3. Втікачі в Нових Санжарах
Богдан Лепкий
Побита, але не розбита козацько-шведська армія посувалася вздовж правого берега Ворскли в напрямі Нових Санжар.
Двадцять гармат і дванадцять моздірів глухо по шляху туркотіли. Не везли за ними ні пороху, ні куль – в деяких пірвані дула, валка гармат-мерців воліклася.
Левенгавпт радив залишити цей зайвий хлам, але король не погодився. Досить під Полтавою трупів залишили, і поранених, і тих, що на палях торчать. Спомин про них палить… Як Неронові смолоскипи… Ще гірше… Коні жахалися тих палів і тікали, як біснуваті. Це вже не був гнів, ані помста, лише кривава оргія, що перед нею здригається кожна людина.
Кинутися туди й або покласти край тому варварському знущанню, або самому полягти.
І це хотів зробити король, але йому не дали. Зупинили перед божевільним кроком. А тепер він їде у Маєрфельтовій кареті, а палі біжать за ним і кличуть: «Як ви нас залишили? Верніться!» Та вернутися годі.
Двадцять тисяч людей і кілька тисяч возів сунуть лавиною в долину. Триста прапорів – як стадо птахів летить у сумерках вечірніх. Гаснуть останні блиски червоного сонця, зимні тіні лягають на землю, вітряки крилами поскрипують. Трави, збіжжя принишкли до землі… Страшно їм. Ще тільки в балці вилискується озерце, як незаплющене око, але піднявся туман і більмом затулив його.
Глуха ніч.
Вона нічого не бачить, не чує. Не зрадить походу цареві. Щаслива дорога…
І шведсько-козацька армія буцімто справді завірила українській ночі, справно і спроквола прямує з руслом тиховодної Ворскли. Поспішати незручно, бо забрала з собою декілька тисяч селян тих, що перед москвою втікали, і тих, що рови при облозі Полтави копали та харчі довозили. Тепер вони на роздоріжжях звільна вщлучуються, повертаючись до своїх осель.
Безгамірно й тихо відбувається цей похід. Кожний-бо відворот сумовитий, не то, що наступ уперед – радісний, веселий. Шульне сайгак, зірветься дрохва, самотній лебідь розпустить білі крила і, як дух, щезає в нічному тумані. Стурбовано б’є перепілка в житі і журливо кигикає чайка… «Ой біда, біда тій чайці небозі».
На небі вузький і блідий серп місяця ледь-ледь майоріє, з лісів вискакують тіні, хрести рамена простягають, благословлять чи зупинити хочуть? Луги й левади пахнуть ладаном чи тмяном?..
Король не може вснути. Рана пече, допікає. То жар, то стужа перебігає по тілі. То тратить пам’ять, то свідомість з невблаганною жорстокістю кладе йому дійсність перед очі.
Він програв битву. Втратив стільки тисяч людей. П’ять генералів, чотири полковники в полоні. Та ще й канцлер Пігер, і секретарі Цедерголь і Дібек. П’ятьох драбантів годі дочислитись. Невже ж і вони в неволі у Петра?
А все ж таки війна ще не скінчена. Цар передчасно тріумфує. Не він тут переможцем, а куля з невідомого кріса, що 17 червня королеві поцілила ногу… Проклята куля! Скільки лиха накоїла…
І король з невимовним жалем дивиться на свою ліву ногу, що, мов колода, біліє. Пробує ворухнути нею й чує, як сто ножів впиваються в його тіло. В тім болю свідомість щезає. Він не іде, лиш тією болючою ногою оре товстий полтавський чорнозем. Десь далеко шумить Ворскла, деркач дерчить, б’ють перепели, пахощі піль мішаються з запахом мастей на нозі.
Переможений король лежить на крилах трьохсот прапорів, що нового гнізда шукають, щоб відпочити та знову зірватися до лету.
Чи то так серце б’ється, чи тупотять кінські копита? Торохкотять вози, двадцять гармат і дванадцять моздірів, таких безсилих, як і він, шукають у степу дорогу. Знайдуть чи ні? Промовлять ще своє гомінке слово чи замовкнуть навіки? Ох, чого ж це так нога болить…
Ганна Обидовська обтулює накривалом недужого гетьмана. Минула північ, і поранковим холодом повіває від сходу. Гетьман мовчить, і Ганна з острахом вдивляється в його обличчя. Боїться, щоб не вмер.
– Може, ваша милість вина нап’ються? – питає несміливо.
Гетьман перечить головою. Його оп’янюють думки. В думках перечисляє втрати і зводить докупи те, що залишилось. Яка тисяча людей… Мало… Та зате певні. Певніші від старого Чуйкевича, Зеленського, Максимовича, Григоровича й Гречаного, що перед самим вирішенням діла перейшли до царя. Так відпала остання полова від зерна. Щоправда, того зерна мало, дуже мало, зате воно чільне й здорове. По нинішнім кривавім дощі з кожного зродиться колись сто зерен. Не для Москви, а на пожиток власного народу, бо переможуть голоси землі і крові, сильніші від усіх голосів світу.
– Мусять перемогти, – уголос промовив гетьман, бо він не міг затаїти тієї задушевної гадки.
– Що ваша милість кажуть? – спитала затривожена Ганна.
– Нічого, Анночко, – відповів ніби байдуже, але, як побачив її очі, повні сліз, мов очі Магдалени, зробилось йому жаль. – Я сказав, Ганно, що наше діло мусить перемогти, бо воно справедливе.
– А,невже ж справедливість є на світі?
– Не знаю, але нам треба вірити, що є…
Замість відповіді розридалася. Доки гетьман мовчав, доти боялася, що він не видержить нинішнього важкого удару й сконає на її руках, кріпилася, поборювала свою м’яку вдачу, щоб бути йому сестрою-жалібницею, а тепер, як промовив, сили покинули її.
Увесь трагізм моменту явився перед нею, як коршун на порхливу пташку, наляг на її ніжну, радості спрагнену душу. Хлипала й безрадно тулилася до гетьманової груді.
– Чого ж ти, дитино, ну, чого? І добре, що сталося. Переломані леди. Порвані зв’язки з Москвою. Що гнилого в Україні було – відпало. Що здорове, почне боротьбу за визволення і – визволиться. Розумієш? Визволиться.
Дивилася великими, перестрашеними очима. Бачила те, що є, а гетьман передбачував будучність. Не могла його зрозуміти, але вірила, і тая віра заспокоювала її.
– Стільки людей погибло… – лебеділа. – Цар такий лютий, – і чути було, як дзеленькали її дрібні зуби.
– Цар смертельний, а народ вічний, і вічне в ньому стремління до волі.
– Там… лишилася… Мотря… – крикнуло нараз її серце, і – на той крик гетьман відповіді не знайшов.
Тихо їхали дальше.
За ними ніби далеке море грало, потонулі дзвони гули, минуле зі стонами западалося під землю, а перед ними розгорталося невідоме, широке і непевне, як українські степи і як неосвідомлена душа.
Іноді зупинявся похід. Треба було впевнитися, чи не жене погоня, бути напоготовлі до оборони, то знову не могли рішитись, котра дорога безпечніша. Тоді підбігав Войнаровський до гетьманової повозки, прохаючи поради. Короля не турбували. Він на свого союзника здався.
Так пройшла коротка літня ніч.
Благовістилося на день, як прибули до Нових Санжар…
Військо не розтаборювалося на відпочинок, а повернулось лицем на північ, до ворога, щоб на випадок погоні ставити спротив. Останні зробилися першими. Першими були ті, що не брали участі в полтавському бою, свіжі й не поранені.
Шведи сідали або лягали на землю, дивились, як сходило сонце, і читали свої псалтирі та молитовники. Побожні слова зливалися з жужжанням мушок і з поранковим співом птахів, ніби будилася земля і молилася. Не чути було ні сварки, ні нарікань. Ніхто не питався, чи даватимуть сніданок. Хто мав якого сухаря, ділився з іншим. Для хорих привезено молоко й теплу страву з Санжар. Санжарівці не відмовляли нічого. Спочували ближнім у недолі й не думали, що на це москалі скажуть, «коли їх наднесе нечистий».
Хірурги і фельшери заповивали рани. Деяким що лиш тепер перші перев’язки накладали, бо під Полтавою не вспіли. Ранені закушували зуби, щоб не стогнати. Король був для них добрим прикладом, як треба терпіти. Всі вони вірили, що коли б король був здоровий, то перемога була б за нами, бо «він» непереможний. Аж ось і «йому» перев’язали хірурги хору ногу. Рана ятрилася. Вимили її, намастили, і король примкнув повіки. Був блідий, виснажений, але як сонце поцілувало його першим своїм цілунком, усміхнувся, і сміх той залишився на затиснених устах. «Тихо там, тихо! – передавали собі шведи. – Король спить». Мовкли розмови, застрягали стони у горлах, тільки чути було, як пофоркували коні і як Альбеділові люди псалми читали.
Нараз Мручкове «бе-ре-жись!» затривожило тишу. Всі зірвались на рівні ноги, вхопили за кріси й станули в боєву лаву. Мручко на спіненім коні пригнався до гетьманової повозки:
– Москалі!.. Що ваша милість прикажуть?
Гетьман хотів підвестись та поглянути, болі не дали. Побачив тільки Орлика, Войнаровського та нечисленну дружину, що згуртувалася кругом його, готова до бою. Кількасот запорожців збиралось у батаву, не випускаючи з ротів люльок.
– Тяжкі вози залишити, зайвий тягар скинути, брати, що найпотрібніше. Пішим роздати коні, жіноту посадити на легкі візки, а котра хоче – верхи, і вперед… А король що? – звернувся до Войнаровського.
– Король заснув.
Збудили короля.
– Що сталося? – питав, не розкриваючи очей.
– Москалі в погоні… Що ваша величність прикажуть, битися чи продовжувати похід?
– А гетьман що?
Войнаровський повторив гетьманський приказ. Король вислухав.
– Робіть що захочете, – кинув крізь зуби і повернув голову в другий бік, ніби йому все байдуже.
Хвилину стояли безрадно. Бачили, король такий знесилений, що й піднести повік не може.
– Я беру відповідальність на себе! – сказав генерал Кройц. – Вози залишити, коні роздати пішим і – вперед.
Приказ вмить рознісся по обозі.
Щоб добро не попалося ворогові в руки, торощили, дерли, скидали на купи, підпалювали. Бухнула полумінь, густі дими скаламутили чисте, поранкове повітря. Тоді вирядили жінок на легких візках, піші всідали на неокульбачені коні, армія рушила в дальшу дорогу. Перші знову стали останніми.
Прикривали похід.
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 14 – 18.