Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Підслухав

Богдан Лепкий

Прийшовши на кватиру, Войнаровський скинув заболочені чоботи, роздягнувся і, не погасивши лойової свічки в циновому ліхтарі, ліг на постелю. Голову обхопив руками. В ушах шуміли йому співи і крики московських офіцерів, поперед очі снувалася гарна Явдошка, від сопуху і диму млоїло під грудьми.

«Як вона гуляє! Пропадай, лицарська душе! Один бюст чого варт! Явдошка, серденько, сволоч якась!»

Бував у всіляких походах, і скрізь воно однако. Мине битва, і без вина й жінок не обійдеться. Тільки в одному краю жінки кращі, в другому поганіші, але для вояка вночі кожда корова чорна. Скрізь війна роззвірює людей, здирає з них личину, наложену культурою, показує їх такими, як вони є. Серед мира отсі одноокі полковники й товстопузі генерали – це, певно, зразки подружньої вірності й батьківських чеснот, а в поході, бач, які хоробрі. Молодці! Що молодці – десятьох молодців зажене тобі такий підстаркуватий Дон-Жуан геть у козячий ріг, бо має досвід.

Думав про те, щоб не думати про себе.

Світлійший – виїмкова людина. Як він уміє взяти себе в руки. Ні на мент не забуває про свої уряди й титули. Пий, га службу знайї Як він тими хитрими зіницями сверлував його, аж до споду душі! Чи доглянув що?..

Войнаровського пройняла дрож. Хотілося гукнути на прислугу, щоб помогла розібратися, погасити свічку, накритися з головою і спати до полудня, забувши про все. Не робив того. Навіть свічки не гасив. Боявся, що покличе прислугу, а надійде варта, і виявиться, що він уже не гетьманський небіж, а прямо закладник у Меншикова або ще гірше – царський в’язень.

На згадку про те обкинув очима кімнату. Невеличка, низька, з одними дверима і двома малими вікнами на вулицю. Обкопчена, брудна, ніби справжня в’язниця.

«А це що?» – і він відгорнув занавіску над постелею. Побачив ще третє вікно, цілком мале, так, що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля. «Тим вікном можна б утікати, – погадав собі, – коли і біля нього не поставлять сторожі… Втікати? Ще заскоро». Може, він не потрібно турбується, може, це прямо його хоробливі вигадки після трудів дороги і під впливом переживань за останні тривожні часи? Треба підіждати і запевнитися, що Меншиков дійсно хоче його насильно затримати при собі.

Заспокоївшися, роздягся і погасив свічку. Осіння ніч. Зі стріхи скапує дощівка, шумлять в саду безлисті гілляки. Десь далеко, на старій деревляній дзвіниці чи в дуплавій вербі пугутькає сова, смерть ворожить комусь… Може, йому?

Хоче заснути – не може… «Явдошка, старайся!»

«А бодай би вас перша куля не минула, – чорти!»

Яке ж далеке те безтямне, гуляще життя від його клопітливого положення. Там прямо сліпе сповнювання приказів, а поза тим: їж, пий, гуляй, твори Содому й Гоморру! – тут почуття відповідальності за кождий крок і за кожде слово, від котрого залежить усе. Кождий нерв дрижав, напиналася кожда жила.

Хтось іде. Може, по нього? Витягнуть з постелі й поведуть на допит. Меншиков не хотів робити шуму і тому не арештував його прилюдно, аж тепер каже закувати в кайдани.

Наслухує. Хтось відчинив ворота, вже на ганку, вже в сінях… входить до сусідньої кімнати. Видно, не до нього і не по нього…

Відітхнув… Заснути!

Годі, вибився зі сну.

Чує, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу, ніби куля в хату влучила. Мабуть, нетверезі прийшли, – чи не офіцери з гостини в Меншикова?.. Розмовляють – по-німецьки, значиться, райтари. Ліжко під самою стіною, кождіське слово чути.

– Та й пили ж бо нині!

– Дуріли.

– Наскучило таке гуляще життя. Нічого цікавого не почуєш, – все про дівки.

– Про що ж їм балакати? Здебільшого люди необразовані. Тільки знають, що пити й ширити розпусту.

– Хай би про військове діло розмовляли.

– Не розбираються в ньому. Кождий з них провадить свій відділ, а в інше не встряває. Пощо? Воно зробиться і без них.

– Наскучило.

Затріщали ліжка, старшини клалися спати. Один мовив молитву, другий мовчав. А по хвилині:

– Ти спиш?

– Ні. Я, бачиш, нині ні п’яний, ні тверезий, а тоді мене звичайно сон не береться.

– Мене також – ні. Що ти кажеш на того гетьманового небожа, що нині приїхав. Його дядько, кажуть, командуватиме цілою кінницею.

– Як не вмре.

– А може, він цього неборака на своє місце прислав.

Войнаровський сів на ліжку й уши до стіни притулив.

– Смійся з того. Хіба ти не чув, що за столом казали?

– Ні, не чув. Я в кості грав. Кажи, що?

– Говорять, гетьман непевний чоловік.

– Як то?

– А так, що до Карла тягне. Нібито докази мають у руках.

– Певні?

– Бог його зна, чи певні. Я на власні уши чув, як наш одноокий, коли цей Войнокі…

– Не Войнокі, а Войнорокі…

– Коли Войнорокі пішов на свою кватиру, до Меншикова приставав, щоби він його, того Войнокого…

– Войнорокого…

– Щоб він Войнорокого заарештував і не пускав, поки не виясниться справа.

– А Меншиков?

– Мабуть, послухає, бо не перечив.

– Жаль чоловіка. Такий інтелігентний.

– Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спім, бо вже пізно.

Замовкли.

Войнаровський до стіни прикипів. Не завело його погане прочуття. Діло, очевидно, рішене. Тому-то Меншиков і запрошував його на довшу гостину. А не заарештував відразу, бо гадав, що й так не втече. Так остається одно – втікати…

Наслухував хвилину. Німці хропіли. Твердо сплять після нинішньої гулянки.

І Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув дві добрі пістолі, впевнився, чи не забув грошей, і відчинив віконце городу. Повіяло на нього гнилим холодом осінньої темної ночі. Тишина, – тільки дощ цяпотить.

Кватира була далеко, на передмістю. На городі стояв його обоз, карету закотили до якоїсь клуні. Вози понакривали шкурами. Під ними його люди. Один стоїть на сторожі.

Войнаровський закликав його по імені. Козак підбіг.

– Мені треба до Борзни, сейчас, важне діло.

– Повозом?

– Конем. Поїдеш зі мною.

– Добре, ваша милостег.

– Знаєш тутешні сторони?

– Ще й як.

– Як проведеш щасливо, кінь твій.

– А сідло?

– Ціла збруя твоя.

– Спасибі вашій милості. Проведу.

– Але так, щоб московські вартові не зупинили.

– Тх тут нема, бо ми на краю города, поза вартами. А там – поїдемо. Бог ласкав. Ніч темна, дощ. Варти гріються біля огнищ, здалеку видно.

– Так їдьмо.

– Зараз?

– Негайно. Возьми два найкращі коні, окульбач і проведи за цвинтар. Нікого не треба будити. Я йду наперед. Не барись!

Козак пустився до коней. Войнаровський завернув його:

– Степових бери, легких, щоб скоро йшли, і гнідих або чорних, розумієш?

– Розумію. А як збудиться хто?

– Кажи, що з листом біжиш. Не говори, що я їду.

– З листом на двох конях?

– Для скорості, щоб можна пересісти.

– Слухаю.

– Дай мені свою шапку, для себе возьми в котрого з товаришів, мою ткни в який віз.

– Будь ласка.

Войнаровський насунув на чоло козацьку шапку, обтулився буркою і побрів полями за цвинтар. Не прийшлось довго на вірного козака ждати. Привів коней, сіли, перехрестилися і кинулися в обійми темної ночі й широкого поля.

Мчали засіяними нивами, грузькими стернями, польовими суголовками, перетинали шляхи й дороги, річки переходили вбрід, минаючи села, хутори, мости, щоб не стрічати людей. (Буває, що радніше стрінешся з вовком, як з чоловіком).

Прямували в напрямі Борзни.

Козак дійсно знав добре тутешні сторони. Як побачили світло, що далеко десь блимало перед ними, то казав, чи це на хуторі світиться, чи в лісника, чи вартівники огнища розложили. Не поступали нігде. Добрий кінь кілька годин без відпочинку піде.

Войнаровському зразу причувалося, немов за ними хтось жене. Погоня. Ставав і надслухував… Тихо… Це лунав відгомін копит їх власних коней.

Згодом привик до ночі, до бездоріжжя, до їзди навмання.

Кілька разів заяць перебіг шлях або птиця зривалася з корчів. Спиняли коней, давали їм відсапнути, гладили по шиях і – дальше, щоб дальше від Городка, від Меншикова, від усього, що мало статися і, дякувати Богові, не сталось.

«А що дальше?» – питався Войнаровський.

«Що Бог дасть, – відповідав собі. – Тут уже вороття немає. Треба скоріш сповістити дядька, що ворог попав на слід. Не може дожидатися приїзду світлійшого.

Завтра, а може, краще казати нині, бо то вже недалеко ранку, п’ятниця, гетьманові найдальше в суботу треба тікати з Борзни, до Карла, або до Батурина, де він, як того треба буде, може замкнутися в твердині. Зробить як схоче, це вже його річ, моя – сповістити».

Скорше! Скорше!

Дорогами не їхали рано. При дорогах, буває, засідається гільтайство, втікачі, горлорізи, всякий хибкий народ. Кинуть колом коневі попід ноги або вигребуть рів поперек дороги, і – пиши пропало. Нелегко двом їздцям боротися з цілою бандою.

Женуть.

Нараз щось засичало в воздусі, вдарило козака по лиці і відскочило.

– Аркан! – крикнув козак і конем повернув у другий бік. Войнаровський за ним. Кілька чорних тіней доганяло їх, кидало арканом далеко, справно, але ніч була темна, лив дощ, важко петлю закинути на голову коня або їздця. Запалили смолоскип на довгім дручку, не помагало. Втікачі мчали стрілою.

– Відбігли ми, милосте ваша. Треба нам повертати вісьта, понад балку з озерцем.

Повернули.

Та не доїхали до балки, як козак скочив убік і свиснув на свого коня. Побачив біля балки двох їздців на сивих конях.

– Щастя, що сиві, хоч ніч, а видно.

Летіли, як хорти. Білі тіні за ними. Їх коні притомлені, тамтих свіжі.

Войнаровський озирнувся. Ще трохи, і засягне його аркан. Витягнув пістолю, і грюхіт покотився полями. Ще раз і ще. Крик – біла тінь зупинилася. Друга присунулася до неї.

Войнаровський насунув шапку, поправив бурку, стиснув острогами коня…

Помчали…


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 273 – 278.