Перша жертва

Богдан Лепкий

Пізнім вечером в понеділок, 25 жовтня [1708 р.], тої самої днини, як московських князів батуринці не впустили в город, Мотря, заткнувши за пояс штилет і зазброївшися добрим пістолем, скрадалася до старих воріт.

За нею назирцем, як тінь, ішов її паж, попід плоти й мури, з того боку, по котрім падала тінь.

Іван Ніс, побачивши Мотрю, висунувся із заглубления муру.

– Не підходіть до мене, – сказала Мотря, стаючи в оборонній поставі. – Кажіть, чого вам треба.

– Вас.

– Ха-ха-ха! Збожеволів.

– Mотре, без тебе не жити мені. Поки тут був Чуйкевич, я не хотів нищити вашого щастя.

– Боявся.

– Я вже і чорта не боюсь. Все одно мені. Не хотів. Совість не давала. А тепер, як бачу твою загибель, хочу рятувати себе й тебе.

– Рятуймо Батурин.

– Його не врятує навіть Бог. По тім. що нині сталося, – пропаде!

– Таку-то тайну мав мені сказати Іван Ніс?

– Пропаде! – повторив, а в його голосі почувалася злоба, не жаль. – Не оборонить Батурина хоробрий полковник Чечель, ані Герцик, ні навіть німець Кенігзен, ні усі гетьманові заушники вкупі – пропаде!

– Не кракайте, Іване Дмитрійовичу!

– Не кракаю, а знаю. Кого ще не запаморочило дорешти. спасається з життям.

– Втікає? З потопаючого корабля утікають щурі. Хто такий утік?

– Не один, між іншими гетьманський канцелярист, товариш Чуйкевича по службі, Андрій Кандиба.

– Брешеш! – крикнула, збентежена такою злощасною вісткою, Мотря. – Брешеш, щоб заманити мене, чорте.

– Богом клянусь.

– Не вірю. Пусти мене. Пусти!

– Не пущу! Не пручайсь. Попалась.

– Як в Бога віруєш, пусти! – кричала і просила Мотря, маючи тепер одно на гадці – летіти до Чечеля, докласти йому про втечу Кандиои, про небезпеку, яка з боку втікачів городові грозить.

Але Ніс, хоч ранила його штилетом у руку, тримав її у своїх обіймах, силуючись підняти її і понести з собою з города, потайником, забутим усіми, геть. Мотря пручалася, кричала, затулив їй буркою уста, обкрутив голову, переміг. В цей мент щось ухопило його ззаду, за шию, перегнуло і він повалився на землю.

Заки Мотря схопилася, заки здерла з голови бурку, котрою її обкручено сильно, аж болючо, нерівна боротьба скінчилася.

Не землі лежав умираючий паж, Івана Носа не було.

– Рятунку, люди, рятунку! – кричала, посилаючи кулі за тою чорною тінею, що втікала попід мури в напрямі забутого всіми батуринського потайника.

Надбігли люди й помогли Мотрі перенести умираючого пажа до її двора.

Прикликали хірурга, рятунку не було.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 309 – 310.