Прощання

Богдан Лепкий

Дощ лив як з відра, вітер перевертав стіжки. За Сеймом запалило хутір. Грім запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає. Від неї багриться вода в Сеймі, ніби хто крові до неї долив.

В бурю і громи з Батурина на Гончарівку скачуть коні і біжать вози.

До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматній осаул, німець Кенігзен, сотник Дмитро, деякі сотники городових полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького і чимало урядовців гетьманської столиці. Гайдуки зі смолоскипами присвічують їм, лакеї впускають гостей у палату, знімають мокрі бурки, чоботи обтирають з болота, дворові відпроваджують коней і вози до двірських будинків за палатою. Гамірно в гетьманському дворі.

– Але ж бо ллє! – каже Чечель, вітаючись з Кенігзеном.

– Es giesst in Strömen, – відповідає добродушний німець з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля. – Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай!

– Козаки чорта тобі добудуть. Ходім!

У дверях до бенкетної салі Кенігзен пускає Чечеля наперед.

– Ні, пане осауле, ви гість, а я тут свій, будь ласка, – відповідає Чечель, усуваючись набік.

В салі вже повно людей. Вітаються і стають гуртками в углах і попід стіни. Лакеї не сподівались нічного зібрання, щолиш тепер закладають свічки в павук і в свічники.

– Не жалувати свічок, – приказує Войнаровський. – Світиться, як за цапову душу. Гетьман сумерків не любить.

– Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину, – додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, барчистий, як медвідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії.

Саля оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешіптуватися не любить.

– Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника! – гукає сотник Покотило.

– Цитьте! Прислуга, – заспокоює його товариш з Максимового полку.

– Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра!

– Треба раз показати зуби! Хай знають наших.

– Хай буде сяк або так, а то ні се, ні те, ні третє, чортзна-що.

– Ні Україна, ні Москва, ні риба, ні рак. – Спльовує крізь зуби: – Тю!

– Таке життя і печеної цибулі не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нині проти шведа шлють, завтра в Польшу або на турка, а то ще, чого доброго, своїх бити прикажуть, поки самого на лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут же не Гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило.

– Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче.

– Відомо… Хоче…

Збилися в гурток і говорили тихіше.

– Цар обіцяє гетьмана комендантом над усею кавалерією зробити.

– А гетьман?

– Не хоче. Кавалерія – то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж вести цілу кавалерію царську.

– Авжеж.

– Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування – це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! а тусь мені!.. І – запала клямка.

– Не пустимо гетьмана до царя.

– Хай лишається з нами.

– Як буде, так буде, постоїмо вкупі.

– Або постоїмо, або поляжемо, але разом, як під Фермопілами спартанці.

У салю увійшов царський полковник Анненков, що в Батурині з московською залогою біля гетьмана стояв, ніби для більшої безпеки гетьмана, а на ділі, щоб за його рухами стежити.

Гетьман і за ним післав. Козацькі старшини не знали того, гадали, що Анненков, почувши про зібрання на Гончарівці, сам туди прибіг, і стали виявляти з того приводу своє невдоволення.

– І того чорт приніс. Ще його бракувало.

– Або ми, або він.

– Забагато два гриби в борщ.

Орлик заспокоював старшин.

– Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче післати. Лишіть!

Заспокоївши, підійшов до Анненкова. Цей стояв посередині салі, розклонюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед чужого зібрання робити.

– Пане полковнику, – сказав Орлик, – будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає.

Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився:

– Слава Богу, тепер ми самі свої.

– Ще є один чужий між нами – німець.

– Цей від своїх певніший.

– Сумно.

– Але правдиво, панове.

Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Анненков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив на рундук. За хвилину гукнув візник: «Гей да, тройка», і на вулиці тоненьким голосом завищав колокольчик. Анненков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав.

Тоді в сінях почувся лиск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей сторожі гетьманської особи.

Гетьман іде!

Хто сидів, піднявся з місця. В салі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов салю, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоровля його і родини, спішився.

– Панове товариство, – почав, стаючи біля стола. – Попрохав я вас, незважаючи на пізню годину і на бурю, бо маю важне діло до вас.

На хвилину замовк, ніби надумувався, що дальше казати. За той час, хто оподалік стояв, навшпиньках підходив ближче.

– Наближається важний момент.

Всі насторошили уши.

– Може, здійсниться те, чого я собі здавна бажав і чого, сподіюсь, хочете також і ви.

Над салею, мов ангел пролетів. Чути було, як скапували на долівку свічки.

– Може, нам Бог поможе, що виборемо собі волю.

– Дай-то Боже! – залунало кругом.

– Боротьба нелегка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам.

– Авжеж нікому, як не нам, – відповіли йому.

– Батурин – резиденція моя. Ворог недалеко стоїть. Боюсь, чи оставить він його в спокою.

– Хай пробує. Поломить зуби, – відповів Чечель.

– Батурина так легко не здамо, – додав батуринський сотник Дмитро.

– Які в нас сили? – питався гетьман і став вичислювати на пальцях. – Маємо чотири сердюцькі полки: Чечелів, Покотилів, Денисів і Максимів, до того частина трьох городових полків: Лубенського, Миргородського і Прилуцького. Завтра ще дещо з сіл і пригородків прибуде. З мешканців Батурина, сподіваюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гадаєте, видержите облогу?

– Города, ваша милосте, – відповів коротко Чечель, – не здамо. Це ми вам обіцяємо кріпко.

– В добру волю не сумніваюся, але чи стане сил?

– Облога довго тривати не може, – завважив Кенігзен. – Король Карло над Десною стоїть. Москалі або підуть йому назустріч, або подадуться взад. Великої сили під Батурин не кинуть.

– Як ваші гармати? – повернувся до Кенігзена гетьман.

– Їх не багато і здебільшого старі. Але гармаші добрі.

– А муніція?

– На двадцять днів хватить, коли не стріляти даром.

– Про двадцять днів і бесіди нема. До тижня сподіюсь поспіти на відбій – з його милостею королем. А харчі?

Батуринські урядники стали обчислювати, скільки в магазинах збіжжя, скільки їх приблизно в торговців і доставців, скільки можна завтра з близьких млинів привезти.

– Муки маємо досить, сіль є, до того каша й сало. Якщо облога не потриває довго. Голоду не боїмося.

– То й добре. А мури й вали?

– Поправлено дещо, – говорив, підступаючи, Чечель. – Рови прочищені й напущені водою, вали підновлено, палісади теж. Маємо дещо бочок зі смолою, кипятку наваримо скільки завгодно – приймемо ворога гідно.

Гетьман думав. Ніби зводив усе докупи, що чув.

– А люди? – спитав і повів кругом очима. – Як гадаєте, певні вони? Бо не потребую вам казати, що при кождій облозі не цей ворог страшний, що перед городом, а той, що в ньому. Хатній ворог найгірший. Якщо ви непевні своїх людей, то краще города не замикати. Заберу військо, оставлю тільки сторожу, з міщан, хто хоче, хай виходить на село, – кажіть!

Зірвалися, як буря.

– Ваша милосте. Ми за людей своїх голови дамо. Не осоромимо гетьманської столиці. Ворогові її не здамо. Ваша милість можуть спокійно від’їхати до війська.

– Стоїмо, як мур! – заявив Кенігзен по-німецьки.

Загомоніло в салі. Старшини перекидалися словами, підходили до гетьмана, впевняли його в своїй силі і в охоті боронити столицю. Ті, що не так певно дивилися в будучність, усувалися назад, знаючи, що перевага по стороні перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довірював своїм людям, обиджав їх.

– Ми нічого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим. Тут або віз, або перевіз. З москалями ані в тин, ні в ворота. Вкупі нам не жити. Розлучімся раз.

Гетьман дав знак рукою.

– Хто з вас противної гадки, панове, – питався, – хай голоситься.

Не відозвався ніхто.

– Тоді, Чечель, віддаю тобі мою резиденцію, борони її. А ви, панове товариство, слухайте полковника Чечеля, як слухали б мене. Може, Бог дасть, що відніметься тая чаша від вас, може, ворог не буде мати сили й часу облягати цей город, а як ні, то не забувайте, що твердині боронять не так мури і вали, траншеї і бастіони, як згода і єдиномишленність його оборонців, як послух, який винні обложенці свому командантові. В твої руки, полковнику Чечель, долю Батурина передаю.

Чечель поклонився низько, гетьман руку йому подав.

І другі кріпко стискали Чечелеву долоню, впевняючи його в своїй непохитній охоті підчинятися його приказам і не здавати твердині.

– Гармати на осавула мого пана Кенігзена здаю, сотник Дмитро городом порядкуватиме, щоб лад був у ньому. А тепер, панове товариство, поручаю вас милості Божій, котра вас не опускає, поки ви не опустите города того і не здасте його в руки ворога, із-за чого сталася б нечесть велика всьому війську козацькому і кривда мешканцям нашої столиці. Милість Божа да будет з вами.

– І со духом твоїм, – відповіли побожно.

– І ще одно прохання: не погордуйте моїм хлібом-сіллю, панове товариство. Я старий. Не знаю, чи переживу негоду. Важкі хвилини дожидають мене. Може, востаннє погощу вас у себе. Будь ласка!

Перейшли до столової. Тут на круглому столі накладено усяких зимних страв, печива й мясива, пиріжків, маринованих риб і грибків, сушених і в меді варених овочів. На підносах стояло багато чарок, налитих старим вином, від якого пахощі понеслися по світлицях. Тільки крісел кругом стола не поставлено – знак, що це перекуска наскорі, а не вечеря. З’їж, попий, обітри вуса і йди. Спішися.

– Вип’ємо, панове, як поляк каже, стремінного за добру долю города Батурина і всіх мешканців його, на потугу його оборонців у твої руки, полковнику Чечель. – Гетьман підняв чарку вгору і повів очима докола. – Від краю до краю, всім вам добра бажаю.

Голос його дрижав, ломився. Видно було втому, фізичну і душевну. Гетьман випив і повалився у фотель. На його обличчю появились знаки великого болю. Панував над ним, не хотів зрадитися перед старшинами, що хорий, але й сила волі має свої границі. Обличчя гетьмана то жовкло, як віск, то неприродні рум’янці являлися на ньому. Голова хилилася на груди.

Прикликали лікаря, Войнаровський з Чуйкевичем віднесли хорого в відпочивальню.

Старшини з жалем і смутком відпроваджали його очима.

– Що ж тепер? Що нам тепер робити? – приставали до Орлика, на котрого привикли були дивитися як на праву руку гетьмана.

– Не тривожтеся, – відповів. – Це з гетьманом не раз тепер буває. Дасть Бог, пройде. Стара людина, а трудів і на молодого забагато. Спішіть кождий до своєї роботи. Не спати нам нинішньої ночі. Городові частини полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького треба поділити. Що потрібне для оборони Батурина, залишити, що ні, хай готується в похід. Зі сходом сонця двигнути через Сейм у напрямі Коропа, невеликими відділами і ріжними вулицями, без бубнів, сурм і співу, щоб батуринців не тривожить. Конечний обоз можна посилати тепер. Люди сплять – не почують. На дорогах болото, великого гуркоту не буде. Вози не можуть поспішати. Сотник Дмитро допильнує переправи через Сейм.

– А гетьман? Як же йому пускатися в похід, коли він недужий? Хай залишається тут з усім військом, що мас під рукою. Будемо боронити Батурина і його.

– Так не можна. Гетьманові треба за Десну до нового союзника, щоб ворог не вбився клином поміж них. Може, йому до рана покращає. Як ні, то хорого з лікарем перевеземо в кареті. Не турбуйтеся тим. Ваша турбота – Батурин. Приготуйте все, що до оборони потрібне. Не забудьте нічого.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 288 – 294.