Таїнство

Богдан Лепкий

Під окопом гурток ордонансів розмовою скорочував нудьгу дожидання.

Салдати водили старшинських коней по боковій алеї.

Коні задирали голови, витягали шиї й іржали. Вітер грався листками, розносив згар.

Клапті чорної сажі падали на коней і на людей. Коні порскали, люди чхали. «Здоров!»

Годі було вгадати, чи це вечір, чи ранок, осінь, чи зима яка, чи томлячий сон.

Брудно, гнітючо, тьмаво.

– Фу, чорт! Який поганий день! – сказав світлійший, ступаючи по сходах.

Гадав, що дихне свіжим воздухом, а тут дими.

– Ще не вгасили? Доволі того фаєрверку!

Післав у город ордонансів і казав гасити пожежу. На стежці, недалеко сходів, ступив у калюжу крові. (Червоніла на білім снігу. Видно, що люди оминали її). Кілька крапель бризнуло на білі штани світлійшого… Кров Петра Павловича.

– Свиня!.. Чом не запрятали?

Набрав у пригорщу снігу й витирав пляму. Але кров не сходила. Тільки розмазав її.

Пригадав собі народне повір’я. Крові, котра про вбийника свідчить, не змиєш…

Дурне! Якби це правда, то не один ходив би червоний від ніг до голови. Перший цар…

Світлійшому підвели коня.

Вичищений, білий, без червоних панчіх.

Світлійший поплескав його по шиї. Але кінь відвернувся від нього.

– Чого ж ти відвертаєшся від мене, дурню! – і притулив своє лице до гарної голови звіряти. Чув, як кінь дрижав, аж постогнував. Жилки надувалися, ноги тремтіли. Кінь то дивився перед браму, де торчали людьми оздоблені палі, то озирався позад себе, де на подвір’ю мучили «бунтарів». Припікали, колесували, здирали скіру.

– Чого дрижиш, ну, чого дрижиш, дурнику? Тобі не зроблять нічого. Не дам. – І світлійший поцілував коня у білий лискучий лоб.

– Іди з ним у бокову алею! – приказував салдатові. – В сад. Бачиш, звірина полошиться, нервується. А ти чіпиш тут не знать чого. Не бачив, як саджають на паль?

Салдат узяв коня за поводи і повернув ним у сад.

– Не шарпай трензлею, вважно провадь, скотіна!

За світлійшим півколесом стояли офіцери.

– Підемо, панове, до Мішки, – сказав князь і усміхнувся, ніби провадив їх туди, де грають серби, танцюють циганки, а карли творять непристойні жарти.

Мішка подвизався. Докладав усіх зусиль, щоб показати себе справжнім мистцем.

– Молодець Мішка! – гукав на нього світлійший.

– Рад послужити вашому величеству, – відповів катюга.

– Дурний ти, Мішка, я не величество, я тільки світлійший, – поправив його князь.

– Як звав, так звав, коби що дав, – не засміявся, а ніби заіржав Мішка.

Меншиков добув з кармана таляра й кинув йому.

– Славний малий, та розуму в нього, як у здохлого теляти. Підемо.

Увійшли у велику гетьманську маштарку, бо повози поїхали з гетьманом, а ті, що залишилися, відставлено до московського обозу. В куті дрімали ще які дві старосвітські брички, спадок по Самойловичу. В них спали мертвецьки п’яні салдати.

Загалом тверезих тут не було. Мученики – п’яні від болю, мучителі – від горілки. Міша не жалував її – ради «усерднішого дійствія».

Вже сам воздух п’янив. Слабших офіцерів млоїло, їм робилося недобре.

– Нагидив, скотина! – сердився на них світлійший. – Пашол вон! Ще, чого доброго, обблюєш мені каптан.

Щасливі, що таким дешевим способом увільнилися від дальшого обов’язку бути свідками «таїнства», вибігали надвір.

– Бачить, скотина, що віддасть учорашній обід, і чекає. Офіцієри! Вам треба було бачити, як цар усмирював стрільців. А то їх млоїть, як хахлам добираються до шкури.

Світлійший дійсно сердився, дивлячись на тую м’ягкосердність. Він привик до страшного «Преображенського уставу», куди не раз заходив з царем, подивляючи його невичерпані концепції в вигадуванню щораз нових способів мучення людей.

Меншиков завидував цареві не тільки його царського вінця, але й тої велетенської сили, того «твердого характеру», котрому ніщо й ніколи не могло устоятися. Він хотів наслідувати царя, щоб стати гідним його співробітником.

На кару батуринців дивився як на завдання великої ваги.

Скинувши рукавицю з правої руки, брав розпалену шину і водив нею по голій спині прикріпленого до лавки старця, приговорюючи:

– Отак його, сукина сина, полегеньки та помаленьки, щоб руку нашу почув. Тверда московська руха, що, хахли питльовані, га?

Тіло шипіло, надувалося, шкварилося, як на сковороді м’ясо, і по маштарці розходилася противна м’ясна вонь.

– Чого ревеш? – гукав світлійший. – Ну, чого ревеш? Не хотів роззявити рота на суді, так і тепер мовчи.

Жертва не видержувала муки. Благала милосердя і пощади, обіцяла сказати все, що знає. Її відчіпали від лави, обливали водою і заставляли зізнавати. Та з зізнань нічого не виходило. Одні якісь нерозгадані фантасмагорії.

Виносили трупа з маштарки, щоб не заважав.

– Духом вони кріпкі, черкаси то, але тілом наш чоловік сильніший, – говорив князь.

– У наших більше вправи, – завважував сонний майор. Він щолиш тут продрухався, мабуть, тому, що бачив діло, а не слова.

– Так, – притакнув світлійший, – наших б’ють, а козаки, ніби шляхтичі польські, походжають собі безпечно, мов які графи. Але заждіть! Провчимо ми і вас. Буде одна держава, один цар і один хнут, – незалежники!

Меншиков сердився на привілеї хахлів. Що ж то, вони з іншої глини, як москалі?

– Натягай кріпко! – кричав на тих, що поміж двома лавами розтягали якогось здорового й кріпкого сердюка.

– Це не баба на постелі лежить, а хлоп, як дуб, його хоч волами розривай. Та-ак!

Кості хрустіли й вихоплювалися зі вставів. Сердюк, зціпивши зуби, глухо стогнав.

Світлійший допитувався його, де гетьманські клейноди.

Мученик, замість відповіді, тільки страшно глянув на своїх катів.

– О, того лиш пусти, – шипів князь, – так він скочить тобі до очей, як тигр. Уговкаємо ми вас, бунтівники, заговірники, ізмєнніки!

Меншиков підступив туди, де кнутами били. Він любив пописуватися своєю силою. Щоб не гадали люди, що малий, так слабий. Подивіться. Вихопив кнут з рук салдата, плюнув у жмені й замахнувся. Удар був настільки сильний, що кров приснула з тіла просто світлійшому в очі.

– От так його! – похвалив сам себе і казав подати води, – промити лице. Наставив долоні, один з офіцерів лив воду з гарно поливаного, полтавського збанка, а світлійший долоні підносив до лиця, розмазуючи кров по цілій голові. Довго не міг її обмити, нарікаючи на тонку козацьку скіру. – В нашого чоловіка вона, як підошва, груба. Взагалі, ми грубошкурий народ, а в них шкура тонка, жіноча. Лиш доторкнися – і сикне, як фонтан.

– Погодітє, задам я вам пам’ятку, до нових вєніков не забудете! – повторив улюблену погрозу царя. – Чого не дописав Мазепа в коришпонденції з Карлом, це я вам напишу на спинах. Мого письма ніякою водою не змиєш.

Меншиков краще травив, коли виговорився гаразд.

Услужний офіцер, той, котрого сердюк штовхнув був у черево, побачивши, що його світлість миється, а нема в що втертися, забув про біль, побіг у палату й приніс гарно вишиваний рушник.

– Спасибі тобі, – дякував світлійший, втираючи свіжовмите лице. – От до того вони мистці, черкаси ті. Скрізь люблять оздобу і розуміються на кунштах. Сховай цей рушник, пригодиться. Лиш не вкради, бо всі ви природжені злодії – вори. «Боліє клонітеся к лакомству і карману, нежелі к службе», – повторяв Петрові слова, а нахилившися, шепнув: – Та не за те злодія били, що вкрав, а що дався зловити.

Оба розсміялися сердечно.

Людей карали дальше.

Ціла величезна маштарня перемінилася в один великий біль, в один страшливий стон, в одно благання смерті. Тут вона являлася одинокою надією, останнім схоронищем перед жахливими муками катів. Світлійший ходив від жертви, і оком знавця приглядавсь до операцій. Любив совісно повнити свою службу і хотів мати чисту совість перед царем. Не можна сказати, щоб не любив тієї роботи. Вона йому давала більше емоцій, ніж театр або концерт, била на нерви, загострювала апетит. Світлійший більше їв і краще травив, надивившися на муки людські. Краще смакувало йому його власне безпечне життя.

«Безпечне? – і він задумався. – Невже ж може хто бути безпечним у Росії, поки тут царює Петро?»

І в душі світлійшого «решпект» перед царем боровся з ненавистю до нього. Це, друге, почуття перемагало. Світлійший чув, що він не любить царя, тільки боїться його. Царя не любить ніхто, навіть рідний син – ні. Бідний цар…

І світлійший зітхнув. «Всі ми з рабською покорою всепідданіше коримося перед ним, але дякували б Богові, коли б післав його до чорта. Всім нам він скорше або пізніше голову скрутить».

– Як б’єш? Не спішись! Кнут не втече! – гукнув світліший, і удари залунали з новою силою.

По них чувся вже не зойк і не стон, але тихе, ледви помітне скомління.

– Ваша світлість, – підійшов до нього услужливий офіцер, – позволять сказати собі, що лице ще не вмите як слід.

– Кров?

– Точно так.

– Де?

– На правій повіці.

Світлійший плюнув на палець і потер повіку.

– Зійшла?

– Ще не зівсім.

– Нехай їй чорт.

А в душі погадав собі: все змиєш з себе, тільки людської крові ні. Все одно – на штанах чи на повіці, Петра Павловича чи котрого із хахлів.

– Підемте! – звернувся до офіцерів. – Тут уже без нас покінчать.

Вийшли з маштарки і побачили тих, що їм недобре зробилося.

Стояли бліді, як стіна.

– Офіцери! – сказав до них згірдливо князь. – О-фі-це-ри! А може, в вас совість нечиста? Треба наїзусть вивчити воєнний устав. І треба все як слід робити, що він велить.

Випрямився і відітхнув глибоко.

– Знаєте, панове, такий моціон корисний для нашого здоровля. Найкращим аргументом на це його величество цар. Історическія і философскія кніги, псалми, акафісти, кантики і мадригали, танці і пінія – все воно нікуди не годиться. Мужеська душа потрібує чогось героїчеського, потрібує трудів, небезпек, боїв, без того вона м’якне і бабіє. Підемте, господа, туди, де подвизається мій Мішка.

Мішка подвизався. Колесував.

Це була його найулюбленіша робота. Він так «іскустно» прикріплював свою жертву до колеса, що вона не могла навіть скорчитися, не то розпростувати члени. Та ще вмів Мішка не спішитися, а робити діло з «промежутками». Як спинялося колесо, прискакував знов і врадувано гукав:

– Ліва рука вже пішла до чорта.

То знов:

– Але ж покололася права лаба. І сам ляйбмедікус не поскладав би її тепер докупи. Ого!

– А якби так тебе? – завважив хтось.

– Так що? Гадаєш, не видержу? – і Мішка шкірив свої великі рідкі зуби. – Але мене то на колесо за що? Хіба я вірно не служу батюшці цареві?

Це був його перший і останній аргумент. Поза ним Мішка нічого більше не знав. Вірна служба царю й отечеству – і хай світ цілий валиться. На черкасів дивився як на завзятих ворогів. Мучив їх з насолодою. Але й без того мучив би кого-будь, кого б сказали. Навіть світлійшого, коли б приказав цар. Хіба не все одно?.. Щоб давали роботу, щоб дурно хліба не їв.

Колесували на майдані, прилюдно, для більшого постраху людей. Тих, що не погибли у нічному бою, що їх виловили по далеких садах, витягнули з пивниць, з ям, добули з очеретів, гнали туди, хай дивляться, яка кара чекає кождого, що важиться ставити опір цареві в його задумах великих… Бунтівники!

Світлійший хотів такого страху нагнати Україні, щоб вона присмирніла навіки. Коли він входив зі своїми офіцерами на майдан, Мішка якраз колесував якогось хлопця. Ломив йому руки, ноги, одну за другою, «з промежутками», безсердечно, по-звірськи, гірш звіра. Світлійший глянув в обличчя мученика й відвернувся. Такого болю він не бачив ще в нікого і ніколи, хоч бачив так багато.

– Ну годі, Мішка, годі! – сказав і скривився. – Бачиш, то ще дитина. Не годиться.

Але Мішку годі було спинити, як годі вирвати зловлену пташку з зубів старого кота. Світлійший шаблею відрубав голову хлопчині.

– Тут уже й нас не треба, панове! – сказав до офіцерів. – Не хотів би я попастися до рук отого Мішки. Звір, істинний звір.

– Рад вдоволити ваше височество, – впевняв світлійшого кат і віддав йому по-військовому честь.

І Меншиков відвернувся від його з омерзінням.

– Кровожадний тигр, без совісті, без серця!.. Поїдемо в город, панове.

– А з тими що робити? – спитав Мішка, показуючи на товпу на майдані.

Князь надумувався хвилину. Було їх кількасот. Деякі виглядали так нещасливо. Будили милосердя навіть у душі Меншикова, так недоступній для того благородного почуття. Меншикову хотшося помилувати хоч тих, що не мали ніякої вини за собою, крім тієї, що черкасами родилися. Все ж таки це християни, православні люди, одної віри народ. Може, вони й не брали участі в бою… Помилувати?! Так, але на це треба багато часу, щоб розслідити діло й перевести суд. Меншиков має на нині суду досить. Напсував собі крові досить чимало. Тут треба поступати скоро, нагло, рішучо. Ті люди не пускали його в город. Насміхалися над ним з мурів. Зневажали його. Меншиков зневаги нікому не простить, хіба сильнішим від себе.

– Половину з них, – рішив, – повісити, інших скоротити о голову! О голову, бо вони зависоко її держать.

– Рубати? – спитав кат.

– Рубати! – відповів князь. Мішка почухав потилицю.

– Багато діла буде.

– Старайся, Мішка, – заохочував його князь. – Тільки чуєш, не сідай нині до обіду. Підіжди – повечеряєш.

Меншиков знав, що спрацьований Мішка був спосібний з’їсти й цілого барана. А потім клався (спати) і спав два-три дні. І не було тоді такої сили, щоб рушила його. Можна було гарматами котити – не чув. Лежав надутий, як гора. Постогнував крізь сон. Кидав собою, як зловлений сом. Годі було перейти попри його, не затуливши носа.

Коли світлійший переїздив попри палі, на котрих сиділи «бунтівники», його гарний кінь сполошився. Ставав дуба, рвався на боки, стогнав.

Услужливий офіцер відступив світлійшому свого коня. Цей ішов спокійно.

– Чому це так? – питався світлійший офіцера. – Мій не хоче йти, а твій іде спокійно.

– Бо мій кінь, ваша світлосте, вже мало що видить. Сліпне зі старості, – відповів той.

Світлійший оком знавця дивився на палі.

– Нічого, – казав. – А все-таки краще застромлювати на залізні шпилі.

– Хахлам і деревляних досить, – завважив офіцер.

– Правда.

Світлійшому пригадалася Красная площадь у Лобного места в Москві. Там від року 1698-го торчали на залізних шпилях голови збунтованих стрільців. Сам цар їх повідрубував і позашпилював «собственною рукою» при звуках сурм і при грюкоті бубнів.

Чи не зробити б у Києві такого параду? Не зашкодило б. Навіть найстрашніші кари забуваються згодом. Стають казкою давноминулих днів. Людям треба «argumentum ad oculos». А тим паче хахлам. Це вельми свавольний народ. Нікого не бояться. Треба їм раз нагнати страху. Всіх їх не виріжеш. Особливо тепер, коли цареві треба багато війська на війну зі шведом. Хахли – воїнственний народ.

І світлійший зажурився. Чи не буде сердитися цар, що він вигубив так багато людей, та ще таких спосібних до бою козаків?.. Світлійший скаже, що згинули з оружжям у руці, і цар заспокоїться. Скаже, що не хотіли здаватися. А безборонних він винищив розмірно мало. Кількасот людей покарав примірно для постраху. Цар губив куди більше…

Переїжджаючи вільною ходою попри палі, роздумував над тим, які б то нові придумати кари, щоб слава про них розійшлася широко й далеко по збунтованім краю, бо сам Батурин назавтра стане городом мерців. Лишуться тут тільки згарища і трупи. Інакше бути не може…

За проїжджаючим князем поверталися посаджені на своїх сідалах жахливих сідельники страшні й водили за ним кривавими очима. Годі було зрозуміти, чи благали пощади, чи посилали свій останній проклін…

Все одно!

І світлійший стиснув острогами сліпуватого коня. Минаючи останній паль, спитав:

– Добре сидіти?.. Що?

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 455 – 463.