4. Втікачі у Переволочній
Богдан Лепкий
Ішли так скоро і в такому ладі, що царські генерали, Голіцин та Баєр, не могли поспіти за ними. Гетьман знав кожнісіньку стежинку, кожний суголовок і балку – кращого провідника годі було бажати. Довгий воєнний досвід навчив його і всяких тактичних фортелів: то йшов шляхом горою, то сходив униз у балку, ділив армію на загони, один пускав лісом, з другим проходив полем, щоб кілька миль дальше знову на шляху зійтися. Знав, що розгублений слід зупинить ворога. Він мусить розсилати стежі на всі сторони, мусить перед кожним ліском насторожуватись, не тратити дорогий час. Літо випало сухе, можна було й долинами пробиратись, убрід переходити річки, а це ще більше облегшувало похід та опізнювало погоню.
Пожежа воєнного добра в Нових Санжарах на деякий час зупинила царських генералів, вони не могли взяти ворога на око. Віддаль між погонею та втікачами з кожною хвилиною більшала. Голіцин сердився. Добувши слави під Лісною, він хотів завершити її пійманням Карла й Мазепи, нервувався, а це зводило його на манівці.
За двома зайцями гонив і не піймав ні одного, хоч доля, здавалося, сприяла йому, а пакостила королеві.
Королівська каретка розлетілася на гладкій дорозі, другої близько не було, бо візки з жіноцтвом виряжено вперед. Королеві довелося знову сісти на коня.
Після кількагодинного сну він почував себе краще і, як звичайно, став шукати пригод.
Ніхто не завважив, як смерком відбився від армії і пропав у лісі. Треба було зупинитися й шукати короля. І на дві-три години припізнився похід і аж перед досвітком дійшов до Кобеляк, де по короткім відпочинку почалася переправа через річку Кобелячку. Та ще й половина армії не переправилась, як понеслася тривожна вістка: «Погоня!» Тільки завдяки дисципліні шведів і холодній крові запорожців, мистців у переправах, решта війська також перейшла щасливо.
А стежі щораз грізніші вісті доносили.
– Драгуни йдуть… Тисяч десять, коли не більше… Сам Меншиков провадить… За годину будуть.
Генерал Кройц лишив відділ шведів, щоб здержувати якийсь час погоню при переправі, і це важке завдання сповнили вони ціною величезних жертв. Але ж бо й Меншиков мав також несподівано великі втрати. Його корпус ішов форсованим маршем, був перетомлений і бився нерадо. Минуло дві години, заки москалі перемогли невеличкий шведський арієргард, якраз стільки, скільки потребували шведи й козаки, щоб їх москалі не дігнали.
Під вечір щасливо прибули до Переволочної. Як здалеку почули невгомонний шум Дніпра, як побачили його широке, мов блискуча сталь, плесо, нові сили вступили в їх тіло і новою надією розгорілися їх хоробрі серця. Скорше… Скорше… Щоб тільки перебратися щасливо на другий бік, а там… Попалять пороми й судна та покажуть Меншикову дулю. Переволочна – це славна запорозька пристань; там стільки суден, що 30 тисяч людей можна переправити нараз.
Та не так склалося, як ждалося. Доля ще раз виявила наглядно, що вона спиною повернулася до Карла й Мазепи. Замість багатого, торговельного города, втікачі побачили руїни. Лиш обсмалені комини торчали, кругом людські кістяки грілися до сонця, на шибеницях скрипіли обігнилі трупи і криваві палі з останками тіл людських полошили шведських і козацьких коней. Ніби Батурин з-над Сейму пересунувся над Дніпро.
З поромів і суден слід не лишився. Їх попалили москалі, як здобули Переволочну. Запорожці, побачивши це, хрестилися і скреготали зубами: «Проклята москва. Бач, як руйнувати вміють. Навіть дітей не пощадили. Скрізь біліються їх кісточки…» І стискали долоні.
Коли б їх хто спитав, втікати чи лишатися тут, то лишилися б і з-поза тих шибениць, з-поза кривавих палів, з-поза твердинних палісад боронилися б з окаянними людоїдами на смерть і на життя.
Про втечу ніхто з них і не думав. Стояли на запорозьких землях і після збурення Січі вважали своїм святим обов’язком захищати ті землі до останку.
Але, на жаль, ніхто їх не питався. Ніхто не питався тієї жменьки недобитків, без куль і з порожніми порошницями, тільки з люльками в зубах і завзяттям у серці. Що значило кілька сотень запорозьких там, де великі тисячі вели з собою кривавий порахунок? Що значили господарі там, де непрошені гості зійшлися на п’яний пир?
Запорожці були добрі до сипання валів при облозі Полтави, їх, як степових вовків, посилали на розшуки доріг, а тепер казали їм нашвидку збудувати човни і тратви. Робили це для союзників, не думаючи про себе. Король півсонними очима дивився на них і казав до себе: «Дивний народ».
Розумів їх, спочував і був, мабуть, одної гадки з ними. Не втікати. Що б не було – не втікати. Отаборитися, жінок і движиме добро перевезти на другий бік, а самим битися з Меншиковим. З великими силами він не йде, бо не міг би так скоро посуватися; гармат, мабуть, не везе багато, амуніції також; він – не страшний. Хоч місце не дуже-то сприятливе й добре, бо покотисте до Дніпра, але зате справність і хоробрість шведської армії куди більша, ніж москалів. Так – тоді боротись, а не втікати. Так думав король, але його люди були другої гадки.
Як камінь, стручений з гори, не завернути і не здержати в бігу, так і їх не легко було зупинити, їм заманулося на другий бік широководного Дніпра, а звідти в степи, а степами на Крим або в Бендери, щоб тільки дальше від Петра, щоб дальше від війни. Полтавський погром робив своє, витворив настрій, неприхильний до боїв. Можливість відпочинку по суворій зимі, по невдачах облоги і по першій великій програній битві манила їх, як видиво пустинне. «Скорше, скорше на другий берег Дніпра!»
Шведські старшини підбігали до гетьманового воза і благали гетьмана, щоб він намовляв короля до переправи. Гетьман хитався. Не знав, з якими силами Меншиков наступає. Не виключена річ, що цар і 30 тисяч війська післав. Має його досить, а людей він не щадив ніколи. Гетьман розумів, що проти великих ворожих сил не устояться шведи, бо їх генерали втратили охоту до бою і віру в свої сили, бачив, що козаків жменька, а найгірше, що король недужий. Король, хоч і як уміє маскуватися, а все ж таки не може скрити болю і втоми. І сам він, Мазепа, ледве на ногах держиться. На кого ж тоді числити?
Бачив гетьман, що настав такий момент, коли розв’язується військова дисципліна і коли одиниця починає турбуватися собою, забуваючи про загал. Доходило до того, що люди дерлися за сокиру, топір, за шматок дошки, бо кожний хотів скорше для себе якесь там судно збити й кинутися на хвилі. Лучалося й таке, що готові човни виривали собі з рук, билися за них, дерли і кругом Переволочної зчинився такий гармидер, буцім на неї орда наступала. Насилу зспіли якось на другий берег переправити козацьких жінок і тяжко ранених шведських старшин та вояків.
– Ваша королівська милосте! – звернувся гетьман до короля Карла. – Нам треба поспішати.
– Куди? – спитав король, а в голосі його почувався гнів, страх і сором. – Куди? – повторив, простягаючи хору ногу.
– В Бендери до сераскіра-паші, – відповів спокійно гетьман.
– А я гадаю, – вмішався в розмову Левенгавпт, – що краще на Крим до татарського хана. Тут у нас є один татарський мурза, він обіцює, що проведе нас певними шляхами, і ручить, що за нами стане ціла хоробра орда кримська.
– Ці шляхи такі певні, як і протекція орди, – відповів гетьман.
– Цей мурза каже, – стояв при своєму Левенгавпт, – що як переправимося через Дніпро, то аж до Криму ніякої більшої ріки вже не стрінемо.
– Тим гірше, – твердив гетьман, – бо перед нами буде відкритий степ, на якому нас тим легше настигнуть москалі, тоді як на ріках ми все-таки могли б їх здержувати, лишаючи за собою арієргарди так, як це було при переході через Кобелячку. Рушаймо до Бендер. У п’ятьох днях будемо на території сераскіра-паші.
Король слухав тієї суперечки, буцім тут не про нього мова.
– Я нікуди не йду! – заявив рішуче.
– Але ж, ваше милосте… – почали нараз гетьман і Левенгавпт.
– Я не йду. Я не втікаю. Я тільки подався над Дніпро, щоб не потикатися з цілою ворожою силою, лиш з її частиною. І це мені вдалося. Скільки б тисяч цар з Меншиковим не післав – поб’ю. Хай тільки мої шведи побачать мене напереді, то будуть битися, як перше. Це ж ті самі люди, що так славно боролися в численних боях, чому ж би мали змінитися нині?
– Бо вони перетомлені і поранені, – з жалем заявив Гілленкрок. – В нас нема гармат, нема мунщії, спрага спалила наші уста, голод нам на кишках марша грає, де нам думати про бій.
– Не треба думати, а битися, – сказав король. – Ви як хочете, я зостанусь тут. Чуєте?.. Я не втікаю.
Левенгавпт припав до королівських ніг.
– Наймилостивіший паде! Позвольте, поки час, спасти вашу найдостойнішу особу. Hannibal ante portas! Як прийде Меншиков, то всі тут ляжемо трупом.
Очі короля блиснули молодечим жаром.
– А хоч би й так. Невже ж лицарська смерть від сорому не краща?
– Смерть то так, але полой? – промовив крізь сльози Левенгавпт.
По обличчі короля ніби хмара перелетіла.
– Генерале! Я тебе не пізнаю. Невже ж так і під Лісною було?
Левенгавпт зжахнувся.
– Я під Лісною у полон не попав. А тут боюсь, що попадемо усі. Ваша королівська милість також.
– Я? – і король глянув на свою ногу з жалем і злістю. Надумувався хвилину. – Жадаєте від мене, щоб я, вождь, свою армію на поталу ворогам кинув?.. Ніколи. Ніколи. Будемо битися вкупі, і або всі побідимо, або ляжемо труп при трупі.
– Але ж, ваша королівська милосте, – не говорив, а благав Левенгавпт, – нам битися неможливо. Чим? Кому? Як? І позиція тут зовсім до бою непригідна. Ми вдолині, а ворог нагорі. Він нас у воду впре, і тоді ми пропали. Ще раз кажу, нас або виріжуть до одного, або заберуть у полон. Tertium non datur. А між тим Бог поставив вашу милість на чолі держави, і ви за неї приневолені будете дати звіт перед Його судом. Якщо спасете свою найдостойнішу особу, то, дасть Бог, знайдете спосіб, щоб спасти Швецію і нас, своїх безталанних підданих. А коли полонять вас москалі, як пропаде король, то разом з ним пропаде його королівство і всім нам прийде соромний кінець.
Король нетерпеливо махнув рукою і перервав промову Левенгавпта:
– Я, – сказав рішуче, – краще в полон попаду, ніж добровільно покину своє хоробре військо.
Але тут і Гілленкрок припав до нього:
– В імені цілого генералітету благаю вашу королівську милість негайно сідати на пором. Не допустимо до того, щоб наш король попався в полон.
Карло легко відсунув Гілленкрока від своєї руки.
– А що буде, як москалі справді візьмуть мене в полон? – спитав і примкнув утомлені повіки.
– Боже нас борони й заступи від того! – скрикнули нараз Гілленкрок і Левенгавпт. – Коли б це сталося, то цар тягав би вашу королівську милість у своїм тріумфальнім поході по цілій Росії, а тоді приневолив би заключити мир на важких і соромних умовах.
– Швеція не мала б обов’язку затвердити такий вимушений на мені мир, – відповів король.
– А невже ж, – зжахнувся Гілленкрок, – невже ж ваша милість бажають собі, щоб шведи ломили королівське слово?
Король потер рукою чоло.
– Панове, прошу вас, забудьте те, що я перед хвилиною сказав. Буде що Бог дасть, я лишаюся тут.
Гетьман глянув на короля, хотів щось сказати, але, не бажаючи собі відмовної відповіді, обернувся й пішов до своїх людей. Ті збилися у невеликий гурт, дожидаючи рішення.
– І як же буде? – спитали нараз, побачивши гетьмана.
– Король не хоче лишати свого війська. Не слухає ні Левенгавпта, ані Гілленкрока. Тепер ще, як бачу, Кройц пішов до нього. Може, він якось уговорить короля. Та нам нема чого чекати. Як не рішить Карло – краще бути на другому боці. Там ми на вирішення заждемо.
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 19 – 24.