13. Король без війська

Богдан Лепкий

Король, почувши про здачу своєї армії біля Переволочної, скипів.

– Це брехня! – крикнув. – Татарська вість. Сотник Мручко Dichter. Спека йому на голову б’є. Шведи не здаються!

Понятовський мовчав, поки перший гнів не минув.

– Ваша королівська достойносте, – почав тоді. – На жаль, я мушу обстоювати за правдивістю тієї злощасної вісті. Сотник Мручко любить жарти, але він ніколи не бреше. Події під Переволочною він розказав з такими подробицями, яких видумати годі. На жаль, його оповідання я мушу вважати правдивими.

– Так, значиться, я вже моєї армії не маю?

Понятовський притакнув, але похопився і додав:

– Ваша королівська величність мають ще нас, своїх найвірніших слуг і товаришів недолі.

– Так. Але моя армія, моя армія, якій рівної не було в світі. Чи ви знаєте, що коли б мені хто казав був вибирати: армію чи королівський престіл, я відповів би без вагання: армія. І оце Левенгавпт здав її. Він поступив проти мого виразного й ясного наказу, я йому велів перевести військо в степ. Невже ж він географії не знає, що замість на полуднє, на північ пішов?

Понятовський і Войнаровський пробували боронити Левенгавпта: вказували на втому жовніра, на великий відсоток ранених, на брак артилерії й муніції, врешті, на недогідність терену. «Сотник Мручко доносить, що Левенгавпт сам не рішався, відбув спільну нараду з комендантами полків і батальйонів і питався про гадку війська».

– Я йому того робити не казав. Я йому велів в цілості перевести військо в степ. Він осоромив себе, Швецію і свого короля. Я йому того ніколи не прощу, ніколи. Капітуляція, на яку він пішов, гірша від найгіршого погрому, бо вона деморалізує народ. Ні, ні, не бороніть Левенгавпта, не бороніть! Брак амуніції, великий відсоток ранених і непригідний терен могли виправдати програш, а не капітуляцію, до якої він не мав мого дозволу. Чому він не бився? Він має 14 тисяч людей, більше, ніж Меншиков і Голіцин, чому не бився і не згинув чесно, замість соромно жити?

– Меншиков велів у тисячу бубнів бити, – відповів Понятовський, – і генерал Левенгавпт міг собі гадати, що москалів удвоє, троє більше.

Король гірко всміхнувся. «Міг собі гадати… Такий це мені генерал, що настрашився бубнів. Я не кажу, що Левенгавпт свідомо або зі злої волі зробив таку дурницю, він прямо голову стратив, а це його не виправдує, бо командантові, навіть у найбільшій тривозі, голови тратити не вільно. На те він командант».

Понятовський і Войнаровський мовчали, бо й що було їм казати? До них промовляв вожд, якого позбавлено армії, армії, яку він сотворив, вишколив і здобув з нею славу. Розуміли трагедію Карла. Ще вчора лежала перед ним Європа, а нині він лежить з хорою ногою, вожд без армії і король без підданих, людина, яка нараз стратила все. З жалем дивилися на нього.

Король голову від них відвернув, не хотів, щоб бачили, як боровся з собою. Фантаст і мрійник, але наскрізь чесна людина, правди шукав. Знайшов її.

– Це кара, – почав по хвилині, – що я послухав гетьмана і вас, панове, й залишив армію на Левенгавпта. Вождові армії опускати не вільно, де його люди, там і він. Мені треба було остатися біля Переволочної, прийняти баталію і – перемогти. Це один мій гріх, а другий, що, від’їжджаючи, дав я накази тільки Левенгавптові й Кройцові, а іншим командантам ні. Але я був хорий, ви не знаєте, панове, який я був хорий, – ніби виправдувався король. – Я ввесь горів, гадок не міг зібрати, – і це мій другий гріх.

Замовк. Очі його дивилися кудись углиб, в синяву загадкових фіордів. Шукали чогось. Я кору, щоб учепитися його, чи безодні, щоб потонути в ній?

Понятовському стало жаль короля. Щоб потішити його, розказав про хоробрих альбедільців і про те, як два офіцери пробили себе шпадами, заки їх склали перед Меншиковим.

Король слухав, очі його більшали, ясніли, веселішали.

– Поїдемо далі, панове. Пора! Пора!

Четвертий день відвороту минав, як і попередні, з тою хіба різницею, що знову ввійшли на Брацлавський шлях і посувалися ним трохи скорше.

На тім шляху зустріли першу чумацьку валку, яка везла сіль. Щоб не попала в московські руки, забрали її. Так само взяли від чумаків воли, заплативши за них добрі гроші. Чумаки лише з налигачами в руках поплелися степом.

Гей на волики налигачі,

А на коники пута,

Та підемо ми, долю кленучи.

Та підемо до Десни з-над Прута.

Тільки принесуть з собою додому, що тую пісню. Хай простять! Війна діло безсердечне. Другі потратили життя і здоровля, а вони лише сіль та воли.

– Наближаємося до Великого Інгула, – сказав до Орлика гетьман. – Зупини, Пилипе, похід. Треба нам поміркувати, що далі робити.

Похід зупинився. Орлик і Войнаровський взяли гетьмана під руки й повели його до повозки короля Карла.

Король лежав на дошках верх полукішка. Хора нога на подушці, очі повіками накрив. Але не спав. З думками бився. Почувши голос гетьмана, підняв повіки і простягнув до нього руку.

– Пройшли ми вже більше, ніж половину дороги між Дніпром і Богом. Треба післати когось до Очакова.

– Пощо? – спитав король.

– Щоб очаківський паша звістив Диван про наш прихід та наготовив судна для переправи через Бог.

– Гаразд! А не краще без того. Переправимося якось і заставимо Диван погодитися з фактом, що ми на турецькій території, а то вони зачнуть торгуватися з нами.

Гетьман подумав хвилину.

– Турки шахраї та ласуни на гроші. Це правда. Але боюсь, що без суден прийдеться нам важко. Як зачнемо переправлятися на човнах, то легко може нас наздогнати погоня.

– Як гадаєте, але я не вірю всім отим пашам. Це наволоч монгольська.

– Очаківський паша – мій добрий знайомий. Він піде мені на руку. Треба тільки післати чоловіка, що вміє з ним балакати, козака – ні, бо турки козаків не люблять.

– Так пішлім Понятовського. Це поляк і пан. А від шведів поїде мій секретар Клінковштрем. Вони будуть переговорювати з пашею, а козаків дасте для ескорти тільки і щоб провадили, бо вони знають дорогу. Я’дивуюся, яким це чином вони орієнтуються в тім безбережнім просторі, прямо як перелетні птиці.

– Добре ваша величність кажуть, – притакнув гетьман, – як перелетні птиці.

Понятовський хотів Мручка взяти з собою. Так той випросився. Казав, що втомлений дуже, а посольству треба поспішати.

На ділі він хотів бути при гетьмані.

Незабаром Інгул. При переправі може всячина бути.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 59 – 62.