Тайниками

Богдан Лепкий

Мотря, осмотривши Зажарського, попросила його поснідати разом з нею та випити чарку, щоб усе лихе минуло.

– Мотре Василівна! Мотре Василівна! – бідкався московський посол. – Коли б ви знали, як мене кожда кісточка болить!

– Потерпім, добродію, за спасения роду людського і за славу Божу, мо’ Бог тієї жертви хоче від нас.

– Нащо вона Богові потрібна, тая жертва? Через глупоту людську терплю.

– Не ви один терпите, добродію. Може, терпіння душі від тілесних гірше болючі.

Зажарський глянув на гарну паню, пригадав собі трагедію її батька, погадав, скільки болю мусіло зазнати це добре жіноче серце, і його гнів на проклятих батуринських міщухів трохи ущух.

– Так воно, так, ласкава добродійко, великими терпіннями пробує нас Господь.

– Так тоді не збільшаймо їх, бо Господь велів прощати кривду, яку творить нам ближній.

Говорила, як проповідник, як пройнята божественними заповітами сестра-жалібниця. Її слова тим сильніше вражали, що виходили з уст незвичайної, прямо невиданої краси. Зажарський забував про світлійшого князя Меншикова і про своє важке та несповнене як слід завдання і піддавався всеціло чарам тієї прегарної жінки. Коли б сказала йому: «Оставайсь біля мене, борони мене, гинь разом зі мною!» – остався б. Та Мотря того не жадала. Вона хотіла, щоб він не дуже чорно малював перед Меншиковим свою гостину в Батурині, щоб не повторяв усіх тих зневаг, які посипалися тут на його голову, а лиш переповів однодушне бажання цілого обложеного городу згинути, а президії добровільно не здати.

– Погано вони привітали мене, царського посла, але за гостиною у вас, ласкава добродійко, я забуду про них, а тямити буду про вас.

– Спасибі вам, не поминайте злом. А тепер підемо, бо вже недалеко полуднє. Вас, мабуть, там нетерпеливо чекають.

З вами я і до пекла готовий. Ходім. Подякував за гарну гостину і за те, що вирвала його з рук роззвіреної товпи.

– Ніби ангела небесного післав мені Господь. Коли б не ви, роздерли б мене на шматочки. Щира вам дяка, Мотре Василівна, а з дякою ще одно прохання.

– Яке?

– Переконайте тутешніх людей, що їх упір безсильний. Князь Меншиков добуде Батурин. Це ж ясне. Пощо тоді даремних зусиль, пощо таких жертв? Краще впустити царське військо в город.

– Того ява обіцяти не можу

– Ні?

– Бо того я сама не бажаю.

Зажарський видивився на неї.

– Коли б я бачила, що хочуть відчинити браму, положилася б на порозі, хай перше сторощать мене… Ходім!

– Ходім! – повторив глухо Зажарський. Взяла його за руку.

– Позвольте вам зав’язати очі. Не дуже то ввічливо, але конечно.

– Такі руки не жаль, щоб і світ зав’язали, – відповів. Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечі якусь бурку і повела в пивницю.

– Як дивно, – говорив, тримаючися її, – ведете мене Бог вість куди, можете замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина.

– Бо вірите мені.

– Вірю, що нічого нечесного не зробите ви зі мною, Mотре Василівна.

– Як тую віру затратять люди, тоді їм і ніякого рятунку не буде. А до того воно йде.

– Гадаєте?

– Бачу. От і москалі про нічого другого й не думають, а тільки, як би нас підійти і винищити до останку.

– Не такий чорт страшний, як його малюють.

– Може, й страшніший. Невже ж і вас присилав світлійший без тієї задної гадки?

– Не знаю. Може. Як мені це знати? Я в добрій вірі йшов.

– Значиться, і вас підвели. Так тоді вважайте себе щасливим, що хоч потерпіли самі, та не стали причиною людського горя, куди ще більшого.

Зажарському зробилося соромно перед жінкою.

Виправдувався і впевняв, що поганих намірів у нього не було.

Ішли. Прошибало їх гниле зимно підземельних мурів. Свічка в руках Мотрі кидала фантастичні тіні. Місцями доводилося схилятися, щоб головою не вдарити в склепіння.

– Вважайте, тут сходи, ще один, – так. А тепер повертайте вправо.

– Ведете мене, як на другий світ. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в мене жар.

– Пройде. Я добре осмотрила рани. Знаю це діло.

– Ви словами краще залічуєте біль, ніж лікар мастями. Мотря вдавала, що не чує.

– Говорю, щоб ви собі не кмітували ходу.

– Не турбуйтеся. Моя нога тут більше не постане. Хай собі здобувають Батурин – я на нього не піду. Скажу, що хорий.

– І добре. Менше одного ворога матимем.

– Я не ворог ваш, а приятель нині.

– Спасибі. Коли б тільки щирий, бо краще ворог, ніж нещирий приятель.

– Коли б я не був таким, то – подумайте, нас тут двоє, я мужчина і ви – жінка. Одним махом скинув би опаску з очей, і ви були б у моїй власті.

Мотря зжахнулася. Не подумала над тим.

– Того я не боюся, – відповіла рішуче.

– Ого!

– А так. Бо з того підземелля ви не вийшли б без мене. Отсих дверей не відчинить ніхто, що не знає тайного способу.

Зажарський усміхнувся.

– Я навіть не буду пробувати, хоч воно і дивно, бо, їй-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодіти такою, як ви. З мене говорить мужчина.

– Краще кажіть – звір.

– В кождій людині чаїться звірюка, в тім я впевнився нині, гам, у замковій салі. Та ви не бійтеся, пані. Ведіть. Йду, як дитина.

– Так тоді схиліть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер доводиться лізти рачки. Так…

І вони опинилися поза замковими мурами, в глухім зарослім садку. Пройшли. Мотря відчинила ворітця, і вийшли на тиху, далеку вуличку поза містом. Тут їх обскочили вартові.

Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Товпи тут не було, не було кому знущаться.

– Спасибі вам, Мотре Василівна, – кликав здолини Зажарський, – спасибі, що провели мене!

– Перекажіть світлійшому, що всі ми тут помремо, а президії не гадаємо здавати, – відповів йому згори дзвінкий жіночий голос, як жайворонків спів.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 375 – 378.