8. Оборона загону Мручка

Богдан Лепкий

Почався останній акт трагедії Карлового війська. Шведські батальйони здавали зброю, що нею здобули блискучу славу.

Цілими відділами проходили і перед Меншиковим кидали шпаги, мушкети, пістолі. Виростали гори смертоносного знадіб’я. Триста воєнних прапорів, колись буйних і гордих, – принишкло на землі.

Окривавлені, подерті, безсилі, жалувалися перед нею на своє безталання. Замість провадити полки по славу, висітимуть у московських теремах під порохами безділля і на позорище грядучих століть. Не скажуть внуки: «Під тими прапорами боролися і гинули за Швецію наші діди, лицарі Карла Дванадцятого», лише чужинці показуватимуть на них пальцями, приговорюючи: «Віш! Еті тряпкі у шведов атнялі ми». Як орли зі зломаними крилами, лягали ті прапори перед конем Меншикова, а він, гордий і вдоволений, казав своєму ад’ютантові записувати їх число. Альбеділів відділ свого прапора не дав, – його розірвано на дрібнесенькі шматочки, а держак розломано й кинено в Дніпро.

Туди кинулося декілька старих альбедільців, але вони, не допливши навіть до першого дніпрового острова, пішли під воду. «Vivat Carolus rex!» – гукали вони потопаючи й цими словами, як ножами, влучали в серце своїх товаришів, які на березі стояли. Грозила небезпека, що й вони підуть за їх приміром, вибираючи смерть, а не полон. Насилу старшини здержали їх. «Ви обіцяли, – кричали до них, – слухати свого вожда, вожд каже здаватися, – здавайтесь. Не деморалізуйте інших батальйонів і не псуйте останків дисципліни».

Відділ отямився й почав формуватися. Начальник напереді, команда, і – альбедільці рушили в свій останній похід.

Всі розступилися й давали їм дорогу. «Альбеділь іде! – почулося в товпі. – Альбеділь іде!» Забувалося, що йде він у полон, до того горбка, на якому стояв злобно всміхнений

Менішиков, хотілося бачити ті лицарські постаті, ті суворі марсові обличчя, цей рівний, сталевий хід, в якому не слідно було ні втоми, ні приниження.

Нараз: «Стій!» – і відділ зупинився, – стояв, як мур.

Начальник і його ад’ютант повернулися лицем до своїх людей. «За честь Альбедільового відділу!» – крикнув перший. «Хай живе Швеція!» – відповів ад’ютант і, заки можна було зрозуміти, що вони хочуть зробити, кинулися на себе з рапірами.

За хвилину оба лежали на землі, а з їх синіх каптанів лилася кров.

Зчинився заколот. З горбка пустився московський відділ, але альбедільці вхопили своїх конаючих героїв, підняли їх високо на плечі і скорим кроком рушили до Дніпра.

Шведські батальйони замкнулися за ними, і московська рота зупинилася безрадно.

– До запорожців! До запорожців! – кликали альбедільці.

Мручко зі своїми людьми і з останками запорожців за той час, як шведи перечилися, чи здаватися їм, чи ні, засів які дві версти вище Переволочної й обкопався.

Від москалів ділив його неширокий, але доволі глибокий рукав Дніпра. Сиділи на острівці, вкритім густими корчами.

З того боку, звідки їх найлегше можна було взяти, викопали рів, за ровом висипали шанець, поробили фашини, і за яку там годину-дві твердиня була готова.

– Не один москалик ноги задре, заки нас добуде, – потішалися.

– Чорта там добуде, – відповідав Мручко. – Під протекцією батька Дніпра пішли ми. А все ж таки хто з вас, братці, добре плавати вміє, скачи в воду і махай на другий берег. Гетьманові кожний чоловік пригодиться.

– А як же ми тебе, сотнику, у такій важкій пригоді оставимо? – питалися.

– Ви на мене не дивіться, бо я даром не пропаду, а хоч і згину, так мені й пора, я вже своє зробив, але перед вами, молодиками, ще велика робота стоїть. Ой велика!

– А як не допливу? – спитав котрийсь.

– Все одно, братчику, ти тут не виховаєшся. Москалів сто на одного. А так, купиш – не купиш, торгувати можна, – і настояв на тому, що молодші, ті, що добре плавати вміли, скакали в Дніпро й пробиралися щасливо на другий берег. Мручко благословив їх і наказував, щоб, спинившися на другім боці, не лізли за піч на якому там хуторі або де, а лиш щоб здоганяли Карла й Мазепу. «Такого, що не послухає, – грозив, – як стріну, тут чи на другому світі, все одно, власноручно простромлю на спис, як намистину на голку насилю». Заспокоювали його, що того ніяк бути не може.

Хто йшов, залишав тютюн і сухарі, бо те добро і так у воді змарнувалося б, і Мручкове товариство потішилося гадкою, що з голоду не вмре, а як є тютюн, то й скучати не стане. «Позір!» – гукнув нараз Мручко, побачивши, що якась ватага людей до них наближається. Всі прилягли за валом і прицілилися до крісів. «Не стріляти, поки знаку не дам», – залунали Мручкові слова.

Стало тихо, як звичайно перед пальбою буває. Нараз Мручко зірвався з місця. «Це не москалі, а шведи!» – крикнув і післав два човни, щоб перевезли їх через дніпровий рукав. Сталося це в одну мить, бо треба було боятися, що за шведами зараз і москалі надтягнуть. Запорожці гребли так, як тільки вони гребти вміють. Човни то причалювали, то відчалювали від берега, й не минуло й півгодини, як останки недавно ще так славного Альбедільового відділу опинилися в Мручковій твердині.

Начальник і його товариш не жили вже. Сконали на руках своїх людей. Про рятунок і мови не було. Рапірами себе просто в серця влучили. Лежали тепер серед зеленого острівця, кругом шуміли дніпрові води, вгорі сяло гаряче українське сонце, а по їх обличчях розливався дивно сумовитий спокій. Не важко було Мручкові догадатися, що воно таке. Решту доповіли прибулі.

– От тобі лицарська честь! – промовив Мручко, клякаючи біля покійних.

І дивно було бачити, як старі запорозькі чуприндарі згинали коліна перед двома шведськими лицарями-самогубами, що воліли вмерти, ніж скласти зброю.

Нараз ціле товариство схопилося і без приказу стало копати глибоку могилу. Обложили її пруттям, спустили трупів і присипали землею.

– Хай їм наша земля замість рідної буде, – промовив котрийсь. А другий додав:

– Сподіваюсь, не будуть скучати. Незабаром товариство збільшиться.

Мручко вовком подивився на них.

– Ануте, трубіть у кулаки. Люблю таких. На позиції… Москва бере на нас око!

І дійсно, москалі, розору живши шведів, післали свої патрулі вздовж Дніпра, щоб виловлювати втікачів. Одна з них наблизилася якраз до того місця, де стояв з своїми людьми Мручко.

– Не стріляти! – гукав старий сотник. – Хай вони до нас стріляють. Щадити кулі.

Московська патруля обережно посувалася вперед. Офіцер, який її провадив, зупинився, покликав двох людей, щось їм казав. Два коні висунулися вперед, загналися в ріку і стали.

– Здавайтеся! – гукнули до Мручка.

– Приказуйте таким, як ви! – відповів той.

– З мотикою пориваєтеся на сонце!

– Не на сонце, а на ваші безмозкі лоби.

– Ми вашими мозками собак накормимо!

– Збираєтеся нас їсти? А дзуськи вам! Зуби поломите, пуцьвірки чортячі!

Москалі, почувши таку відповідь, вертаються до своїх. Здають звіт. Хвилина вагання, наказ офіцера і ціла патруля посувається до дніпрового рукава.

Мручко ще й тепер не велить стріляти. Хай ворог починає, у нього більше куль.

Ще один зазив здаватися, ще одна рішуча відмова, і град куль сиплеться з берега на остров. Більшість влучає у вал, як у подушку, інші, як гадюки, сичать у воді.

– Як ви стріляєте, козолупи царські! – сердиться Мручко. – В землю ціляй, не в воду, бо як я твої кулі з води добуду, щоб відстрілювати?

Москалі поправляються. Тепер уже їх кулі понад головами козацькими свищуть. Козаки визбируть їх, – це дорогоцінна річ. Жодна куля не сміє піти намарне.

Одна шведові в рам’я попадає. Його сусід, старий запорожець, перев’язує рану, а Мручко кричить до москалів:

– Трапилось сліпій курці зерно. Ануте, в мене стріляй.

І підноситься. Москалі прицілюються, але жаден не влучає в старого сотника.

– Вам до свиней, не до людей стрілять, свинопаси аргемонські!

Пальба кріпшає, але втрати від неї невеликі. Тільки трьох козаків ранено смертельно. Їх відсувають набік, без жалю і помину, бо часу нема. Всіх обгортає боєва гарячка. Мручко насилу здержує своїх людей, щоб не стріляли.

– Погодіть! – кричить. – Бачите, вже москалям порожні торби теліпаються! Вистріляли все. А тепер? А тепер, вишкребки чортячі? – і стає в повний ріст. – Що? Ви до атаки переходите? Через воду? Я вам дам атаку… Хлопці, на місця. Бери на око, приціляйсь… пали!

Кілька крісів зливається в один. Земля дрижить, водні птиці з криком підлітають угору, луна котиться полями. Сіро, тьмаво, – нічого не видно. Тільки чути крик, стони, прокльони й іржання коней, пронизливе, розпучливе, болюче.

Щолиш як літній вітрець розвіє хмару диму, стане видно, яке то цільне козацьке око. Ні одна куля не хибила. У воді бовтаються коні й люди, копирсаються ноги, руки повітря пальцями хапаються. Ще хвилина, і Дніпро несе шапки з двоглавими вірлами, списи й торби порожні, без куль. Людські голови то вискакують із хвиль, то йдуть підспід, щоб уже більше не вернутись ніколи. Коні останками сил хочуть утриматися на воді й доплисти до берега… Задалеко… Багровіє Дніпро. Ще один наказ Мручка, ще один стріл і – тихне. Дніпро несе останки тих, що безкарно хотіли каламутити його чисті води.

Тільки три москалі заціпили. Видно, як без шапок, без списів і фузій чвалають берегом дніпровим у напрямі руїн Переволочної.

– Поклоніться світлійшому! – гукають за ними козаки. – Скажіть, що Дніпро широкий і глибокий. Ще на тисячі таких, як ви, місце має.

– Навіть самого світлійшого прийме, якщо він з нами поборотися схоче! – додає котрийсь.

Але москалям і не в голові відповідати. Щасливі, що вихопилися з того пекла.

Козаки ховають покійних товаришів, щоб москва не знущалася над ними. Хтось починає співати: «Ой не плачте, не журіться, в тугу не вдавайтесь, заграв мій кінь вороненький, назад сподівайтесь».

Мручко кривиться, якби кислицю закусив. Не любить козацького смутку. Каже, що пригадується йому пес, як до місяця виє.

– До діла, панове, до діла! Забезпечити рови, нас нова робота чекає.

І дійсно, ще не вспіли козаки відложити своїх мотик і закурити люльки, як біля руїн Переволочної закурилося, загоготіло, замигтіло.

– Ого-го! Гляньте, якого їх іде. Високо нас цінують. Десять на одного! – гукає Мручко.

– Не дамо ради… – журиться котрийсь із молодших.

– Або я кажу, що дамо? – відповідає йому M ручко. – Який ти дурень, прости, братчику, за слово. Не перемогти вам армії царської, це ясне. Але треба їм показати, що не з хлопчиками діло. Треба гарно й голосно доспівати нашої лицарської пісні.

– Доспіваємо, батьку! – відповідають йому хором.

– Треба показати Москві, що безкарно Україну руйнувати не сміє. І за Переволочну треба пімститися, за тих мучеників, що їх тут доконали.

– Помстимося!

– Щоб не осоромитися перед батьком Дніпром, який наших предків на греків і турків на своїм хребті носив і колись на нашу славу дивився, а тепер тільки нечесть бачить.

– Не осоромимо нашої слави, батьку, не бійся? І видно, як їх лиця новим завзяттям палають. Курява вздовж дніпрового берега посувається. Мручко руку до чола прикладає: «Го-го-го! Та вони й гармату на нас котять. Багато честі, панове, багато… Ануте, братця, підкопуйся під вал. Скоро, скоро!..»

Козакам не треба казати, як і куди, а шведи дивляться на них і собі те саме роблять. З дива вийти не можуть, як запорожці скоро й справно, без планів і без фортечного інженера з дикого островця вміли зробити фортечку, яку все ж таки так легко не буде можна взяти. Рови, траншеї, хитро придумані профілі, яке дерево було, зрубано і зроблено палісаду.

– Гри-им! – почалось.

Але москалі не дуже-то вправні артилеристи.

– Нам би тую гармату дати! – каже якийсь гармаш-запорожець. – Показали б ми їм, як то стріляється з гармати. Половину їх батальйону змели б!

– Або й цілий.

– Або й цілий. А то, диви, ніяк попасти не вміють… Штурк Панька в око.

І дійсно, москалі три гармати на березі уставили, палять і палять, та на остров ніяк не попадуть. То в рукав Дніпра влучать, то кулі їх понад островом перелітають і з Дніпра вода, як водограй, угору скаче і тільки, ніби дощ, на обложених пада.

Аж врешті попали. Один набій влучив якраз у могилу, в якій поховані були альбедільці. Розірвав її, розбурхав і викинув трупів наверх.

– Чортові діти. Покійникам спокою не дають. Шведи без приказу підбігають і загребують останки своїх героїв. Стовпи води раз у раз водограями скачуть. Знов один влучний стріл і знов у могилу, в якій похоронено трьох убитих козаків.

– З небіжчиками битися сволоч московська прийшла! – сердиться Мручко. – Я ще чогось такого не бачив. Прийдете ви мені, випортки собачі, ближче, то я вам покажу, як чесний вояка б’ється.

– Ідуть! Ідуть! – кричить смільчак, що раз у раз вискакував із своєї нори, щоб побачити, що ворог робить. – У воду кіньми скачуть. З двох боків нараз зайти нас хочуть.

Мручко дає відповідний наказ. Гримлять козацькі мушкети, і лускають фузії шведські, московська рота захитується, подається, ранені і трупи відпливають з Дніпром. Але московські офіцери, мабуть, дістали наказ за всяку ціну взяти це бунтарське гніздо і знають, що краще їм згинути, ніж того наказу не сповнити. Подаються на берег, формують свої роти наново і кидають їх у гирло погуби.

І знов гук грому і знову луна відбивається від руїн Переволочної і закочується у задніпрянські ліси, знову широкий Дніпро багриться кров’ю.

І ще раз, і ще раз, і ще раз…

Тим часом сонце спускається за далекі, темно-фіолетні ліси. Цілими пригорщами світла прискає москалям просто в очі, – світла яскравого, гаряче-сліпучого… Козакам у допомогу приходить…

Але пособити годі. Москалі пруться на берег розпучливо, безтямно. Коні ломлять ноги, люди шкереберть летять у воду, та на їх місце насуваються нові Не мало їх Меншиков має. Шведам і козакам гаряче стає. Каптани поскидали з себе, позакочували рукави, озолочені сяєвом заходячого сонця, облиті потом, з жилами, як посторонки, з очима, що кров’ю понабігали, завзяті, люті, страшні, мов коралі в якійсь казковій кузні, шаблями, як молотами, по черепах ворожих б’ють. З супротивником за підпаш беруться, гнуть, давлять, торощать, ніби це не люди, а звірі, ніби це не бій, а видиво якесь хоробливе, страхітне. І чимраз більше трупів кругом, чимраз більше людської крові й м’яса і чимраз довші тіні кладуться від тих жахливих борців. Надходить ніч.

Далеко десь на лівому березі Дніпра запалюється виднокруг. Сто огнищ у московськім таборі горить. А лівий берег чимраз більше темніє. Між ними Дніпро, як лезо велетенського меча, вилискується. І як на мечі іржа, так на нім кров багровіє.

Кінчиться бій… Ворог відступає, а новий не надходить. Мабуть, білого ранку зажде, бо ніч лині якась не дуже-то й видна.

Мручко з невеличким гуртком товариства по боєвищу походжає. «От і постояли ми, браття, за волю і за славу. Хай знають наших. Доброго ми їм страху нагнали. Внукам своїм розкажуть».

Обтер лице рукавом сорочки. «А тепер треба нам тут якийсь лад зробити. Маємо час».

І пішли ранених з-під трупів добувати. Не багато їх знайшли. Козак, як падав, то хіба щоб уже не піднестися на ноги. Доки міг, доти боровся. Альбедільці також. Це були союзники гідні. Кращих і не знайти! Як котрий падав і чув, що вже не встане, то просив, щоб його добили. Не відмовляли собі тієї останньої прислуги, бо, як запорожці казали, «краще в чорта, ніж у царя». Тим-то довелося тепер Мручкові з товариством тільки стягнути козацькі і шведські трупи до готового рова й присипати землею з валу й відмовити над ними молитву. Плакати, на його гадку, не було чого. Гарну смерть мали. Дай, Боже, кожному козакові такої. Куди краще, ніж у московські лабети попасти та як хробак витися на колі. «Щоб їх так чорт на рожен навивав, тих живодерів кацапських».

Зорі вискакували на небо і тривожно заглядали в Дніпро.

Мручко лице і руки з крови мив… Довго… Товариші за його приміром.

А тоді посідали над берегом, щоб відпочити. Другий берег усміхався до них… Там ще не було війни. «Щоб і не було… – побажав йому Мручко. – Проклята хай буде вона».

І щолиш тепер побачив і зрозумів увесь жах того, що нині пережив… Пощо воно й кому потрібне? Чи мало людям землі і хліба, чи мало повітря для грудей і простору для волі? Як сусід сусідові межу переоре, так він лиходій, а як цар цілу землю загарбати хоче, то йому вільно. Як голодний у багатого бохонець хліба або полоть сала візьме, то він злодій, а як царі все добро з нас, як олію з макуха, видушують, то вони «з Божої ласки»!.. Нема, нема правди на світі, є тільки злість і сила. Горе безсильному.

Молодий швед підсунувся до нього. Він умів по-німецьки і щось уже трохи по-нашому розумів.

– Сумно, батьку…

Мручко стрепенувся, ніби його хтось на лихому вчинку застукав:

– Чого це тобі сумно, синку? Все-таки краще, ніж на колі або в московському полоні.

– Так багато людей погибло.

– Не з нашої вини, мій брате. Ми тільки оборонялися, а навіть пташки перед шулікою бороняться, бо все, що лиш живе, бажає життя і волі.

– Швеція потерпіла погром.

– Україна також. Та не на все. Погибли батьки, щоб синам і внукам краще жилося на світі.

– Невже ж щоб і внукам краще жилося на світі?

– Мусить бути. Мусить… – і зірвався на рівні ноги. – Але я моєму гетьманові обіцяв, що поспію за ним. Видно, Бог хотів, щоб я дотримав слова. Так тоді… – і показав рукою на Дніпро.

Сині очі з перестрахом глянули на нього. Мручко усміхнувся:

– Не бійся, сину, не лишимо вас тут. Союзники все одно, що браття. А Дніпро це наш батько. Не потопить своїх дітей. Візьмемо вас між себе і при помочі Божій, заки місяць зайде, перепливемо на другий бік.

Вузенький серп місяця несміливо визирав з-поза верховіття задніпрянських лісів, як козаки на правім березі Дніпра стрясали воду з себе. Знімали білля, викручували й жалували, що нема сонця, щоб можна просушити. Шведи дзвонили зубами. Не так від зимна, як більше від страху. «Лицарський ви народ, – приговорював до них Мручко, – але пливаки з вас шпетні. Хоч тільки й навчитеся на Україні, що добре плавати».

Хтось хотів огонь розпалювати, щоб обігрітися трохи. Мручко не дав.

– До лісу бігцем, а там уже на якій галяві й багаття розпалимо. Так і безпечніш, і для здоровля краще.

Побігли.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 33 – 41.