17. Турки вагаються

Богдан Лепкий

Ранком дня 15 липня [1709 р.] перед очима втікачів замайоріла широка голуба смуга.

З кожним кроком вперед вона ширшала і блакитніла.

– Бог! Бог! – почулося кругом.

Діти кричали: Дніпро! Для них кожна велика ріка був Дніпро.

Похід приспішив ходи. За Богом кінчилася його небезпека. Там не буде страху.

Забували, що на другім боці чекає на них невідоме; увійдуть на землю турка, з яким так довго воювали. Не журилися. Нічого гіршого від царя бути не може.

Аж ось і він, широкий Бог, як море. Увесь овид залив своєю водою. Шумить, шелестить, ніби пісню вітальну співає.

Бог був тут справді широкий, на яких дві тисячі метрів. Слабше око й не бачило його правого берега, лиш вода й вода.

А на воді – пороми. Пороми, що мають перевезти їх на безпечний берег. А на березі що це таке? Як ярмарок який. Метушаться люди, розставляючи крами, на лавах повно всякого добра.

Це очаківський баша додержав слова і прислав торговців з їжею й фуражем для коней.

Назустріч королеві скакав Понятовський і Клінковштрем. Здавали звіт зі своєї місії.

Король казав зняти себе з воза й нести на берег. І гетьмана повели туди.

За час облоги Полтави, бою й відвороту відвикли від достатків. Дивно було бачити таке багатство м’ясива, хлібів, овочів і солодощів. Хліб свіжий і гарно спечений, баранина смачна, сорбети усяких родів, фіги на шнурках понанизувані, – розкіш.

Голодні шведи й козаки кинулися купувати. Турки показувалина пальцях скільки що коштує, а козаки і собі сунули їм пальці під ніс, але все на один менше. Шведи навіть не пробували торгуватися, тільки відчиняли гаманці, а турки брали скільки захотіли. Шведи вірили в їх чесність, і, мабуть, не одному довелося розчаруватися в тій вірі, бо турки не менше жадібно, як шведи на їжу, кидалися на гріш. А що не в кожного цей гріш був і не один стояв збоку, як сирота, і тільки слинку ликав, так щедрий король накупив баранини, телятини, курей і хлібів і велів їх розділювати між тих, що самі не могли собі купити. Хотів винагородити їх за труд і голод, а спрагу вгасити вином, бо й вина вивезено вдовіль, кримського і грецького, білого й червоного.

Якийсь турецький купець підніс королеві в дарунку цілого жареного барана, кількоро курей і величезний цілий хліб, як коровай. Король прийняв, подякував і подарував купцеві 12 червінців. Як побачили це інші купці, то й собі підходили з такими дарами до короля, гетьмана, до Войнаровського і Орлика й до всіх, хто їм лише знатнішим та багатішим паном здавався, і від тих дарів годі було обігнатися.

Рачкові на шию почепили вінок фіг, а Люксембургові вручили пряник, мало що менший від нього, оглядали їх з усіх боків і бавилися ними, як куклами.

Рачок відганявся від турків. «Ну, чого вирячився на чоловіка, як теля на нові ворота? Краще на себе подивись. Лице в тебе краски немащеного юхтового чобота, а виразу також не більше».

– Славно, Рачок, славно, – підбадьорювали його козаки. – Не дайся. Що собі такий чортів син гадає. Шляхтича зачіпа.

– Зовсім, як у нас у Кракові на Бєлянах, на Зелені Свята, – казав до короля Понятовський.

– Або, як у нас в Упсалі у торговий день. Як, бувало, висиплеться молодь зі шкіл, та метнеться між сидух, то такого вам гармидеру нароблять, як оце тут нині, – згадував король.

– Їв нас у Києві на майдані перед Академією не інакше бувало, – додав Войнаровський, і всі три задивилися на човен, який скоро поров хвилі Бога напоперек. У човні сидів якийсь турецький старшина, його товариш і ще хтось третій з ними.

– Це, мабуть, від баші до мене, – казав король.

– Мабуть, – притакнув Понятовський. – Достойник якийсь з ад’ютантом.

– А цей третій товмач. Так воно й було.

Баша прислав свого чоловіка, шоб привітав короля, як гостя на турецькій землі, і передав йому згоду очаківського баші переїхати з декількома людьми найближчого окружения і з королівською прислугою за Бог, де його жде прийняття, відповідне його високому становищу й гідне його слави.

– А решта? – спитав здивований король.

– На дозвіл для решти треба підождати рішення з Царгорода, – відповів турок.

– А заки це рішення наспіє, прийде Меншиков чи який там інший Голіцин і забере їх у полон. Ні, панове. Я на таке не погоджуся ніколи. Не на те мої шведи і мій союзник гетьман із своїми козаками були мені вірними товаришами недолі, щоб я їх оставляв тепер на непевну долю, а сам спасався на вашому судні. Або переїдемо разом, або остаємося вкупі тут, а за наслідки того відповість ваш баша перед Швецією, її союзниками і перед історією. Не гадаю, щоб баша важився не перепустити нас на той бік, – не гадаю.

Король говорив різко і чимраз голосніше. Видно, гнів підступав йому до серця.

– Цей баша, мабуть, знаменитий чоловік, – звернувся до Понятовського. – Невже ж він не знає, хто я такий? Сфорсую переправу і заставлю його поводитися зі мною як слід.

– Дві тисячі дукатів вимантив, шельма, – додаз Понятовський, аж зубами заскреготав, бо ще йому у вухах бреніло золото блискуче. – Ті хижаки гадають, що в нас золота, як сміття, – нарікав злісно.

– Якщо вам на грошах залежить… – почав король, звертаючися до турка, але Понятовський не дав йому докінчити.

– Ваша величність дозволять, що ми з тим чоловіком самі перебалакаємо. Забагато честі, щоб він переговорював з королем.

– Гадаєте? – спитав Карло.

– Я прошу, – відповів Понятовський.

Король казав себе віднести до свого воза, а Понятовський повернувся до турка.

– Ви обидили його величність короля. Боюсь, щоб не відповіли за це перед високою Портою.

Турок збентежився:

– Я переповів тільки слова мого наставника.

– Не сумніваюся, бо не гадаю собі, щоб ви мали сміливість самочинно здержувати короля Карла XII у переправі на турецьку територію. За це прийшлося б вам заплатити головою.

– Головою?

– Щонайменше. Впевняю вас своїм лицарським словом, що король не стерпить обиди і не дасть позбавити себе права азилю.

– Баша не позбавляє короля Карла того права. Навпаки, запрошує до себе.

– Але як? З кількома людьми. Це ж прямо непристойні жарти, мій пане. Король Карло з кількома людьми має перевозитися через Бог, як торговець вовною або як злочинець, що перед рукою Феміди втікає. Ні, добродію, король Карло без штабу, канцелярії, прислуги і без військової охорони нікуди не їздить і до вас не поїде. Ви, мабуть, не бачили, як їздять королі.

Турок раменами здвигнув, але повторив ще раз, що очаківський баша дає дозвіл на одному човні переїхати королеві і декільком із його найближчих людей через Бог, а інші мусять ждати на рішення з Царгорода. Даремне натякав Понятовський на те, що вони і за труд щедро заплатять, турок прямо затявся, – ні і ні.

– Як же воно буде? – спитав Понятовський.

– Так, як баша наказав, – відповів турок.

– Гу-ум… знаєте що? Потрудіться ще раз до свого баші. Хай він ще раз подумає над цим важливим питанням. Якщо ви приїдете з добрим рішенням, то впевняю вас, що труду свого не пожалуєте. Його величність король уміє щедро нагороджувати добрих і ввічливих людей.

Післанець баші від’їхав. В таборі заклекотіло.

– Що? Турки нас пустити не хочуть? То ми таку далеку дорогу пройшли і стільки всякої біди натерпілися на те, щоб тепер тут, як стадо овець, на різників чекати?

– Турки хочуть, щоб москалі прийшли, тоді й продадуть нас за добрі гроші.

– Не дочекають вони того.

– Відберемо човни й переправимося без їхнього дозволу.

– Нас тут більше, ніж залоги в очаківському замку.

– І яка залога? Козолупи!

– Аграмонські бродяги!

– Татарські сагайдаки!

– Азіатські волокити!

– Вірменські злодіяки!

Сипалися прізвища, відомі з листа Сірка до султана Мохамеда IV.

Старшини заспокоювали козаків, бо боялися, чи котрий з турків не знав нашої мови.

Але турки поводилися так, буцім не про них казка. Преспокійно продавали свій товар і в міру того як його меншало, підвищували безсоромно ціни.

– Це вони з нас останній гріш видавити хочуть, щоб голих москалям видати.

– Честі ні сорому не мають.

– Каменецькі кати!

– Магометового чорта онуки!

Орлик насилу здержував розгуканих запорожців.

– Панове товариство, так не можна. Не дражнім людей, до яких у гостину йдемо.

– Не люди вони, а вовки кровожадні.

– Терпіння, панове, терпіння!

– Тут і найтугіший терпець урветься!

– Годі на таку погань дивитися!

– Не стерпимо!

– Мусите, панове! Гетьман тяжко недужий, бешкету не робіть!

– Пошумить народ і перестане, – заспокоював Орлика сотник Мручко. – Лишіть ви їх на мене.

Шведи й собі гули, як бджоли в улику під весну, хоч усе-таки не так голосно, як запорожці.

– Нас турки пустили б, бо ми з ними не воювали ніколи. Це через гетьмана Мазепу затія.

– Так, так. Козаки набігали на Очаків, тож не диво, що їх тепер турки не хочуть туди пустити.

– Турки добрий народ, але козаки їм досить сала за шкуру налили.

– Так тоді лишаймо козаків!

– Оставмо старого гетьмана!

– Він і так далеко не заїде. Невже йому не все одно, де вмерти, в Туреччині, чи в Московщині?

До табору козак на спіненім коні причвалав. Це був один із кращих розвідників, прилишений на степах, щоб слідити за рухами московської погоні. Його обскочили товариші, засипуючи питаннями. Ледви обігнався і побіг до Орлика.

Розказував йому, як то Волконський завдяки хорому шведському офіцерові збився зі шляху і мало що не пропав у степах.

– А тепер? – спитав тривожно Орлик.

– Тепер Волконський попав на наш слід і прямує до Бога.

– Далеко ще?

– Маршу годин десять, але тому, що військо його притомлене дуже, так, може, і вдвоє більше.

– Значиться, завтра рано буде?

– Гадаю, що так.

Орлик відпустив козака, заборонивши йому розказувати правду. А все ж таки, Бог його зна, як і звідки по таборі понеслася вістка, що москаль недалеко. Збентежився народ. Збиралися гурти, радили, грозили туркам, вигукували на старшин.

– Як не хочуть їхати, хай сидять, аж їх москаль, як рибу в сак, загорне, а ми хапаймо човни і гайда!

– Негайно, бо як москаль наскочить, то зчиниться таке, що крий Боже!

Мручко аж умлівав, бігаючи від одної купи до другої та заспокоюючи людей. Коли б не він, то до нещастя прийшло б, бо вже і шведи хотіли насильно переправлятися на другий берег ріки. Всіх огорнула тривога, яка звичайно в таких випадках буває. А значна широчінь Богу й нелегкість переправи збільшали тую тривогу. Кожний уявляв собі, що тут діялося б, коли б так появилися москалі. А вони могли появитися кожної хвилини.

Баша відповіді Понятовському не давав. Аж під вечір приїхав його чоловік і повторив перше рішення: «Король в товаристві кількох своїх найближчих людей може переїхати зараз, інші мусять ждати на рішення, яке наспіває з Царгорода». І тільки.

Шведські й козацькі старшини зібралися на нараду.

– Хай король їде, – казали одні. – Побалакає з башею й переконає його, що ждати на рішення з Царгорода неможливо, бо ворог ось-ось тут.

– Не пустимо короля самого. Може, це підступ? Турки змовилися з царем. Розділять нас від короля і зроблять тоді з ним і з нами що тільки схочуть, – противилися другі.

– Хай рішає король, – порадив хтось, і на тім стало. – і Хай рішає король.

Король рішив, що своїх людей не лишить, казав собі перев’язати ногу, накрився старим плащем і преспокійно заснув.

Сяяли зорі, шумів широкий Бог. Ніч була тиха, – байдужна до горя й тривоги людей.

Турецькі торговці не ховали свого краму. Їм довозили з городу новий товар.

Утікачі, заспокоївши голод, гасили спрагу вином. Випили його чимало, білого й червоного, грецького і кримського, і позбулися тривоги.

Весело стали дивитися на світ.

– Москаль, москаль! Не бачив москаля! Як доведеться, то ще йому чуба намнемо.

– Авжеж, авжеж. Москаль на крилах не летить. Утомився і кінь, і чоловік. А ми вже відпочили.

– І поживилися, і випили дещо. Побачимо, чия візьме. Відживала вроджена козакові охота до боротьби.

– Хай би його вже раз чорт приніс! – гукав старий запорожець, довгий, як тика, і з вусами, як у сома.

– Остогидло бачити, як народ боїться. Тьфу! Козацькі сини і бояться.

– Хто тобі казав, що боюся? – зірвався гетьманський козак. – Гадаєш, що тільки ви, запорожці, такі відважні, а наш брат страхополох?

– Не гадаю, бачу.

– Брешеш! Я тебе заставлю відгавкати це слово. Боронись!

Зірвались і до шабель.

Товариші кинулися між них і розділили. За бійку на шаблі там, де спочивав гетьман, та ще в поході, карали головою.

Турок габалушив очі і з острахом дивився на таких неспокійних гостей. А тоді побіг, налив збанок вина і поставив між козак». Розкладав руками, бо хотів їм сказати, що це дарунок від нього, щоб запили згоду. Зрозуміли й не відмовилися.

А за малу годинку лежали поруч себе і хропіли на ввесь степ.

Втома й вино вирівняли старий порахунок між січовим і городовим козацтвом.

Сяяли зорі,і шумів широкий Бог.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 77 – 84.

Ранком дня 15 липня перед очима втікачів замайоріла широка, голуба смуга.

З кожним кроком вперед вона ширшала і блакитніла.

– Бог! Бог! – почулося кругом.

Діти кричали: Дніпро! Для них кожна велика ріка був Дніпро.

Похід приспішив ходи. За Богом кінчилася його небезпека. Там не буде страху.

Забували, що на другім боці чекає на них невідоме; увійдуть на землю турка, з яким так довго воювали. Не журилися. Нічого гіршого від царя бути не може.

Аж ось і він, широкий Бог, як море. Увесь овид залив своєю водою. Шумить, шелестить, ніби пісню вітальну співає.

Бог був тут справді широкий, на яких дві тисячі метрів. Слабше око й не бачило його правого берега, лиш вода й вода.

А на воді – пороми. Пороми, що мають перевезти їх на безпечний берег. А на березі що це таке? Як ярмарок який. Метушаться люди, розставляючи крами, на лавах повно всякого добра.

Це очаківський баша додержав слова і прислав торговців з їжею й фуражем для коней.

Назустріч королеві скакав Понятовський і Клінковштрем. Здавали звіт зі своєї місії.

Король казав зняти себе з воза й нести на берег. І гетьмана повели туди.

За час облоги Полтави, бою й відвороту відвикли від достатків. Дивно було бачити таке багатство м’ясива, хлібів, овочів і солодощів. Хліб свіжий і гарно спечений, баранина смачна, сорбети усяких родів, фіги на шнурках понанизувані, – розкіш.

Голодні шведи й козаки кинулися купувати. Турки показувалина пальцях скільки що коштує, а козаки і собі сунули їм пальці під ніс, але все на один менше. Шведи навіть не пробували торгуватися, тільки відчиняли гаманці, а турки брали скільки захотіли. Шведи вірили в їх чесність, і, мабуть, не одному довелося розчаруватися в тій вірі, бо турки не менше жадібно, як шведи на їжу, кидалися на гріш. А що не в кожного цей гріш був і не один стояв збоку, як сирота, і тільки слинку ликав, так щедрий король накупив баранини, телятини, курей і хлібів і велів їх розділювати між тих, що самі не могли собі купити. Хотів винагородити їх за труд і голод, а спрагу вгасити вином, бо й вина вивезено вдовіль, кримського і грецького, білого й червоного. Якийсь турецький купець підніс королеві в дарунку цілого жареного барана, кількоро курей і величезний цілий хліб, як коровай. Король прийняв, подякував і подарував купцеві 12 червінців. Як побачили це інші купці, то й собі підходили з такими дарами до короля, гетьмана, до Войнаровського і Орлика й до всіх, хто їм лише знатнішим та багатішим паном здавався, і від тих дарів годі було обігнатися.

Рачкові на шию почепили вінок фіг, а Люксембургові вручили пряник, мало що менший від нього, оглядали їх з усіх боків і бавилися ними, як куклами.

Рачок відганявся від турків. «Ну, чого вирячився на чоловіка, як теля на нові ворота? Краще на себе подивись. Лице в тебе краски немащеного юхтового чобота, а виразу також не більше».

– Славно, Рачок, славно, – підбадьорювали його козаки. – Не дайся. Що собі такий чортів син гадає. Шляхтича зачіпа.

– Зовсім, як у нас у Кракові на Бєлянах, на Зелені Свята, – казав до короля Понятовський.

– Або, як у нас в Упсалі у торговий день. Як, бувало, висиплеться молодь зі шкіл, та метнеться між сидух, то такого вам гармидеру нароблять, як оце тут нині, – згадував король.

– Їв нас у Києві на майдані перед Академією не інакше бувало, – додав Войнаровський, і всі три задивилися на човен, який скоро поров хвилі Бога напоперек. У човні сидів якийсь турецький старшина, його товариш і ще хтось третій з ними.

– Це, мабуть, від баші до мене, – казав король.

– Мабуть, – притакнув Понятовський. – Достойник якийсь з ад’ютантом.

– А цей третій товмач. Так воно й було.

Баша прислав свого чоловіка, шоб привітав короля, як гостя на турецькій землі, і передав йому згоду очаківського баші переїхати з декількома людьми найближчого окружения і з королівською прислугою за Бог, де його жде прийняття, відповідне його високому становищу й гідне його слави.

– А решта? – спитав здивований король.

– На дозвіл для решти треба підождати рішення з Царгорода, – відповів турок.

– А заки це рішення наспіє, прийде Меншиков чи який там інший Голіцин і забере їх у полон. Ні, панове. Я на таке не погоджуся ніколи. Не на те мої шведи і мій союзник гетьман із своїми козаками були мені вірними товаришами недолі, щоб я їх оставляв тепер на непевну долю, а сам спасався на вашому судні. Або переїдемо разом, або остаємося вкупі тут, а за наслідки того відповість ваш баша перед Швецією, її союзниками і перед історією. Не гадаю, щоб баша важився не перепустити нас на той бік, – не гадаю.

Король говорив різко і чимраз голосніше. Видно, гнів підступав йому до серця.

– Цей баша, мабуть, знаменитий чоловік, – звернувся до Понятовського. – Невже ж він не знає, хто я такий? Сфорсую переправу і заставлю його поводитися зі мною як слід.

– Дві тисячі дукатів вимантив, шельма, – додаз Понятовський, аж зубами заскреготав, бо ще йому у вухах бреніло золото блискуче. – Ті хижаки гадають, що в нас золота, як сміття, – нарікав злісно.

– Якщо вам на грошах залежить… – почав король, звертаючися до турка, але Понятовський не дав йому докінчити.

– Ваша величність дозволять, що ми з тим чоловіком самі перебалакаємо. Забагато честі, щоб він переговорював з королем.

– Гадаєте? – спитав Карло.

– Я прошу, – відповів Понятовський.

Король казав себе віднести до свого воза, а Понятовський повернувся до турка.

– Ви обидили його величність короля. Боюсь, щоб не відповіли за це перед високою Портою.

Турок збентежився:

– Я переповів тільки слова мого наставника.

– Не сумніваюся, бо не гадаю собі, щоб ви мали сміливість самочинно здержувати короля Карла XII у переправі на турецьку територію. За це прийшлося б вам заплатити головою.

– Головою?

– Щонайменше. Впевняю вас своїм лицарським словом, що король не стерпить обиди і не дасть позбавити себе права азилю.

– Баша не позбавляє короля Карла того права. Навпаки, запрошує до себе.

– Але як? З кількома людьми. Це ж прямо непристойні жарти, мій пане. Король Карло з кількома людьми має перевозитися через Бог, як торговець вовною або як злочинець, що перед рукою Феміди втікає. Ні, добродію, король Карло без штабу, канцелярії, прислуги і без військової охорони нікуди не їздить і до вас не поїде. Ви, мабуть, не бачили, як їздять королі.

Турок раменами здвигнув, але повторив ще раз, що очаківський баша дає дозвіл на одному човні переїхати королеві і декільком із його найближчих людей через Бог, а інші мусять ждати на рішення з Царгорода. Даремне натякав Понятовський на те, що вони і за труд щедро заплатять, турок прямо затявся, – ні і ні.

– Як же воно буде? – спитав Понятовський.

– Так, як баша наказав, – відповів турок.

– Гу-ум… знаєте що? Потрудіться ще раз до свого баші. Хай він ще раз подумає над цим важливим питанням. Якщо ви приїдете з добрим рішенням, то впевняю вас, що труду свого не пожалуєте. Його величність король уміє щедро нагороджувати добрих і ввічливих людей.

Післанець баші від’їхав. В таборі заклекотіло.

– Що? Турки нас пустити не хочуть? То ми таку далеку дорогу пройшли і стільки всякої біди натерпілися на те, щоб тепер тут, як стадо овець, на різників чекати?

– Турки хочуть, щоб москалі прийшли, тоді й продадуть нас за добрі гроші.

– Не дочекають вони того.

– Відберемо човни й переправимося без їхнього дозволу.

– Нас тут більше, ніж залоги в очаківському замку.

– І яка залога? Козолупи! – Аграмонські бродяги!

– Татарські сагайдаки!

– Азіатські волокити!

– Вірменські злодіяки!

Сипалися прізвища, відомі з листа Сірка до султана Мохамеда IV.

Старшини заспокоювали козаків, бо боялися, чи котрий з турків не знав нашої мови.

Але турки поводилися так, буцім не про них казка. Преспокійно продавали свій товар і в міру того як його меншало, підвищували безсоромно ціни.

– Це вони з нас останній гріш видавити хочуть, щоб голих москалям видати.

– Честі ні сорому не мають.

– Каменецькі кати!

– Магометового чорта онуки!

Орлик насилу здержував розгуканих запорожців.

– Панове товариство, так не можна. Не дражнім людей, до яких у гостину йдемо.

– Не люди вони, а вовки кровожадні.

– Терпіння, панове, терпіння!

– Тут і найтугіший терпець урветься!

– Годі на таку погань дивитися!

– Не стерпимо!

– Мусите, панове! Гетьман тяжко недужий, бешкету не робіть!

– Пошумить народ і перестане, – заспокоював Орлика сотник Мручко. – Лишіть ви їх на мене.

Шведи й собі гули, як бджоли в улику під весну, хоч усе-таки не так голосно, як запорожці.

– Нас турки пустили б, бо ми з ними не воювали ніколи. Це через гетьмана Мазепу затія.

– Так, так. Козаки набігали на Очаків, тож не диво, що їх тепер турки не хочуть туди пустити.

– Турки добрий народ, але козаки їм досить сала за шкуру налили.

– Так тоді лишаймо козаків!

– Оставмо старого гетьмана!

– Він і так далеко не заїде. Невже йому не все одно, де вмерти, в Туреччині, чи в Московщині?

До табору козак на спіненім коні причвалав. Це був один із кращих розвідників, прилишений на степах, щоб слідити за рухами московської погоні. Його обскочили товариші, засипуючи питаннями. Ледви обігнався і побіг до Орлика.

Розказував йому, як то Волконський завдяки хорому шведському офіцерові збився зі шляху і мало що не пропав у степах.

– А тепер? – спитав тривожно Орлик.

– Тепер Волконський попав на наш слід і прямує до Бога.

– Далеко ще?

– Маршу годин десять, але тому, що військо його притомлене дуже, так, може, і вдвоє більше.

– Значиться, завтра рано буде?

– Гадаю, що так.

Орлик відпустив козака, заборонивши йому розказувати правду. А все ж таки, Бог його зна, як і звідки по таборі понеслася вістка, що москаль недалеко. Збентежився народ. Збиралися гурти, радили, грозили туркам, вигукували на старшин.

– Як не хочуть їхати, хай сидять, аж їх москаль, як рибу в сак, загорне, а ми хапаймо човни і гайда!

– Негайно, бо як москаль наскочить, то зчиниться таке, що крий Боже!

Мручко аж умлівав, бігаючи від одної купи до другої та заспокоюючи людей. Коли б не він, то до нещастя прийшло б, бо вже і шведи хотіли насильно переправлятися на другий берег ріки. Всіх огорнула тривога, яка звичайно в таких випадках буває. А значна широчінь Богу й нелегкість переправи збільшали тую тривогу. Кожний уявляв собі, що тут діялося б, коли б так появилися москалі. А вони могли появитися кожної хвилини.

Баша відповіді Понятовському не давав. Аж під вечір приїхав його чоловік і повторив перше рішення: «Король в товаристві кількох своїх найближчих людей може переїхати зараз, інші мусять ждати на рішення, яке наспіває з Царгорода». І тільки.

Шведські й козацькі старшини зібралися на нараду.

– Хай король їде, – казали одні. – Побалакає з башею й переконає його, що ждати на рішення з Царгорода неможливо, бо ворог ось-ось тут.

– Не пустимо короля самого. Може, це підступ? Турки змовилися з царем. Розділять нас від короля і зроблять тоді з ним і з нами що тільки схочуть, – противилися другі.

– Хай рішає король, – порадив хтось, і на тім стало. – і Хай рішає король.

Король рішив, що своїх людей не лишить, казав собі перев’язати ногу, накрився старим плащем і преспокійно заснув.

Сяяли зорі, шумів широкий Бог. Ніч була тиха, – байдужна до горя й тривоги людей.

Турецькі торговці не ховали свого краму. Їм довозили з городу новий товар.

Утікачі, заспокоївши голод, гасили спрагу вином. Випили його чимало, білого й червоного, грецького і кримського, і позбулися тривоги.

Весело стали дивитися на світ.

– Москаль, москаль! Не бачив москаля! Як доведеться, то ще йому чуба намнемо.

– Авжеж, авжеж. Москаль на крилах не летить. Утомився і кінь, і чоловік. А ми вже відпочили.

– І поживилися, і випили дещо. Побачимо, чия візьме. Відживала вроджена козакові охота до боротьби.

– Хай би його вже раз чорт приніс! – гукав старий запорожець, довгий, як тика, і з вусами, як у сома.

– Остогидло бачити, як народ боїться. Тьфу! Козацькі сини і бояться.

– Хто тобі казав, що боюся? – зірвався гетьманський козак. – Гадаєш, що тільки ви, запорожці, такі відважні, а наш брат страхополох?

– Не гадаю, бачу.

– Брешеш! Я тебе заставлю відгавкати це слово. Боронись!

Зірвались і до шабель.

Товариші кинулися між них і розділили. За бійку на шаблі там, де спочивав гетьман, та ще в поході, карали головою.

Турок вибалушив очі і з острахом дивився на таких неспокійних гостей. А тоді побіг, налив збанок вина і поставив між козак». Розкладав руками, бо хотів їм сказати, що це дарунок від нього, щоб запили згоду. Зрозуміли й не відмовилися.

А за малу годинку лежали поруч себе і хропіли на ввесь степ.

Втома й вино вирівняли старий порахунок між січовим і городовим козацтвом.

Сяяли зорі,і шумів широкий Бог.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 77 – 84.