Під дзвіницею

Богдан Лепкий

Кількох їздців скакало навмання. Дикий крик і свист тривожив вечірню тишину. Коні аж стогнали, принаглювані острогами й нагайками до скорого бігу.

Меншикову серце живіше забило. Чи не царські це післанці за ним?

Дав трубкою знак, – Їздці спинилися.

Під’їхав і спитав – куди?

До найближчих сотень з маніфестом царським – відповіли.

Заспокоївся.

Царські всадники, пізнавши команданта кінниці, віддали йому честь і показали папери.

Не були запечатані, бо призначено їх до прилюдного оповіщення і до якнайскоршого та найширшого розповсюдження.

Меншиков розгорнув один, скинув трикутний капелюх перед власноручним підписом царським і пробіг очима письмо.

Цар сповіщав усе козацьке військо, що стояло біля Десни і по інших місцях, а також усіх духовних і мирян на Україні, що гетьман Іван Степанович Мазепа кудись у безвісті пропав і що треба боятися, щоб не вийшло яке лихо із його ворожих факцій.

Тому-то цар взиває усіх козацьких старшин, щоб негайно приїздили до його царського стану на раду, а якщо виявиться потреба, щоб вибрали собі нового гетьмана.

Меншиков заспокоївся. Для його, значиться, не було тут ніякої небезпеки, треба лиш бистро помітити настрій царя і пристосуватися до нього та підійти під царські бажання, вгадуючи його думки, як вгадує вірний пес думки й бажання свого пана.

Віддав письмо і відпустив штафету.

Їздці гукнули на коней, ті рванулися з місць і потонули в пітьмі. Меншиков і собі пустився в дальшу дорогу. Під’їжджаючи до найближчого села, запримітив незвичайний рух. На майдані, недалеко церкви, горіло огнище і гарчав тарабан. Селяни, стривожені одним і другим, вибігали зі своїх хат і ставали гуртами, з острахом дивлячись на царських ратників. Нічого доброго від їхньої нічної гостини не сподівалися.

– Старшина де? – гукав вусатий райтар. – Чому його чорт не приніс, хоче кулею в безмозкий лоб дістати?

Сільський старшина, сивоголовий, поважний дідусь, висунувся з товпи і поклонився в пояс.

– Прийшов, старий чорт? – привітав його вусач. – Так прикажи свому дідьчому кодлові, щоб колесом ставали й слухали, що приказує батюшка цар, а то колесо вас не мине, бунтівники, супротивники черкаські!

– Колесом ставайте, люди добрі, колесом, дітоньки любі, – тихо там, добре слухайте, що їх милості, люди царські читатимуть.

Народ окружив колесом огнище і в безмовній покорі слухав незрозумілого маніфесту царського. Вусатий райтар читав його голосом грімким, але однозвучним, незважаючи на знаки перепинання, немилосердно шматуючи речення та відпочиваючи якраз не там, де треба, – із-за чого зміст царського письма затемнювався дорешти.

Меншиков зупинився осторонь між липами, так що серед темряви його й не бачили, і звідси приглядався до цеї цікавої і з малярського боку дуже ефектовної картини.

– Гетьман Іван Степанович пропав… кудись у безвісті і звідси… виникає сумнів чи нема… тут… ворожих факцій, – проголошував вусач.

– Брешеш! – загуло нараз десь здалеку від церкви, з-поміж могилок. Товпа стрепенулася, вусач читати перестав. Від могилок виходив височезний дідуган, з білими вусами, зі жмутками білого волосся на підголенім лобі, весь білий, лиш полумінь кидала на нього відблиски червоні.

Став під дзвіницею, під самими дверми, високий і страшний, як опир. Ніхто його не знав, жінки гадали, що дух. Хрестилися, діти з криком утікали в село.

– Брешеш! – гукнув, простягаючи в напрямі читаючого салдата свою костисту, довгим життям висушену руку. – Гетьман Мазепа не щез, він пішов по славу і по волю для тебе, тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо!

Говорив так голосно, що Меншиков чув і розумів кожде його слово.

– Не гетьман зрадив народ, а ви зраджуєте його, відрікаєтеся від нього, як Петро від Спасителя свойого, нікчемні труси, грязюко з торгового майдану! Метайте жребії о ризи його, гризіться за серебреників тридцять, поки вас царська підошва не розчавить, як хробів на шляху. Гетьман камінь двигнув, камінь, що давив вас і предків ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився униз, лиш щоб упав на невольницькі черепи ваші і на голови нащадків ваших, – раби! Як безмовна скотина, покірно слухайте і до відома приймайте, що вам читає посіпака царський, замість навіки затулити його брехливий рот, – труси, падлюки!

Царські люди збилися в гурт, їх було кількох, а кругом сотки непевного народу.

– Готовись! – гукав вусач.

Як камінь, стояли серед моря людських голов. Ділило їх огнище, котре можна було зітханнями вгасити і затоптати ногами в одну мить. Товпа заметушилася.

– Як ти смів? – верещав вусач. – Ми люди царські, головами заплатите за нас.

– Совістю заплатите за зраду України, – відповів дідуган.

– Авжеж, авжеж!

– Правду говорить дід!

– Не слухаймо москалів, слухаймо його!

Море обливало камінь, жар потухав…

В цей рішаючий мент Меншиков дав знак своїм людям.

З криком і свистом пустили коней в товпу. Списи, як блискавка з чорної хмари, вилітали. Товпа захвилювалася, розступилася і з криками одчаю розбрелась на всі сторони світу.

На майдані осталося кілька тіл, що вилися в болю і кричали рятунку, – надаремно.

– Живим його беріть! Бунтар! – приказував світліший, спиняючи коня біля огнища самого.

Царські люди кинулись сповняти приказ князя. Але кругом діда стояло вже кількох парубків з головнями, вихопленими з огня. Відбивалися ними від шабель. Іскрами й жаром сипали в очі москалів.

– Спасибі, діти, що не оставили самого, – говорив дідуган, напираючи на найближчого райтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею пітьму нічну. – Не осоромимо себе, поляжемо за других!

Шаблею даром не махав, кождий його удар – смерть або важкі рани, останній зойк або розпучливі стони.

– От так їх, диявольських синів! Ще наша слава не пропала.

Кількох ратників обіймало і цілувало мать землю сирую, під дзвіницею жмінка оборонців слави й волі обливалася потом і кров’ю.

– Хто там ще, підходь! – кликав дід. – Спішись на другий світ, щоб не минула нагода згинути з доброї руки!

– Пали! – відповів Меншиков, повертаючись до своїх. Райтари зіскакували з коней. Коні полошилися, треба їх було відводити геть. Боялись огнища, а може, й діда, що стояв під дзвіницею високий, як дзвіниця, страшний, як опир, біло-червоний, – горів.

– Пали! – повторив Меншиков.

Залунали перші стріли, і двох парубків поклонилося землі.

– На дзвіницю! – приказав дід.

Ускочили, двері загатили чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонів.

Загудів найбільший з них голосно, розпучливо, тривожно, але – надаремно.

Ніхто не наспівав на клич.

З дзвіниці видно було, як гасло світло в селі.

Народ кидав свої огнища домашні, люди, як перепілки по стерні, розбігалися по полях і ховалися по нетрах і плавнях.

Зжахнулося село.

Та не зжахнулися тії, на дзвіниці.

– Нам виходу з цеї дзвіниці нема, хіба на другий світ, – казали, ховаючись від куль і посилаючи свої на долину.

Мали їх мало. Ані одної даром не пускали. По кождій під дзвіницею роздався безтямний крик і погана лайка.

– Виважуй двері! – гукав вусач, той самий, що читав царський маніфест.

Але на спину його впав добре пущений камінь згори, і він хрестом поклався на розмішену чобітьми землю.

Облягаючі розскочились, як вовки від вовка, влученого кулею мисливого, і в обложенців вступила нова охота витривати в нерівному бою… Чей же устояться, чей же проженуть ворогів, врятують честь села?.. Так куль вже не було.

– Здіймай найменший дзвін! – приказував дід, пускаючи вділ відірвану лату.

Насилу зняли – взяв, розмахнувся і пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руці стояв світлійший.

Дзвін загомонів у лету, ніби здивований незрозумілим для нього бажанням грізного дзвонаря і, пролетівши понад головами райтарів, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя.

– Не попав, – промовив старий, – а жаль, бо цього в першу чергу треба б післати до чорта. Ануте ще раз!

Відчепили другий, дід глянув, затямив собі місце, де Меншиков стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горілиць:

– Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь! І – замовк.

Виважено двері до дзвіниці.

– Посвітіть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип! – кричали надолині.

– Прикладами їх, дулами мушкетів по голові, не пускай! – лунало на дзвіниці.

Билися за кождий схід, за кождий щабель на драбині. Москалі дзвіниці приступом взяти не могли.

– Здавайсь! – гукали на парубків. – Світлійший помилує за хоробрість.

– Хай його милує чорт! – відповіли згори. Замовкли стріли. Обложені не мали чим стріляти, облягаючі не могли, бо їх люди були всередині.

Меншиков казав огнище перенести під стіну дзвіниці, з того боку, куди завівав зимний, сильний вітер.

– Докидай гілляк!.. Більше!.. Ще!

Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвіницю, але й стіни церкви, і хрести на могилках, і хустки на хрестах та розмальовуючи кожду гіллячку старих, безлистих лип.

Дим вдирався на дзвіницю дверми й вікнами, усіми щілинами розгойданого поверша. Дзвони розгрівалися – ніби оживали.

– Ось вам ще! – гукали обложені, кидаючи вділ останки белькування.

– Підпалюй сходи! – відповідав на те московський підстаршина.

На долині дзвіниці стояли останки старого іконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир.

Підпалили. Востаннє обличчя святих засіяли надземським блиском, глянули здивовано і перемінилися в огонь.

Дзвіниця спалахнула високим горючим стовпом, від котрого розвиднілася ніч.

– А розкажіть там цареві, як ми вітали його маніфест! – гукали згори.

– Поклоніться гетьманові Мазепі від нас!

– Скажіть, що не осоромили ми себе і його! Решту заглушив луск.

Дзвіниця захиталася, затріщала в основах і, як підрубаний дуб, перехилилася на той бік, куди хилилася здавна, на захід.

Зойкнули дзвони і з цілою силою непроголошених звуків, з піснями радостей і смутків, з воскресними й похоронними акордами полетіла вниз.

Облягаючі розбіглись, затулюючи долонями очі, наполохані коні фантастичними звірями понеслись по полях – світлійший стояв і дивився на діло рук своїх.

– Бунтівники! Черкаси! Мазепинці!

Мабуть, перший раз вилетіло це крилате слово на світ, щоб то чорним птахом, то невмирущим феніксом, то голубом білим літати понад полями і степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 321 – 326.