Риють…

Богдан Лепкий

Мотря, поховавши свого пажа, перенеслася на замок. В городі було небезпечно. Кругом його, щоправда, висипано вали й побудовано частокіл, але того валу боронили хіба тільки старі моздіри і міліція міська, челядники шевські, гончарські і другі, бо козаки мали досить роботи на замку.

Туди перенеслася також Любов Федорівна, хоч і нерадо, тільки тому, що Мотря не хотіла її самітною лишати.

Мати й донька спали в сусідніх кімнатах. Та не спалося Мотрі. З подвір’я доходили крики козаків, котрі бігали по сходах, лускали важкими дверима, бренькали острогами й шаблями.

Засне Мотря на годину і будиться, бо на замку щораз нова тривога. Вартові дають знаки, що москалі наладили міст, збираються переходити Сейм, підкочують гармати.

Мотря дивиться у вікно, чи не світає.

Ще дві-три години до ранку.

Не спить, думає про гетьмана, про свого мужа, – де вони тепер? Чи вже у шведів, як їх прийняв король? Коли рушать з ним назад через Десну?

Коли б скорше!

Пригадується казка про королівну на вежі, на острові серед гнилої, мертвої води. Дудонить земля. Королевич кругом озера на білому коні летить. Доступити до вежі не може.

Дудонить…

Мотря чує цей згук, глухий, далекий, ніби під землею.

Невже ж так живо казка пригадується їй.

Наслухує. Це не відгук кінських підков, а ніби хтось джаганом у пивницях валить. Що такого?.. Встає.

В умивальниці наготовлена вода на рано. Мотря підносить свічку й дивиться на воду. Її плесо дрижить. Може, їй так здається? Клякає й приглядається уважно, ні, вода таки дійсне дрижить.

Нараз – один блиск думки, і Мотря зрозуміла все. Москалі підкопуються під замок. Підложать міни, висадять його у воздух, бо якраз недалеко і з порохом вежа.

Мотря вбирається, будить маму, біжить до Чечеля і кличе його.

Прийшов… Так… Москалі підкопуються під замок. Ще й облога не почалася, а вони вже за той спосіб беруться. Що ж тепер?

…Замок не видержить мін, він не підновлений як слід і не надто кріпкий.

Перед очима команданта в повний ріст стає вся небезпека. Вилетить замок, і Батурин пропав.

Мотря дивиться в сміливе, вірлине обличчя Чечеля, як мати в лікаря біля ліжка недужої дитини.

– Що ж нам робити тепер?

– Одинока рада перепинити роботу, скоро, зразу, поки ще мін не заложили.

– Але як?

– Звичайно. Зайти їх і передусити, як тхорів у норі. Вдасться – добре, а ні – так пропав наш Батурин.

Ще раз глянув на воду, приложив ухо до долівки, тут і там, біля самих дверей.

– Ще недалеко зайшли, кроків, може, на двадцять провертіли.

– Піду!

– Ви?

– Так, Мотре Василівна. На нікого цього дала не здам.

– А замок?

– Замок на Кенігзена лишу. Ніхто не допильнує краще… Бувайте!

Вибіг. Мотря за ним. Бачила, як у подвір’ю то ставав і наслухував, то ухом прилягав до землі.

– Тут, Мотре Василівна! – казав; – чуєте, як кують? Або міни гадали підложити, або вдертися на замок. Одно краще другого. Та не діждуть. Застукаю їх. Для всякої безпеки будемо й тут рити

Свиснув. Прибігло кількох сердюків. Показав, як і де копати

– Тільки без крику, нишком, і світла не світіть. Як до потайника дійдете, причаїтися і чекати мого знаку.

Побіг. Мотря пильнувала роботи.

– Хто піде зі мною на дуже небезпечне діло, може, й на смерть? – питався, прийшовши до першої сотні свого полку, котру найбільше любив. Зголосилися всі.

– Треба мені двадцять людей, але готових на все. Хай виступають такі, що нема в них ні старого батька, ні мами, ні коханої дівчини, нікого, хто плакав би за ним!

Виступали, голосилися.

– Досить! Більше мені не треба. Решта мовчіть. Нікому нічого не казати. Лиш Кенігзен хай заступить мене. Бувайте!

Навшпиньки двадцять сердюків з Чечелем відійшло. Поділив їх на два десятки. Для першого десятка провідника назначив. Сказав, де мають перелізти мур, як попід замкову стіну скрадатися тихо, поскидавши чоботи, як тіні, дожидаючи, поки він з другого боку з другим десятком надійде…

Чечель сам своїх попровадив. Відчинив вікно, перекинули драбину, почули, як шумів Сейм. За Сеймом вздовж московського табору густі огні горіли, перекликалися варти, патрулі від одної до другої ходили. Москалі боялися, щоб обложені не наскочили на них, перейшовши десь далеко Сейм, або щоб шведи не напали на них знічев’я, бо ніч була темна. Чечель і його сердюки зіскочили по драбині на вал, зсунулися по валі, крізь рів з водою кинули місток, рачки перелізли по нім і зирнули вділ. Тихо було. Над Сеймом кількохсот кроків від них гренадієри будували міст.

– За мною! – прошепотів Чечель, перший зіскакував на землю. Скакали босоніж між густі корчі верболозу. Просувалися, як вужі. Тішилися, що вітер свистав, викручуючи корчами. Ніхто не запримітив їх, а запримітять – так буде пізно. В кождого в руці ніж. За поясом для всякого випадку пістоль і ручні бомби. На них щолиш в останній потребі черга. Тепер ні.

Чечель сунувся перший, десять тіней за ним, а десять перед ним, з другого боку нори.

При норі варта.

Чечель здеревів. Вартові з фузіями стояли і дивилися перед себе, в напрямі московського табору.

Вже нічого більше й не побачать.

Може, й не знали, хто їх на другий світ післав. Крикнути не мали коли – повалилися в лозах, як на полі снопи.

Чечель казав їх втягнути досередини, бо кожної хвилини могла прийти зміна варти.

В норі було темно. В глибині, кроків, може, з двадцять, світилася ліхтарня. Кількох людей лежало на землі і лупало скалу.

Були так зайняті своєю роботою і такий луск ішов від джаганів, що не чули, що діється за ними. Тим часом Чечель половину своїх людей лишив біля входу, а з другою кинувся наперед.

Нерівна боротьба не тривала довго. Котрийсь з козаків ухопив ліхтарню, боролися в темряві. Ворог не знав, хто напав на нього, заскочений і перестрашений, боронився несвідомо, стихійно, як боронить чоловік свого життя.

Нікому пощади не давали. Чорне підземелля скрило в собі, як у могилі, жахливу тайну нерівного бою.

Тишина. Давай ліхтарню!

Подали, щоб побачити вислід своєї роботи. Страшний…

Та на міркування не було часу. Чечель казав засипати вхід до яскині.

Безпечні були, що ворог не дістанеться туди.

Вибуху вже не боялися, не страшний змій, коли вирване жало. Розглядаються: двох москалів приникло до землі як трупи. Підняли їх!

– Вставай!

Перестрашено дивляться на козаків і благають ласки.

Чечелеві не хочеться мордувати безборонних – гидко. Відбирають їм оружжя і кажуть копати дальше.

Чечель знає батуринський замок, як свою власну хату, по планам і по тайнам, які йому повірив гетьман. За той час, як готовився до оборони, зазирнув у кождий куток, власними ногами зміряв кождий перехід, кождий крок землі. Бачить, москалі добре копали. Просто на потайник ішли. Хтось свідомий показав їм дорогу. Ще трохи, і дібралися б до потайника, котрий виходить якраз на подвір’я. З нього є також тайний перехід до порохової вежі, до того останнього прибіжища обложенців. За той час як Чечель розглядається, козаки й москалі копають. Ще сажень, а найбільше два – і доберуться до залізних дверей. Тут почнеться замковий фундамент, бо те, що прорили москалі, то тільки прохід попід вали. «Копати!« Козаки мистці до такої роботи. Одні гребуть, другі землю й каміння позад себе сунуть до входу. Чимраз грубша стіна відділює їх від світу, чимраз ближче до залізних дверей.

Праця йде скоро. Москалі копають, як у гарячці. Раді, що не погибли, як їх товариші.

Ще кілька ударів джагана, і дзвінкий луск розлягається під землею. Залізні двері. Скоро відгребують решту землі і пробують їх відчинити.

– Мотре Василівна! – гукає Чечель. – Є ви там? Відчиняйте!

– Нема ключів, – відповідає Мотря.

– Кажіть виважити двері!

Виважили, і на Чечеля повіяло свіжим воздухом.

– Ви ще й полонених привели? – питає Мотря, побачивши москалів.

– До роботи здадуться, – відповідає Чечель. Каже їм зав’язати очі й відвести туди, де козаки й міщани пильно біля валів працюють. Він знає, що москалі підкопу не лишать. Якщо вони ше раз спробують висадити замок, так перше вилетять самі. Якраз там, де застукав москалів, значиться, не під мурами замку, а під валом, закопує бочівку пороху і рівцем попід землею проводить льонт поза залізні двері. Решту підкопу каже завалити землею і перед залізними дверми ставити мур.

– Скоро, скоро!

І принаглювати не треба. Знають, в чім діло. Скінчена праця, відходять. В потайнику лишається варта.

Вартові дістають приказ пильно наслухувати. Як почують глухі удари під землею, негайно запалити льонт.

Таким чином небезпека для Батурина на якийсь час відсунена.

Чечель скріплює варти на тій частині замкових мурів. Каже, щоб пильно стежити, чи москалі не пішлють до підкопу нових людей. Бо й це можливе, хоч не дуже правдоподібне. Або догадаються, що сталося, або погадають собі, що земля обірвалася і засипала копачів. Так чи інакше – не вдалася проба, і на тім самім місці вдруге її робити не треба, тим більше, що наближається ранок.

Сіріє…

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 352 – 357.