Червоні панчохи

Богдан Лепкий

– Петре Павловичу! – гукав знайомий голос.

– Петре Павловичу! – і хтось шаблею грюхав до вікна. Скорін глянув, – світлійший.

Зірвався, припняв шаблю, наложив на голову капелюх і вискочив із вартівні.

Побачив Меншикова на чорному коні, – за ним гурт офіцерів, а там відділ війська, самі кіннотчики. Всі невиспані, але не бліді, а рум’яні, очі світилися, як у вовків.

Скорін глянув на Меншикова, й перше, що завважив, це був прегарний карий кінь по коліна в крові, ніби в червоних панчохах. Кінь іржав, махав головою і нетерпеливо викидував ногами; хотів скинути з себе ті червоні панчохи. Світлійший поплескував його по гнучкій, піною обляпаній шиї рукою у довгій шведській рукавиці.

Рукавиця теж була більш червона, ніж біла.

«Кат», – майнуло Скорінові через голову. «Кат», – хоч світлійший на ката не подобав, бо був дрібний і невеликої сили.

Але якраз тим прикріше вражала тая кров і тая злюща усмішка на його гарних, немов до ціловання сотворених устах.

– Здорові були, Петре Павловичу! – сказав світлійший голосом, в котрім почувалося те вдоволення, яке дає лиш свідомість побіди.

– Здоровля желаю вашій світлості, – глухо відповів Скорін. Князь подав руку вродливому полковникові. (Треба з ним дружити, бо хтозна, чи завтра не стане він любимцем царя).

Скорін з омерзінням всунув свої пальці в окервавлену долоню князя і, не задержуючи їх там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю.

Світлійший зіскочив з коня, подав його свойому ад’ютантові, обняв Скоріна за стан і пустився з ним до двора. Але снігу нападало по самі коліна.

– Промести стежку! – гукнув світлійший на салдатів, а поки це сталося, почав зі Скоріним балачку.

– Як же тут? – питався. – Усмирили?

– Казав повісити кількох своїх, за грабіж і за мордерство, – відповів Скорін, несвідомо кладучи особливий притиск на останньому слові.

– Мордерство? – повторив Меншиков і ніби здивувався. Але по хвилині махнув рукою. – Не зашкодить. І так тої сволочі забагато на світі. Хай знають дисципліну… А з Мазепиних людей не застукали нікого?

– З Мазепиних людей? – і Скорін задумався.

– Так. З людей ізмєнніка Мазепи, – повторив князь.

– На жаль, ні.

– То зле. Нам треба добути гетьманські клейноди. Кажуть, що дворецький знає, де вони заховані. Чому ти того дворецького не попав у свої руки?

– Бо він повісився, – відповів Скорін.

– Сволоч! – гукнув князь. – Сволоч. Завтра кажу питати трупа.

Скорін видивився на нього.

– Так, трупа питатиму, і то з пристрастієм. Це зробить велике вражіння. Хай знають, що кари царської, як справедливості Божої, нікому не минути.

Скорінові мурашки полізли по спині.

– Що ж ти на це? – питався князь.

– Консеквенції в такій процедурі не бачу.

– Консеквенції? Не розумію. Висловлюйся ясніше.

– Гетьмана, – почав, – маємо карати за те, що не був вірним, а дворецького, що хотів ним бути.

– Ха-ха-ха! – зареготався князь. – Філософствуємо, полковнику, філософствуємо. А ми не філософи, лиш вірні слуги й воїни його величества царя. Війна має свою філософію, свої принципи і свої власні консеквенції.

Скорін глянув у ті вікна, в котрих блимало світло лоєвої свічки.

Там лежала Мотря.

– От я й забув вашій світлості сказати, – почав, ніби про якесь байдуже діло. – В гетьманському саді знайшли ми Мотрю Василівну.

– Мотрю Василівну? – мало не крикнув князь. – Чому ж ти мені зразу не казав. Це ж велика птиця. Го-го! Гетьманова коханка. Не будь хто!

– Донька покійного Кочубея, скараного на смерть за вірність цареві, – поправив Скорін.

– Вже я про ту черкаську вірність і слухати не хочу, – замахав руками князь. Але по хвилині надуми признав. – Правда. Кочубей все-таки поніс несправедливо смерть. Але його донька наче іншого гнізда птиця. Знаємо, знаємо, хто таке Мотря.

– З гетьманом за Десну не пішла.

Меншиков, хитро всміхаючись, глянув на Скоріна.

– Advocatus diaboli. І не дивуюся. Петро Павлович чоловік молодий, а Мотря Василівна жінка великої вроди. Розуміємо. А все ж таки спитаємо і її, може, нам дешо скаже.

– Сумніваюся.

– Побачимо.

І вони увійшли в двір.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 429 – 431.