На чужих вислугах

Богдан Лепкий

Дні і ночі минали батуринцям на безнастаннім вижиданню і тривозі. По відправі, яку дали князям Меншикову й Голіцинові, знали, що їм ні прощення, ні пощади бути не може. Як прийдуть москалі, то треба боротися на смерть і життя, здатися – значить віддати себе і город на певну загибель.

Про те вони й не гадали. Витривати, поки гетьман зі шведами не прийде на відбій. Менше сміливі й завзяті та слабші характером шукали нагоди, щоб вискочити з цеї нетвердої твердині. Так зробили Ніс і Кандиба, але не всім воно вдалося. Були такі, котрих переловлено. З ними поводилися, як зі зрадниками. Роздратована товпа робила з утікачами коротку розправу. Бо не такий страшний цей ворог, що зверху, як цей, що всередині, повторювали за Чечелем гетьманові слова.

Не тільки козаки, але й міщани соромилися, що лучаться між ними такі нікчемні душі. По кождім такім припадку Батурин довго не міг заспокоїтися. Розказували собі всілякі вістки. Привиджувалися їм москалі. Розвідчики вертали збентежені й переповідали те, що зачули від сусідніх селян про передні сторожі царської армії, які вночі перелетіли крізь їх село. Вісті, зроджені з батька страху і з матері тривоги, котрих годі було справдити. А по кождій з них ціла залога ставала в поготівлю. Чечель обходив брами, а Кенігзен справляв дула нечисленних гармат туди, звідки нібито мав підійти ворог. Чекали годину, дві, а коли ворог не показався, раділи, потішаючися думкою, що, може, він і не прийде, може, вже зі шведами в бою стоїть.

Усіми люблений диякон, що, відправивши службу Божу в своїй церкві, обходив вали й мури, не раз ставав, знімав очі вгору й молився:

– Да отніметься чаша сія от нас!

Аж 31 жовтня [1708 р.] вранці варта на замкових мурах дала знак, що ворог надходить.

Заворушився город. Хто почував себе спосібним до бою, біг у замок.

Жінки несли харчі, напитки, старі діди, що вміли осмотрювати, і бабусі-знахорки, що знали зашіптувати рани, й собі шкандибали туди, де могла для них бути робота. Немічні й безсилі молилися в церквах:

– Да отніметься чаша сія.

Невеликий московський відділ наближався.

Вже й голим оком, і не з вежі, а з валів можна було почислити людей і коней. Небагато їх. Мабуть, передня сторожа, а може, знов тільки післанці для переговорів.

Так воно є, бо наперед висунулося трьох драгунів з білою хоругвою.

– Не стріляти! – гукав, оббігаючи мури, Чечель.

– Дожидати знаку! – приказував Кенігзен. Тишина.

– Князь Дмитро Михайлович Голіцин, – завважив хтось.

– Цей самий, що ми вже його раз не впустили.

– Лізе, як свиня в город. А бий же по рилі!

– Не смій стрілять! – гасив цей запал полковник Чечель.

– Чекай знаку! – приказував Кенігзен.

Голіцин під вали не під’їхав. Післав своїх парламентаріїв.

– Пустіть нас у город! – кричали вони до козаків.

– У город не можемо нікого впустити, гетьман не велів. І не впустимо, ми вже вам раз це казали.

– Лист від його величества царя веземо.

– А щоб ти пропав разом з отсим листом.

– Нехай цар пише до свого батька, чорта хвостатого, а не до нас.

– Ти, небоже, мабуть, адресу поміняв, замість до пекла, до Батурина привіз.

– Та що з ним балакати, москаль! Стріляй! Це всякому зрозуміла мова.

– Не важся – біла хоругов!

– Так що? Закрасім її начервоно.

Командант насилу здержував козаків.

– До кого лист? – питає.

– До сердюцького полковника Чечеля, – відповідає москаль.

– Давай його сюда!

– Кого? Лист чи москаля?

– Лист.

– Не треба нам його листа. Не бажаємо знати, що пише цар. Знаємо, знаємо його зміст: піддайтесь, а помилую вас.

– Не віримо цареві, він не раз слово ломив. Чого стоїш? Стріляй!

Чечель сердиться.

– Не вам тут приказувати, а мені, на мене гетьман команду здав. Лист треба приняти й прочитати. Так не може бути!

Спустили з валів драбину, під’їхав царський післанець і на кінці списа подав козакам лист, який доручено Чечелеві.

Цар сповіщав команданта города Батурина, що гетьман зрадив царя і Україну, злигавшися зі шведами і з поляками на шкоду робучого народу і на затрату святої православної церкви. Супроти того радив, щоб Чечель впустив у замок один полк царської піхоти, а то для більшої безпеки. Заспокоював батуринців, щоб не боялися шведів, бо скоро він сам, цар, у власній своїй особі до Батурина приїде. Лист був написаний так, нібито цар ніякого сумніву в вірності батуринців і в прихильності Чечеля до себе не має і нібито йому дуже на добрі й на безпеці Батурина залежить.

Чечель, прочитавши письмо, задумався. Неважко було догадатися, що могло воно мати тільки два завдання: або спробувати востаннє переломити вірність батуринських борців для гетьмана і перетягнути їх на свій бік, або прямо піддурити їх, щоб дістати на замок, захопить його в свої руки і тяжко покарати козаків і міщан за їх дотеперішній непослух і за вороже відношення.

І те, і друге було Чечелеві не по душі. Він хотів додержати присяги на вірність гетьманові, але ж і долі Батурина не хотів брати на свою совість.

Тому-то й попрохав Голіцинових людей підіждати, а сам скликав своїх старшин і визначних батуринців на раду.

Двічі прочитав їм царське письмо.

– Хитрощі! – крикнув Кенігзен. – Timeo Danaos et dona ferentes. Рішучо противлюся, щоб впускати московський полк. Хочу додержати вірності мойому регіментареві, на те я офіцер. Офіцерське слово – річ свята.

– Один полк, – завважив Левон Герцик, – для нас не страшний. Нас більше тут.

– Хоч би ми тільки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню увійшов.

– Можна розоружити.

– Щоб мати ворога не лиш перед собою, але і всередині? Тоді пильнуй не тільки мурів і валів, але й того полку. Не впускаймо.

Генеральний осаул Гамалія був теж тієї гадки – щоб не впускати.

– Впустимо, перейдуть браму, і хто нас впевнить, чи зараз-таки не пічнуть бою. Вони всередині, а інші полки зверху, в двох огнях не устоїмося. І хто його зна, який це полк, може, дві-три тисячі людей. Впускати ніяк не можна.

– А що ж ви кажете, пане городничий? – спитався Чечель.

– Що я кажу? Скажу, що город теж хоче і бажає собі додержати віри свому гетьманові Мазепі. Ми ж мешканці його столиці. Коли столиця зрадить, чого ж тоді сподіватися від других міст? Батуринські міщани не бажають собі москалів. До мене з усіх вулиць приходять люди і просять, щоб не слухати прелестей царських, обіцяють терпіти обстріл, голод і всякі невигоди, дожидаючи гетьмана і шведів на відбій. Не впускаймо грецького коня до нашої Трої.

– І як же їх впускати? – озвався батуринський сотник. – Хіба ж ми діти, щоб вірити влесливим царським словам. Це ж підступ, більш нічого. Хочуть добути Батурин. Облога може потривати довго, може, Батурин видержить її, а може, гетьман визволить його, вдаривши на облягаючих. А так – гадають собі москалі – піддуримо легкодушних черкасів і без труду і без всякої втрати дістанемо їх у свої руки.

– Пробуйте, – кричав Гамалія, – впустити. Город спалить, мешканців переріже, а нас на муки візьме.

– Це саме станеться, – завважив Герцик, – якщо москалі Батурин добудуть.

– Станеться або ні, надвоє баба ворожила. Чому нам не пробувати щастя? – обстоював при своїм Кенігзен. – Як гинути, так краще зі збруєю в руці, по-лицарськи, а не по-рабськи. Я гармати не здам. Хіба по моїм трупі москалі в Батурин увійдуть, так мені, Боже, допоможи!

Козаки, розставлені скрізь по замку, і собі гукали:

– Не впускати москви, не вірити цареві, це підступ, звичайні хитрощі московські, ми замку не здамо!

– Як же тоді і що, гадаєте, маю я відповісти цареві? – питався Чечель.

Гамалія радив відповісти щось на зразок листа запорожців до султана. Чечель бачив, що Батурином опанував цей завзятий настрій, коли люди перестають спокійно думати. І він завзято стояв на тому, щоб Батурин оборонявся до останньої кулі і до останньої каплі крові, але розумів, що на всякий припадок цареві треба відповісти політично, бо лайливі слова негідні такого поважного моменту.

– Напишемо, – казав, – що ми вояки і що наша річ сповнити приказ вожда. Наш вожд – гетьман. Що з ним сталося, не наше діло знати. Хіба прийде другий гетьман, вибраний законним ладом, і відмінить приказ тамтого. Але ж нового гетьмана треба вибрати всіми вільними голосами, а тепер воно неможливе, бо ворог стоїть на Україні.

Такого змісту лист привезли московські післанці Голіцинові. Він прочитав і, не надумуючися довго, подався назад.

Городом знов заволоділа радість. В церквах служили молебен, тішився народ, що Чечель не впустив москалів, нічого так не боялися батуринці, як того. Як би воно не було, а небезпека відсунулася на якийсь час – може, на все. Залога хоробра, старшини досвідні, Кенігзен знає своє діло, гетьман теж не за горами – чого ж тоді тратити надію?

Та не тішився Чечель. Він догадувався, що незабаром за Голіциним появиться московське військо й почнеться облога. Треба було дати останні прикази.

Чечель казав позривати мости на Сеймі, щоб коли не припинити, так відтягнути на якийсь час переправу московського війська. Для обложених ті мости вже непотрібні. Що мали привезти до міста, привезли, хто з сіл і хуторів мав приїхати, приїхав, і Чечель дав приказ.

Затріщали поруччя, спадаючи в воду, заломився поміст; що можна було з лівого боку перекинути на правий, перекидали, що ні – пускали на ріку, щоб хвиля несла. Поспішно підрізували палі і стовпи, повбивані в ріку, бо виривати не було часу – москалі надходили.

Побачивши, що козаки мости нищать, Меншиков пустив невеличкий кінний відділ робітників. Задудніла земля, застогнали коні під натиском острогів.

Теслі й піоніри міряли очима віддаль між московськими їздцями і Сеймом і дальше робили своє діло.

Ще кілька стовпів, хоч з другого боку підрізати, ще треба перевезти човни, що їх забуто в шуварах, ще бельки забрати, щоб ворог не мав готового матеріалу під рукою, – ще, ще!..

– Кидайте міст! – гукали їм з валів. – Біжіть, бо замикаємо брами!

З жалем дивилися на недокінчену працю. Бігли в замок. Двох смільчаків борикаються з глибоко вбитим палем. Вирвали і його та пустили з водою. Хай пливе і хай дає людям знак, що Батурин зірвав за собою останні мости.

– Скорше! Скорше! – принаглювали їх з мурів. Ускочили…

Чечель казав брами позасипати землею.

Сотні мотик кинулися рити землю. Сотні тачок привозили її з майданів і огородів. Брами загачено землею, камінням, старим деревом, непотрібними возами так, що хоч би їх ворог і відчинив, так мусив би прокопуватися крізь той насип, а це нелегка річ.

Сонце продиралося крізь осінні хмари й освітлювало московські полки, що наближалися до Сейму. Підходили і поза віддалею гарматного стрілу ставали на полях табором. Все нові прибували, піші й кінні, гармати й вози, гнали стада худоби, везли хліб.

Обложені дивилися на тую каравану, на той живий обруч, котрим москва збиралася скувати і здавити Батурин, як удав торощить кості своєї жертви.

– Більше ворога, більше честі! – відповідали сміливіші.

Кенігзен з файкою в зубах ходив від гармати до гармати, розмовляючи з гарматчиками й роздаючи їм прикази.

Міщани бігали з одного кінця города в другий. Кождий хотів побачити ворога на власні очі, чи великі його сили, кілько гармат, чи витримає Батурин їх напір? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише спосібних до оборони. Інші мусіли вдоволятися тим, що від других зачули.

– Москалі, як сарани, як круки, злітаються на Батурин. Готуються переходити Сейм, хочуть направляти мости…

Кенігзен викотив з замку шість гармат і дула їх справив на московське військо. Ще трохи, і вони промовлять своє слово – почнеться бій.

Найстрашніші перші стріли, перший рев гармат; пролунає, і ухо привикне. До всего привикне чоловік – потішали себе батуринці.

Аж, гляди, через Сейм переправляється кількох людей. І знову біла хоруговка в одного на спису.

І знову: «Не стріляй, приказу жди!»

Батуринці пізнають сотника Жарковича.

І він тут, нащадок гарних предків, на службі у москалів? Сором!

– Чого тобі?

– Від світлійшого з останнім словом приходжу. Пустіть! – гукає Жаркович.

– Ми вже двічі те останнє слово чули, а пустити не маємо куди. На замок і миш не просмикнеться.

– Спізнилася його милість, пан сотник, – починають глузувати з нього.

– А хочеться до своїх, правда? Що? Хочеться свого борщу і добрих вареників поїсти?

– Мабуть, наскучив московський квас.

– І позаушники його світлості князя.

– Не сором тобі, сотнику, нам у вічі лізти?

– Зрадницьке діло робиш! – кричали йому.

– Я на вас хлібом, а ви на мене каменем, – відповідає Жаркович.

– Кращий наш камінь від твойого хліба, – кажуть йому і радять вертати з чим прийшов.

– З останнім рятунком приходжу, впустіть, а то пожалуєте, – остерігає їх сотник.

– Не жалуємо, що не впустили князів, обійдемося і без сотника Жарковича.

– Обійдеться циганське весілля без марципанів. Насміхаються.

– Кров ваших батьків і дітей впаде на голови ваші! Пустіть!

– Як впаде, то не на нас, а на таких зрадників, як ти. Розмові не видно кінця, аж від Чечеля приходить приказ, щоб Жарковича витягнути по стіні.

– Найкраще б, – радять козаки, – петлю йому спустити, хай всуне туди голову, а тоді ми вже й потягнемо.

– Ще й високо, – додають другі, – там, де і слід такому собаці!

Насміхаються, а все ж таки слухають Чечелевого приказу. Спускають довгу і сильну линву з петлею на долині. Жаркович суне туди правий чобіт.

– Не чобіт, а голову сунь! – кличуть.

– Голову, кажуть тобі!

Жаркович руками чіпається линви і пробує, чи нога кріпко стоїть:

– Тягніть!

– І кишки витягнемо з тебе, як попросиш, – відповідають йому з-поза муру, налягаючи на линву.

Жаркович спинається вгору.

– Тримай, щоб не випустив з рук! – приказує сотник, що пильнує тієї «факції».

– А може б, так справді пустити? – радяться козаки.

Жили їм понабігали на руках, як посторонки, бо таки є що тягнути.

– Їй-Богу, не вдержу! – репетує один. – Поможіть, а то пущу того медведя, що на липу за медом лізе.

– Не пускай! Не бійсь, не заб’ється, як кіт, на всі чотири впаде, краще давай його тут. Ми вже йому…

Тягнуть.

– Та бо з тебе, сотнику, линволаз. Тобі б у Москві по мачті спинатися, може б, пляшку горілки доскочив.

Нарочно не спішаться. Як Жаркович доліз до середини стіни, стають.

Кажуть, що линва вривається, протерлася до гострого муру.

Жаркович в крик:

– Це знущання над послом від його світлості!

– Над зрадником України, – поправляють його.

– Хай трохи наїсться страху, худоба, – заспокоюють сотника, котрий гукає на них, щоб скорше тягнули.

– Пізніше прийде, пізніше обірве, – кажуть, – бо народ йому не дарує.

І дійсно, народ не дарував. Як тільки сотник Андрій Жаркович переліз через мур, сто рук простягнулося до нього, сто кулаків, як довбнями стало окладати його.

– Царський прислужник!

– Москалів на нас веде!

– Катюзі по заслузі!

Кидали ним з рук до рук, як м’ячем, приперли до муру і плювали в лице. Сердюки ледве вихопили Жарковича живим із рук товпи та ледве довели до Чечелевої кватири.

Довго не міг сотник Жаркович прийти до себе. Виплював два зуби, познімав жмутки вирваного волосся з чемерки, насилу обмився і поперев’язував рани.

– Гарно в вас, пане полковнику, вітають царських посланців, – сказав до Чечеля з докором.

– Які гості, так їх і вітають, – відповів Чечель. – 3 чим, пане сотнику, приходиш? – спитав.

Жаркович перехопив дух. Його обступили Герцик, Гамалія, городничий і другі.

– Напийтеся води, – радили. («Із Сейму» – докинув хтось стиха).

– Дайте чоловікові горілки, – радив Гамалія, – як є, так є, а все ж він козак.

Подали. Жаркович покріпився і заспокоївся трохи.

– З чим приходжу, питаєш, пане полковнику, – почав, повертаючись до Чечеля, – з доброю радою, щоб впустили князя Меншикова і його військо. Попросіть його, може, простить, а так чекає вас велике лихо. Не устоятися вашому Батуринові проти сили армії його величества царя.

– Цього ми не сміємо зробити, – відповіли йому.

– Чому?

– Бо гетьман не велів нікого в город впускати, ми вже це двічі переказували світлійшому, і дуже нас дивує, що він ще втретє, і то тебе, з тим самим питанням до нас присилає. Остогидло торочити те саме.

– Але ж ваш гетьман зрадив і перейшов до ворога, – доводив їм Жаркович. – Тим самим всі ви звільнені від обов’язку слухати його і тримати присягу. Вашим обов’язком слухати тепер царя, бо всі ми його вірні піддані.

– Ми не холопи царські і не піддані, ми люди вольні, козаки. А підданцями ти нас не прозивай, бо це слово дуже обидливе для козацького уха, – відповіли.

– Навіть гетьман, – обстоював при своїм Жаркович, – і гетьман слухав царя, поки його не зрадив. Ми винні послух цареві, Меншиков його міністр, як же ви можете перед ним замикатися?

– Не сміємо зробити того, чого нам не дозволив гетьман, а що він переїхав до шведів, того ми не знаємо, бо з Батурина не видно. Знаємо, що в неділю вранці гетьман виїхав з Гончарівки, а куди він поїхав, це вже його річ, не наша. Ніколи гетьман не оповідався, куди він їде, наше діло слухати його, а не приказувати, що він має робити, – відповів Чечель голосом, який не оставляв ніякого сумніву, що цей хоробрий полковник не говорить на вітер і що за словом своїм схоче і потрапить постояти по-козацьки.

Жаркович насилу підвів своє підбите око, глянув у вірливе обличчя Чечеля й похитав головою.

– Пане полковнику, – казав, добираючи лагідних і ніби жалісних звуків. – Пане полковнику, як ти можеш мені таке казати. Я ж чоловік свій, а не ворог. Як прийшов до вас, то не тому, щоб піддурити, а лиш, щоб остерегти перед великим нещастям. Не вдавайте, панове товариство, несвідомих. Про Мазепину зраду вже й воробці цвірінькають на стрісі.

Схопився Гамалія:

– Що там собі цвірінькають воробці, того ми не знаємо, бо їхньої мови не вчилися, але ти, сотнику, про Мазепину зраду не важся говорити. Для нас тут ніякого Мазепи нема, а був, є і буде ясновельможний пан гетьман, Іван Степанович! Зрозумів?

Жаркович бачив, що його посольство бажаним успіхом не увінчається. А жаль! Бо світлійший обіцяв йому велику нагороду, може, й полковницький пірнач. Тепер їх чимало буде до роздачі. Жаль…

І Жаркович зітхнув:

– Безталанний городе, – промовив, – жаль мені тебе!

– Жалуй себе, пане сотнику, – відповів Кенігзен ломаною українською мовою. – Жалуй себе, що з чесного козака став прислужником царським. Зрадив ти свій народ, свою чесну справу, та ще нас, добрих вояків, до зради намовляєш. Негарно, ти, пане сотнику, робиш, і ми дуже дивуємося, що ти на таке діло пішов.

– От краще, – радив Гамалія, – не вертай до москалів, а залишайся з нами, козаками. Тут, а не там тобі місце. Не осоромиш свого чесного роду. Постіймо за нашу святу справу, дотримаймо віри нашому гетьманові, лишайся.

Жаркович захитався.

В його душі будилися спомини колишніх походів, колишніх воєнних переживань, козак брав на хвилину верх над вигідним обивателем, котрий хотів запопасти царської ласки і сподівався на тім буйнім коні заїхати далеко, куди дальше, ніж біля гетьмана заїде. Глянув на завзятого Чечеля, що нагадував буйного, степового вірла, на спокійного, задуманого Герцика, на хороброго німця Кенігзена, для котрого вірність свому вождові була першим і найважливішим законом життя, на сміливого й палкого Гамалію, глянув – і йому жаль сробилося такого товариства. Навіть батуринський сотник і городничий були люди умні й чесні, з котрими не сором хліба-солі з’їсти, але яка їх будучність? Він знав потуги царські і не вірив, щоб батуринці могли устоятися проти них.

– Добрий посол, – сказав по хвилині надуми, – добрий посол вертає туди, звідки його післали. Яку ж відповідь маю занести князеві?

– Таку, як чув, а саме, що воріт Батурина не відчинимо і царські війська не впустимо, бо гетьман не велів.

– З тим ви мене й відпускаєте, пане полковнику?

– З нічим другим відпустити не можу. Козацька честь і совість християнська не дозволяють.

– Так тоді гаразд. Піду. А жаль, і вас, і города того.

– Себе жалуй, не нас, – загуло кругом. – Для нас краща смерть, ніж подле життя.

– Юдами не будемо. Досить їх і без нас на Україні. Жаркович мовчав, боявся дратувати козаків.

– А як же мені вертатися? – спитав по хвилині.

– Так як прийшов, – відповів Чечель.

– На линві?

– Еге ж…

– А як не хочеш на линві, – докинув Гамалія, – то Кенігзен може тобою набити гармату, полетиш прямо в обійми світлійшого.

Жаркович нічого не відповів.

– Прощайте!

– До побачення на страшному суді!

– На суді історії, – додав Кенігзен. Чечель плеснув у долоні. Увійшов чура.

– Зав’язати сотникові очі й вивести за город.

Коли за ним зачинилися двері, Кенігзен сказав:

– Стерпіти не можу таких людей. Стервом від них заносить. Поки їх, поти й України нема.

– Але буде! – потішив його Чечель. – Покажім, що буде. На мури, панове, на вали! Кождий свого діла пильнуй. Поки Батурина, поти й нас. Згинемо, а не здамо його.

Мали розходитися, як у кватиру увійшла Мотря.

Невиспані ночі, кілька днів гарячкової праці і тривожне дожидання витиснули сліди на її прегарному обличчю. Очі зробилися ще більші, уста паленіли, здавалося, ціла вона горить якимсь великим бажанням.

Поклонилися Кочубеєвій доньці з пошаною, якої навіть її батькові не давали.

– Пане полковнику, – сказала, звертаючись до Чечеля. – Мій чура помер від ран, які завдав йому Іван Ніс. Згинув, обороняючи не лиш мене, але й Батурина, бо не з добрими намірами носився Ніс.

– Вічная пам’ять молодому козакові, – відповів Чечель. – Жаль, що Господь не дав йому зажити більшої слави.

– Хочу поховати його з почестями козацькими.

Чечель притакнув головою.

– Заслужив собі на це.

– Чи дозволите пальбою попрощати його?

Чечель звернувся до батуринського сотника.

– Вибери десяток козаків, щоб відвели домовину хлопця і щоб тричі стрілили з самопалів, як спускатимуть тіло до гробу.

– Спасибі, пане полковнику, – дякувала Мотря, – покійний нічого так не бажав, як козацької слави.

– Хлопчики бажають її, а мужчини такі, як отсей Жаркович?.. – і Кенігзен з погордою сплюнув.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 334 – 345.