32

Іван Корсак

Анна довго відкладала свою розмову із чоловіком, хоч та розмова їй невідступно кортіла, вона потребувала такої беззастережної відвертості, яка можлива була хіба між нею і батьком, і то в хвилини нечасті; водночас та мова все відкладалася через Аннину боязливість, чимось схожу на осторогу людини, яка по коліна ступила у холоднізну воду, та пірнути із головою ніяк ще не зважиться.

Як набралася врешті духу і зайшла з твердим наміром в чоловікову опочивальню, то застала його за письмовим столом – низько схилившись, він близькозоро очима водив за своїми рядками. Сперш знітився було Ростислав, зашарівся навіть, мов застали його за недостойним чимось, а тоді відклав обачно перо; в погляді його в першу мить тиха радість сяйнула від її появи, а коли згасла, то лишилася тільки втома та ще на денці десь гіркота. Втому напевне розуміла Анна, не було таємницею те становище, в якому опинився її чоловік поміж Белою і Оттокаром, поміж тестем і зятем; війни і чвари поміж Угорщиною і Чехією то спалахували, то пригасали. І вона сама опинялася не раз в непростій ситуації, коли конче потрібно витримати напругу, людські стосунки дивом якимось зберегти і з батьком, і з доччиним чоловіком.

Та розмова і цього разу несподівано обірвалася, навіть не почавшись. Узвичаєний порядок порушивши, що нечасто траплялося, ввійшов служник:

– Гінці з Тирнова просять вислухати їх невідкладно…

Ростислав Михайлович скривився з того і невдоволено очі примружив, а тоді тільки до Анни вибачливо рукою змахнув:

– Я справді швиденько.

Анна підійшла до столу, якась дивна дитяча цікавість взяла її до писаного чоловіком, дивна, бо досі ніколи не мала звички пхатися в чоловічі діла і мороку, та цього разу спокуса куди дужчою виявилася, пересилила її завше незрушне почуття пристойності і гідності власної; знявши покладений Ростиславом на писане ваговитий фоліант, вона поспіхом і злодійкувато побігла очима вздовж трішки похилених і закрутистих рядків.

Вже на перших словах Анна раптом здригнулася, холод спину узяв, і вона, спираючись тремтячою рукою на край столу, аби не впасти, повільно і вельми обачно опустилася на стілець…

Який же то почерк знайомий і які знайомі слова, що ними завше починалися таємничі листи до неї:

«Моя кохана, мій цвіте весняний, бузковий мій цвіте…»

Так от хто писав листи і через монахів та іншою оказією їх пересилав, так от хто той загадковий її незнайомець, якого вона і досі за барона вважає, помилково, за збігом яким, на письмі цвіт бузковий від кого приймала: вона все життя чекала принца свого, що мав припливти Дунаєм під незаймано білими вітрилами, той принц десь і чомусь барився, певне, попутного вітру забракло або інший за нього себе видавав; натомість поряд ходило почуття зовсім несхоже – грубуватого чоловіка, що лаявся, як підмітайло останній; почуття, яке вона не тільки не помічала, а ще й сміялася з нього, передражнювала, кепкувала і ненавиділа.

Ще почула крізь напівпрочинені двері Анна, як проводжав чоловік тих гінців несподіваних:

– А бояри тамтешні, що вони? – спитав чоловік.

– Кажуть, не соромлячись, що злочинцем ви в пам’яті лишитесь, бо Болгарію за полотна дорогоцінні із ниткою золотою, за табун жеребців арабських нікейцям тоді продали…

«Великої треба хусти, щоб зав’язати людям усти», – ще подумала Анна, але від неї не приховалося, що повернувся Ростислав зблідлим і чимось знервованим – останнім часом на нього раз по разу сипалися більші і менші прикрості, він їх приховував і тамував у собі, хоч не завжди йому те вдавалося; не звик якось іти зі своїми мороками до будь-кого по співчуття і жалі.

А як Ростислав Михайлович неспішно присів на своє місце за стіл – раптово жарина, що час від часу у грудях його припікала, а поміж тими часами тихо собі жевріла, раптово жарина та зараз озвалася знову; тільки тепер вона ще скулкіше пекла, якийсь вітер її роздмухував, з дрібної вуглини займалося полум’я, воно наростало неспинно і немилосердно – він стис зуби, аби не застогнати при Анні. Далі пломінь всі груди охоплював, породжував біль нестерпний, від якого сперш захиталося все навкруги, попливло, мов на воді стояла, на хвилях непевних будівля; він ще бачив, як щось казала Анна йому, бачив досі не знаний блиск в очах її, – тільки звуку не чув, видавалося, говорила вона за невидимою і непроникною перегородкою.

Біль так само раптово стих, як перед тим зайнявся, згас в одну хвилю жар у грудях його, він відчув себе, як тоді у дивному сні, коли вчив літати інших, нетямущих; тіло стало легке, невагоме зовсім – щось змінилося в цьому світі: начебто та ж сама опочивальня, і всі речі у ній ті ж самі, за розчиненим вікном листя звично на вітрі собі лопоче, все так само, хіба кольори стали яскравіші і більш насичені, світ весь умитий та урочистий. Він, що хвильку тому не міг би встати, скований болем, тепер знявся без всяких зусиль, швидко злетів, і легкістю цією йому конче закортіло натішитися – він ще встигне сказати Анні слова, які раніше, загрубілий і в пень зачерствілий чоловічисько, соромився їй говорити, здатен був хіба написати; ті слова, які просто не встиг, тепер скаже їй, бо часу матиме вдосталь; він сперш втішиться простором он там, за вікном, неймовірними обширами, голубими, аж синіми від своїх незмірних глибин…

Він невимушено й легко знімався увись над замком, що тепер видавався іграшковим зовсім, широчезний Дунай був наче на руці синюватий прожилок, він знімався все вище і вище, аж доки не озирнувся – за плечима у нього невтомно махали білі буслині крила, і він вправлявся ними навіть легше, аніж мав би ворухнути мізинцем. Та ти ж птахою став, мовив у думці сам до себе, мовив спокійно, без найменшого здивування чи переляку, певне, сліпий отой старець із Лучеська колись це накаркав чи напророкував, бо володів старий істинно неабияким даром. А раз так, раз дано тепер легко долати йому будь-яку відстань, то чом би на хвильку не побувати в краях, де давно не топтав стежки, бодай на них зиркнути одним оком? Він же до останніх днів, укладаючи міжнародні договори як бан Мачви, не забував про попереднє княження в Галичі й Лучеську. Він не раз підписувався: Бан Маховський, Государ сеї області, Герцог Болгарії і повелитель Славонії (Rex de Madschau, dux et Imperator Bulgariae et Banus totius Sclavoniae), але завше до титулу свого довгого й пишного незмінно додати не забував – «і князь Галицький».

Він розсікав, мов граючись, дзвінке і пружне голубе повітря, мчав безпомильно просторами, тільки перепочити присів на вежі замковій в Галичі, неподалік тих воріт, до яких так поспішав колись та лише трішки не встиг. І знову в дорогу небесну, доки не завиднівся внизу у Лучеську пам’ятний йому назавше дерев’яний замок: ще побачив він старого і сивого діда, що чалапав до замку, високо підіймаючи ноги.

«О, ти живий ще, пеньок невикорчуваний, одоробало ти трухляве», – посварив, пізнавши знайомого давнього, але без серця висварив, швидше з теплом у душі. Старий теж, очевидячки, його упізнав, бо рукою йому помахав привітно, а він, зробивши велике коло над замком, присів на найближчу вежу і заклекотав – радісно, розкотисто, урочисто і переможно.