Остання ніч

Богдан Лепкий

Темнілося, коли гетьманська карета доїздила до Батурина. Небо захмарилося, вітри від Сейму навівали туман. Гетьманська столиця зарисовувалася темними сильветами дахів і мурів, бовваніло фантастичне туловище замку.

Подробиці його чудової архітектури затиралися – знати було тільки загальні обриси занедбаного архітвору нашого будівельного мистецтва. Замок нагадував велетня, з піднятими раменами, з руками, спертими на меч, з головою, схиленою вділ, задуманого над своєю непевною долею. Думаючи, наслухував, що йому здалеку нашіптував Сейм і що на своїх крилах приносили північні вітри.

Нараз – відчинив очі, зиркнув, затряслась на чорному шоломі червона китиця пер, велетень, ніби крізь сон, став гукати, ні то радісно, ні то тривожно: «Бам, бам, бам!..» З веж замку запримічено гетьманську валку і вдарено в дзвони.

Гетьман казав здержати карету і послав на замок людей, щоб там не дзвонили, не стріляли з гармат і не били в тулумбаси. Не хоче тривожити мешканців.

Гінці поскакали, але все-таки біля в’їздової брами зібралася чимала товпа. Городська старшина з духовенством дожидала гетьмана.

На всіх обличчях помітна була радість, що він приїхав. В тих тривожних часах, повних усяких фантастичних і непровірених вісток, всякий почував себе безпечнішим під опікою гетьмана.

– Гетьман приїхав! – залунало кругом, і всякий вибігав з хати, щоб на власні очі переконатися, чи правда це.

Але всіх дивувало, що ясновельможний не вітався зі своїм городом, як звичайно, не розговорював з виднішими людьми, не кинув одного веселого, жартівливого слівця, що звичайно любив робити, а чим вельми підбивав собі всіх, лиш поспішно прийняв хліб-сіль, поцілував хрест, подякував короткими словами за привітання, сів у свою карету і покотився на Гончарівку.

Гетьманська карета не посувалася звільна, поважно, як звичайно, лиш, незважаючи на болотисту дорогу, мчала, аж підскакувала, аж хиталася на два боки шкуратяна буда. Як до атаки, до вдару, летіли за нею на баских конях прибічні сердюки. Ворони зривалися з голих гілляк і з непривітним краканням втікали від шляху.

Гетьман сумно вдивлявся у світла, що били з вікон його улюбленого двора. Смуток розлуки обхоплював його. Але зараз у його душі будився протест. «Не піддаватися жалеві. Витривати. Не пора на смуток».

При під’їзді на першому сході стояли Чуйкевич і Мотря. Він з ключами на підносі, вона з хлібом-сіллю.

Гетьманові пригадалася Мотря з трояндами біля веріт двора в Ковалівці.

Два образи зустрілись на хвилинку і ніби під землю сховалися. «Не пора на смуток».

Привітався, Мотрю перед себе в покої пустив.

– Ви, як бачу, вечерю наготовили, – сказав, переходячи попри столову, – спасибі вам. – На хвилину спинився. Щось думав. – Знаєте, – почав, усміхаючися, – дав би я не знати що, щоб міг нині гарно з вами повечеряти і посидіти за розмовою ген поза північ.

Зітхнув і, поспішаючи в дальші покої, додав:

– Годі, годі.

Глухо якось гомоніли по пустих кімнатах відгуки його легкої ходи. Курантові годинники дзвонили і, як ковалі, молотками виковували дев’яту годину. Лакеї відчиняли і зачиняли за ними двері. Гетьман деколи ставав, підносив голову й дивився на образи.

– Так, так, – говорив до себе.

Доторкнувсь рукою магоневої комоди, викладеної шільд-кретом, перлівкою і сріблом.

– Гарна.

Статую на конику долонею погладив.

Мотря мовчки дивилась на нього… Жаль.

В кабінеті було відчинене вікно. Вітер підносив занавіску, вона вигиналася й видувалася, як на кораблі вітрило. Ніби гетьманський двір збирався кудись відпливати.

Гетьман спинився біля вікна і глянув у садок. Прощався з ним. З кожним кроком, з кожною думкою, що родилася тут.

– Так воно так, Мотре Василівна, – сказав, обертаючись нараз і беручи її за руку. – Навіть з хатою розставатися важко. – Мотря догадувалася решти.

– Поїдемо! – докінчив і хотів зачинити вікно. Але вітер повіяв з такою силою, що занавіса вихопилася з оксамитової петлі, котрою була прикріплена до стіни, і стала лопотіти й розвіватися, як хоругов.

Підскочив Чуйкевич, ухопив її, всунув назад у петлю і зачинив вікно.

– Буря зривається, – сказав гетьман, сідаючи в фотель, біля свого стола.

– Буря зривається, – як відгомін, повторила Мотря.

– На виднокрузі мигтить, – завважив Чуйкевич. Гетьман зірвався.

– Хай буде буря – поїдемо… Мотре Василівна, поїдете з нами?

Здивовано глянула на нього.

– Куди, ваша милосте? – спитала.

– На другий бік, з котрого немає вороття… – хвилину мовчав. – Що ж, поїдемо чи ні?

Не зрозуміла гаразд, але душею відчула, що довго дожидане прийшло, що слово сталося ділом, що дійсно надходить пора, коли треба кидати цей бік, сідати в човен і переїздити на другий, з котрого немає вороття.

– Не надумуйтеся довго, Мотре Василівна. Не маємо багато часу.

– Аж так, милосте ваша?

– Так, Мотре Василівна. Нині рішаюча ніч. Пора наглить. Мусимо все довести до ладу, а завтра вже нас тут не буде.

– Не буде? – спитала, не довіряючи собі. Чекала того моменту, як спасения, прийшов і – зжахнулася. Зрозуміла важність його, почула велику відповідальність, яку доводиться приймати на себе. – Невже ж нині? – спитала несміливо. – Зараз-таки, негайно?

– Нині, Мотре, бо завтра може бути запізно. Завтра коло полудня приїде Меншиков до Борзни, щоб відвідати мене. Не застане. Довідається, що я в Батурині, і поверне туди. З Борзни в Батурин недалеко. Ось чому мені завтра в Батурині не бути.

Глянув на неї. Стояла стурбована, хиталася, не знала, що відповісти. Розумів, що рішалася і не могла рішитись, душа її роздвоювалася.

– Приходиться нам, – казав, встаючи, гетьман, – починати нову главу історії. Почнемо… Чуйкевич поїде зі мною. Небагато в мене таких вірних, як він. А ви? – звернувся до Мотрі.

– Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке діло. Сповню.

Надійшов Войнаровський.

Схвильований і перевтомлений повною пригод поїздкою до Городка.

– Ти все ще бентежишся, – говорив до нього гетьман. – Заспокійся, то недобре. До часу збанок воду носить. Колись мусіло статися те, що станеться тепер. Колеса в повнім бігу не спиниш і не повернеш у другий бік. Повечеряємо – і до роботи. Завтра тут мусить бути пусто. Ще раз обкинув оком гарно прибрану світлицю.

– Так, завтра тут мусить бути пусто. Все, що живе і дуже, на замок і на вали. Гончарівка укріплена не найгірше. Батуринці, як бачу, теж не дармували. Якось воно буде. А тепер повечеряємо, ходімте!

Вечеряли мовчки.

Мотрі нагадувалися гарні вечері в Бахмачі, нагадався Святий вечір, колядники, вертеп. Ціле життя – вертеп. Доля людьми, як куклами, суває і вертить, а їм здається, що вони грають свою роль по власній, непримушеній волі. Дожидаючи приїзду гетьмана, вона уявляла собі зовсім другий вечір, а вийшло ось що.

Душа бунтувалася; це ж примус, це насильство, не піддаватися долі, силою іти проти неї. Не піддаватися смуткові, радості бажати! Життя – це боротьба, бій за щастя, як не за своє, то за других, своїх.

Сердилася на себе, на той сумовитий настрій, котрому піддалася.

За вікнами гуділо. Грали осінні вітри. Тріщали старезні липи в садку. Бувають липи, що мають двісті-триста літ, чому ж чоловік живе так коротко?.. Мотря відганяла від себе такі гадки.

– Будьте нині нашою хазяйкою, Мотре, – просив гетьман. – Гостіть нас. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрію, подати щонайкращого вина. – Войнаровський сам пішов до пивниці і сам налив чарки старим, пахучим вином. – Вип’ємо за добрий успіх нашої справи. У ваші руки, Мотре! – Чоломкнулися чарками. – Так. Жаль такого вина. Скільки його є, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба післати по Чечеля, Кенігзена і по сотника Дмитра. Хай приходять зі своїми офіцерами, з певними, з самими найпевнішими.

Войнаровський пішов ключникові давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його.

– Про Орлика забув. І по нього пішли, по нього в першу чергу. Не натішився він жінкою і дітьми, та нічого не вдієш – треба.

– Я сам по Орлика конем поскочу, – відповів Чуйкевич.

– Гаразд. Скажи йому, щоб жінка й діти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Іди.

Чуйкевич вибіг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали.

– Непривітний вечір, – почала Мотря.

– Ніч, – поправив гетьман. – Але завтра знову буде день, може, й гарний.

– Дав би то Бог.

– Дасть.

Пускався дощ. Лупотів по криші, ніби сто бубнів у Ковалівці грало.

– Дощ.

– Злива.

Не могли почати розмови. Безодня відчинялася поміж ними. Боялися зазирнути туди.

– Мотре Василівна, – почав гетьман, вдивляючись у неї своїми темними зіницями, – ви не маєте жалю до мене?

Збудилися приспані гордощі колишньої Мотрі.

– Я? Жалю? За що? – Підняла голову, сміливо глянула на нього. – За тії гарні хвилини, що пережила в Ковалівці і в Бахмачі? Дякуючи їм, я нині друга людина.

– Спасибі, Мотре! – і стиснув її руку. Не боронила, і не втікала з нею, як колись. Безпечною почувала себе.

– Як мало статися, так сталось.

– Може, так і краще.

– Так краще, як є. Добре, що й ви тієї гадки. Легше мені буде. А то совість не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вірте, не хотів.

– Вірю.

– Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю.

Загуготіли громи.

– Пригадав собі грім, що не прогримів, – завважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум.

– Восени громи, – завважила Мотря.

– Буває, що і взимі гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне…

Жалувався. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її.

– Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене – і є.

– Для тої другої годиться вам позабути про все.

– Робити кривду собі й найближчим нашому серцю.

– Хоч би й так.

– Так ви жалю не маєте на мене?

– Ніякогіського…

– Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре, – і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними. Нараз затремтіли, вихопилися з його долоні – і Мотря затулила очі, хотіли здержати сльози. Не могли. Капали крізь тонкі, білі пальці.

– Mотре, сонце моє!

– Пане мій! – Ще один грім, ніби камінь покотився в провалля, і Мотря зірвалася на рівні ноги. Ні, так не можна, так не годиться… – Простіть, я стільки перебула… Не видержало серце… Прошу не дивуваться… Пройшло… Хай ваша милість не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я дужа. – Всміхалася. – Літа минуть, забудеться усе, останеться діло, велике, святе.

Похитав значущо головою:

– Коли б сталося.

– Що б там і не сталося, а робити треба. Пане гетьмане, Мотря своє діло зробить.

Хустинкою очі обтерла.

– Пройшло, бачите? Пройшло. Я сміюся. За ваше здоровля, ясновельможний, за успіх вашого діла!

Вихилила чарку до дна.

– Завтра теж день. Ціла низка днів, дощевих і погідних, турботних і веселих, – так минає життя. А діло перетриває нас. Будемо жити в ділі, хоч умремо в життю… Правда, пане гетьмане? Ви не покинете діла? Доведете його до краю? Діло ведіть! Не було Ковалівки, ні троянд, ні Мотрі, – нічого не було. Є тільки діло.

Сумно дивився на неї.

– Гадаєте, дурманю себе? Оп’янюю? Нічого подібного. З душі кажу. Я вже себе в руках тримаю. І не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин батька, матері, усього, що пережила. Пройшло… Чому ж ви не п’єте свого вина? Гадаєте, гірке? Солодке вино і кріпке, сили додасть. Випийте, пане гетьмане. Ось я п’ю.

– Mотре!

– Гадаєте – вп’юся? Ні, міру собі знаю. Мене до чарки не тягне. Лиш такий момент, такий дивний моменті Хто знає, чи побачимося знову… Пийте ж на добрий спомин, на вічную пам’ять тому, що було й минуло, мов у землю зійшло або до неба полетіло, як легка хмарка на голубому блакиті, ось-ось, ще видно її, як мрію, як зітхання, а за хвилину не буде нічого, лиш синій-синій блакит. Пийте!

Гетьман випив одним душком і поставив чарку на стіл.

– Доволі! Чую, старшини надходять. Треба мені до них.

– Воєнна рада?

– Щось такого, Мотре. Ще раз спасибі вам за нинішній вечір.

– Спасибі за все гарне й добре.

– Ми ще не прощаємося, правда?

– Не знаю, може. На раду не піду.

– Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рішення заждіть.

– Для мене вже рішене все.

– Як?

– Ви перейдете за Десну. Я остануся тут.

– В Батурині?

– З тими, що боронитимуть його. Ідіть, ясновельможний, вас ждуть, нетерпеливо. Прощавайте!

– Не відходіть, Мотре!

– Ні… До побачення!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 282 – 288.