14. Понятовський в Очакові

Богдан Лепкий

Крім Меншикова й Голіцина, цар пустив ще Волконського й Кропотова за Дніпро і наказав їм не щадити ні коней, ні людей, щоб тільки здігнати й дістати в руки «дорогого брата, короля Карла» та «поганого зрадника Мазепу».

Кропотов і Волконський гнали, як буря, і, певно, були б застукали обі жертви в степу, коли б не припадок, який цим разом пішов утікачам на руку. Відділ Волконського і Кропотова побачив перед собою повозку. Москалі пустилися за нею, як за зайцем хорти. В повозці видно було офіцерський шведський капелюх. Мабуть, відстав від валки, а все ж таки тая валка не мусить бути далеко.

Обскочили повозку, в якій лежав хорий шведський офіцер.

Кропотов визвірився на нього і обсипав його сороміцькою московською лайкою, бо швед не розумів московської мови і не знав, чого від нього хочуть.

– Де король і де ізмєннік гетьман? – кричав Кропотов, а швед дивився на нього й мовчав. – Атвєчай! – гукав Кропотов, а швед тільки плечима здвигав.

Кропотов підняв руку, шведський офіцер добув рапір. Волконський кинувся між них. «Як заб’ємо його, то й не довідаємося, куди пішов король. Краще по-доброму».

Волконський перепросив офіцера, сказав, що це непорозуміння, і, зібравши все своє знання німецької мови докупи, силкувався толкувати йому, що шведська армія під проводом Левенгавпта здалася і що, значиться, він, швед, як підкомандний Левенгавпта, числиться також полоненим і, яко такий, обов’язаний слухати, що йому примажуть. Швед також не дуже добре по-німецьки балакав« минула добра хвилина, заки вони добалакалися до чогось і рушили далі.

Швед, може, й знав, кудою пішов його король, але він скорше був би згинув на муках, ніж зрадив його. Розумів що в руках своїх тримає долю свого вожда, а може, й майбутність свого народу й держави. Хай з ним москалі зроблять що хочуть, дороги не покаже.

І не показав, а вмисне звів Волконського і Кропотова на манівці. Так і минула щасливо грізна небезпека для гетьмана і для короля.

Посувалися дальше в напрямі Інгула. Понятовський негайно рушив в дорогу. Козаки провадили знаменито, і вже на другий день коло полудня побачили вони сині хвилі широкого Бога. Порома не було, навіть човнів ніяких не застали. Понятовський розіслав козаків, щоб перевізників шукали. Минула добра година, заки вернулися з радісною новиною, що якої півмилі відтіля працюють риболови. Понятовський подався туди.

Гей ви, хлопці-риболовці,

Ви хороші на вроду,

Візьміть мене в новий човник,

Перевезіть за воду.

«Це ніби про нас співають». – погадав собі Понятовський і зупинився на хвилину, щоб послухати гарного, хоч сумовитого співу. Ухо, привикле до бубнів і сурм воєнних, з насолодою ловило звуки народної пісні. Вилітала вона з повних грудей і буяла свобідно, буцімто ввесь світ до неї тільки й належав. Тягнула до себе. Понятовський прискорив ходи. Та як же здивувався, побачивши співаків. Було це п’ять заялозених гольтіпак, які вовтузилися біля якогось порваного невода.

Поздоровив їх. Відповіли, як звичай велить. Побажав доброго успіху в роботі, побажали й йому.

– А чи не перевезли б ви нас, добрі люди, на другий бік? – спитав.

Глянули на нього і на його товариство з-під лобів. Очі їх казали: «Коли б вас менше було та не при зброї, то перевезли б ми вас на другий світ». Але вголос промовив котрийсь:

– Не смолений човен.

– А як же ви запускаєте невід?

– Запускати невід можна, а переїздити річку ні. Не допливе. Широчінь… – і показав рукою. А другий додав:

– І перевозити не вільно. Карають за це. Ви чужинецькі і Бог вість хто.

– Ми до очаківського паші, – заспокоював їх Понятовський.

– Не наше діло знать, – почув у відповідь.

Видно було, що торгуються. Побачили людей у потребі, так чому ж не заробити на них?

– Я даром не хочу, – приступив до діла Понятовський. – Заплачу і добре заплачу.

– Відомо, що за спасибі ніхто не перевозить приходьків, Бог зна кого.

Понятовський скипів. Ці «збуї» не то не слухають його, але ще й зневажають. Невже ж він не виглядає на великого пана?

– Слухайте. Мені спішно до коменданта очаківської твердині і як ви зараз не перевезете мене й моїх людей, так я відніму у вас човен, та ще й пожалуюся паші.

– Спробуйте! – відповіло п’ять голосів нараз.

– Хами! Я вас постріляю, як собак! – гукнув на них Понятовський, але козаки прискочили до нього:

– Ваша милосте, лишіть це нам, ми з ними побалакаємо. Це непевний народ. На другім боці конюхи. Надбіжать, і зчиниться чортзна-що. Краще по-добру спробуємо.

Понятовський згодився:

– Пробуйте! – а в душі додав: «Може, дійсно, свій свого краще зрозуміє, – і пішов собі геть. – Гарна пісня, так співаки погані!» – подумав собі.

За хвилину вернувся козак:

– Перевезуть, ваша милосте, перевезуть, але хочуть, щоб ви їм свого коня за це дали, бо його й так переправити годі. Спарений і підпалений, сяк чи так прийшлося б в Очакові лишити. Як же буде?

Понятовський не надумуючись відповів:

– Хай везуть!

Козак підбіг до хлопців-риболовців, хороших на вроду, й заки Понятовський поспів туди, човен стояв наготові, а перевізник, знімаючи шапку, говорив чемно:

– Будь ласка, вельможний пане, сідайте! Переїхали вдвійку з Клінковштремом. Опинившися на другому боці, Понятовський перехрестився. Стояв на турецькій землі.

Мало що не тиждень пробув у безнастанній тривозі, що от-от і здоженуть його москалі. Нерви його були натягнені, як струни, – грав на них страх.

Він не швед, а поляк, який з Лещинським пішов проти Августа, значиться, на гадку царя, він – ребеліянт, подібно, як мазепинці, і подібної кари міг сподіватися.

Нараз – через широкий Бог царська рука його не дістане.

Хвилину любувався найсолодшим з усіх почувань – свободою. Ніколи не цінив її так високо, як у цю хвилину. Хотілося припасти до землі, що робила його безпечним, і цілувати її.

Та не пора на це.

Обскочили його люди півнагі, брудні, чорні, косоокі, чистий венецький карнавал. Балакали щось до нього, рухами рук доповнювали слова, не розумів. І він пробував розмовляти на різних язиках, – не йшло. Аж, як промовив по-французьки, почув радісний голос: «Бон, бон!»

Один з тих голодранців служив при французькій місії у Туреччині і вивчився французької мови. Його то й наняв собі пан Понятовський за провідника.

– А як тобі на ім’я? – спитав.

– Ахмет.

– Коли б ти був башею або агою, то Ахмет підходило б до тебе. Ахмет-баша. А так Ахметка краще.

– Хай буде й Ахметка. Хіба мені що?

Ахметка показався бувалим і проворним, тим більше, що почув у Понятовського гроші. Зразу й титулував його ясним паном і ступенював титулятуру аж до «його світлости князя» включно.

Десь і коней придбав, і поскакали в Очаків. До твердині їх не впустили, бо було під вечір. Прийшлося ночувати на передмісті в якійсь брудній та непевній господі.

Понятовський післав Ахметку на замок і казав повідомити команданта, що прибув посол від українського гетьмана Мазепи, а сам чекав на відповідь на подвір’ї заїзного двору. Не скучав, бо що край, то обичай. І люди, і звичаї – все було тут якесь інакше, тільки небо так само висіло над сонною землею і так само співали птахи в кущах.

«Оце й той край, в якому доведеться нам прожити, мабуть, довгий час, поки не прогуде хуртовина, – погадав собі пан Понятовський. – Та що ж. Поживемо. І тут же люди якось живуть і, мабуть, не найгірше. За гроші скрізь жити можна, а без грошей скрізь біда».

Післанець не вертався. Очаківський баша не дуже-то якось спішився приймати посла від свого доброго друга Мазепи.

«Невже ж невіра зачув про нашу біду?» – погадав собі Понятовський.

Власник гостиниці попросив ясних панів до вечері. З’їли якогось шашлика, попили молдавським вином і закурили файки. Тютюн був такий, що пригадалася пісня про Сагайдачного.

Пізно вночі вернувся післанець.

– Баша спить і нікого не приймає. Аж у дев’ятій годині ранком можна явитися перед його ясне обличчя.

Не було ради. Довелося ночувати. Господар відчинив двері від спальні. Понятовський глянув і скривився. На долівці лежав вінок тіл людських. Головами до середини, ноги наверх. Довші доторкалися стіни, ніби опиралися, щоб їх не сунули сусіди. Повітря було таке, що в ньому повисла б сокира. З тієї гущі гуло, щось свистало, рипіло й пуфкало, ніби сплячі страшили одні одних.

Понятовський хоч і привик до воєнних невигід і за час відвороту спав де і як попало, не мав ні охоти, ані відваги бути учасником того сонного бенкету. Дарма власник обіцяв, що розсуне своїх гостей і для ясних панів знайдеться ще «хороше місце» – не хотів.

На щастя, виявилося, що за добрі гроші і в Очакові можна виспатися добре. Потряс калиткою, і хазяїн відступив свою власну опочивальню, малу й низьку комірку, обвішену й устелену чудовими коврами турецькими, а що найважніше з такою широчезною і м’ягкою отоманою, що на ній, за словами її власника, навіть сам падишах міг би з насолодою спати. Як падишах спить, того, розуміється, Понятовський не знав і навіть не цікавився знати, бо як тільки голову до подушки притулив, заснув, як муха. Морфей ухопив його в свої обійми і не пустив до рана.

– Ваша світлосте, ваша світлосте! – торкнув Понятовського за ногу Ахметка. – Вже муедзін проголосив ранню молитву, пора вставать.

Понятовський тер заспані очі. Ніяк не міг зрозуміти, де він, у Варшаві, у себе на селі чи у гетьмана в Бахмачі в гостях. Аж глянув на коври, на подушки, розкинені по долівці, на позолочену посуду до кави, що стояла на низьких столиках, виложених перлівкою, на Клінковштрема, що хропів у кутку, і – закляв по-шляхетськи: «Пся…» Так радо проспав би тут, у цій розкішній яскинці ще й цілий день і цілу нічку, поки всі кості не перестали б боліти. Отомана, на якій сам падишах міг би з насолодою спати, показалася дійсно леговищем перворядним і, що найголовніше, не кусливим.

Крізь малесенькі тусклі шибки заглядало сонце і гралося красками чудових коврів турецьких, показувало такі штуки, що очі годі було відірвати.

Понятовський пригадав собі свою місію і позіхнув від уха до уха: «Ще мені тільки того не доставало з бузовірами в коншахти заходити».

– А як там надворі? – спитав Ахметку.

– Погода, ваша світлосте.

– Гарно… Так тоді подавай умивальню і коновку зимної води. А перше ще розбуди пана секретаря його королівської величності.

Ахметка потягнув Клінковштрема за ліву ногу.

– Муезін проголосив ранню молитву, пора вставать. В дев’ятій годині баша на панів чекає.

У відповідь мало ногою по зубах не дістав, бо швед спав, як у рідної мами в гостині, лихий був, що його будять. Мабуть, Швеція снилась.

– Пора, пане секретарю, пора! – докинув від себе Понятовський. – Бігай, Ахметка, по воду.

Татарин, чи турок, «чорт його батька знає», побіг, а Понятовський тхе хвилину розкошувався м’ягкою отоманою, «на якій і падишах міг би залюбки спати…» Кожна кісточка болить, шляк би тих москалів трафив, а царя в першу чергу. Встав і з насолодою наставляв давно не миті плечі під струї зимної води.

– Лий, Ахметка, лий. Не жалуй води. Її тут у вас більше, ніж треба… – гукав і за кожним поливом здригався ввесь, як риба. – Ах, щоб ви, пане секретарю, знали, яка розкіш вода.

– Особливо, як хто дві неділі не мився, а не купався рік, – відповів, одягаючись, Клінковштрем. – Але, де мій годинник? – крикнув зміненим голосом, перевертаючи всі кишені. – Де мій знаменитий годинник? Це пам’ятка родинна, батько з Нюрнберга привіз…

– Я годинника вашої достойності не брав. Щоб я одубів, щоб мене покрутило, щоб мені язик висолопило з рота, – відпирався Ахметка, хоч ніхто до нього й не приставав.

– Добре, що моя капитка не пропала, – заспокоював шведа Понятовський.

– Як є гроші, то буде й годинник. Ви маєте право домагатися від короля відшкодування за свою втрату.

Швед тільки рукою махнув.

– Ходімте на снідання.

Снідаючи, нараджувалися, як їм до баші йти. Пішки треба, бо коні будь-які і без гарної збруї.

– Щоб тільки бузовір не погадав собі, що ми до нього з великої шани пішки йдемо, – журився Понятовський.

– Хай гадає, – мені що, – рішив швед. Пішли.

Містечко було плохеньке. Але гаряче літо зисушило баюри, сонце золотило верхи мінаретів, зеленіли каштани, а що найважніше – від лиману й від моря подувало таким легким, пахучим повітрям, що дихати хотілось.

– Десь Бог не мав що робити, – нарікав Понятовський, – і нехристів на такій гарній землі посадовив, а нам дав піски та мочари. Таже тут тільки сиди й диш.

– Вони те й роблять, – відповів швед, показуючи на торгівців, що сиділи під нависами своїх деревляних домівок над купами краму, заспані і ніби байдужі, чи хто прийде до них і купить чи ні.

Ремісники всуміш з торгівцями, – не дуже-то й поспішаючись, робили своє діло.

Сонце вже таки добре припікало, – воду з перехожих варило.

– Така горяч, і шельма турбана не скине, – критикував турків Понятовський. – Ще й такими поясами попідперезувалися, ніби їх черево болить.

Туркені з серпанками на лицях ішли, майже не доторкаючись землі своїми гостроносими виступцями без закаблуків. Ритмічно широкими бедрами колисали.

– Також спосіб – заслонювати обличчя, – сердився Понятовський. – Може, котра й гарна, так чому б не глянути. Не вкушу. По очах знати, що палкі. Як ви думаєте? – торкнув ліктем Клінковштрема.

– Я нічого не думаю, – відповів швед.

– Правда, ви не любите чорнявих, у вас білявки з синіми очима, як і в нас, у Польщі. Але, знаєте, і в чорних є свій смак.

– Як гарна, то гарна, – відповів, щоб відчепитися, Клінкопштрем, але Понятовський розговорився і попав на любу тему, викладав перестрашеному шведові різниці між брюнетками й блондинками. Досвід мав великий, більший, ніж можна було по нім гадати, бо на око він був вояка і здавалося б, лише вояка.

– Ваш король не любить жінок? То недобре, а вже лисіє. Жінки також потрібні. Додають енергії і підтримують молодість.

– Як котра.

– Ні, краще кажіть, як у котрого, бо, щоб я собі з якою жінкою не дав ради, о, того, мосьпане, не буде.

Поперед них пересувалися широкі турецькі оксамитові й шовкові штани і мигтіли каптани, суто золотом перетикані. «Псявіри, на нашій кривді багатяться. Мало ми їм гарачу наплатилися».

Бородатий улеман у фіолетнім плащі й в синіх пантофлях повагом до мошеї ішов, вояки з високими жовтими шапками стояли на варті, пси шнирили по вулицях, шукаючи кісток у помиях. Водоноші бігли з коновками від фонтанни.

Понятовський не пропустив нікого, щоб не виявити свого невдоволення.

Його б тут дати, зреформував би їх на свій лад.

На майдані недалеко замку купа людей якусь дівчину оглядала. Беззубний турок общупував її. Пробував тіло, чи тверде, гладив рукою по спині, підносив повіки і заглядав у зуби. Другий гукав: «Не маєте ще довго призиратися. Дівка, як грім. Ганчу не знайдете. О, подивіться, які ноги, як коновки. Та вона вам корець збіжжя двигне».

Дівчина була в такій драній одежині, що годі було й пізнати, з якого вона краю і народу, але великі сумні очі, чорні грубі коси й високі тугі груди казали, що наша.

Не боронилася й не плакала. Збайдужніла, як птах, що бився у клітці, побачив, що виходу з неї нема, і маком сів.

– А це що? – крикнув Понятовський.

– Продають невольницю, – відповів спокійно Ахметка. – Невольник дешева тепер. Наш на Україну піде, з царем воювать. Сподійсь, ясиру багато наженуть, тому й дешевий невольник… – пояснював Ахметка. Понятовський сплюнув і мовчки поплівся на замок.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 62 – 70.