [168], але я не міг сидіти дома. Пішов до Ан[тоновича] – нема дома, теж у В[?], у Н. [169], у Л. [170]… От яка тяжка самотність в громаді, між людьми! Маю сім’ю, між ними є майже дорогі діти, але ні! Їм не можу я, не смію, боюся, не пересилю себе повірити свою душу. Хіба вони не бачать моєї туги?… Ба! Хіба вони не насміялися вже над нею, хіба вони не нехтують ею щодня?… Ох багацько, багацько я побачив сімейного лиха за останній місяць, чи півтора… І тим гірше, тим тяжче мені, що я їх так безмірно усіх люблю, не маю сили одірватися від них!…

Людей хочу бачити і не можу, не смію жодного чоловіка покликати до себе. За // 153 те, що Бар[вінський] був у мене, со счетом десять раз чув докори за те, що п’ять разів збиралися у нас читати переклади – і тут без поприків не обійшлося! Кажу я: «Нехай собі танцюють (це на 14 грудня) аби не цілу ніч», а мені на це: «а як збиралися читати, то сиділи ж до 3 години…». Торік хотів я покликати декого, справити свій 25-літній ювілей, а мені на це: «я не хочу, щоб збиралися у нас 18 січня і не буду дома». І справді пішла і всіх дітей забрала… З того часу я зарікся доки живий не звати до себе гостей. Через те і сам мушу ніде в гості не ходити. А люди не знають цього, не знають чому я ні до кого не можу ходити, та й ремствують і мене цураються.

Зятя Наумовича Покрживальського послали «учителем» в Умань і призначили йому 500 р. «из особых сумм», крім учительської платні… Це ж за що? Щоб стеріг та сичив. 24 Січня. // 154

Л[евицьк?]ий просидів цілий вечір і цілий вечір нарікав, які наші люди несталі в своїх поглядах і думках: Іконников [171], каже, тепер гонить Петра Лаврова [172] на чим світ стоїть, а кілька літ назад посилав до нього через руки його ж Л[евицьк?]ого книжки свої, надписуючи «лучшему из русских людей»… Так само й Суботин [173]. Що ж тут для нас дивного або чудного? Де ж у нас люди, а не лакеї? У нас «хоч батька попроси, за шмат гнилої ковбаси дак віддамо!». Що ж з того, що професор чоловік невічений? Сама просвіта без доброго виховання не варта й мідяного шага. Он більш ніж цілий рік у професора Буланова не було для Ренненкампфа іншої назви як «злодій», а тепер він каже, що Ренненкампф «истинно честный человек». Ба! Не диво! Ренненкампф, що[б] помиритися склопотав Буланову 1200 р. нагороди. От і погляд, і думки перемінилися! // 155

Щоб люди шанували свої думки, свій символ, не відрікалися від нього, треба, щоб вони плекалися духом того символу, всосали його з молоком нені, щоб вони до свого погляду, до своїх думок доходили тяжким шляхом розвою і досвіду, а не переймали всячину з вітру і не ковтали її не розжувавши. Тоді б не було у нас ніяких «иллюзий», не було б ренегатства, не було б того морального заразливого недугу, що обгорнув тепер трохи чи не всіх нас людей «інтелігентних». 27 Січня

Все, що повідали мені про ревізію, мабуть, брехня, та й слава Богу!… Не страшне падло, гидка його вонь.

В 2 числі «Зарі» на першому місці надруковані афоризми Федоровича. Таких афоризмів можна написати на цілий віз. 28 Січня. // 156

Черніговці розповідають про свого губернатора Анастасьєва таке, що більш походить на байку, але запевняють, що то тяжка правда. Якийсь піп, після того, як губернатор висік різками двох старшин, став казати, що старшин не можна сікти. Урядник-посмітник, почувши цю річ «по долгу службы» вступився за губернатора. Слово по слову, та й дійшло до сварки, а далі і до чубової попа з урядником. Піп так розлисарів [174], що впився зубами в посмітникову руку. Губернатор пише до архієрея, щоб зараз зсадив попа з парафії, бо піп «проливши кров, не может совершать безкровной жертвы». Архієрей послухався. Просидів піп без приходу, обоївся, обносився, бачить, що воно не мед, та до архієрея прохати парафії. Архієрей каже: я нічого проти тебе [не маю], йди до губернатора прохай, коли згодиться, я дам приход. Пішов пан-отець. Вийшов губернатор до нього і, почувши хто він такий, зразу, не говорячи дурного слова, за патли попа: // 157 «Так це ти, каже, кусаешь урядників за руки! От же тобі!» та впроволочку. Піп не будь дурним та й собі губернатора запекло б’є… пішла сутанія! Збіглися люди, розвели «борців» і відвезли попа до шпиталю як «божевільного». А що ж скажуть лікарі?

Ювілей нашої 2-ї гімназії скінчився тим, що Голубцов таки проковтнув Тумасова. Міністр звелів перевести його в Полтаву. Не везе київським ювілеям… 29 Січня.

Професор Микола Дашкевич [175] образився на студента за те, що зустрівши його на вулиці не зняв перед ним шапки і пожалівся інспекторові «за неисполнение предписанного законом чинопочитания»… Невже це правда? Читали мені лист з П[етер]бурга від В[?]а, пише, що в останній раз, як був Ренненкампф у П[етер]б[урзі]. Покликали його на пораду до комісії, котра тепер працює над новими статутами для дівочих курсів. Ренненкампф про київські курси // 158 повідав, що це не курси, а «публичный дом». Таку його думку заклала комісія в свій протокол.

Вельми здивував мене сьогодні Ліндфорс [176]. Нарікаючи, що в сучасному письменстві чисто начисто нічого читати, додає: «А тим часом, дивна річ! Я читав у «Русской Мысли» [177], що есть царский приказ – порадитись, щоб завести університети в Чернігові, Пскові і Пензі. Нащо ті нові університети, коли і старі от-от позачиняють». Як я не силувався не міг запевнити Ліндфорса, що він не дочитавсь «до хреста», що той приказ був виданий сто літ назад і «Русская Мысль» так і подає не як сучасний, а як виданий року.

От з якою увагою адвокати читають «законодательные постановления». Кинув оком на одно слово – і досить! Усе зрозумів!

1 Лютого. // 159

Яка погана у мене вдача: коли я знаю, що горить у нас світло, да в такій кімнаті, в котрій нікого нема, на кого можна положитись, що потушить, я не можу заснути доки не буде світло потушене. От через це кожен раз, коли жінка, йдучи з дому, велить щоб світла не тушили, доки вона не вернеться, я мушу вартувати і не спати доки не вернеться, а трапляється це не рідко. І кожен раз після такої ночі у мене голова тріщить. Так само не можу заснути, коли знаю, що біля малих дітей нема нікого. Сю ніч старші діти з матір’ю справляли «філантропію», танцювали «на користь» убогих дітей. Як я не примушував себе, а не міг заснути доки не вернулися з балу. А вернулися о 4-й годині… Цілий день голова ніби гарячим оловом налита.

Чув увечері приємну звістку: кажуть // 160 Дрентельн, довідавшись про те, що коїть в Чернігові губернатор, написав до міністра, щоб зсадити Анастасьєва. Дай боже, щоб це було правдою.

Голубцов зробив «выговор» проф. Кулаковському за те, що він заявив на факультетському засіданні, що доцент Петр (чех-обруситель) не тямить того, чому взявся вчити студентів.

Василя Семевського [178] (доцента) вигнали з П[етер]бурзького університету і написали по всім округам, щоб його не брали ніде ні на учителя, ні на доцента. Себто за статтю його про фінанси за часу Катерини II і за статтю в «Р[усской] Стар[ине]» про Костомарова, і ще більш за лекцію про життя і вагу Костомарова, як історика. Може, це ще тільки одна поголоска. Тепер яких тільки поголосок нема! Навряд чи брехали, коли люди стільки як тепер. 2 Лютого [18]86. // 161

По своїм обставинам, по тому, що я в цьому році не бачу жодної можливості заробити власною працею грошей (торік я заробив 350) я повинен примусити себе не робити видатків на те, без чого можна обійтися і залишити такі навички, які в моєму становищі вважати можна за розкіш: 1) не їсти третьої страви, 2) не курити тютюну і 3) не пити після обіду чаю. З першою я справився: за два м[іся]ці привик так, що третьої страви мені й не заманеться тепер. Трудніше справитись з другою. Кинув курити 1 лютого. Одначе зразу не зміг: першого дня покурив тільки шість разів, другого – чотири раза, вчора – тричі, сьогодні – двічі. Я не гадав, щоб так трудно було відвикати: сам якось не свій, так нерви не спокійні, що не те що писати, або читати, навіть сидіти спокійно не дають. Бігаєш по хаті, наче чого шукаєш, якось нудно, // 162 сум, журба якось облягають дух, особливо у ввечері, коли візьмешся писати. Думки наче замерзли, слова не йдуть: треба наче видавлювати їх. Одно слово: вельми поганий стан духовний! Все чимось недоволен, все щось дратує тебе. Отже, треба видержати, перемогти себе, хоч би що! Цього вимагає просте бажання не брати на себе «не моєї» копійки.

Я вважаю, що по праву з власною працею зароблених грошей я більш не можу на себе брати як 600 р. Мені кажуть: твого нічого нема! Це раз, а вдруге, хоч би я й нехтував таку річ, то вже ж воно виходить такий рахунок: за хату з топливом і світлом треба б дати 300 р. за обід, двічі чай – 20 р., лишається 50 р. на прачку, одежу, обув, пошту… А на тютюн нема. Значить і не треба курити. 2 Лютого. // 163

Четвертий день здоров’я моє погіршало: четвертий день о п’ятій годині вночі прокидаюсь я від болей в лівому боці, мишцах і лопатках, а далі починаю мерзнути, дрожати, отак аж до 10-ї години. Вже вчора й хину брав, не помогло.

Хоч би вже швидше виходив мій присуд: чи на заслання, то й на заслання. Може й там гірше не буде, або швидше буде всьому кінець. Ніяк запевне не можна довідатися навіть де справа і що з нею. Жандарми кажуть «своевременно будет вам объявлено». Шепелева не хочу питати, бо коли він раз збрехав, то яка ж гарантія, що вдруге не збреше. Казав, що опит свідків і експертів має нестеменне право, і що для справи і для слідчого це умова «sine qua non» [179]: а показалось, що нічого цього й не зроблено. Вдача російського урядника брехати, хоч би й ні на що було. // 164

Заслання не минуть мені, до цієї думки вже я привик… от тільки страшно, як повезуть етапом… це ж тяжкі муки! З моральними муками я справлюся, а за фізичні хто його зна!… Бачу, що всі мої пикловання і клопоти, щоб як-будь… оце… полетіти, перелетіти – ні до чого не доведуть. Тут без доброї чиєї допомоги нічого сам не вдієш: а помічників щось не видко. К[?]ий згодився було, злякався, казав: «Не далі, як до 3 лютого даси певну звістку». І досі ні слова: і сам очей не показав, заходив до нього в готель, кажуть: виїхав з Києва. Певно, що така сама буде і К[?]ва обіцянка… Ні! На це спасіння шкода сподіватися. Крути не крути, а прийдеться вмерти, або інакше «стопи моя направо» по словам Новицького. Неохота лягати живим в могилу, а мабуть положать. 5 Лютого. // 165

Канва для оповідання, котрого ліпше ніколи не писати. На чоловіка, батька великої сім’ї [180], напала напасть: «за шмат гнилої ковбаси» [181] причепилися синемундирні охранителі і пішли руками й ногами працювати, щоб запроторити його куди там на Сибір, чи до Акмолинську [182]… Тягнеться справа вже п’ятий м[іся]ць, чи півроку, і дратує, підбурює нерви. А нерви у 50 літ чоловіка, покаліченого і фізично, і пололенного, і приголомшеного морально, і без того танцюють. Здоров’я його давно підтоптане, жінка не йме йому в силу віри, запевнила в тім і дітей: «Хто не здужає той лежить, каже вона». А з цього старші діти натурально виводять: «значить, коли батько не лежить, то він здоровий, то він бреше, що недужий».

Духовного стану цього чоловіка, його світогляду ніхто в сім’ї не тямить, ніхто й не хоче тямити. Вірніше мовити: усі тямлять фальшиво. Тоді як бралися, у нього нічого не було, // 166 як кажуть, шага за душею. За жінкою було віно… Неумисне попсував він, як свояки його жени, віддаючи віно, остерегли її, щоб воно «не пішло на українські книжки». Його (нехай буде Петра) глибоко вразила така осторога: він поклявся, доки живий не взяти з тих грошей ні копійки ні на що українське і жити так, щоб, вмираючи лишити усе те віно цілим. Він виконав свято, хоч з великими муками ту обіцянку [183].

Нарешті ще заробив власними руками і додав до того віна третину його. За кілька таких літ він озирнувся назад, згадав про свого старого Бога, і поклявся останнє життя віддати цьому Богу, а не Мамоні [184]: він вважав, що як чи інак, а % з котрих можна тихенько прожити, то й нема нащо служити Мамону: він був певний, що він не здолає разом служити і Богу, і Мамону. До того ж здоров’я вимагає, щоб служити Богові так проводити строге регулярне життя.

Минає якийсь час: Петрові каже жінка (після сварки // 167 за те, що не хотів на щось дурне грошей викинути): «Ти обікрав мене, ти обкрадаєш дітей! Не мішайся ні во що, верни мої гроші».

– «На! Тобі всі гроші, і твої, і мої, нехай і мої будуть твої». В його голові, душі, в серці з цих слів усе перевернулося догори… Відсіль щоденний жаль за минулим, щоденне дратування, нерви… А з другого боку, щоденне підбурювання дітей, тільки не прямо, а вміючи, на догад буряків [185], по мисливськи. І всі старші діти стали певні, що батько їх ворог. От нещодавно сидять, обідають: батько каже:

– «Негарний, не смачний сьогодні борщ…».

– «Що поставлю, те й їж, не витребенькуй ще…».

Відповіла мати, а середюща дочка, аж засяяла, та її очі, лице і говорили: «А що! Зпік рака…». Далі-далі йде більш і більш йде нехтування Петра в сім’ї і разом з тим більшає сума чисто чувственних потіх в сім’ї: танці, театр, залицяння (Студент 21 рік з молодицею 40 літ і навпаки дівчина 16 літ, мужчина 45). // 168

Нарешті занедужав Петро. На лихо випало так, що недуг прийшовся на той день, коли справляли іменини дочки: назвали гостей. Петро і фізично, і морально не здолав вийти до гостей. Сидів в своїй хаті. За вечерею син виходить на серед хати і умисне так, щоб почув батько гукає тост за здоров’я… думаєте батька? Як раз! За здоров’я…

Що б мусив зробити в той мент чоловік з більшою силою волі, ніж у Петра?

З того часу, день в день, кожен налічує наче по черзі дратувати Петра. На його душевні муки ніхто жодної уваги не звертає: його невимовно мучать істинні утиски українсько-руського слова, всі бачать, і всі ще більш дратують його – умисне діється усе наперекір йому. Трохи не два м[іся]ці він майже не обідає, бо за обідом або таке, що їсти не можна, або таке, чого він зразу не може їсти. Мовчить він, та мовчки лютує… А тут // 169 щодня нові звістки про пильнування жандармерії, про нові утиски взагалі… Перед день усю ніч через болі без сну, голова болить увесь день. За обідом жінки не було, десь ходила з дому: Петро мовив, що юшка, наче камінь. Після обіду, як вернулася жінка, старший син зараз доніс їй, що батько от що за обідом сказав. Усі четверо зачиняються в осібну хату, що там радять – невідомо, а за чаем починають [?] дратувати Петра, прямо вже дорікаючи за обід… Далі йдуть докори усім, що може брехня вигадати… Фінал… Який ж фінал? Яку б не придумав н[ісенітниц]ю, не буде тим, яким він був справді…

Чим скінчив Петро? Вже ж не тим, чим би другий скінчив на його місці, пулею, ножем, петлею, ні! Він кинувся втікати: куди? Куди очі… але… Овва! Капітала за душею нема! З чим же тікати… То в петлю лізти! Де там! Настоящий «падлец»… не має сили наложити на себе руки!… // 170 Не має сили плюнути на тих, хто на нього плює. Вони хіба зрозуміють тебе! Дурень! Ти для них і помреш «катом і гнобителем їх»… Так здобудься ж цього фактами, покажи їм факти… Нехай же недаром судять…

Ні! Ні! Все оце біс знає, що таке… 4 Лютого.

Чув, що засланий з Одеси в Минусинск Василь Маслов утік і вже пройшов 1200 верст, як десь на дорозі заарештував його волосний писар Львов, син [ні]бито декабриста Львова.

«Киевлянин» знов льє помиями. «Перепечатав» з варшавського Дн[евника] статтю про українофілів! Стаття вже прямо безглузда: річ йде в ній про те саме, про що запевняв мене й Новицький, що «українофіли дбають про політичний сепаратизм з гетьманом на чолі» і що навіть «є кандидат в гетьмани». Більш би було правди, коли б хто запевняв, що українофіли дбають витворити Пирятинську республіку! Цікава річ, що оця божевільна нікчемна гадка про гетьманів // 171 більш 20 літ панує в головах російських урядників. Петербуржці ймуть їй віри, нічим, здається, у них з голови не виб’єш її, нічим не доведеш, що треба спершу збожеволіти, а тоді вже бажати відродження гетьманщини. Цю дурницю вбили в голови і піддержують субсидовані часописи, як «Киевлянин», жандарми та слов’янофіли, добре розуміючи, що це нісенітниця, але гукаючи про неї, полошиш вищий уряд, а собі дещо в кишеню дбаєш. Цікаво, що цю дурницю пустив вперше в офіціальний мир часний пристав Стафієвський. Йому колись генерал-губ[ернатор] Анненков [186] поручив «исследовать украинофильство», от він перебравсь попом, взяв гроші з казни і їздив слідити і вислідив, що «українофіли дбають про сепаратизм з Гетьманом». 8 Лют[ого].

«Заря» зійшла, ожила, Андрієвський вернувся. Ку[?]р каже, що стратив через цю перерву 18000 р. Я цьому вірю, бо інакше за що би «Киевлянин» платив Рафальському! // 172

От чоловік, що про нього можна сказати: дальше йому нікуди йти. Він не кришечки не соромиться і голосно говорить: «я написал на Конисского такой донос, что его съедят! Я ему покажу, как на меня жаловаться! Я еще напишу на него хоть 20 раз, а добьюсь его ссылки».

Кажуть, реакція є злочин! Може воно де і так, а у нас реакція є заразлива міазма, з котрої виходить моральний і психічний недуг. Хіба здоровий чоловік може пишатися клеветою, хвалитися брехнею, славитися доносами. Реакція деморалізує одних, наганяє острах на других і доводить до психічного недугу. Люди починають тремтіти, жахатися кожного хто має «власть» і ненавидіти в душі ту саму «власть», переводять свою ненависть з частинного на загальне, стають самі лакеями, рабами, на жодні правила елементарної моралі не звертають уваги.

Та й трудна річ вважати на мораль, коли треба стерегтись, // 173 щоб за моральний вчинок не опинитися де в Сибіру, не лишитися без хліба, коли кожен добре тямить, що замісто моралі виступають «охранительно» клевета і самовольє кожного «власть имущаго»… Хто не тямить, що ми вже 3 роки, коли не більше живемо не по закону, а «по волі начальства», а «начальство» – плює на закон і що хоче те і діє.

Закон заказує в середині академічного року переводити учителів з однієї школи до другої. Як же оцей закон виконують у Києві? Ото перше всього відповідає історії з Тумасовим, ну нехай вже перевівся до Полтави, а звідтіль кого сюди – нема! Треба було потревожить трохи не по всім гімназіям Тумасова з гімназії в реальное училище, звідтіль Матченка, та не на місце Тумасова в київ. гімназію, а в київське реальне училище, а звідтіль [?] в 27 гімназію. Це не кінець! Напала якась чисто недугова охота турбувати переведеннями інших учителів! // 174

За місяць чи два ось скільки людей зірвано з своїх кубел, не вважаючи на те, що інший чи жонатий, сімейний, може і своєю хатою завівся. Директора реального училища Палієнка перевів Голубцов в Полтаву (Палієнкові до пенсії було кілька місяців), він не поїхав, вийшов на пенсію. Тоді ж таки переніс директора з Умані до Нов[города] Сів[ерського], а з Новгор[ода] Сів[ерського] до Каменця. За місяць чи що, знов [?] перевів в Полтаву, на місце його в Острог – [?] з Умані, на місце [?] в Київ – Турчаковського… Одно слово, що я знаю, то за 2 м[ісяц]і Голубцов перетурбував 22 учителів. Досить сказати, що з серпня в Умані третій директор. Ото добрий вплив для учителів!… А для учителів, хіба це не деморалізація…

Чув що жандарми експертами в моїй справі покликали Царевського [187] і Федотова-Чеховського [188]. Першого зроду я й не бачив, другого знаю: чоловік літ 70, зовсім безпам’ятний. Це їх Ренненкампф з Рафальським назвали, як знатців… // 175 Може це брехня, бо стільки з різних кінців розносять всячини, що не тямиш, де й правда. Навіть жандарм Новицький і той відбріхується. Зустрівши Григоренка запевняє його так (ні з цього ні з того): «Не розумію чого К[ониськи]й турбується, діло його нівідь що, по моєму, то йому більш нічого не слід як «внушеніє», але не моя сила». А Ренненкампф додає Р[?]і, що «Генерал-Губернатор вимагає, щоб Новицький дав від себе таку пораду, щоб К[ониськ]ого заслати до Туркестана, але Новицький не згоджується на це»…

Яка подла жандармсько-ренненкампфівська політика! Хто і що вимагає її? От вже чисто: «Подлость для подлости». Про Дрентельна можна всячину говорити, але одного ніхто не може не визнавати, що він чоловік прямий, ніколи не кривить душею, не двоїть, що думає, те й каже. Цілком супротивні (як кажуть, діаметрально противоположні) йому Новицький і його «ліга». Коли б Дрентельн був такої думки (яку накидає йому Новицький, // 176 він би не таївся переді мною, а прямо вирік би тоді, як я був у нього). Новицький митикує так: коли він упорається коло мене, то всю вину зверне на Дрентельна, дурну публіку одурити не штука. Особливо як ще запомогтиме той «чорный Кабинет», що під верховодством вдови Демідова [189] і колишнього губернатора Гессе [190], збирається ради єдиної мети – шкодити Дрентельну.

9 Лютого.

Голубцов, призвавши до себе проф. Хр[?]цевського, мовив до нього: «я запевне знаю, що ви поміж своїми [?] не добре говорите про ректора Ренненкампфа. Отже остерігаю вас, коли ви не залишите цього, коли ви не перестанете говорити, що ректор злодій і шпиг, то я прохатиму міністра, щоб з вами так зробили, як з Муромцевим [191]» (себто вигнали з професорства). // 177

Всяка війна нехтує і зупиняє закони моральності. Реакція це та ж сама війна. Так нема нічого дивного, що в нас тепер знехтувані всі закони моральності. Натомість панують закони брехні, клевети, доносів і лицемірства. Ця багнюка все більше і більше затягує, засасує навіть і таких людей, котрі досі здавалися людьми не лихими. Реакціонери не хочуть цього признати, та й не корисно їм це признати. І нащо? Коли вони тепер скрізь панують абсолютно і що хочуть, те і діють, та ще й самі покривають свої події жалованьєм про підупад моральності. Приміром Побідоносцев [192] видав закон, щоб заборонити на похоронах вживати вінків. Ну, і нехай би доводили потребу цього закону тим, що вінки і всякі прикраси світські «противні правилам православної церкви». Нащо ж тут приплітати «демонстрацію», а ще гірш – нащо плести, що вінки на похоронах // 178 противні народній моральності і знищують її!!

Або оце хіба морально: проф. Славатинський [193], прийшовши в аудиторію, читає студентам не лекцію, а письмо міністра Делянова, а в цьому письмі Делянов вихваляє його за «ідеї» цілком супротилежні тим, які колись проповідував Славатинський…

Запевно довідався, що експертами Царевський і Чехівський. Ренненкампф кликав далебі Царевського і натякнувши, що йому от-от кінчається служба і що мов на нові 5 літ треба, мовив йому, щоб «экспертиза ваша не расходилась очень с заключением Рафальского».

15 Лютого. // 179

1886

Січень. Щоденна робота

1. Оповідання «Бугай». Листи Огоновському, Барвінському.

2. Оповід[ання] «Слушний час» (початок)

3. Переклад. Юрій Хмельницький 10 сторін[ок]. [194]

4. Переклад Смирнова 10 стор[інок] [195].

5. Юрія – 10 стор[інок]. Книжки в Чернівці.

6. Теж. 15 стор[інок]. Лист Пелеш [196]. Ломницький [197]. Соболевський.

7. Теж. 8 стор[інок].

Смирнова 6 стор[інок].

8. Юрій 12 сторін[ок]. Лист Барв[інський]. Смирнов – 10 сторін[ок].

9. Теж 10. Смирнов 16 сторін[ок].

10. Смирнов – 7 сторін[ок]. 11 сторін[ок]. Юрія.

11. Костомаров 8 ст[орінок]. Іванишева Копні Суди 4 стор[інок]. [198]

12. Юрій; Костомаров 11 стор[інок]. Іванишев 8 сторін[ок].

13. Теж. 10. Теж 6.

14. Теж 17. Теж (кінець 3)

15. Теж 5. кінець 3.

Кінчив «Слушний час».

Поправив переклад Іванишева.

Вислав книжки Бар[вінсько]му. // 180

24 і 25 Що Історії XVIII в. Лукичу [199].

27. Зранку до ночі. (Калітовському) [200]

Лютий

1. Переклад «Данила» 6 сторін[ок]. (Дашкевича) [201]

2. «За що ж?» (переклад – Мордовцева). Лукичу.

10. Січовик 1-4. «Ліс шумить» переклад І глава

11. Теж. 4-8.

14. Січовик (кінець) 9-13.

26. Невживчивий початок.

27-28. Теж голова III-VII. // 181

«Російському радикалу – ціна мідний шаг», казав мені колись небіжчик Волод[имир] Барвінський [202]. Воно й правда! Згадав я сьогодні оці слова, читаючи в «Зарі» письмо «великого радикала» Алек[сандра] Фед[оровича] Ліндфорса. Жалкуючи, що в Глухові чи що присяжні виправдали якогось злодія-урядника, Ліндфорс дорікає, що повітові комісії неохайно складують списки присяжних, і вимагає, щоб повітові маршалки вписували в ті списки тільки таких людей, про котрих вони певні і «собирали бы сведения об образе мыслей кандидатов вносимых в списки». Це ж ніщо інше, як жандармське «чтение в сердцах».

Вже ж певна річ, що ніщо інше, як паніка цьому виною. Паніку таку нагнала реакція, що люди власної тіні лякаються і часом роблять сьогодні таке, що ще вчора ганьбили і вважали бридким. Напр[иклад], що коли не паніка, примусила Лучицького їхати 1 січня до Голубцова і записатися в Комітет, що приїздив з поздоровленнями? Або вдруге – піти на бал в дворянський клуб?! // 182

От з Микол[?] так аж до сміху доходить його полохливість. Позавчора (22 лютого) позвали його жандарми, як свідка, щоб спитати: чи пізнає він кого з яких чотирьох фотогр. карток (здається проводили ? арешти в Кременчуці двох вчителів Олександрового і Вроблевського). На картках були обличчя людей цілком не відомих Ми[?]ві. Ну, спитали і пустили з миром. А на другий день прибігає до мене Р[?]ч, повідає цей випадок і каже: «М[?]ъ просить щоб я не заходив до нього, бо часом, щоб жандарми не спостерегли, що він знайомий зі мною». Це вже не обережність, а настояща паніка. Коли чоловік молодого віку так жахається, то що ж гадати про нашого брата підтоптаного старого каліку!…

24 Лютого. // 183

Приказки:

Без пристрою і воши не вб’єш (З Сергіївки Прилуцк)

Пристало наче Охріму плахта, а Парасці бриль. (Київ, від козака з Броварів).

Москаль доти брехатиме, доки чого не вкраде (На базарі)

Москаль і очкур [203] витягне нишком (від робітника, наймита з Борщагівки).

Гора хоч не вродить, та й не шкодить.

Коли дощ на Юрія [204], буде хліб і в дурня.

Сосниця [205] розкішниця – кругом вода, всередині біда.

Примітки

124. Левицький Орест Іванович (1848-1922) – історик, етнограф, письменник, громадський діяч.

125. Славич (Савін) Микола Миколайович – актор, антрепренер Київського міського оперного театру протягом 1883-1889 рр.

126. лат. primo – перший.

127. лат. secundo – другий.

128. Мглинський повіт – адміністративно-територіальна одиниця Чернігівської губернії, утворена у 1781 році, повітове місто – Мглин.

129. Лисенко Микола Віталійович (1842-1912) – композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

130. опери Миколи Лисенка, лібретто до яких написав Михайло Старицький.

131. Ейсман Густав Іванович (1825-1884) – київський домовласник, професор Київського університету, міський голова Києва у 1872-73 рр. та 1879-84 рр.

132. польськ. Niema Rusi – нема Русі.

133. Геровський Георгій Юліанович (1886-1959) – етнограф, лінгвіст, належав до москвофільского напрямку.

134. лат. вислів Цицерона «O tempora! o mores!» – «О часи! О звичаї!».

135. шопа – навіс, сарай з двома, рідше трьома стінками для возів та сільськогосподарського знаряддя, торгова крамничка.

136. польськ. Bolechów, нім. Bolechau, укр. Болехів – місто Івано-Франківської області.

137. польськ. Iohann Ozarkiewiez – Іван Озаркевич.

138. Кобринська Наталя Іванівна (дівоче прізвище Озаркевич; 1855-1920) – письменниця, організаторка жіночого руху.

139. польськ. Huziatyn – Гусятин.

140. лат. veto – забороняю.

141. «Молитва за Україну» – музичний твір написаний у 1885 р., відомий також під назвою «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» музика Миколи Лисенка, слова Олександра Кониського. Відомі аранжування Віктора Матюка, Кирила Стеценка та Олександра Кошиця. У Греко-Католицької Церкви та УПЦ Київського патріархату існує традиція співати «Молитву за Україну» після відправи.

142. лат. et tutti quanti – і всі їм подібні.

143. «Правда» – літературно-науковий журнал, виходив у Львові з перервами протягом 1867-1898 рр. Після чергового припинення видання, ініціатором його поновлення як «місячника політики, науки і письменства», виступив у 1880 р. Олександр Кониський.

144. мається на увазі Емський указ 1876 р.

145. «Громада» – український громадсько-політичний і науково-літературний збірник, що видавався у Женеві Михайлом Драгомановим протягом 1878-1879 рр. та у 1882 р.

146. Іловайський Дмитро Іванович (1832-1920) – історик офіціозного напрямку, критик норманської теорії.

147. «Зоря» – двотижневий часопис, що виходив у Львові протягом 1880-1897 рр. У 1885 р. перейшов у власність Наукового товариства імені Шевченка.

148. Андрієвський Павло Аркадійович (1850-1890) – журналіст, присяжний повірений, редактор газети «Заря».

149. на купюрі в 100 карб. зображалась Катерина II.

150. Марков Осип Андрійович (1849-1909) – журналіст з Галичини москвофільської орієнтації. Видавав під різними назвами, але одного москвофільського спрямування газети «Пролом» (1881-1882), «Новий Пролом» (1883-1887), «Червона Русь» (1887-1891), «Галицька Русь» (1891-1892), «Галичанин» (1893-1909).

151. «Слово» – москвофільський друкований орган Галичини, виходила газета протягом 1861-1887 рр., протягом 1871-1887 рр. її редагував неодноразово згаданий у щоденнику Венедикт Площанський.

152. мається на увазі створений у 1872 р. у Львові Загальний заклад рільничо-кредитний для Галичини та Буковини (Крилошанський банк). Цей банк емітував заставні листи під іпотеку сільських або міських нерухомостей в малих провінційних містечках. Недбале керівництво призвело до ліквідації банку в 1886 р. Мав у своїх лавах представників москвофільського руху.

153. лат. terra incognita – невідома земля.

154. тобто після повернення з Німеччини, де Олександр Кониський лікувався після заслання.

155. Белей Іван Михайлович (1856-1921) – журналіст, перекладач і критик, редактор газети «Діло» (1884-1902).

156. Гладилович Дем’ян (1846-1892) – громадсько-політичний діяч, був співзасновником газети «Діло».

157. «Сион» – тижневик російських євреїв, виходив в Одесі протягом 1861-1862 рр., був продовженням журналу «Рассвет», редагували лікарі Емануїл Соловейчик, Леон Пінскер, Микола Бернштейн.

158. «Варшавский дневник» – щотижнева офіційна газета Царства Польського, виходила у Варшаві протягом 1864-1915 рр., перебувала у віданні варшавського генерал-губернатора.

159. Аксаков Іван Сергійович (1823-1886) – публіцист, поет, громадський діяч, один із лідерів слов’янофільського руху. З 1880 р. почав видавати газету «Русь», яка практично була його особистим органом і звучання їй надавали статті самого Івана Аксакова. З його смертю припинила виходити.

160. «Санкт-Петербургские ведомости» (до 1728 р. – «Ведомости», з 1728 по 1914 рр. – «Санкт-Петербургские Ведомости», з 1914 по 1917 рр. – «Петроградские Ведомости») – щоденна газета Санкт-Петербурга, з 1886 по 1890 рр. мала додаток «Русская газета», що виходила за редакції В.Г. Авсеєнко.

161. «Новороссийский Телеграф» – перша приватна газета Одеси, виходила протягом 1869-1903 рр.

162. «Современные известия» – щоденна московська газета, виходила протягом 1867-1887 рр.

163. Шубинський Сергій Миколайович (1834-1913) – історик, журналіст, засновник та редактор журналів «Древняя и Новая Россия», «Исторический вестник».

164. Модестов Василь Іванович (1839-1907) – історик, філолог, публіцист, перекладач.

165. Шульгін Віталій Якович (1822-1878) – історик, професор Київського університету, редактор газети «Киевлянин».

166. ймовірно граф Браницький Владислав-Міхал (1826-1884), брат якого Ксаверій (1812-1879) був відомим представником польської еміграції у Парижі, під час Кримської війни намагався сформувати польський легіон для боротьби проти Росії.

167. Тут Олександр Кониський нарікає на своє подружнє життя, яке склалось нещасливо. До цього він ще не один раз буде звертатись у щоденнику. Іван Франко зазначає, що його дружиною була Марія Олександрівна Пестер (Пестерева), донька купця з містечка Верховожа, з якою він познайомився на засланні і побрався у 1865 р. За допомогою тестя Олександр Кониський подав прохання до вологодського губернатора та міністра внутрішніх справ Миколи Валуєва про дозвіл проживати у більш теплих краях (йому дозволили проживати спочатку у Воронежі, потім в Херсонській губернії) / Докладніше див.: Іван Франко. Про життя і діяльність Олександра Кониського / Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. – Львів, 2001. – С. 129. Сучасний дослідник О.В. Александров подає дещо інші відомості про дружину Олександра Кониського (але не зазначаючи точного джерела інформації). Відомо, що народилась вона у 1847 р., походила з купецького роду Кокаревих. О.В. Александров називає її сиротою, вказуючи, що проживала вона в Тотьмі у баби з дідом. Вінчання з Олександром Кониським відбулось таємно, оскільки існували сумніви, що родичі можуть не дати згоди на цей шлюб / Докладніше див.: Александров О.В. Історико-правовий аналіз діяльності та наукової спадщини Олександра Кониського. – Ніжин: ТОВ «Видавництво» Аспект-Поліграф», 2007. – С. 32.

Пантелеймон Куліш у листі до Олександра Барвінського уїдливо писав про значний посаг дружини Олександра Кониського: «Як же оженивсь та загарбав тисяч із шість десятків рублів, так не дав на галицьку літературу і десятка рублів, а збудував салотопенний завод і вбача в йому більш поезії, ніж у Шевченкові, що було перемальовує водяними фарбами» / Докладніше див.: Барвінський О. Спомини з мого життя / Упор. А. Шацька, О. Федорук; ред. Л. Винар, І. Гирич. – К.: Смолоскип, 2004. – С. 140.

Згодом Олександр Кониський зважився на розлучення, розділивши спільне з дружиною майно у судовому порядку (1894 р.). Докладніше див. лист Олександра Кониського до Іллі Шрага від 7 липня 1894 р., який його консультував у цій справі / Листи Олександра Кониського до Іллі Шрага / Упор.; передмова, примітки Т.П. Демченко, О.О. Мисюри. – Чернігів: Просвіта, 2011. – С. 81.

168. хвища – сильний холодний дощ або великий сніг з вітром; снігова буря.

169. ймовірно Володимир Науменко.

170. ймовірно Орест Левицький.

171. Іконников Володимир Степанович (1841-1923) – історик, педагог, професор Київського університету.

172. Лавров Петро Лаврович (1823-1900) – теоретик російського революційного народництва, філософ, публіцист, соціолог.

173. ймовірно Суботин Микола Іванович (1827-1905) – професор Московської духовної академії, письменник, публіцист.

174. розлицарився, розвоювався, розійшовся.

175. Дашкевич Микола Павлович (1852-1908) – літературознавець, історик, учень Володимира Антоновича, професор Київського університету.

176. Ліндфорс Олександр Федорович (1837-1890) – брат Софії Русової, громадський діяч, адвокат, у 1873 р. був обраний дійсним членом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873 – 1876). Детальніше про нього див.: Рахно О. Чернігівський губернський земський гласний О.Ф. Ліндфорс (до 120-х роковин від дня смерті) // Сіверянський літопис. – 2010. – № 4-5. – С. 142-153.

177. «Русская мысль» – один з найбільш популярних літературно-політичних журналів Росії, виходив у Москві протягом 1880-1918 рр., потім видавався в Софії, Празі, Парижі, остаточно припинив виходити в 1927 р.

178. Семевський Василь Іванович (1848-1916) – історик, громадський діяч, засновник і редактор журналу «Голос минувшего». У 1881 р. в VIII томі «Записок» історико-філологічного факультету Петербурзького університету з’явилась його магістерська дисертація «Крестьяне при Екатерине II», яку він захистив в Московському університеті. Відчуваючи неприязне ставлення до себе з боку К.М. Бестужева-Рюміна, історик спробував обійняти вакантну кафедру російської історії у Харківському університеті, на яку також претендували Дмитро Багалій, Петро Буцинський та Іван Лінниченко. У 1886 р. Василя Семевського відсторонили від викладання в Петербурзькому університеті на основі подання К.М. Бестужева-Рюміна. В умовах реакції 1880-х рр. його інтерес до історії соціально-економічних умов життя селянства вважали шкідливим. З того часу він змушений був стати суто кабінетним ученим, хоч і не полишав займатись з деякими студентами у себе вдома. У 1889 р. в тому ж таки Московському університеті Василь Семевський захистив докторську дисертацію «Крестьянский вопрос в XVIII и первой половине XIX века».

Згаданий Олександром Кониським нарис про Миколу Костомарова: «Н.И. Костомаров, 1817-1885 гг. Историко-биографический очерк» // Русская старина. – 1886. – т. XLIX – С. 181-212.

179. лат. sine qua non – те, без чого неможливо.

180. в цьому фрагменті щоденника Олександр Кониський говорить про себе.

181. рядок з вірша Тараса Шевченка «П.С.»: За шмат гнилої ковбаси.

У вас хоч матір попроси,.

То оддасте.

Детальніше див.: Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 2: Поезія 1847-1861. – С. 97; 607-608.

182. зараз Астана, столиця республіки Казахстан.

183. Складаючи заповіт, Олександр Кониський розпорядився майном таким чином: «26 мая 1899 р. О. Я. Кониський склав духовну, по якій все своє майно, якого було приблизно на 25.000 карб. в усяких процентових паперах, доручив виконавцеві своєї духовної О. Г. Лотоцькому поділити так: 10000 карб. на українську академію наук у Львові, коли її буде засновано не пізніше, як за десять років по його смерти, в противному разі гроші ці, 10000 карб., віддаються на власність Черніг[івського] губ[ернського] земства, яке повинно засновати в с. Переходовці Ніжинського повіту сільськогосподарську школу імені небіжчика, 5000 карб. призначив він Науковому товариству імені Шевченка у Львові, або, коли виконавець його духовної визнає за найбільш відповідне, – університету у Львові, на засновання стипендії імені небіжчика на філозофічному факультеті і 1000 карб. заповів він Наук[овому] т[оварист]ву імені Шевченка на премію тому, хто на столітні народини Шевченка складе найкращу його біографію. 1500 карб. визначено Т[оварист]ву імені Шевченка на премію за найкращу історію української літератури XIX віку і на видання тієї історії; гроші ці можуть бути витрачені на зазначене видання тілько тоді, коли історію літератури буде складено за три роки по смерти заповітника, 500 карб. призначено також Наук[овому] т[оварист]ву імені Шевченка на видання і поширення популярної дешевої книжки про права і обов’язки людини яко громадянина свого рідного краю. На побільшення засобів бібліотеки і на придбання нових наукових видань Т[оварист]ву імені Шевченка небіжчик призначив 500 карб., добродійному Т[оварист]ву імені Шевченка у Петербурзі – 500 карб., дочці, Н. Киричинській – 3000 карб. і особам, які доглядали його за часи його недуги, по 500 карб., разом 1500 карб.». Дружина Олександра Кониського потім протягом 10 років намагалась оскаржити заповіт чоловіка. Детальніше див.: Чернігівець (Шраг І.) Доля спадщини О. Кониського // Рада. – 1910. – 30 ноября (13 грудня). – С. 1-2; Листи Олександра Кониського до Іллі Шрага / Упор.; передмова, примітки Т.П. Демченко, О.О. Мисюри. – Чернігів: Просвіта, 2011. – С. 82-83.

184. Мамона – у Євангелії використовується для позначення «земних благ», а також злого духа, який покровительствує багатству і заохочує йому поклонятися.

185. говорити на догад буряків, щоб дали капусти – тобто казати про одне, а натякати на інше.

186. Анненков Микола Миколайович (1799-1865) – урядовець, протягом 1862-1865 рр. Київський, Подольський і Волинський генерал-губернатор.

187. Царевський Арсеній Семенович (1853-?) – протоієрей, богослов, професор Юр’ївського (Дерптського) університету, вихованець Київської духовної академії.

188. Федотов-Чехівський Олександр Олексійович (1806-1892) – вчений-правник, професор Київського університету.

189. Демідов Павло Павлович (1839-1885) – промисловець, меценат, протягом 1871-1874 рр. київський міський голова. У щоденнику мається на увазі його друга дружина – Олена Петрівна Трубецька.

190. скоріш за все, мова йде про Гессе Павло Іванович (1801-1880) – урядовець, київський цивільний губернатор.

191. Муромцев Сергій Андрійович (1850-1910) – юрист, публіцист, політичний діяч, професор Московського університету, у 1884 р. звільнений з університету за політичну неблагонадійність.

192. Побєдоносцев Костянтин Петрович (1827-1907) – урядовець, вчений-правник, письменник, перекладач, історик церкви, обер-прокурор Синоду, член Державної ради.

193. Славатинський-Романович Олександр Васильович (1832-1910) – історик-правник, професор Київського університету.

194. ймовірно мова йде про переклад праці Миколи Костомарова «Гетьманство Юрия Хмельницкого», яка вийшла друком у 1891 р. в «Руській історичній бібліотеці» Олександра Барвінського «Гетьманування Івана Виговського і Юрія Хмельницького».

195. мається на увазі ще один переклад для «Руської історичної бібліотеки» Олександра Барвінського: «Монографіи до исторіи Галицкои Руси М. Смирнова, М. Дашкевича и д-ра И. Шараневича». – Тернопіль, 1886.

196. можливо, мається на увазі Юліан Пелеш (1843-1896) – греко-католицький церковний діяч, богослов, єпископ.

197. можливо, мається на увазі Єремія Іван Ломницький (1860-1916) – церковний діяч, вихователь, місіонер. Відомий також науковець-натураліст Мар’ян Алоїз Ломницький (1845-1915), але мова, скоріш за все, йде про першого.

198. скоріш за все, мова йде про працю Миколи Іванишева «О древних сельских общинах в Юго-Западной России» // Русская беседа. – 1857. – № 3. – С. 1-57; окремо: Киев, 1863. – 76 с.

199. мається на увазі Левицький Володимир Лукич (літ. псевдонім Василь Лукич) (18561938) – письменник, видавець, літературознавець, громадський діяч.

200. Калитовський Омелян (1855-1924) – педагог, громадський діяч, протягом 1886-1887 рр. редактор журналу «Зоря».

201. можливо, мова йде про переклад праці Миколи Дашкевича «Княжение Даниила Галицкого, по русским и иностранным известиям» (1873 р.).

202. Барвінський Володимир Григорович (1850-1883) – громадський діяч, видавець, історик, соціолог, журналіст, письменник, літературний критик і публіцист, перекладач, брат Олександра Барвінського.

203. очкур – пояс або шнур, яким стягують штани або шаровари для їх підтримання.

204. Мова йде про свято великомученика і побідоносця Юрія (Георгія, Юрая, Урая, Рая, Ір'я, Єгорія), що припадає на 6 травня. Весняний Юрій вважався оберігачем полів та врожаю, бджіл і медоносів, опікуном свійських та диких тварин.

205. Сосниця – селище міського типу, районний центр Сосницького району Чернігівської області над рікою Убіддю (притока Десни), розташоване за 90 кілометрів на схід від Чернігова, неподалік від злиття рік Десни та Сейму.