15. Дві тисячі дукатів

Богдан Лепкий

Коли б не Ахметка, то Бог вість, як довго довелося б нашим послам ждати, заки їх допустили б перед ясне обличчя очаківського баші.

Ахметка направо й наліво голосив усім, тим, що треба й не треба було знати, що провадить до баші на послухання великих панів-князів від шведського короля і від гетьмана українського, які мають грошей, як полови.

Довелося давати й докази того багатства, аж кінець кінцем Понятовський і Клінковштрем увійшли до святої святих, до салі, обставленої по-турецькому звичаю, в якій сидів баша.

Привітав чемно гостей, а довідавшись, що не вміють балакати його мовою, балакав, хоч дуже слабо, по-французьки. Служив він колись при турецькій місії в Парижі, цікавився політикою і рад був довідатися дещо нового про війну.

Понятовський кілька разів починав балачку про свою місію, так баша заодно вертався до війни. «Хоче перше знати, як діло стоїть, – погадав собі Понятовський, – щоб відповідно до того почати торг».

Так воно і справді було. Баша догадався, з чим то тії посли до нього прибули, і йому хотілося знати, чи у великій скруті шведський король, щоб відповідно до того поставити ціну за свою прислугу.

Понятовський не витримав.

– Ваша достойносте, – почав. – Нам спішно. Його милість король чекає. Дозвольте предложити вам прохання його милості короля…

– Гарно, гарно, – притакнув баша, – але перше годиться погостити вас, панове. Як же так. З далекої дороги йдете, треба ж погостить, треба, – і плеснув у долоні.

Чорняві хлопчики в червоних штанцях, з руками на грудях нахрест підскочили й похилилися до землі перед своїм паном. Щось там помугикав з ними і поназносили тарілок, чашок, плящинок, немов на який пир.

Баша власними пальцями дер м’ясо і найсмачніше подавав то Понятовському, то Клінковштрему на патичках, гарно з дерева виструганих.

Нашим послам не дуже-то до вподоби був такий спосіб їжі, але що робити: обрався грибом, так лізь у борщ.

Сорбети, халва і свіжі смокви та інші овочі були дуже смачні, і посли заїдали їх радо.

– Позвольте, ваша милосте, повторити вам прохання його величності короля Карла…

– І гетьмана Мазепи… – додав Клінковштрем.

– Так, і українського князя-гетьмана, – повторив Понятовський, – а саме, щоб ваша достойність зволили вислати на Бог кілька поромів для перевозу наших людей і вантажу на свою територію.

Баша вислухав прохання і примкнув очі, ніби йому нараз дуже чогось захотілося спати.

Гнітуча мовчанка запанувала в душній, східніми пахощами переповненій салі.

Баша похитувався злегка, буцім журився дуже, почувши прохання послів.

– Важко, панове, важко, ой, дуже важко, – цідив крізь зуби.

Понятовський нахилився до нього. Щось шептав, знаючи, що такі речі найкраще полагоджуються з вуха до вуха.

Баша слухав, завертав очима, аж промовив так тихо, Понятовський ледве почув:

– Дві тисячі дукатів.

– Дві тисячі дукатів? – зжахнувся Понятовський.

– І ані одного менше, – потішив його баша. Тепер знову Понятовський став хитатися журливо.

– Велика гріш, велика фіш, – толкував йому баша, – але мені треба з другими поділитися, треба, бо люди жити хочуть. Усяка чоловік жити хоче, а час дорога, дуже дорога час…

– Хай буде дві тисячі дукатів, – простогнав Понятовський.

Баша встав і попровадив Понятовського до якоїсь секретної кімнатки. Дві тисячі дукатів перейшло з рук до рук.

– П’ять суден вишлю на лівий берег Бога з харчами для ваших людей і з фуражем для коней. На тих суднах може король переправитися на наш бік, – сказав баша, прощаючися з послами. – Бажаю вам щасливої дороги.

– Дякую достойності вашій.

Посли пішли.

– Бузовір. Стільки грошей злупив. Бодай би він подавився ними! Як усі вони таких баришів захочуть, то ми тут збідніємо, як костельні миші.

– Не наша голова, – відповів Клінковштрем. – Король більше вартує.

Понятовський глянув на шведа.

– Знаєте, ваш мундір зовсім добре нині презентувався.

– Бо я шви чорнилом позамазував, – відповів спокійно швед.

Баша сховав дукати й післав свого бігуна до сераскіра в Бендери з вісткою про погром короля Карла біля Полтави і про відворот шведів і козаків з-над Ворскли над Бог… «Що він каже на це? Пустити втікачів чи ні?»

Про шведів не боявся. Дістати короля Карла на свою територію – це як у картах дістати козиря. Але Мазепа й козаки та ще й запорожці з своїм кошовим, то інша річ, це доволі лоскотливе питання. Хай сераскір рішає… У всякому разі, дві тисячі дукатів є.

За той час Карло й Мазепа дійшли до Інгула і без перешкоди переправилися на другий бік. Посувалися далі на захід у напрямі Бога. Змінявся краєвид. Розкішний наддніпрянський степ, буйний і багатий у траву і в звіра, марнів і убожів.

Трава, в якій міг сховатися їздець з конем, шуміла ген далеко за ними.

Увійшли в край, в якому й коня не було на чім попасти. Коні поверталися на схід і сумно іржали, прощаючися з привітною землею. Тут голод шкірив до них зуби. Води також не було. Люди й коні поспішали, щоб перед ніччю перейти пустиню.

Вечоріло, як від заходу стало повівати іншим повітрям.

– Бог недалеко, – сказав Орлик, прискакуючи конем до гетьманського возу. – Як ваша милість накажуть: йти далі чи розтаборитися тут, дожидаючи повороту пана Понятовського?

Гетьман підвівся і глянув кругом себе.

– До Бога ще мало що не дві годині ходи. Люди й коні притомлені дуже. Спини похід. Якщо Понятовський надійде і скаже, що судна над Богом ждуть, то двигнемося коло півночі й переправимося за Бог, як ні, то переночуємо тут. Москалів не видно, а я боюсь, що без відпочинку люди погинуть. Дуже нас тая пустиня притомила.

Орлик почвалав конем від гетьмана до короля, і табор зупинився серед скучних, миршавою травицею зрідка порослих піль.

Хіба стільки доброго, що ворога можна здалека зазріти, бо рівно тут, як на долоні, і піски такі, що погоня ніяк не поспішить. Заки поспіє, можна буде добитися до Бога.

На щастя, і джерельце знайшлося. Та таке бідненьке, що треба було варту поставити, щоб воду розділювати недужим.

Для всякої безпеки вози уставили в чотирикутник, з драбин поробили фігури, і дбайлива ніч-мати стала вколисувати до сну своїх безталанних дітей.

Та не всі спали. Жінки журилися, як звичайно. Не так тим, що треба, як більше дрібницями. Згадували свої хати й хазяйства і порівнювали нинішню нужду з колишніми багатствами.

– В мене там таких шість контушів залишилося, що й гетьманисі не сором.

– А гадаєте, що в мене скрині пусті? Показала б я вам свою передшлюбну інтерцизу, то ви за голову взялися б. Вбрання, білля, посуда, добре покійна мати про свою одиначку подбала.

– Не від мачухи і я, мої ви. Десять зразків такого перла в пуздрі залізнім лишила, як горох, рівні, рівнесенькі, а блистять, як… Ой Боже.

– Добре, що перел не взяли. Перли – це сльози.

– Кажуть, не знаю. От жидівки кохаються в перлах, і нічого.

– Як нічого? Стільки літ скитаються по світі. Мало то, гадаєте, вилили сліз. Гонять їх з одної країни в другу.

– І скрізь доробляються багатства.

– Або то у багатстві щастя?

– Всяко бува. Є хоч бідні, а щасливі, а є й багачі безталанні, от хоч би покійний Кочубей.

– І його донька Мотря…

Замовкли… Ніби тінь якась пустим полем майнула… Мороз по спині пішов. Чути було зітхання і придавлений плач.

– В сльозах біди не втопиш, – промовив Орлик, наблизившися до жіночого гурта. – Хлопець спить?

– Спить, Пилипе! Не буди його. Дуже трудний. Вже третій день жаліється, що головка болить.

– Це від спеки, Анно! Щоб ми до Бендер добились. Відпочине. Подумай, тут навіть для гетьмана і для короля лікарі ліків не мають.

– Гетьман нездужає?

– Не каже того, вдає, буцімто йому краще, буцім степ його вилікував, але мені бачиться, він з кожною годиною гірше чахне. Схуд увесь, тільки очі горять.

– Боже… А що буде, як його не стане?

– Другого виберуть козаки.

– Тебе? – спитала несміло.

– Не знаю… Може…

Притулилася до нього. Розмовляли без слів. Сумна тінь мандрувала полями.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 70 – 74.