5. Переправа через Дніпро

Богдан Лепкий

Вечоріло. Сонце скочувалося за правий беріг Дніпра, зразу рівний, болотнистий, порослий комишем і очеретами, а там легко схвильований з довгою смугою густих лісів на обрію. Ліси горою позолочені, а долом темні, тінисті. Від них несло прохолодою вечірньою, співом птахів і безпечним захистом перед ворожими очима, якого нашим утікачам так дуже хотілося. Туди-то, до отих задніпрянських лісів, вони й поверталися думками.

– Кому в дорогу, тому й час! – гукнув нараз Мручко, стаючи перед гетьманом. – Я вашій милості гарний поромчик привіз.

– Звідкіля? – здивувався гетьман.

– Верст відси три. Там є така сага безпечна, в ній він і зацілів перед москалями.

Гетьман поклепав його по рамені.

– Ти, сотнику, мабуть, і в пеклі не пропадеш.

– Не для вошей сотник Мручко голову носить, – додав від себе Рачок і перший скочив на пором.

– Як блоха, вашмость, скачеш, – крикнув на нього Мручко.

– І як вона, кусати вмію, – погрозив йому гетьманський весельчак.

– Бережись! – гукнув, покривляючись старому сотникові.

Зробив це так смішно, що всі на хвилину про небезпеку забули і сміялися сердечно.

– Оцей випорошок пекельний, – ніби сердився Мручко, – зі старого козака насміхається. Постривай. Охрещу тебе в дніпровій воді.

Але Рачок ухопив барилчину з червінцями і грозив, що перше її в воду кине, щоб Дніпрові за хрест заплатити.

– А щоб ти луснув, пасинку чортячий. Сиди вже каменем, сиди. Та де б я тебе своїми руками доторкався, – заспокоював Рачка Мручко.

– То ти вже, сотнику, і гроші, як бачу, на паром заладував? – дивувався гетьман.

– А ваша милість як хотіли? До турків і татар без грошей не приступай. Пригодяться вашій милості в дорозі, а мені легше стане. Замість їх пильнувати, пограюся тут трохи з москалями.

– Невже ж ти не поїдеш зо мною?

– Прошу дозволу вашої милості залишитися тут на часочок. Виправлю своїх, пособлю шведам у переправі, а як Бог милосердний дозволить, то, може, хоч за деякого з моїх переволочанських друзів віддячусь Меншикову. А тоді й доскочу. Хай ваша милість сідають, щоб завидна на другий берег ступити.

Стояв на березі і дивився, як відчалював пором. Там гетьман, Ганна Обидовська, Войнаровський, Орлик і ще декілька старшин козацьких і запорозьких. Прощався з кожним зокрема. А решта де? Де Мотря і Чуикевич, де всі ті, що через Десну переправлялися тогідь до короля Карла?

Порівнював тамту переправу з теперішньою і зітхав.

З порома махали до нього шапками. Відклонювався.

– З Богом, панове, з Богом!

Шелестіли дніпрові хвилі, довга смуга лягала поперек могутньої ріки, аж сонце спинилося над верховіттям лісів, і кинуло Мручкові повні пригорщі сліпучого світла просто в очі.

Зробив дашок з долоні над очима.

Пором до другого берега причалив.

Мручко перехрестився.

– А тепер до короля, – сказав і набив люльку тютюном. – Їм треба вкупі бути.

Викресав огонь і поплівся туди, де стояли шведи. Але тільки кілька кроків зробив і озирнувся. Щось його тягнуло за ними? І не його одного.

Бачив, як з берега кидалися козаки в Дніпро і, прикріпивши віжки до поясів, плили поруч своїх коней.

Поперек Дніпра лежали три острови.

Так перепливали вони від одного до другого, а від останнього до правого берега Дніпра.

– І їх щось тягне туди, – говорив до себе Мручко. – Але що?.. Гм… – і похитав головою.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 24 – 26.