У Погрібках

Богдан Лепкий

Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбочі від села, мабуть, у чималому саді, великий, ясно освітлений двір.

Ворог не так-то далеко, його під’їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть, – погадав собі світліший і минув липову алею, прямуючи дальше, в село.

Цар дійсно стояв кватирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло.

Туди справили світлійшого царські патрулі, розставлені що двадцять-тридцять кроків. Чим ближче до царської хати, тим і більше патруль, самі сильні, здорові хлопи з волоссям, посиланим борошном, з мушкетами на раменах, стоять, як статуї, заворожені приказом грізного великого царя.

Мимо пізньої пори в кватирі рух. Кінні штафети приїжджають і від’їжджають звідтіль.

Генерали входять і виходять з хати. На подвір’ї гуртками стоять офіцери, піші, кінні, артилерійські, різних полків, усякого роду збруї. Від двох-трьох годин на прикази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо зимно добирається до шпіку кості, а сказати того не смій, бо найменша виява невдоволення – це бунт.

Змирись і готовий будь летіти, хоч би й на певну смерть, щоб тільки сповнити волю царя, котрий ніякого супротивлення не знає і знати не хоче, для котрого людина – це тільки одна цифра в його великому рахунку.

Добре, що офіцери послух цей виссали з матірних грудей, а терпеливість одідичили по батьках. Не відчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стіною, в звичайній селянській хатині сидить той, що їх життя у своїй жмені тримає, великий будівничий, котрий на своїх людей дивиться, як на каміння, як на сировий матеріал тої будівлі, котра родилася в його буйній голові.

Офіцери пізнали коменданта кінниці його величества і тягнуться, як струни, дарма, що ніч і що світлійший не бачить їх і навіть не дивиться на тую різноманітну товпу. Зіскочив з коня, драгунові, високому, як вежа, кинув свій кожух, вбігає у хату, у відчинені двері наліво.

Кидається йому назустріч задуха і той сопух, який буває в непровітреній хаті, в якій від кількох годин дихає кілька десятків людей, немитих, некупаних, що Бог вість коли перебирали білля. Принесли з собою запах овечих кожухів, кінського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну і горілки.

Побачивши малого тілом, але великого значінням достойника царського, подаються, роблять йому місце. В покорі туляться – прилипають до стін.

Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалі і черкаси. Видно по тім, як себе тримають, як милосердно глядять, люди, які тільки спиняють воєнне діло. Але чому їх нині так багато?

Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти місця тих, що пішли за Десну, а хай побідить Карло, до нього кланятися підуть.

– Падлєци! – подумав голосно світлійший. – Падлєци! – повторив, додаючи ще декілька щогрубших епітетів.

– Ти хто такий? – спитав Меншиков, наступаючи одного з них.

Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди.

– Ти хто? – повторив князь.

– Сотник тутешньої сотні. Іван Мотовиленко, – ледве видусив з себе.

– Чого тобі? – гримнув на нього світлійший. – Говори!

– Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне, – бубонів запитаний.

– Пірнача забажав?

– Ваша світлість зволили вселаскавіше сказати.

– Ось тобі пірнач! – і луск малої, але вправної в биттю долоні, залунав по хаті.

– Ізмєнніки, сволоч, падло! На колесо вас, на гак, на гілляку. Ось де ваші пірначі, блазні. Сотні в руках тримати не вміє, і пірнач йому давай.

Нефортунний кандидат до пірнача присів, пірнув у товпу і поза плечі других протиснувся до дверей, щасливий, що на тім і скінчилося.

Меншиков до другого пристав.

– А ти? – гукнув, показуючи на нього рукою.

– Я Андрій Кандиба, – бубонів цей, – канцелярист гетьманської канцелярії у Батурині.

– Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?

– Певну вість приношу, що гетьман не пропав, а біля Оболоння з п’яти тисячами козаків до шведа, на правий берег Десни перейшов.

– Доказно знаєш?

– На власні очі бачив, як у неділю вранці виступав. Знаю, хто з ним був і хто в Батурині остався.

– Звідки приходиш?

– Прямо з Батурина. Можу сказати, як укріплений город, скільки гармат і де стоять, які запаси пороху і куль. Все знаю, служити рад.

Меншиков підступив до нього, глянув в очі і – відвернувся.

– Нікчемний! – сказав, ніби у лице плюнув. – Геть мені, проч! Воздуху не троїть, забирайтеся всі, сейчас вон!

Кланяючися, тиснулися у двері назадгузь. Канцелярист гетьманської канцелярії теж.

– Ти в сінях підіжди, – сволоч!

В хаті зробилося пусто.

Меншиков сів на лаву. Долонями по колінах ударив.

– Який народ!

Плював. Гнилий воздух йому в носі вертів.

– Смород такий, фу, чорт!

Зірвався і відчинив входові двері нарозтвір. Вітер його за голубу ленту термосив.

– У його величества хто? – спитав нараз дежурного офіцера, що навинувсь йому під руку.

– Світлійший князь Дмитро Михайлович Голіцин, – відповів той.

– Довго?

– Вже з годину, як зволили прийти.

– З годину?.. – І Меншиков рішився не входити до царя. Хай Голіцин сам пріє.

– Коли б його величество спитали, чи я вже тут, відповіш, що князь Меншиков перед годиною приїхав.

– Слухаю вашої світлості.

Офіцер хотів іти.

– Стривай! Є у вас водка і закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай мені зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!

Вертаючи в хату, почув, як у сінях канцелярист зубами дзвонив.

– Падлєц!.. – І Меншиков знов присів на лаві. Перед ним поставили піднос. Поспішно випив скору чарку царської анижівки і закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку і на голій дошці спав би до самого ранку. А тут ще чекає його розмова з царем. Ще й яка! Може, і з дубинкою. «Тьфу, чорт!» – Меншиков задумався.

– Коли ти гриб, так лізь у борщ, – рішив, випиваючи чарку.

А по горілці підніс до уст ківш грітого пива.

Пив і поглядав на двері, за котрими цар з Голіциним балакав…

Відчинилися.

Меншиков побачив царя. Не цілого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвірка. Видно було тільки чоботи чорні, юхтові, лосеві штани й зелений, лентою перепоясаний каптан. Гузики вилискувалися, як зорі.

Нараз цар зігнувся і переступив поріг.

– Даніліч! – крикнув, побачивши свого любимця. – Ти тут?

Меншиков зірвався, мало підносу не перевернув.

– Кріпишся? Кріпись, заслужив. Дай, вип’ємо з тобою по чарці. То ще Мазепина анижівка, славна й вірніша від нього. Як проковтнеш, то не втече, хіба випустиш сам.

Меншиков дивувався, що цар в доброму настрою. Чи не на Голіцині перший гнів зігнав. А може, соромиться, що довіряв Мазепі, і сором за жартами скриває.

– Ну, от і бачиш, як цей старий чорт нас з тобою підвів, – почав по хвилині цар.

– Всі вони одного батька діти, ті черкаси, – відповів, махаючи рукою, світлійший. – Тільки й глядять, щоб каменем відплатити за хліб.

Цар надумувався хвилину, а потім руку поклав Меншикову на рам’я.

– Знаєш, Саша, мабуть, ми з тобою не відплачували інакше. Що?

Сміявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував йому.

– Що нового, Даніліч?

– Бунт…

Меншиков з острахом глянув на царя, чи не піддається він приступові гніву. Але цар не гнівався, лиш дальше попивав анижівку.

– Мазепинка, – і мляскав язиком.

– А що нам з Батурином робить? – спитав нараз.

– Поклич!

– Гей ти там, сволоч, виходи! – гукнув Меншиков у сіни.

На порозі появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярії довгі літа писав.

З благанням ласки повалився цареві до ніг.

Цар чобіт відсунув. Сидів на стільці, спиною оперся об скриню і набивав коротку люльку голландським тютюном.

Спльовував через зуби, незважаючи де.

Меншиков підбіг до печі, добув маленький гарний вуглик і на долоні підніс і вкинув цареві до люльки.

– Спасибі! Не трудись, ще пальці попечеш, – усміхнувся хитро. – Так, так! Уважай, Даніліч, щоб пальці не попік.

Меншиков зрозумів натяк і очі додолу опустив. Усміхався тою усмішкою, в котрій можна домірковуватися усього. Пакнувши кілька разів файку, цар ніби щолиш побачив канцеляриста, який все ще лежав біля його ніг, запоровши носом у землю.

– Вставай! – гукнув, штовхаючи лежачого в лоб. – Не люблю таких кумедій. Говори!.. Або ні. Стривай!.. Даніліч, поклич Голіцина й Шафірова та ще кого гадаєш. Хай чують… Поміркуємо опісля вкупі, що нам з тим Батурином робити.

Меншиков вибіг. За хвилину прийшли Голіцин, Шафіров і ще декількох генералів.

Канцелярист приютився у куті. Здавалося, маліє, никне чоловік, за хвилину не буде його.

– Сідайте! – сказав цар до своїх людей, показуючи рукою на широку лавку від покуття до мисника при дверях.

– Говори! – звернувсь до канцеляриста. – А лиш, чуєш, не важся мені брехать, бо язик не твій, а може, й голова.

І каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись і захлипуючися зі страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити якої похибки, за яку можна заплатити мукою і життям. Розказував канцелярист Андрій Кандиба, як гетьман виїздив із Батурина, хто з ним поїхав, які частини полків і які сотні забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скільки гармат і муніції там, як укріплений замок, скільки поживи у міщан і в військових магазинах.

– На що покладаються батуринські ізмінники? – спитав, перериваючи, цар.

– На хоробрість Чечеля і знання Кенігзена.

– А Чечель і Кенігзен?

– На те, що гетьман зі шведами на відбій їм у пору поспіє.

Цар був вдоволений з відповіді.

– Хай сподіваються! – гукнув і розсміявся, аж хата загуділа. – Ха-ха-ха! Хай сподіваються, правда, Даніліч?

– Чим більше сподіваються, тим гірше розчаруються, – відповів світлійший.

– Постараємося, постараємося, – бубонів цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя.

Думав. Його люди дух у собі заперли.

Нараз зірвався і своїм звичаєм став кроками велетня міряти невелику хату. Здавалося, що стіни порозсаджує і що стеля впаде й розчавить усіх.

За царем бігала його тінь, велика, безугарна, на цілу стіну, стелю і на половину другої стіни. На першій – ноги, на стелі – тулів, на другій – голова. Крім відгуків ходи, нічого не було чути. Хата завмерла, здеревіла в тривожнім дожиданню.

Цар шаблі при собі не мав, ні пістолів, але руками, як довбнями, міг поторощити всіх. Ніхто не був певний свойого життя.

Страшно.

Цей страх рівняє усіх – Меншикова, Шафірова, генералів з чорнильною душею.

– Ти хто? – питає нараз цар, стаючи перед канцеляристом. – Хто?

– Я, я, Андрій…

– Все равно Андрій, Микита чи Охрим. Кажи, чим ти був у службі в гетьмана Мазепи?

– Кан… це… ля… рис… том.

– Чого покинув службу? На кого її лишив? Пощо пришлявся тут, падлєц? Одвічай!

– Його величеству вірним хотів остаться. Прийшов, побачивши лихий замисел гетьмана і його людей.

– Сволоч! Нині гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене, Іюда!

Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колінах, голова в рамена влазила, царські слова придавлювали його, коли б міг, під землю вліз би. Земля не розступалася.

Хай би вбив, легше було б, ніж те тривожне дожидання.

– Забрати його на конюшню і вліпити 20. Не більше. Той падлєц більшої порції не вартий!

Вивели. За хвилину чути було з конюшні зойк і рев.

– Поруть… – завважив цар, сідаючи на своє місце й набиваючи люльку своїм голландським, шіперським тютюном. – Мої люди тільки й уміють, що пороти. Більше я ще їх не навчив. Навчиш ти їх чогось… – Він поправився і, звертаючись до Меншикова, диктував: – В першу чергу треба написати листи до Толстого, Шереметева, Довгоруких, Апраксіних і других, що в різних сторонах стоять, щоб не далися підвести старому лисові, новому Іюді, котрий 21 літ був мені вірним, а над гробом, біля домовини зрадив мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не мені, а йому його вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде.

Відсапнувши, виправдував себе:

– Двадцять і один літ вірно служив. Як же не вірити було? На кождий поклик виступав у похід, козаків, скільки треба, давав і не жалував грошей. Умний такий, дотепний, заграничний чоловік, європеєць, не азіят, як ви. А який благородний на вид, які вірні очі, – собака!

Хвилювався, насилу здержуючи гнів.

– Треба оповістити новий маніфест… Гетьман Мазепа, забувши страх Божий і зломивши присягу, поїхав до шведа. Порозумівся з ними і з поляками, щоб православні церкви й монастирі в руки ксьондзів і уніатів віддати. Нехай ніхто не вірить його влесливим словам, а старшини хай з’їжджаються у Глухів задля вибору нового гетьмана… Так буде краще. Тепер ми вже знаємо, що гетьман не пропав, а до Карла поїхав, хай його чорт!

В конюшні заспокоїлося. Не чути було лускоту батогів, лиш скавулів хтось, як побитий пес.

Цей знак терпіння заспокоював царя. Йому ставало легше.

– Аз Батурином? – повторив нараз питання. – Що нам з тим Батурином робити?

Присутні несміливо виявляли свої гадки.

Одні були за тим, щоб оставити його своїй судьбі. Якщо Карло з Мазепою перейдуть Десну, не пора облягати Батурин.

Дехто дивувався, що гетьман все-таки немало свого війська в Батурині лишив. Мабуть, не гадає, щоб ми його здобули.

Меншиков був другої думки. Йому не хотілося простити козакам і міщанам тієї наруги, якої вони йому завдали, не впускаючи в город.

– Сам ти, царю, сказав, – почав, – що всяке супротивлення треба негайно й безпощадно карати. Батуринці супротивилися твоїм приказам царським. Ще й насміхалися над нами, над слугами твоїми. Кидали на нас з мурів обидливими словами. Батурин заслужив на сувору кару.

– Так покарай його, князю, покарай! Жорстоко і основно, щоб камінь на камені не остався! Покарай!

Над Батурином повисло грізне рішення Петрове.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 326 – 333.