31
Іван Корсак
Раптово на його голову, наче з мішка, посипалися біда за бідою. Аякже, в самотині лихо одне жити ніяк не хоче, – набігала на пам’ять приказка.
Сперш прибув гонець Ростислава Михайловича з Тирнова. Як прискакав поспішно на коні із охлялими аж боками, замурзаний та запилюжений, відразу до нього в замок:
– Ваша світлосте, вістунам, що погані новини приносять, здавна рубали голови. На посивілу мою можна вже меча нагострити.
– Обійдеться цього разу,– не повівся на тон такий Ростислав.– А сивина не є ганджем, не візьметься вона на голові, де думка не ночувала. Та оповідай уже…
– Злі чутки і балачки поміж боярами тамтешніми, наче вужі, поповзли,– відводив очі гонець.– Одні кажуть, що у перемовинах із Ласкаром ви Болгарію за щось продали. А протостратор усіх переконує, що таким робом вислужилися перед королем Белою, своїм тестем ненаглядним, бо йому кріпка Болгарія, наче більмо в оці…
І таке поміж люду буває, думав Ростислав Михайлович. Він не образився на бояр тирновських, хіба в грудях раптово кольнуло, мов проковтнув жарину і вона довго ще не хотіла гаснути. Подивувався лишень протостраторові, що в болгарській армії всім постачанням відав: він же був також серед бояр на перемовинах, хоча толку з нього небагацько мали, ні грач, ні помагач у ділах посольських, слова, як потребувалося, не зв’яже, ні з губи мови, ні з носа вітру, але ж на власні очі бачив та сам усе чув…
То він чи не першим наполягав:
– Виграємо час, підготуємося до відсічі – врятуємо Болгарію.
Буває таке в житті, думав з дивовижним для себе спокоєм Ростислав Михайлович, рот – не город, його парканом не загородиш…
Тої ночі він мало спав, але як щастило бодай стулити повіки та придрімнути, то незмінно дивний сон набігав: він верхи мчить безкраїм полем, а над ним зграї вороняччя вививаються, крячуть зловісно, зовсім такі, як перед битвою під Ярославом; чорна хмара пташина то здіймається ввись, то шугає над самісінькою головою, ось-ось хижі дзьоби та кігті залізні рватимуть тіло…
Хтозна-скільки б сон той тяжкий ще мордував, тільки досвітком Ростислава Михайловича розбудив інший гонець з Тирнова, що неслухняним язиком страшну звістку пролопотів:
– Святий і вірний во Христі Богові цар, самодержець всієї землі болгарської, пан мій… Цар Михайло II Асень убитий.
Голова в Ростислава від нічних видінь жахливих тріскала, мов перед тим діжу цілісіньку вихилив вина молодого й невистояного, але як до тями прийшов, то став розпитувати.
– На полюванні під Тирновом сталося… Кров на руках в брата його двоюрідного, Коломана, сина Олександра Асеня, – затинаючись, оповідав гонець. – Коломан думає собі царем стати, а щоб владу втримати, вбивець на вашій доньці, тепер вже вдові царя, одружитись намірився…
В дні наступні Ростислав Михайлович почувався якось вельми химерно. Розум йому казав одне, а на душу лягало цілковито інше…
Розум підказував, які розпорядження нагальні зробити, як чимдуж зібрати вояцтво та рушити невідкладно на поміч доньці в болгарську столицю. Швидко з Белграда вої його дісталися Тирнова, Коломан в першім бою розбитий, рятується втечею – та намарне, меч звершує вбивці справедливу кару. Поплічники його розбігаються увсібіч, а хто втечею не порятувався, повзає в куряві на колінах перед Ростиславом:
– Простіть, лихий нас звабив…
Розум підказував Ростиславові чинити одне, а на душу лягали зовсім інші думки.
Яка ж незбагненна штука життя – колотилося, варилося та виварювалося в тій душі, хоч в грудях не менше колотилося і пекло. Досі він думав, що рухає світ, всенький, живий, хіба винятково продовження роду, вічний закон для комахи і квітки, людини і птаха… Треба спожити щось комарові чи звірові, щоби сила була у тілі, тоді спаруватися – все просто і зрозуміло. Воно б і людині мало належати так, єдиною міркою послугуватись повинне усе, що рухається та дише; та от лишенько, людині цього замало, окрім голоду і любові в цієї істоти ще одна річ спричинює рух. Не знає ніхто, з якої безодні, з яких чорних пекельних глибин вона піднялася, вона, що називається Заздрістю.
Он Коломан, він же не був голодним на харч, ні на жіноче єство, та вчаділий від заздрості на маєтність і владу, на брата руку підняв… Яке ж то кріпке язичеське божество: поклонялися Зевсам і Перунам, Посейдонам і Велесам, несть числа тим фальшивим і вигаданим божествам, які скидали в Дніпро і Дунай, вони відходили і відпливали, вони видибати з води забуття вже не в силі. А Заздрість у воді не потонула, видибує кожного разу і хоче правити світом. Напевне, не раз вона ще мінятиме устрої різні державні, тасуватиме, наче граючись, різні династії – за кожного покоління і в столітті кожному примірятиме вона корону володарки світу.
А ти, Ростиславе, хіба ліпший, хіба уникнув поклоніння цьому божеству презлому, чи не ти був готовий підняти меча на рідного дядька, на Данила Галицького? Хіба то не ти у далекій вже молодості мріяв як не півсвіту собі звоювати, то, принаймні, половину Європи? Ти в цьому навіть собі не хотів зізнаватися, тільки почервонів, наче печений рак, коли бажання твоє притаєне отой старець сліпий із Лучеська вголос назвати насмілився…
Ця проста і безхитрісна думка потрясла його так, як він у дитинстві тряс якось грушу в князівськім саду пізньої осені – вже й листя тоді опало, досвітком приморозки землею сріблилися, а на вершечку останній плід поміж голого гілля ще відчайдушно тримався; вельми засмакував він малому, бо був останнім. Хлопець довго не міг свого добитися, аж врешті, стиснувши зуби та напрягшись до останньої жилочки, струсив ту зманливу грушку.
Зараз, видавалося Ростиславові, він теж здобув для себе той запізнілий плід: яке паскудство думати собі мечем звоювати бодай часточку, бодай крихту найменшу світу, відібрати в створіння іншого, на тебе схожого, не тільки усе життя, а навіть найменшу дрібку його, якусь одну лише мить; то не твоє, чоловіче. Є у всесвіті єдиний Господар, то лише Його приватна власність, бо Він – Творець сущого, будь-кому іншому зась; навіть сама людина не має права розпорядитися власним життям, недарма ж бо церква не велить відспівувати самогубців.
А якщо тебе так уже пече честолюбство, смоложить і ниє, а для повного щастя зовсім мало бракує, дещицю сущу, півсвіту хоча б для початку, то нащо при тому хапати меча? Он до останнього ти був за свого у Болгарії, за пошанованого усіма, хіба можливе таке до загарбника? Покірний, улесливий і догідливий уклін завойовнику, гоноровому переможцю не стишить ніколи заледве тамованої ненависті до нього пекучої: на язиці у переможеного шелестітимуть побажання добрі, а в душі не змовкатимуть мовчазні і глибинно-щирі, смертні прокльони…
Чи не краще тоді, як півсвіту тобі заманеться, мов серед зими криги, чи не краще з тим півсвітом, а хоч із цілісіньким, породичатися кровно, набути копицю сватів, невісток і зятів, що внучат народять і правнуків стільки, як у копиці травинок…
В один момент рухнула будівля світу, яка досі була в очах Ростислава Михайловича, завалилася з тріском і гуркотом, знімаючи лиш густі та високі клуби пороху з колишніх ілюзій і втрачених надій, міфів та міражів. Усе, врешті сказав сам собі, годі, з тебе досить, не станеш ти більше ідолопоклонником того вельми живучого божества на ім’я Заздрість. Завалилася будівля попереднього світу, натомість, як осів порох і пил, відкрилась квітуча місцина з полями щедрими та розлогими луками. Так, зять Михайло вже у землі, але в тебе, Ростиславе, є ще сини і дочки, маєш подбати про них, аби на полях тих та луках, що відкрилися несподівано твоїм очам подивованим, жилося внукам та правнукам привільно та затишно. Тобі трішки за сорок літ оце збігло, ще не вечір, маєш дещицю встигнути, а, як судить Творець, то й побачити зможеш плоди своїх клопотів. От якби зазирнути в той день прийдешній, бодай одного ока краєчком…
А якби зазирнув він, то побачив би сина Михайла баном Боснії, а другого, Белу, баном Мачви з Белградом. Внучку його Ержебет Дарої, дружину воєводи Трансильванського, шануватимуть як прабабусю в котромусь коліні польського короля, славетного Стефана Баторія. Донька імператора Візантії Ірина вийде заміж за внука його Іоана. Син Кунігунди, Кунки його улюбленої, Вацлав II зробить добра чимало як король Чехії, князь Краківський і король Польщі, бо не буде в його часи могутнішої держави в Європі. То Вацлав II стане одним із фундаторів могутніх династій Габсбургів і Люксембургів, які впродовж багатьох століть правитимуть в Угорщині й Чехії, Пармі й Тоскані, Хорватії і Трансильванії, Іспанії і Португалії, Мексиці і Неаполітанському королівстві…