Знайшли

Богдан Лепкий

Вартові з офіцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.

Зі смолоскипами бігали, заглядаючи між корчі.

– Жаль, що собак нема, собака носом чує.

– Салдат від собаки не гірший.

– А все-таки нюх не такий. Куди!

– А розум?

– Гадаєш, собака дурна?

Балакали, як за добрих часів, і балували снігами. Попереду офіцер.

– Цс! – дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кіт, причаївся і – прискочив до лавки.

– Ти хто?

І відтрутило його, як звичайно відтручує живого чоловіка від мерця.

– Посвітіть!

Розмотав хустку, струснув сніп

– Гум! Жінка, і не з простих. Та ще нічого собі… Мабуть, не заков’язла.

Відізвався в нім інстинкт мужчини. Казав двом салдатам взяти її уважно і віднести в двір – під відповідальність за недоторкальність особи. Знав своїх людей.

– Як береш? Ну, як береш? Це ж не сніп? Бачиш – з панів, не Матроша яка! Скатіна!

Якнайобережніше взяли й попрямували до двора.

– Зрозумій їх! Казали істреблять усіх без розбору – хлопів і жінок, старих і дітвору. А тут – під відповідальністю.

– Бо паня. Не Матроша. Чув?

– Всі вони руку за собою тягнуть, ті пани.

– Крук крукові не виклює ока.

Оглянулися, чи хто не слідкує за ними. Впевнившися, що ні, нарікали дальше:

– Дурні ми з тобою, брате.

– А тобто чому?

– Бо тому, що не мудрі. Наш брат мордує бідного хахла, а нам би так укупі, та ще попросивши вольницю донську до спілки, одної ніченьки темної та невидненької та зробити усім тим баринам-кровопійцям отак-о! – він рукою показав на горло.

Товариш зацитькував його.

– Ще, чого доброго, збудиться і зачує.

– Не бійсь! її вже ієрихонські труби не збудять. Така, як кість.

– То нащо двигати трупа?

– Спитайсь його. Вони до живих не мають інтересу.

– Правда, цар трупів у спирт кладе і платить.

– За трупи?

– І за спирт з аптеки – особливо.

– Трупів у Батурині набере нині кільки схоче.

– Та не таких, як йому треба. Він хоче особливих. – О-соб-ли-вих.

Доходять до двора. Там ще є декілька незруйнованих кімнат.

В одній приміщують Мотрю на скіряній канапі.

– Нічого собі, – завважує салдат.

– Красива, та не для нашого брата. Нашому братові і порізаних досить.

Салдати лихі, що не дали їм в городі погуляти.

– Багато того добра змарнували нині, ой багато!

– На мене, то досить, коли б вирізати хлопів.

– І старих баб.

– Хай буде і старих баб, а дівок, та ще гарних, ніяк ні. Гріх.

– Гріх марнувати дар Божий.

– Світлійший і дівок різати велів, щоб не плодилася ізміна.

– Не вигубиш черкаської породи і не викоріниш ізміни.

На тім і вривається розмова. Але салдатам не спішно розходиться.

– Красива бариня, – мляскає товстими варгами один.

– Не для пса ковбаса! – завважує другий.

– Чого стоїш? Ну, чого стоїш, стерво! – гукає від порога офіцер. – Пашол вон!

І салдати розскакуються, як собаки від ласого шматка.

Офіцер лишається сам на сам з невідомою.

Він продрог. Ходить по кімнаті, затираючи руки.

– Та й погода яка. Гу-у-у!

Підступає до годинника на магоневій комоді.

Годинник стоїть… Кажуть, що як годинник без причини стане, то в хаті хтось умре.

Йому хочеться, щоб годинник ішов, – відрадніше.

Крутить його, тягне за шнурок, щоби грав. Годинник починає грати арію, але вриває її нагло і шипить, харчить, ніби насміхається злобно.

– От тобі і гетьманські часи.

Пригадав собі незнайому, підступив, дивиться, і йому робиться страшно.

– Не дише, біла, як труп, а все ще така гарна. Може, це відьма?

Пригадує собі давно забуті казки про відьом і опирів.

Він утомлений, бо цілу днину «дерся», голодний, як пес. Найкраще пішов би спати, хоч би й тут, на якому фотелю, і спав би, поки не зроблять з тим проклятим Батурином якийсь кінець.

Чує, що розгулялися нерви. Надивився нині на таке, що – тю! Спльовує. «Нема нічого страшнішого, як здобувати твердиню». Має повні уши тих вересків і стонів, сотки очей дивляться на нього страшним поглядом передсмертним, сотки рук чіпаються його за каптан, за рукави, за пальці, навіть за вістря шаблі.

«Фу, чорт! Погано, противно, аж млісно».

Млоїть його від запаху крові і від смороду жареного людського м’яса, – позіхає широко, безконечно, тим позіханням, що свідчить про крайнє вичерпання нервів… «Офіцер!?»…

Це слово підбадьорює його. Соромиться слабості своєї. «Це ж ізмєнніки, на них іншої кари й бути не може».

«А невже ж ізмєнніки не люди?» – відзивається слабий голосок десь із споду душі.

«Авжеж, що люди!» – притакує несміло і знову позіхає, широко, від уха до уха.

Післав до лікаря.

Чому ж він не приходить, хоч би фершал який. Може б, ще врятував тую паню. Така красавиця, мабуть, з великого якогось роду, дрібні, білесенькі руки, гладке лице, волос, як шовк. Може, й не треба, щоб вона вмирала? Чимало трупів там!

Не знає чому, але хоче, щоб вона жила, – хоч вона!

І без неї стільки життя змарнували нині, стільки краси, радості, щастя. Вже досить, досить…

Якісь спомини давні, щось гарне й забуте, любе й незбагнуте нагадується йому. Здається, душа розривається надвоє – кіньми розшарпують його. Не видержить.

Затулює очі руками, паде в фотель і плаче, як дитина, він – царський офіцер, та ще драгунського полку, а до того, потомствений дворянин.

Почуває себе грішним, ненавидить світлійшого і всіх генералів і самого царя-антихриста.

– До чорта їх! – вихоплюється йому з уст. – Гієни, озвірюють безвинний народ, і Бог дивиться на те…

Повіяв вітер, захиталися на гілляках трупи повішених грабіжників, закракали ворони.

«Випустять з кліток звірів, а потім вішають їх за те, що кусаються. І де ж тут правда?»

З сильнішим вітром ще сильніше спалахнула заграва, і в її блесках оживилося бліде обличчя Мотрі… «Оживає?»

І йому зробилося страшно. Не може піднести очей туди, де вона лежить, а так хоче, щоб вона ожила, хоче побалакати з людиною, а не з отою тічнею вовків, прощення прохати за тих, що лежать порізані, помордовані, що шкваряться на вуглях, як м’ясо жарене їх світлостям на пир. Забути не може того глухого луску, лопаючих черев, тих кишок виторочених, тої всеї мерзенної гидоти… «Фу! Чорт! Фу!» Чому той фершал не йде?.. І годинник стоїть… А там все ще мордують людей. Виволікають їх із закутин міських, з пивниць, з-під звалиш, з-під жужелиці і ріжуть, як худобину, – людоїди. Кому того треба? Защо? Пощо?

Плутаються гадки… Бачить свій батьківський двір, інколи з вічними лампками, батька, що читає Святе письмо, матір, що постить, сповідається кожного свята і неділі. Пригадує собі, як вчила його заповітів Божих, і прощення, і милосердя, і нараз – він цілий у крові, як тигр, і весь у грязі, як свиня.

Іменно – як свиня!..

Соромиться самого себе.

Як же він представ би на судищі Господнім, коли б його влучила була нині яка козацька куля? Що сказав би там на виправдання своє? Хіба те, що не один він винуватий і що не один кається своїх Каїнових учинків. Є їх чимало. Так, усі вони, усі – ніщо супроти царя, царя з Божої волі і з Божої ласки.

– А я ж вам вільну волю дав, – скаже Господь.

– Але ж і цар з Божої волі, – відповість, не придумає ніяк, як йому це все звести докупи.

Перестає хлипати, лиш руки й ноги все ще дрижать, мов у лихорадці.

(Коли ж цей фершал прийде?)

Хочеться балакати з живою людиною, щоб не чути, що там твориться в тому Батурині, котрого завтра не буде, – останеться тільки руїна, велика купа вугілля, кісток і стерва… Гидко!

(Чому ж той фершал не йде?)

Наслухає, але чує тільки, як все ще шумить, стогне, реве руйнований город.

Не бачити, не чути, забути!

Але як?

І знов пригадується мати, як проводить молитву, як йому дрібні діточі пальці складає, щоб хрестився по закону, як пильно вважає, щоб він не перекрутив якого слова в «Отченаші» або у «Вірую», бо це гріх, дуже великий гріх!..

А людей різати не гріх?!

Свиня, іменно – свиня!

Зачиняє вікна і двері, щоб не чути виску.

Агa!.. Мабуть, і мерців розбудив цей крик і вони перевертаються в гробах…

Пригадується йому одна мерзотна картина. Як перебігав через кладбище, побачив салдатів, що перевертали гроби. Добували трухлі домовини, підносили порохняві віка і з мерців здирали коралі, перстені, золотом перетикані пояси…

І тими самими руками вони будуть хреститися, лягаючи на сон або сідаючи до страви, зараз-таки, ще нині.

Соромно, гидко! Свиня! І як побачив це, не втерпів, стріляв до труподерів. Уявляв собі, що до шакалів стріляв. Бачив, як вони з вереском нестяменним падали на мерців, – нові мерці… До чого воно подібне, Боже?!

І пригадав собі ще жахливішу картину.

Зарізана дівчинка лежала, як мальована, гарна, як ангел. Може, одна в батьків. А над нею салдат. Тримав у руці шнурок перлів і зубами розкусував одну, пробував, чи правдива… Голову відрізав, щоб не розірвати шнурка перел. Жаль, щоб не розсипались…

Образи чергувалися так скоро, що, здавалося, череп не здержить того хламу, лусне й розірветься на шматки. Зубами дзвонив, не з зимна, а від зворушення. Як же ти, Боже, можеш дивитися на нас і мовчати? Одно, що робиш, – білим снігом притрушуєш отсе, гидке і над всякий вислів жахливе багно…

«Білим снігом…»

І він усміхнувся гірко.

Ще сильніше повіяв вітер і ще ясніше озарила заграва цілу кімнату.

Які гарні ті шовкові обої, золочені стюки на стелі, важкі оксамитні занавіси біля вікон! Дивно, що салдати не подерли їх ще на онучі… Мабуть, для світлійшого лишили. Він гарненько пообдирає те все і, як крук, затащить до свойого гнізда.

(Мало ще накрав!)

І за те, щоб багатилися світлійші, мають гинути тисячі невинних жінок і дітей.

До чого воно подібне? Чому хто не скаже їм до очей, що вони нелюди? Чому він не кине шаблі цареві під ноги, бо це не цар, а звір, «урод», гидкіший від усіх тих «уродів», які він стягає з цілої Росії і маринує у спирті, у своїй куншткамері. На саму гадку про можливість такого моменту кров стинається у жилах. Бачить того мужчину, вищого від усіх, прищатого, жовтуватого, з волоссям, як грива, і з випулистими очима. Гидкий, але великий, – не от міра сего. Все нишкне, мертвіє й маліє перед ним, він – цар!..

«Творю державний народ, – каже, мов грім гримить, – будую нову Росію. Без болю не родиться ніщо. А ти розслинився, як баба, драгунський офіцер! З потомствених дворян! Кисляк, мерзотник – от що таке ти!»

I офіцер кулиться в гетьманському фотелю, ноги йому ще гірше трясуться, очей піднести не сміє, щоб не побачити царя. Це не цар, це – мус…

Чує шорох якийсь… Треба ж дійсності глянути в очі, не втече перед нею – треба.

І він підносить утомлені повіки.

Перед ним не цар, лиш очі – не очі, вікна у якийсь другий світ… Чиї вони, ті предивні очі? Він їх бачив колись… Коли? Де?.. Де?..

І пам’ять починає працювати пильно, скоро, передираючись через події нинішні, вчорашні, чимраз дальше в минуле. Відкидає усе гидке, погане, брудне, як болото, як кал, і прочищує шлях. Вже знає. Ті очі бачив він тут, у гетьманському дворі на Гончарівці, може, навіть у тій самій кімнаті, на балю, на котрий прийшов зі своїм командантом. Такі очі мала там лиш одна людина, і не лиш там, але й на цілому світі – Кочубеєва Мотря. Вони не давали йому спокою, бентежили, тягнули до себе, затроювали те вдоволення, яке дає царському офіцерові вірна служба цареві. З тої пори, як глянув у них, згубив себе…

«Мотря? Кочубеєва Мотря? Тут? Тепер?» – і він зірвався на рівні ноги.

Витягнув шию вперед, глянув – так, це вона! Вона підноситься і теж подається вперед, руку прикладає до чола – може, й вона його пізнала?

Господи, як же він гляне у ті великі очі, він, червоний від крові, як тигр, і брудний, як свиня, іменно – «як свиня». Що відповість, коли вона спитається про батуринців і про сам Батурин! Чи будуть балакати, як тоді, на балю, коли кругом була така розкіш; лиш розкіш. Як пояснити їй той нелюдський рев і гул, що все ще висить над містом, як буря?

«Мотря?.. Кочубеєва Мотря?.. Мотря Василівна?»

Спускає очі, хилить голову до землі, вдаряє закаблуками, робить три кроки назадгузь і нараз, хапаючи голову в руки, ніби зі страху, щоб вона не луснула й не розлетілася на шматки, вибігає в сіни.

«Мотря! Кочубеєва Мотря!»

В сінях на фершала наткнувся, на німця. Ішов не поспішаючись. Совісно та спокійно робив свою службу. За те й гроші брав. Дивувався тільки, чому це його до двора кличуть тоді, як на вулиці так багато діла. Але кличуть – іде.

Побачивши вищого офіцера, здоровить його.

– Фершал?

– Так, ваше високородіє, з третього походного лазарету, Якоб Беме.

– Спішись! У тії двері, просто до голубої салі. Вона ще жиє. Може, врятуєш. Спішись!

Побіг.

Якоб Беме озирається за ним від порога:

– Здурів?

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 418 – 425.