12. Мручко приєднується

Богдан Лепкий

Увійшли в таку смугу, що звіра й птиці була велика сила. Зайці стадами скакали, дрохви і стрепети перебігали дорогу, здичілі вівці в траві блудили.

Настріляли й наловили того добра, що голоду не потребували боятись.

Забули про небезпеку й потішалися гадкою, який то нині буде полуденок.

– Але чим ми його зваримо? – журилися шведи.

Та козаки й на це вміли собі порадити.

Як коло полудня дійшли до якоїсь балки, то зробили кізяк, висушили його в одну мить на сонці, розвели вогонь і нажарили баранини, що лиш пальці лижи.

– От якби так горілкою попити! – зітхав котрийсь.

– Якби так матуся млинців насмажила, – насміхалися з нього.

– А тітка варенухи наготовила.

– Та якби так під грушу.

– Та ще з дівчиною нешпетною… – приговіркам не було кінця, бо козаки, хоч і збідовані, а пожартувати люблять. Особливо запорожці, бо тим і журитися нема чого. «Діду, діду, село горить, а він торби на плечі, і на друге». Але жарти жартами, а пити таки хотілося.

– А підіть ви, дітоньки, в траву та подивіться, чи де вишеньок не найдете, – казав до молодиків січовий дід, що вже їм не раз добре порадив. – Як я туди, літ тому півсотні буде, в Польщу ходив, то лучалися вишні. Здалека й не видно, але як добре в траві пошукати, то знайдеш.

Дід не брехав. Молодики з повними шапками вишень вернулись. «Кислі-бо, кислі,аж губи розпирають, а все-таки трохи спрагу гасять».

І гасили спрагу тими дикими вишнями, ще й короля, гетьмана та старшинських жінок ними гостили. А тішилися тими ягодами ще більше, ніж товстими вівцями, бо спрага гірше їм надокучила, ніж голод.

Вже бралися дрімати в тіні під возами, як з фігур почувся знак тривоги.

Зірвалися й хопили за зброю. Запорожці вози в чотирикутник стягали: дишлі вгору, колеса до коліс ланцюгами. Орлик вискочив на фігуру і дивився крізь скла. Кілька їздців чвалали.

– Це наші. Москалі так їхати не вміють.

І дійсно. Їздці не їхали, а летіли, як буря.

– Сотник Мручко. Під другим так кінь не піде.

Їздці то потопали в зеленому морі, то виринали з нього зовсім так, як човни на хвилях.

– Мручко! Мручко! – лунало з фігур, і козаки збігалися звідусіль, щоб повітати доброго товариша.

Ось і він. Здорожений, заболочений по самі вуха. Здовж правого лиця шрам, ще неприсохлий, рука перев’язана шматком сорочки. Але всміхнений і бадьорий.

Коня в землю впер і зіскочив з нього, як молодець.

Сто рук простяглеся, сто пар цікавих очей обскочило його.

– Здорові були!.. Товариші розкажуть вам усе, вони знають. Мені ніколи. Орлик де?

Орлик злазив з фігури.

– Вітаю, сотнику! Що чувати?

– Багато, пане генеральний писарю. Ходімте набік.

Пішли до Орликового воза, і Мручко став розказувати свою одіссею. Орликові в голові шуміло. Сталося, чого він так боявся. Карлова армія здалася, Мазепиних вояків нема. «Всі здалися?» – питався, ніби словам старого сотника не вірив.

Мручко числив. «Генералів шведських 5, полковників 12, підполковників 13, інших старшин приблизно 400, всього душ більше тисяч чотирнадцять, прапорів, знамен і штандартів мало не 300. Гармат, гавбиць та моздірів 30, здебільшого калік».

– Умови? – питав Орлик.

– Які там умови! – махнув рукою Мручко. – Всі складають зброю і здаються воєннополоненими до викупу. Генерали й офіцери задержують свій багаж і прислугу.

– А наші? – спитав тривожно Орлик.

– Ось вони! – відповів Мручко, показуючи рукою на гурток людей, що скидався на винокурів, риболовів, дроворубів, волокит або прямо на розбишак, на все, що хочете, лиш не на людей, що належали до регулярного війська. Босі, без шапок і свиток, лише при шаблях та з пістолями за поясом. Рідна мати не пізнала б їх, такими копотами вкриті їх обличчя. Піт цюрком спливає з чола і, як весняні потічки пологу ниву, так він жолобить закурені лиця. Впали на землю і важко дишуть, як хорти після ловів. Навіть їсти не хочуть, хоч голодні, тільки ягоди приймають. Орлик глянув на них і зітхнув: «Мало!»

– Добре, що й тих привів, – відповів Мручко і розказав коротко про свій останній бій. Орлик слухав і хвилювався. Пригадалася дівчина з-над степового озерця… «Во ім’я Отця і Сина, хай буде ніч горобина, і Святого Духа, хай буде бій-перебій, кріпко стій і не млій!» – «Постоїмо, дівчино, постоїмо!» – обіцяв собі і кріпко стиснув старого сотника за руку:

– Спасибі, батьку. Хоч стільки потіхи, що не здалися так, як тамті.

– Як було здаватися? – кинувся Мручко. – В п’ятому пункті переволочанського акорду стояло чорне на білім: «і Запорожци і другіє матежнікі, коториє акажутся при шведскіх войсках, будут видани Єво Царскому Вєлічеству». Знали ми, що воно значить.

– І Левенгавпт не відкликав цього пункту.

– Підписав, як йому Меншиков предложив.

– Сумно.

– Та невесело, пане писаре генеральний.

– А погоні не бачив?

– Іде. Та ще не зараз поспіє. Я, де міг, та як міг, зводив їх з дороги. Покрутяться, як замотиличені вівці. Але не вернуться, бо Голіцин на нас велику злість має. Роз’їлася, скажена собака. А гетьман що?

– Нездужає. А все-таки відворотом керує.

– Він?

– А хто ж би? Ніхто так степу не знає, як гетьман.

– Правда. Не раз туди ходив. Але про Переволочну не кажіть йому цілої правди, бо пощо? Хай потрохи гірку чашу ковтає… А король?

– Королеві краще. Рана вже не ятриться.

– Славити Бога, бо на нього тепер ціла наша надія. Орлик поклепав Мручка по плечу. «На себе, батьку, покладаймося, на себе. Це найбезпечніша надія».

Підійшов Понятовський. Хоч «пан», він не дуже-то тримався «з вашеця». Зжився з козаками й полюбив їх, пізнавши їх хоробрість. Щиро вітався з Мручком. А почувши про Переволочну, спротивився, щоб скривати правду. «Гетьмана можемо щадити, бо він недужий. Схвилюється і ще з ним якийсь припадок станеться, а тоді ми без його проводу пропали, як на ярмарку собака. Але король мусить знати правду. Перед ним не вільно нічого таїти. Ви, пане сотнику, спічніть і покріпіться. В моєму возі є ще одна плящина, ликніть собі. Та не багато, – додав жартуючи. – А я до короля його милості скочу». І побіг.

По дорозі стрінув Войнаровського. Цей був дуже прибитий. Журився недугою дядька і тим, що після його смерті було б. Невесела перспектива.

– Вус догори! – гукнув до нього Понятовський.

– Підемо до короля.

– Да отніметься чаша сія от мене…

– Ні, ні, треба. У двійку краще. Чому це я один маю бути вісником Йовової новини?

– Невже ж Левенгавпт здався? – не спитав, а скрикнув тривожно Войнаровський.

– А ви не чули?

– Догадуюся… Здурів, чи що?

– Добрий генерал, та м’яка людина. Не наше діло його судити. Ходімо.

І поплентались до того воза, на якому на дошках, уставлених верх полукішка, лежав король з простягненою хорою ногою, що її перев’язував саме хірург.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 56 – 59.