1. Хронологічні рамки

Юрій Шевельов

Повелося розглядати перші памлети Хвильового, що склалися в цикли «Камо грядеши», «Думки проти течії» і «Апологети писаризму» (а до цього слід додати й статтю «Вас. Еллан»), як частину так званої «літературної дискусії» 1925-1928 pp. На це можна пристати, якщо тільки умовитися, що цей термін, власне, підцензурний, бо в дійсності йшлося не тільки про літературу, а про цілу культуру і ідеологію, а кінець-кінцем про бути чи не бути українській нації в політичних межах СРСР та й поза цими межами. Так звана «українізація», себто в ширшому сенсі настанова на розвиток незалежної української культури, була формально проголошена сьомим з’їздом КП(б)У в квітні 1923 p., a активно почала здійснюватися від квітневого пленуму ЦК партії 1925 р. З самого початку вона заходила в гостру суперечність з централізаційною політикою Росії і з прагненнями російських і проросійських шовіністичних прошарків в українських містах.

Коли, в листопаді 1926 p., 15 конференція ВКП(б) проголосила курс на форсовану індустріялізацію країни, а в грудні 1927 р. 15 з’їзд ВКП(б) додав до цього гасло колективізації селянства, обидві керовані з Москви і в інтересах Москви, суперечність між цими централізаційними заходами, що мали змінити все життя країни, і гаслом українізації стала виразною для кожної людини, здібної мислити. Так звана «літературна дискусія», хоч як вона з цензурних і інших причин була стиснена до меж власне літератури або мистецтва, була природною реакцією на історичну ситуацію. Країна опинилася на історичному перехресті: перетворитися на провінцію Москви, хай тим часом з допущенням, в обмежених маштабах, місцевої мови, але тільки для обслуговування технічних потреб та ідеологічних вимог центру, чи зберегти свою самобутність, – це було питанням усіх питань. І хоч ніхто не ставив його просто так, в цьому була глибинна суть «літературної дискусії».

На те, що ніхто не ставив цього питання одверто й незавуальовано, були, крім підцензурности, ще й інші причини: учасники дискусії були літератори і інші діячі культури, і не сила їм було змагатися на їхньому полі з політиками й економістами. Одначе посутньо та сама дискусія відбувалася і в ділянці політично-економічній, тільки не так у пресі (крім відомих виступів Михайла Волобуєва на тему колоніального характеру економіки Радянської України, 1928), як у різних партійно-урядових інстанціях при обговоренні бюджетів, економічних плянів тощо. Одначе учасники «літературної дискусії» знали й відчували, що не йшлося тільки про літературу. Тим пояснюється, чому серед літературних памфлетів Хвильового, здавалося б ні сіло ні впало, серед зовсім відмінного кола проблем раптом виринали окремі гасла про, мовляв, «культурну» незалежність від Москви і орієнтацію на Европу. Формально вони мало зв’язані з обговорюваними питаннями, в суті справи зв’язок якнайбезпосередніший.

На поверхні найчастіше обговорювано дуже специфічне питання: масовізм чи «олімпійство» в літературі, що, спрощено кажучи, означало чи писати для масового читача (не надто грамотного й тепер, а тоді й поготів), чи для інтелігентного; і чи письменників треба організовано рекрутувати з «мас», чи лишити справді гідних виявитися самим силою своїх талантів. Дискусія в цих питаннях, досить елементарних і зрештою для нас тепер не надто цікавих, набирала часто дуже гострих форм. Але і це в суті речі було в тих історичних обставинах питанням про те, як краще зберегти українську самобутню культуру і самобутність взагалі під тяжкою загрозою, при чому для супротивників у цьому питанні (крім кількох пристосуванців) спільним було бажання цю самобутність таки зберегти. З цього погляду найзапекліші супротивники, олімпієць Хвильовий і масовіст Сергій Пилипенко належали до одного табору, і це по-своєму оцінило НКВД, коли заповзялося знищити і прихильників Хвильового, і Пилипенка з його послідовниками. Тільки для Хвильового й хвильовістів Україна мала зберегтися як повноструктурна нація з повновартісною кількаповерховою культурою, а його супротивники погоджувалися на націю неповну, без верхів, аби націю.

Був у питанні «масовізму» і інший аспект, може недобачуваний її учасниками, але актуальніший для сьогоднішнього читача. Ішлося про ліквідацію егалітарности, породженої революцією, про поновну ієрархізацію суспільства. Масовізм у літературі був тільки відгомоном масовізму революції як такої. Революція зрушила всіх і кожного. Найнижчі і часто найменш освічені шари суспільства претендували на повну рівність і навіть перевагу в стосунках з вищими й більше освіченими. Цю суспільну розгойданість перших років революції треба було вбрати в береги, щоб забезпечити провідне становище талановитим і сильним. Парадоксальним способом Хвильовий, творець позитивного образу «непомітного героя» революції, кота в чоботях Гапки Жучок, співець стихійного розмаху революції, виступив за «олімпійство», за приборкання розпаношених примітивів. Ще парадоксальніше, він – принаймні в стосунку до літератури, вимагав того, що стало програмою Сталіна в політиці: формування нової еліти, скинення «революційних мас» назад у політичне й культурне «неіснування».

Інша справа, як Хвильовий і Сталін уявляли собі цей процес. Для Хвильового це було піднесення інтелекту і хисту, для Сталіна – гвалтовне вивищення нової бюрократії й технократії на ролю погоничів мільйонів рабів. Процес по-новної ієрархізації суспільства в своїй засаді був неминучий. Сучасне суспільство не може існувати на засадах цілковитої егалітарности, хоч би ці засади й стояли гаслом на політичних прапорах.

Інша справа – методи. Винищення талантів і духова кастрація тих, хто залишився, засобами терору й нищення, зовсім не були конечні. В інших суспільствах духова кастрація здійснюється мирними способами, не катами й жандармами, а шкільними вчителями, журналістами й фахівцями від телебачення, лишаючи кастрованих у стані цілковитого задоволення й навіть блаженства. Та сталінські методи не були ясні в початкові роки літературної дискусії, вони кристалізувалися поступово, і повне усвідомлення їх у пізніший час стало, поза всяким сумнівом, однією з причин духового, а далі й фізичного самогубства Хвильового. Та це сталося тоді, коли «літературна» дискусія зробилася неможливою і через політичний клімат, і через свою власну вичерпаність.

«Літературна» дискусія втягла сотні учасників і породила кілька сот статтів, памфлетів і зауваг. Нема й мови про те, щоб тут усе це переказати або навіть підсумувати. Цікавий читач знайде бібліографію в другому томі праці А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури (1917-1927)», Харків, 1928, на сторінках 323-356, тридцять чотири сторінки петитом. Тут можемо згадати тільки те, що має безпосередній зв’язок з памфлетами Хвильового.

Формально дискусія почалася статтями Мих. Биковця «Дискусія на літературному фронті» («Знання», 1925, №2/3) і особливо Гр. Яковенка «Про критиків і критику в літературі», вміщеною у «Культурі і побуті», додатку до «Вістей», 30 квітня 1925 р. Яковенко, письменник десятирядний і справедливо давно забутий (хоч недавно літератори Є. Волошко й В. Минко вирішили не тільки нагадати про нього, насамперед з вдячности за його полеміку з Хвильовим, а й зажадали меморіяльної дошки на будинку, де він жив – «Літературна Україна» 30 грудня 1975 p.), виступив з вимогою літератури зрозумілої кожному, щоб була про комуни й трактори, а по дорозі зачепив Хвильового за його оповідання «Я»: «Хто його читатиме?.. Читатимуть його міщани, дегенерати, для яких революція була прикладом найгострішого душевного садизму (!?). Нащо ж його друковано?.. Художню, бачите, вартість має».

Яковенко продовжує: «Я ще маю зазначити, що пролетарська творчість – елементарна, проста, але здорова й корисна…» – і переходить до висновку про те, що «необхідно утворити при редакціях журналів і газет контрольні секції з людей ідеологічно витриманих, цілком розуміючих вимоги щодо пролетарської творчости, які б контролювали б [так!] рецензії штамованих письменників», себто літературну поліцію. Стаття, отже, була не без практичних висновків.

У тому ж випуску «Культури і побуту», на тій самій сторінці вміщено відповідь-памфлет Хвильового «Про „сатану в бочці” або про графоманів, спекулянтів та інших „просвітян”». Одночасна поява відповіді Хвильового показує, що редактор видання познайомив його з статтею Яковенка перед її друком, отже літературна дискусія не виникла стихійно, її початок, можна думати, свідомо зорганізував редактор «Вістей» Василь Блакитний [Формально «Культура і побут» мала свого окремого редактора.]. (Це до речі показує, наскільки нісенітне є твердження Юрія Смолича про тривалу ворожнечу між Хвильовим і Блакитним – «Розповідь про неспокій», Київ, 1968, ст. 36). Але напевне ні Блакитний, ні Хвильовий, ні Яковенко тоді не передчували, якого розмаху набере дискусія і що останньою крапкою в ній буде невеличка кривава плямка на скроні Хвильового, слід його пострілу в себе 13 травня 1933 року.

Яковенко відповідав статтею «Не про «або», а про те ж саме» (« Культура і побут», 21 травня 1925 p.), де мало сказав нового, хібащо пройшовся на адресу Хвильового як «старого літератора, вихованого на шпенглерівських поняттях» (Хвильовому було тоді 31 рік) і далі: «Однією ногою вони (старі літератори) стоять на Грунті сьогоднішнього дня, а другу занесли кудись в мариво минулих віків… Стояти у них між ногами затрудно. Вони настільки об’єктивні, що можуть говорити разом з двома мирами, притягуючи їх один до одного». Хвильовий, не гаючися, зареагував на цю донощицьку писанину. У числі з 31 травня з’явився другий памфлет, «Про Коперніка…», а 21 червня – третій. Того ж 1925 року ця трилогія вийшла окремою книжкою під назвою «Камо грядеши [?]»,

Тим часом на арену вийшов головний опонент Хвильового Пилипенко. Його «Куди лізеш [,] сопливе, або українська воронщина» («Культура і побут», 14 червня 1925) було продовжене цілою низкою памфлетів у «Культурі і побуті» і особливо в «Плужанині» (які, до речі, слід було б зібрати й видати). Пилипенко був найупертішим і найнаполегливішим супротивником Хвильового, і три роки сповнював ці видання своїми виступами проти останнього (1925-1927). Хоч символічно-узагальнююче -енко, як Хвильовий волів називати своїх опонентів, виразно стосувалося тільки до Яковенка (всупереч твердженню Маланюка), Пилипенко був готовий добровільно прийняти його на себе.

Тоді ж таки, ще в травні 1925 p., підтрим Хвильовому прийшов з Академії Наук у Києві. Вона влаштувала диспут на теми, заторкнені Хвильовим, а в липневому й листопадовому числах «Життя й революції» Микола Зеров влучився до дискусії своїми статтями «Европа – просвіта – освіта – лікнеп» і «Евразійський ренесанс і пошехонські сосни», що переключали емоційний тонус памфлетів Хвильового на врівноважено-інтелектуальний і тим самим особливо переконливо показували справедливість головних тез Хвильового, водночас відвіюючи від них полову політичної злободенщини. Зав’язалося листування між Хвильовим і Зеровим. Це був би, мабуть, найцінніший документ духової історії України двадцятих років. Але надія на те, що воно могло зберегтися, мінімальна.

Наприкінці 1925 року, перед самою смертю Блакитного (4 грудня) Хвильовий відновив свою діяльність як памфлетист. Серія з’являлася в «Культурі і побуті» від 22 листопада до 13 грудня; 1926 року «Думки проти течії» з додатком антиполіщуківського памфлету «Ахтанабіль сучасности» вийшли окремою книжкою. Пізнішим памфлетам Хвильового це вже не судилося.

Бойова активність Хвильового почала давати свої наслідки. 20 грудня майже всі талановиті письменники вийшли з «об’єднання пролетарських письменників Гарт», що фактично перестало існувати як творча одиниця. У січні 1926 р. цвіт харківської половини українських письменників утворили нову, принципово немасову, «олімпійську» організацію ВАПЛІТЕ, ведену Хвильовим, хоч формально він був тільки віце-президентом. Напровесні 1926 р. він опублікував нову, гострішу серію памфлетів «Апологети писаризму» («Культура і побут», 28 лютого – 28 березня). Мабуть, тоді ж таки він написав статтю «Вас. Еллан», що була надрукована 1927 р. До цього періоду належить також памфлет «Україна чи Малоросія?», що взагалі не був допущений до друку і відомий лише з кількох цитат у статтях і промовах партійних проводирів, що виступали проти Хвильового. Можна думати, що в цей час Хвильовий почав працю над романом «Вальдшнепи».

Це був вершок його осягнень. Ворог спостеріг небезпеку і почав готувати протинаступ. Ініціятива належала Сталінові. 26 квітня він звернувся спеціяльним листом до Л. Кагановича, що тоді очолював Комуністичну партію України. Сталін відзначав, що «широкий рух за українську культуру і українську громадськість [що це значить, невідомо. Ю.Ш.] почався і росте на Україні», що «не можна українізувати згори пролетаріят» і вів далі, що «цей рух, очолюваний дуже часто некомуністичною інтелігенцією, може набрати місцями характеру боротьби за відчуження української культури та української громадськости від культури й громадськости загально-совєтської, характеру боротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найвищого досягнення – ленінізму» (так! И. Сталин, «Сочинения», т. 8. Москва, 1948, ст. 152). Як приклад такої боротьби Сталін наводив саме і виключно Хвильового.

Позалітературний характер «літературної дискусії» виходив на поверхню. Дальші заходи Москви йшли один за одним. 30 травня «Комуніст» опублікував статтю Власа Чубаря, голови Раднаркому УРСР, проти Хвильового. У червні відбувся пленум ЦК КП(б)У, що ухвалив «Тези про підсумки українізації», оголошені друком 15 червня. Не називаючи, правда, Хвильового на ім’я, «Тези» пишуть:

«Кинуті в пресі гасла орієнтації на Европу, «Геть від Москви» і т. ін. в значній мірі показні, хоч покищо стосуються питань культури й літератури.Такі гасла можуть бути тільки прапором для української дрібної буржуазії, що зростає на грунті непу, бо вона розуміє відродження нації як буржуазну реставрацію, а під орієнтацією на Европу, безперечно, розуміє орієнтацію на Европу капіталістичну – відмежування від фортеці міжнародної революції, столиці СРСР – Москви». (Лейтес і Яшек, ст. 300).

За рік, 15 червня 1927 p., нові тези «Політика партії в справі української художньої літератури» вже безпосередньо посилаються на Хвильового, називаючи його підтримувачем «українських буржуазних літераторів типу «неоклясиків» (уже не «дрібнобуржуазних»! Лейтес і Яшек, ст. 308). Тим часом з України видалено до Москви провідних українців-партійців Ол. Шумського й Гр. Гринька (20 вересня 1926 р.) і роблено заходи створити організацію письменників, беззастережно відданих лінії партії, щоб протиставити її ВАПЛІТЕ; ця організація остаточно оформилася в січні 1927 року як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). 20 листопада Лазар Каганович присвятив чималу частину «Звіту ЦК» на десятому з’їзді КП(б)У «ухилам» Хвильового й Шумського. «Хвильовий, – казав він, – характеризував розвиток національної культури так, як це можна робити в суто буржуазній країні й по-буржуазному» («Стенографічний звіт», Харків, 1927, ст. 126). Многоголосе скавуління численних -енків, чиї напади на Хвильового всіляко заохочувано, додавалися до загальної атмосфери рокованости.

Під цим тиском 4 грудня 1926 р. Хвильовий (разом з Ол. Досвітнім і М. Яловим) пише свого першого покаянного листа, де відписує тези червневого пленуму ЦК майже дослівно, зрікаючися орієнтації на Европу, теорії боротьби двох культур (української й російської) на Україні, спілкування з неоклясиками. Лист настільки тримається червневих тез, що сприймається майже пародією. Не виключено, що він так і був замислений. Бо Хвильовий ще не вважав змагання за програне. Саме починалася публікація двомісячника «Вапліте», фактичним редактором якого був Хвильовий (формально – безособова «редколегія» [її склад розкрито в хроніці, вміщеній у 5 числі журналу.] , і журнал мав бути трибуною не тільки для здійснення загальної літературної програми Хвильового, але й для публікації його дальших памфлетів. І справді три нові памфлети з’явилися протягом 1927 року: «Соціологічний еквівалент трьох критичних оглядів» у ч. 1, «Одвертий лист до Володимира Коряка» у ч. 5 і непідписане, себто редакційне «Наше сьогодні» в ч. 3. Приналежність цього тексту Хвильовому не тільки беззастережно доводиться стилістичною аналізою, але є про це й пряме свідчення Юрія Смолича («Розповідь про неспокій», ст. 70).

У головному ці памфлети спрямовані проти ВУСППу. Але попередня дискусія й партійна нагінка навчили Хвильового більшої обережности і, мабуть, пригасили почасти (але не зовсім, не зовсім) юнацьку задерикуватість попередніх памфлетів. У новій серії вже годі знайти єретичні політичні кличі, вони оперують як головним доказом зіставленням цитат з ВУСППівців і ортодоксальних цитат «отців» марксистської «церкви». Тільки в проміжках блисне в них стара іскра непогамованосте, ущипливости й дотепу, рідкісним гостем став жарт. Це Хвильовий ще не приборканий, але вже стриманий.

«Вапліте» вийшло п’ять чисел. Шосте було надруковане, але конфісковане через уміщення другого уривка з «Вальдшнепів» Хвильового. Перші п’ять чисел були жорстоко критиковані, але те, що зчинилося тепер, після «Вапліте» ч. 6, виходило поза межі поняття критика, навіть з тим епітетом, що тоді саме широко вживався, – «голобельна критика». 28 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ «самоліквідувалася». 18-21 лютого в Харкові відбувся літературний диспут, де стверджено тріюмф ВУСППу. Хвильовий, що лікувався за кордоном, у Відні, змушений був написати другого покаянного листа (22 лютого).

Чи було це каяття щирим? О. Ган уважає, що в цьому листі «місцями пробиваються щирі почуття» («Трагедія Миколи Хвильового», без року й місця видання [Ульм, 1947], ст. 62). У світлі документів, що їх Юрій Луцький знайшов в архіві Аркадія Любченка, можна в цьому сумніватися. Є там лист Хвильового до Любченка, писаний з Відня, датований 2 березня, себто за якийсь тиждень після покаянного листа, і він сповнений бадьорости. Цитую:

«Горіння «бувших» [членів ВАПЛІТЕ. Ю. Ш.] мене страшенно радує… Я зараз теж сів писати новий роман… Як справа з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись – наше «впереді»… Вмерла Вільна Академія Пролетарської Літератури – хай живе Державна Літературна Академія» («Голубі диліжанси. Листування ваплітян», упорядкував Ю. Луцький. Нью-Йорк, 1955, ст. 13).

Дмитро Донцов влучно порівняв каяття Хвильового з каяттям Галілео Галілея. Змушений, перед конклявом високих церковних достойників, зректися теорії про обертання землі навколо своєї осі, за легендою, він при першій нагоді вільного вислову додав: «А все таки вона крутиться»! Та, звичайно, було б наївним думати, що цькування не лишило сліду на настроях і переживаннях Хвильового. В листі до А. Любченка, датованому 10 вересня 1928 p., Микола Куліш писав:

«Оце уночі поверталися з Григоровичем [Хвильовим. Ю. Ш.] з полювання, ждали поїзда на полустанку, так Григорович між іншим сказав, що «беруть літа своє, не так уже пахне життя, як пахло воно п’ять, навіть три роки назад». Мені страшенно стало жаль чогось. І Григоровича стало жаль… на полустанку (а він його оспівав у своїх синіх етюдах, пам’ятаєш?)» («Голубі диліжанси», ст. 40).

Повернувшися на Україну, Хвильовий узявся готувати «Літературний ярмарок», що почав виходити з грудня 1928 р. З подиву гідною винахідливістю Хвильовий шукає нових форм організації й полеміки. Якщо розгромлено попередню організацію, зробім неорганізацію, журнал, що принципово відкритий для всього талановитого, але без будь-якої організаційної структури (концепція, здається, Майка Йогансена), аж так далеко, що кожне число матиме свого власного редактора (але переємність незримо забезпечує Хвильовий). Якщо важчезна цитатобійна полеміка періоду ВАПЛІТЕ нічого не осягла, заступімо її жартом, езопівськими натяками. Адже працюємо на інтелігентного, не на масового сірого читача, йому не треба розставляти дбайливо всі крапки над кожним і, він розбереться.

Дванадцять книжок «Літературного ярмарку» – один з найбільших осягів редакційного мистецтва в історії української журналістики. Грайливі інтермедії різних авторів, серед них і Хвильового, були справжнім tour de force в тогочасних умовах. Журнал стверджував ідеї Хвильового, не висловлюючи їх.

Але цькування не вгавало. Мало було журнальних і газетних статтів, – з благословення ВУСППу Микола Новицький видав цілу книжку «На ярмарку» (Харків, 1930). Без усякого почуття гумору він допитувався, чому журнал «про підготовку до весняної сівби… забув. Тракторизації він не помітив… Пакт Келлога – поза… увагою» ( ст. 18) і кінчав доносом: під усім цим, писав він, «підпишеться кожен буржуазний культуртрегер, кожен просвітянин, кожен націонал-попутник, а під деякими установочками та вибриками – і той, хто давно вже перестав буть попутником або й ніколи не був ним» (ст. 48).

Та ще важливіше, ніж доноси, було інше. На 1929 рік запляновано – «великий перелам на селі» – колективізацію і ліквідацію «куркуля» як кляси, а в дійсності і як особи, з родиною, з дітьми. 1930 року шістнадцятий з’їзд ВКП(б) кинув гасло нещадного визиску робітника, що називався соціялістичне змагання. Творилися передумови для голоду 1932-1933 року. Серед цих обставин жартувати стало непристойно. Усмішка зникала. Вона стала підозрілою. Вона ставала внутрішньо неможливою. З усіх «літературних жанрів» тільки два ще культивовано: оду (партії й режимові) й донос. Критика зокрема перетворилася на суцільний донос.

1930 року Хвильовий створив організацію й журнал ПРОЛІТФРОНТ. Тепер це був уже справжній відступ. Визнано першість Москви – в усьому. Визнано масовізм. Визнано – бодай формально – ВУСПП. ПРОЛІТФРОНТ і сам був організацією типу ВУСППу, а його опозиція ВУСППові виявлялася хіба в самому факті його конкуренційного існування одночасно з ВУСППом. Тут з’явилися останні памфлети Хвильового. Він уже не наважувався спрямовувати їх проти ВУСППу безпосередньо. Вони скеровані проти футуристів.

Причин цих нападів, треба думати, було дві. Однією була загальна антипатія Хвильового до. футуризму. Ще 1921 р. в альманасі «Жовтень» він (разом з В. Сосюрою й М. Йогансеном) «відгетькував» «життєтворчих футуристичних безмайбутників, що видають голу руйнацію за творчість, та всілякі формалістичні школи і течії (імажинізм, комфутуризм тощо)» (Лейтес і Яшек, ст. 65). Можна здогадуватися, що йому лишалися чужими в футуризмі абсолютизація машини й механіки і заперечення ліризму й романтики, а певну ролю міг відігравати і простий брак визначних талантів в українському футуризмі. До певної міри виявом цієї неохоти був і памфлет «Ахтанабіль сучасности», спрямований проти «конструктивіста» Валеріяна Поліщука і написаний у другій половині 1925 р. Але тепер до цієї загальної відрази додався тактичний момент. Заходилося на зближення між футуризмом Михайля Семенка і ВУСППом. У таких обставинах напади на футуристів побічно були нападами на ВУСПП, прямо атакувати який Хвильовому тепер не можна було.

Останні протифутуристичні памфлети Хвильового аж ніяк не йдуть у порівняння з його ранніми. Ще можна знайти в них блискітки гумору Хвильового і далеке відгрім’я його гніву. Але їхньою вихідною позицією була накинена Хвильовому концепція масовізму літератури й сервілізму супроти партії й Москви (що чимраз більше ототожнювалися), їхньою методою було насамперед цитування «отців» марксизму, а своїм тоном вони раз-у-раз – нема де правди діти – наближалися до прилюдного доносу, панівного тоді «літературно»-критичного жанру. Це в цей час Хвильовий кинув словечко – памфлети того часу він назвав «лайлетами».

Врятуватися через ПРОЛІТФРОНТ і врятувати ПРОЛІТФРОНТ не пощастило. Кажучи словами самого Хвильового, його члени «подались до капітуляції й, так би мовити, оргсамознищення». Поодинці, смиренно вони просили прийняти їх до ВУСППу. Відбулося третє і останнє каяття Хвильового, цього разу не листом, а в промові на Харківській організації ВУСППу. Хвильовий був змушений власними устами ствердити на раді нечестивих, що «Пролітфронт» був продовженням «Літературного ярмарку», а «Літературний ярмарок» продовженням «Вапліте», і всі вони «виросли з дрібнобуржуазного середовища». Він мусів ствердити, що що б ПРОЛІТФРОНТ не робив, це було б визнане за помилку, бо організація зайшла в «тупик, так би мовити, перманентних помилок». І найгірше з усього, він визнав святість і непомильність ВУСППу. «ВУСПП, – казав він, – єдина літературна організація на Україні, яка не схиблювала від генеральної лінії пролетарської літератури». Це була повна Каносса. Хвильовий був навколішках. (Усі цитати з «Літературної газети», 1931, 30 березня, ч. 10). Єдина вільність, що він собі дозволив, – був невеличкий випад – останній – проти футуристичної «Нової Генерації».

З кінцем 1930 p. і ліквідацією ПРОЛІТФРОНТу, скільки знаємо, скінчилося й памфлетописання Хвильового. Адресатів було досхочу, -енками аж роїлося, але проти них не можна було виступати, та й не було трибуни, де можна було б памфлети друкувати. На вустах письменника був намордник, бунтар почував себе посадженим до клітки. Тільки питанням часу було, коли морально-психологічні Грати мали бути заступлені на Грати справжньої в’язниці. Постановою ЦК ВКП(б) з 23 квітня 1932 р. всі письменники були загнані в ролі кріпаків держави, урядовців від офіційної ідеології, до однієї «спілки письменників», де «товаришами» Хвильового були ниці Микитенки й Кириленки.

Розгром української парторганізації завершився призначенням росіянина Павла Постишева на диктатора країни (24 січня 1933 p.). Він приїхав на Україну з новим шефом жандармів і цілою армією зухвалих посіпак-росіян. На селі мільйони вимирали голодовою смертю. Робітники задихалися в накиненому їм «соціялістичному змаганні». Арешти, що давніше поглинали стару українську інтелігенцію, тепер перекинулися на комуністів. 12 травня 1933 р. заарештовано найближчого приятеля Хвильового – Михайла Ялового. Не могло бути сумніву, що черга була на Хвильового. Його країна лежала розтоптана, його сумління було змішане з болотом. З двох можливостей – Грати й тортури чи смерть – він вибрав другу. Це сталося 13 травня 1933 p., вранці [Легенда каже, що залишена Хвильовим записка, адресована до ЦК КП(б)У, звучала: «Арешт Михайла Ялового вважаю розстрілом всієї моєї Генерації! Хай живе Комуністична партія! Микола Хвильовий» (Йосип Гірняк. «Спомини». Нью-Йорк, 1982, ст. 356. Гірняк сам не бачив записки й переказує її текст із слів Миколи Куліша, сорок дев’ять років після події).].

Менше, ніж за два місяці, 7 липня, те саме вчинив Микола Скрипник. Уже з приїздом Постишева українізація фактично припинилася (формально про українізацію згадували до 1937 р.) й почала шаліти нестримна й безоглядна русифікація. Постанова пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся 18-22 листопада 1933 р. припечатала це становище. Над трупами українського селянства, робітництва, інтелігенції, неперешкоджені, літали чорні круки постищевщини-сталінщини.

Вони зібралися й над могилою Хвильового. З промовами виступили найбільше ним зневажані Микитенко й Кириленко, з Москви спеціяльно приїхав ще один «пролетарський поет» Олександер Безименський, і російське слово прозвучало над труною письменника, що кликав геть від Москви [Аркадій Любченко згадує про Хвильового: «Москву так ненавидів, що ніколи не погоджувався туди їздити, хоч обирали його й посилали (на пленуми, конференції тощо). Тільки раз був у Москві – здається, 29-го року – коли поїздка була широкою і вважалася просто гостюванням» («Легкосиня даль. Ваплітянський збірник», ред. Ю. Луцький. Нью-Йорк, 1963, ст. 12). Згадаймо, що Лесь Курбас ніколи не хотів повезти «Березіль» до Москви на гастролі, хоч може міг цим здобути собі й театрові «всесоюзне» визнання й зберегти себе й театр від загибелі, що спіткала його того ж зловісного 1933 р. після вистави «Маклени Граси» Миколи Куліша (вересень)].

Єдиний з його однодумців, допущений до слова, Петро Панч, розгублений і переляканий, спромігся витиснути з себе фразу про те, що Хвильовий «був неповторний. Він щодень, щогодини був новим і формою і змістом», але тільки для того, щоб продовжити: «і це часто призводило його до помилок, іноді і досить болючих («Літературна газета» ч. 10, 27 травня 1933 p.). Після того завіса спустилася, здавалося б, навіки. Твори Хвильового були всі вилучені. Його ім’я виключене з історії української літератури. За якийсь час його могила була зрівняна з землею на харківському цвинтарі так, що ледве сьогодні хто-небудь міг би встановити, де вона була.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 10 – 24.