7. Капітуляція шведів

Богдан Лепкий

– Поїхав наш король, – сумно говорили шведи.

– Поїхав… Бог вість, чи побачимо його.

– Чому б ні. І завтра буде день.

– Так, але король недужий. Погано з його ногою. Ліки не помагають.

– Бо такі ліки. Щоб він лише до Швеції вернувся, побачите, видужає скоро.

– Всі ми там видужаємо скоро, а тут тільки терпіння і смерть.

Тисячі мрійливих, синіх очей у далеку Швецію летіло. Не стало того, що їх відорвав від неї і силою свого несамовитого генія заставив дивитися на чужі краї і на чужих людей, заставив боротися і вмирати за примару грізно-привабливої богині-слави.

Не стало його, і всім начебто полегшало на серці. Волею від степів і вод широкого Дніпра повіяло. Деякі задавали собі питання, який чорт їх аж сюди пригнав? Чи не краще було триматися рідної землі, орати, ловити рибу, рубати дерево в лісах, і разом з любою жінкою дітей плекати?

Чарівний привид мирного життя, такий неподібний до воєнного діла, фата-морганою явився перед очима Карлових лицарів. Задивилися в нього й не слухали голосу дійсності.

Дарма Левенгавпт їх хотів у боєздатний лад уставляти – не слухали його. Даром сердився і грозив суворими карами. Наче б не чули свого нового начального вожда.

Де хто впав, там і остався. Це не хоробра армія приходу ворога дожидала, лиш війна людський намул покотила Дніпром і викинула на берег. І лежить цей намул, і байдуже йому, хто туди завтра прийде і куди його згорне.

Доводилося запорожців ставити на варті, бо шведи казали, що з ніг падуть і кріса в руках не вдержать.

Левенгавпт найкраще по собі бачив, що воно так. До часу збанок воду носить, а люди також не з заліза.

Поки в руху, поти йдуть, як машина, та хай лише стануть, то вже їх не двигнеш з місця… А невже ж офіцери не люди? їх також кожна кісточка боліла. Тому-то раді, що не потребують журитися королем, клалися коло своїх відділів де-небудь на голій землі і дивилися на небо.

Літня українська ніч оп’янювала їх, Дніпро розказував казки забутих днів, шуміли ліси на другому боці, а від широких степів пахощі сон-зілля повівали.

Хвилину ще вчувався гамір недавньої битви, гули гармати і стогнала земля, але звуки ті тихли, образи линяли і думки розпливалися, мов у нірвані.

Хай буде що хоче, – вони щасливі, що сплять. Аж ранок своїм сліпучим світлом розбудив їх.

Левенгавпт зірвався перший. Побіг до Кройца, й обидва взялися уставляти батальйони.

– Скорше, діти, скорше! – гукав Левенгавпт. – Кожної хвилини може чорт ворога наднести.

Люди, позіхаючи, протирали очі й нерадо підносилися з землі. Дійсно, кожна кісточка боліла, в голові млин, крижі наче б хто переломив. Хто скинув чоботи, не міг узути, бо ноги понапухали. Сорочки поприлипали до тіла, рани, що вночі легенькою плівкою позатягалися, кривавилися тепер наново.

– Діти, скорше. Ради Бога, скорше! – кричав Левенгавпт.

Аж тут Кройц прискочив до нього.

– Зайвий наш поспіх, генерале, бо ми вже спізнилися. Бачите? – і показав рукою на північ.

Левенгавпт глянув. Там, на виднокрузі, ніби ліс за одну ніч виріс і сунувся з горбів в долину. Перед ним курява летіла, в куряві мерехтіли вістря списів, і сяли двоголові вірли на солдатських шапках.

– Меншиков! Меншиков! – залунало кругом.

Шведи ставали, хапали зброю, кожний шукав свого батальйону, бо тільки там почував себе безпечнішим. Та чомусь і то знайти було важко. Перекликалися, сурмили, давали прапорами знаки, не помагало. Зчинився заколот, якого ніяк не можна було вгамувати.

Король від’їхав, не полишивши планів, Левенгавпт не вспів зробити того, що король занедбав, тепер усі бігли до нього, питалися, що мають робити, де стати, куди йти, він наскоро давав накази, зміняв, посилав нові… безголов’я.

А тут задуло, заторохтіло, загриміло. Меншиков у тисячу бубнів нараз бити казав, щоб настрашити шведів, буцімто в нього велика сила війська. Хитрий підступ придумав. А Голіцин казав своїм людям позлазити з коней і провадити їх за уздечки. Це здалеку подвоювало його сили, шведи гадали, що там другий корпус іде.

Полковник Дукер прискочив до Левенгавпта:

– Генерале! Боротьба безвиглядна. Жаль тратити людей!

Влучив в найболючіше місце в Левенгавпта, який на жовнірів дивився, як на своїх синів. І захитався старий полководець. З одного боку королівський приказ, щоб армію цілою провести у степ, а з другого – страх, що тисячі згинуть у нерівному бою і що їх смерть упаде на його совість. Навіть над Десною не бачив себе у такій скруті.

– Так що ви гадаєте? – спитав дрижучим голосом. – Здаватися?

– Післати до Меншикова парламентарів, – відповів Дукер.

– З чим?

– З умовами миру без проливу крові.

– Не гадаю, щоб прийняв, але пробувати можна. За той час, може, наші отямляться. Покличте командантів.

Прибігли й нашвидку зробили воєнну раду. Стояли на тім, що битва неможлива, бо кілька тисяч людей покалічених, а решта перетомлена, голодна і без пороху й куль. Це була б найзвичайніша різня, за яку вони не хочуть відповідати.

– А якщо ворога менше, ніж ми гадаємо, може, навіть менше, ніж нас? – завважив Дуглас.

Та його закричали:

– Хоч би тільки й кілька тисяч, так вони ситі й здорові, мають муніцію, а ми що? Посилаймо парламентарів, поки Меншиков не почне битися.

Поїхали генерал Кройц, полковник Дукер, підполковник Травтфетер і капітан Дуглас.

Меншиков відповів коротко: «Капітуляція, видача оружжя і – полон».

– Такої тяжкої відповіді, – сказав Кройц, – ми не сподівалися і без рішення нашого вожда, який відповідає перед королем, не можемо дати нашої згоди.

Меншикову не всміхалася битва. У нього і в Голіцина було війська тисяч десять з лишком і воно було не менше втомлене, ніж шведи, бо Меншиков гонив своїми людьми, як псами. Не знаючи про розладдя в шведській армії, він боявся, що битва може некорисно скінчитися для нього: Левенгавпт – це не будь-хто. Тому, подумавши хвилину, заявив великодушно: «Щоб дати доказ, що не бажаю собі безпотрібного проливу крові, годжуся, щоб один з панів поїхав до свого обозу по вирішення цього важного питання і, поки він не вернеться, не почну бою. Інші панове залишаться у нас, поки що як – гості».

Поїхав Дукер, а Кройц з товаришами остався у Меншикова.

Левенгавпт, почувши відповідь Меншикова, скам’янів. Земля захиталася під його ногами. Це ж гірше від Лісної, бо соромніше. «HJ, панове, ні. На таке ми не підемо. Скласти зброю і перейти за Дніпро – це те, на що ми могли б згодитися, але 13 тисяч людей давати в полон? Що собі Меншиков гадає».

– Що б собі Меншиков і не гадав, – відповіли йому офіцери, – нам треба прийняти його умови, бо ми не можемо битися. Хто? З чим? І як? Перше мусіли б ми з глуздів збитися, щоб починати таку безвиглядну битву.

– А що казали Кройц, Травтфетер і Дуглас? – звернувся Левенгавпт до Дукера.

– Не знаю, – відповів Дукер, – бо при Меншикову годі було питати.

Левенгавпт учепився тих слів, як останньої дошки рятунку.

– Бачите, панове, ми не знаємо, чи Кройц і його товариші годяться на таку соромну капітуляцію, як же ми можемо за них рішати?

– Тут не про них діло, а про долю армії, – почулося в гурті. – Хай армія рішає.

– Хай рішає армія! – підхопили інші. – Спитаймо наших людей.

– Про мене! – махнув рукою Левенгавпт. – Хай армія рішає, – і післав Дукера до полків, спитатися, чи вони хочуть битися, чи йти в полон?

Три полки заявили рішучо, що вони будуть битися на смерть і життя, а здаватися не бажають. В інших голоси були поділені, але все ж таки багато було за боротьбою, а проти соромної капітуляції. Прийшла черга на Альбедільову роту, зложену з самих загартованих в боях людей. Сиділи на землі й читали молитовники або співали псальми.

– Чому це нас питають? – відповіли. – Це передше не лучалося. Почуємо, бувало, «вперед» і йдемо, не питаючися, куди і пощо. Наша річ слухати свого вождя, ми вояки. Що нам прикаже вожд, те й зробимо.

Недалеко від Альбедільової роти стояли козаки й запорожці. Мручко з ними. Преспокійно курили люльки й ділилися салом. Краяли його на такі вузенькі шматочки, що, як Мручко казав, не було що навіть на зуб покласти.

На запит, чого вони хочуть, битися чи йти в полон, сміхом відповіли: «Ми? В полон? Краще чортові в зуби. Ото вигадали забаву. Голосування. Шкода часу. Москалі гнали, висолопивши язики, аж захекалися, і якби на них вдарити негайно, то замість до них іти в полон, може б, ми їх разом із світлійшим полонили, а так видихаються, чортові душі, і без бука до них не приступиш».

– Як же, панове, буде? – наставав на козаків Дукер. – Битва, чи полон?

Мручко шарпнув вус:

– Робіть що хочете. Ми зробимо своє.

Заки Дукер вернувся, у Левенгавпта був уже посол від Меншикова. Світлійшому спішно було почути відповідь. Від одного з полонених довідався, що король і гетьман переїхали вже на другий бік і що їх важко буде дістати в свої руки, треба ж тоді хоч Левенгавпта з рештою армії взяти, бо як вернеться голіруч, то буде дубинка в роботі. Та ще боявся фельдмаршал, щоб шведи не отямились, довідавшися, що москалів менше, чим їх. Тому-то й наглив.

Левенгавпт відповів, що за годину скаже своє рішуче слово і сам поїхав у табор, щоб на власні вуха почути, чого собі військо бажає. На капітуляцію він не мав охоти. Це для хороброго офіцера надто великий сором. Що скаже його милість король, коли довідається, що шведи без бою побігли, як стадо баранів, у московський полон? Такого ще ніколи не бувало. Потішався надією, що хоробрі шведські батальйони, як побачать його, то сором не дозволить їм згодитися на капітуляцію. Та,на жаль,сподівання завели Левенгавпта.

В батальйонах побачив брак дисципліни, хаос і безголов’я. Цілих відділів бракувало, і ніхто не вмів сказати, куди вони ділися. Прямо: були й нема. Розбрелися по комишах, шукаючи човнів, щоб переїхати на другий бік, або не чекаючи рішення, перейшли до москалів. «Це вже не армія, – погадав собі Левенгавпт, – але один великий труп, який починає розкладатися. З такою армією не побідиш, тільки ще гіршого сорому наберешся».

Тому-то в 12 годині післав Меншикову свою остаточну відповідь, що… здається.

«А все ж таки на кілька годин загаїв я тут Меншикова і тим самим дав королеві змогу проїхати порядний шмат дороги. Тепер уже його й сам чорт не дожене».

Була це остання й одинока потіха Левенгавпта, стебло соломи, якої він ухопився, щоб не потонути у глибинах розпуки.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 28 – 33.