10. Втікачі у степу

Богдан Лепкий

Ой на волики да налигачі,

А на коники пута,

Та підемо ми, долю клекучи,

Та від Десни до Прута.

Сумна козацька пісня мандрувала Чумацьким шляхом, як бурлачка. Не чулося у ній ні молодецького розгону, ні тієї радості безтурботної, якою звичайно проймається козацька душа, попавши в степові обійми, – смуток поранковою імлою окутував пісню-волокиту. На словах роса тремтіла, ніби плакало кожнісіньке слово.

Ой підемо ми, долю кленучи,

Та від Десни до Прута,

Бо не хочемо, щоб закули нас

У московськії пута.

Глухо торохтіли колеса по зарослій муравою дорозі. Коні підковами тупали. Знизували голови і в бігу траву зривали, – солодку, якої вже давно не їли.

Ще сонце й не піднялося поверх їздців, ще вони темними силуетами рисувалися по огнистому фоні, а вже піт горохом котився з їх лобів. По холодній ночі майже без ніякого переходу наступала степова спека.

Непривичні до неї шведи нарікали й домагалися спочинку, щоб хоч трохи полежати в тіні возів. Але їм спочинку не давали.

– Звернемо зі шляху у щирий степ, тоді й відпочиватимемо, бо в траві безпечно, як у морі, а на шляху далеко видно: щоб нас москалі не вгледіли.

І справді шлях був широкий, довгий, рівний, добре око бачило на нім далеко-далеко.

Тому-то гетьманська повозка скрутила вліво і увильнула в такі високі й густі трави, що, здавалося, їх не топтала людська нога ніколи, бо від сотворения світу не проходила туди людина, лиш хіба звірі.

– Ануте, хлопці! – гукнув гетьманський візник, повертаючись позад себе, – скачіть у траву! Беріть прямо до он тої могили, бачите?

Тільки вірлине козацьке око могло тую могилу вгледіти. Вона хмаринкою блідою майоріла поверх зеленого моря на овиді далекім.

Але зараз же козацьких вершників мало що не півсотні випередило гетьманський віз. Ніби риби в воду, нирнули вони в хвилясту траву, тільки голови кінські сплили, тільки червоні верхи козацьких шапок яркими маками на траві розцвілися. Вітер тії маки зривав і котив ними по ізмарагдових хвилях у напрямі далекої могили.

За вершниками декілька двоколок поскакало. Промощували дорогу, бо важкій гетьманській повозці не легко було пробиратися крізь тії густі і вищі від найвищого хлопа трави.

Тирса, як ціпки, сторчала, а комиш, як той ліс, так і білів, так і виблискував сріблом до сонця. І чого там у тій траві не було. І пирій, і ковила, і орішок, і курай, і бурунчуки, а цвіту, цвіту, як у якому раю, пахне й за очі бере, – не надивишся. Як у пралісі, дерево на дереві виростає, так і тут піднімається трава вгору, виросте та вп’ять і впаде на землю, та так і лежить, як хвиля на морі, а поверх неї вже друга росте. І так з року на рік, – цілі віки. А що вже ягід поміж тою травою, так прямо хоч рукою горни.

Годі було шведів від того добра відірвати. Все котрийсь із козаків гукав над ними: «Москаль, москаль!» Тоді вони кидали ягоди та поспішали далі.

А що найдавніше, так бджоли. Не було їм де гніздитися, так у траві, в землі мед складали, і який! Із самого пахучого цвіту.

Шведи ягоди і мед хорому королеві підносили. Надивуватися не міг, бо ще такого, хоч стільки світу зійшов, не бачив… «Край, як рай, а жити в ньому годі!»

І дійсно, все тут було, тільки слідів людського прожитку не стрічалося. Раз один попали на якийсь білий череп, так і в ньому оси гули. Тільки й помину про людину.

– Гарно як! – любувалися козаки.

– Гарно, бо москаля нема.

– Москаль поорав би траву і зжер би, що тільки побачив би очима.

– Ненажери.

– Колись він і туди прийде, як місця на полях не стане. А поки – гарно без нього.

– Гарно!

Трава ніби захищалася від людей, доступу їм не давала. До очей скакала і била в лице. А як попався будяк, то треба було виминати. Здоровий такий, що хоч коня прив’язуй до нього. Ще й цвіте.

Королеві в повозку шведи квітки кидали. Але він їх ніби не бачив. Сині очі з синявою небес зливалися водно… Мрія… Дійсність лишалася за ними. Їхали в казку про майбутність.

Попри вози дикі кози, як неусвідомлені гадки, скакали.

– Бий! Лови! – гукали запорожці на шведів, які з шаблями пускалися за звіриною навздогін.

– Солі на хвіст, солі! – жартували собі, бо здігнати степову козу ані не гадай. Як блискавка, мигне тобі поперед очі і щезне в траві, що й сліду не побачиш. Їх хіба стріляти можна, та й то не будь-якому стрільцеві. Важко попасти в такій густій траві. Так тоді лиш передовим стрільцям дозволяли на лови, раз щоб не збавляти набоїв, а друге, щоб гамору не робити в степу, бо чорт його зна, чи москаль де не криється в траві

– Та де тобі москаль у траву піде! – потішалися запорожці. – Москаль – боягуз!

– Але як старшина накаже, то і в огонь ускочить.

– Правда. Так тут треба б і старшині рискувати, а Меншиков і Голіцин не дурні. Степ – це наша стихія.

– Наша й татарська, більш нічия.

– От якби де татарву допасти…

І забували про втому, бо такої їм степ сили додав і нової охоти до бою.

Замість татар – качок, дрохв, хохітву та диких гусей стріляли, а тетерваків та куропаток, так тих таки прямо ратищами били, бо товсті були, що й не бігали жваво.

Десь і галки взялися. Зразу кілька, а там цілою хмарою за походом тягнули.

– Оце й вороги наші. Москалеві знати дають, куди ми йдемо.

– На нашу смерть чекають. Мало їм за нами жиру. Чортова птиця! Але з голоду здохнеш, заки поживишся нами!

Козаки, мимо втоми, не тратили духа. Про смерть і не гадали. Вони в степу. Тільки спрага їм дуже докучала. Ягодами її не вгасити. Піт тіло їсть, хотілося б водою хоч лице обмити. Як допалися якої калабані в балці, то не дивилися ні на ряску, ні на водні п’явки, а припали до неї і, здавалося, випили б дочиста, коли б король не казав шаблями відганяти, бо зразу видно було, що це вода стояча й нездорова.

Так дійшли до першої могили, а за нею на обрію показалася друга, а там і третя, ніби стовпи при шляху, якими проходили народи.

Аж нараз зелена трава стала золотіти, золото червоніло і багровіло, десь далеко за темний вал закочувалося сонце велике і червоне, якого ніде більше не побачиш. І не побачиш такого сяяння, мерехтіння, такої луни, заграви, як коли воно на степу заходить. Ніби хтось півсвіту підпалив, земля і небо горить, кривава луна розливається.

Аж нараз луна потухла, ще тільки червоні відблиски моргають, стрибають зайчики золоті, хмари метеликів у повітрі мерехтять, але й вони никнуть… Сонце зайшло… Долом море зелене, а горою синє. Оба щораз більше темніють. І тихо так, що чути, як коники пільні тріскотять у траві і як далеко десь на степовім озерці лебеді білими крилами б’ються.

Доїхали до того озерця, сполошили лебедине стадо, опочивають.

– Тільки, хлопці, коні добре за поводи тримайте, бо як піде тобі в степ, так і не знайдеш, а на степу без коня, що на воді-без човна, – пропадеш.

Шведи хотіли огнища розкладати, щоб жарити дичину, так козаки не давали. «Підождіть, не годиться. Огонь зрадливий, подасть ворогові знак».

Над озерцем вигрібували печі, а вміли їх так робити, що тільки дим з них снувався, а полуміні не видно було.

Дехто й вечері не чекав, втома його з ніг повалила, поклався горілиць і хропів. «Якби так усі, – сміявся якийсь запорожець, – то москалі в Полтаві почули б». Втомлені козаки дійсно сильно хропіли, а шведи потягали за ними.

Багато було таких, що зовсім не лягали.

– Як засну, то до мене хоч стріляй, не збудиш. А мені тут лишатися нема охоти. Як наскочать вовки, то й – амінь.

Та вовків поки що не було видно. Зате в болоті рохкали дикі свині.

– Їх тут така сила, що прямо ломакою бий.

– Ану, спробуй, зачепи яку. Збіжиться їх такого, що треба доброго коня, щоб утекти.

– Звірина вміє постояти за себе. То тільки ми не рятуємо себе.

– Що не рятуємо? Бувало, що свої ворогам видавали. Знаєте, як у Константанові було?

– То, мабуть, давні часи, не чули.

– Кому давні, а я мов нині бачу, хоч тоді ще лише хлопчиком був. Отож як Конецпольський з Остророгом під Константанів підступили, то козацька залога тихцем, серед ночі, вибралася з замку й потягла до свого війська. Тільки деякі, душ кількадесят, залишилися по хатах, в добрих знайомих. А на другий день ті добрі знайомі пов’язали їх, як баранів, і, щоб приподобатися своєму панові, князеві Заславському, приставили до ворожого табору. За це їм ласка була, а козакам муки і смерть.

І почалися оповідання на цю сумну тему, і оповіданням тим кінця не було.

– Так воно, так. Великогрішні ми, і тому доля нам не сприяє. Бог не благословить.

– Старинні козаки того не робили, – перечив котрийсь, але інші доказували йому, що навіть запорожці подібні гріхи на совісті мали. – Але Полтава нас розуму навчила.

– Під Полтавою ми кріпко стояли. Особливо запорожці.

– То правда, запорожці під булавою Гордієнка показали себе справжніми лицарями. І тепер нікого так не боїться цар, як їх.

– І нікого так не карає. Прямо без суду і без розбору на паль. Але городові осоромили себе. Скільки їх витримало біля гетьмана?

– Багато в Батурині і в інших городах погибло. Не кажи! Просте козацтво не завело, все одно, чи старинне, чи новики. Навіть молодики трималися славно. Аж любо було дивитися, як бились. Тільки старшини осоромили нас.

– То правда, старшини завели. Якби вони однодушно стали, тоді Україна стояла б, а так Бог вість, що з нею буде.

І вичислювали старшин, що покинули гетьмана в найгіршій потребі, і нарікали на них, проклинали або прямо спльовували з омерзінням. Що тепер з Україною буде? А що ж би. Цар покасує вольності козацькі, вимордує народ або як худобу пережене в московські краї, а звідти нахлине кацапня.

– Не бути тому, не бути! – кричали запорожці. – Січ – мати, а Луг – батько. Сядемо новим кошем, а поки нас, поти й Україні не пропасти. Гетьман ще живий.

– Та яке це життя? От, блимає, як в іконостасі лампада, в якій догоряє олія.

– Але Орлик живе. Орлик його права рука. Він усе знає, і недаром вони біжать. Під турком нові сили зберуть і на Україну рушать.

– Ах, тая протекція турецька! Знаємо, як за Дорошенка було. Хто більше заплатить, за ним турок потягне.

– Не конечно. І в турків є свої політичні рахунки. А політикою, то вже Орлик хай крутить, а не ми. Наша річ шабля, а його – перо.

– Орлик біля Мазепи, як Виговський біля покійного Хмеля.

– То правда. Але не забувай, що поки був Хмель, поти й Виговський славився великою головою, а не стало Хмеля, то й Виговський змалів. Боюсь, щоб таке і з Орликом не сталося.

Замовкли. На сході небо голубіло. Веселішала земля. Степ шумів, ніби поранковою молитвою молився. Козаки хрестилися. «Якось воно буде. Під Берестечком також здавалося., що всьому прийшов край і гетьман так само втікав, як тепер, а все ж таки Бог милував і якось ми не пропали. Так не пропадемо й тепер. Коли б Орлик здоров. Та ось і він».

Обтулений козацькою буркою, з шапкою набік, по-запорозьки йшов кроком різким і певним, ніби його ніяка втома не береться.

– Панове, не спите?

– Ні, ваша милосте! Як помремо, тоді і спатимемо, – жартували.

– Зараз пізнати, що це старинне козацтво, – погладив їх словом по душі. – При вас і молодик завзяття набереться.

– Авжеж, авжеж, при сухих дровах і мокрі розгоряться.

– А не погасне поломінь на вітрі?

– Хто вміє огнище розкладати, тому й не погасне, – відповіли. Орлик зрозумів, що то до нього п’ють.

– Гадаю, – відповів, – що досвіду нам не бракує. Багато ми навчились за останні часи.

– Багато! – притакнули. – Більше й не треба!

– Щоб ми лиш в один гуж тягнули, так і в малому гурті появиться велика сила.

– Хіба б ми дорешти з глуздів збилися, щоб не бачити, що в єднанні сила.

– Хвалю вас за те, панове товариство, і доброї днини бажаю. Збирайтеся, рушаємо вперед.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 45 – 51.