2. Царський бенкет

Богдан Лепкий

В Полтаві дзвони дзвонили. Цар, п’яніючи на радощах, бенкетував та казився водночас: казав саджати на палі мазепинців, насолоджуючись їх муками, немов новітній Нерон.

Інакше поводився він зі шведами. Шведи були для нього тими чужинцями, що проти них навіть йому, переможцеві, доводилось виявляти ввічливість – нехай про москалів не думають погано; його ім’я славлять по всьому світу. Це ж – «заграничні…»

Слово «заграничний» у Москві мало магічний звук. Москалям-бо притаманне – з одного боку вивищування себе: чванькуватість, а з другого – почуття меншевартості. Звідсіля й жадоба підглянути все, що європейське, й перегнати його. А при тому зависна ненависть до цього Заходу при пошані до «заграничних». Тому й усякі «принци», «принцеси», «абзаци», «вокзали», «курорти» й інші «бутерброди», такі милозвучні для московського вуха, дарма що німецькі.

І цар Петро був теж москалем з крові й кості, його манило все, що «заграничне». А саме шведи були тими «заграничними», що передували тоді в світі. Пустити їм дурмана великодушності, заманити до себе на службу – це надійна користь з перемоги, при недостачі своїх, фахівців. З тих саме причин шведські полонені не так важко переживали полтавську трагедію. Не то що українці, які конали на муках, а їх оселі йшли з димом разом з жінками й дітьми. Шведські полонені бачили те все та здригались на вид царських звірств. Вони теж співчували українцям та помагали нещасним товаришам зброї. Не одному мазепинцеві рятували життя, переодягнувши його у шведську одежу, ділилися з ним останнім куском хліба.

І шведським полоненим достойникам, запрошеним на пир у царське шатро, було ніяково. Вони почували себе немов під час весілля на цвинтарищі. Та відказатись не було змоги. Прийшли і зніяковіли. Поставали гуртами у шатрі й куняли. Дехто з генералів, щоб дорешти не вснути, переступав з ноги на ногу, ніби гусак на стоянці.

А тим часом цар у своїй похідній спальні, за бічною занавіскою, кінчав гардеробу, переспавшись і відпочивши.

З кухонного переділу подзвонював столовий посуд, нісся запах печеної баранини, подражнюючи витончені на голод шведські носи.

Генерали шепотіли між собою, раз у раз озираючись.

Піпер тримався осібняком. Що він думав, комбінував у своїй дипломатичній голові, годі знати. Він, що розв’язував найскладніші політичні питання, тепер підпирав стіни царського шатра, зданий на ласку Божу й ворога-азіата.

Та ось цокнули остроги, виструнчились прибічники, заясніли нові воскові свічі. Увійшов цар.

Шведські достойники повставали півколом, цар підходив і стискав їм руки. Генерали кам’яніли в вояцькій поставі, механічно схилюючи голови. Піпер при стисненні руки усміхався до царя і щирив зуби, як мерлець до стелі.

Цар був у гуморі й не щадив ласкавих слів:

– Ах, як мило мені повітати вас, ексцеленціє Піпер, і всіх приявних тут панів генералів!.. Досі доводилось нам зустрічатися тільки в боях, тепер можу особисто стиснути вашу лицарську руку. Доля химерна, мої панове! її й конем не об’їдеш. Так воно… – і не докінчив, бо звернув увагу на молодого штабовая, з перев’язкою на голові.

– Бачу, що й вас не пощадила сьогоднішня баталія, любий поручнику.

– О, так, ваша царська величносте! На волос, а був би пожив смерті. Зараз таки поруч нашого дорогого короля…

– А що це у вашій руці?

– Кусень з розторощених кулею королівських ношів: узяв на пам’ятку як дорогу реліквію…

– Невже ж король, мій любий брат, убитий? – і цар поглянув допитливо по шведах.

– Не знаємо, ваша царська величносте, – відповів, зітхаючи, Гамільтон.

– Я того не хотів, – нібито оправдувався цар, а в душі думав: «Ніс вовк, понесли й вовка».

Настала мовчанка.

– Ну, що ж, панове, – промовив урешті цар, – ми – вояки і навчені дивитись смерті просто в очі. Краще нам не роздумувати, бо час минає! – і показав рукою на місця за столом: – Будь ласка, по чарочці, веселіше стане на душі…

Прислуга налила великі поставці.

– Вип’ємо за нашого дорогого брата, а вашого короля! – сказав цар. – Нехай йому вояцька доля не буде мачухою!..

Почався царський бенкет, а шведська «катова вечеря». Так думали шведські генерали, так думав і Піпер. Йому з думки не сходила шведська армія й нещасна полтавська баталія:

«Чи не зробив король знов якої нової дурниці? Це йому не купити. Добрий вояк, а марний політик. Вся надія на Мазепу: старий лис, не раз у залізах бував і вихопився. Може, й тепер знайде який вихід?..».

Піпер у гадках усі можливості перебігає, а між тим кожне слово ловить, чи не почує щось про шведів, про короля свого. Боїться лише того, щоб цар не рушив у погоню.

На щастя, цареві не до того. Він п’яніє на радощах, тріумфує. У короля знайдеться ще час на відворот…

Піпер крадьки позирає на царя, хоче зрозуміти цього північного Сфінкса, людину, повну загадкових суперечностей… Заспокоюється. Ще раз приходить до висновку, що цар не пішле погоні. Він не втратив ще віри в Кардового генія, та надто дорожить несподіваною перемогою, щоб рискувати. Погоню вишле цар щойно тоді, як розгадає задуми Карла. Тепер він залишає Карлові ініціативу. Петро хитрун: монгол і візантієць в одній особі – європейська культура – тільки зверхня в нього позлітка. Це Аттіла, Тамерлан, Бату-хан, Іван Грозний. Кров їх пливе в його жилах, що посторонками набігають на великих неспокійних руках, і, мов сині гадючки, в’ються на дрижучих висках… Цар тепер роздумує, комбінує: хоче знати розміри перемоги, а поки що їсть, п’є та бенкетує, приймаючи водночас із боєвища звітування.

Там саме перечислюють убитих і поранених: москалів та шведів. При своїх цар морщить чоло, при чужих його очі світяться, як у вовка. Так і видно, що він хотів би, щоб їх там лежали тисячі, щоб усі до одного встелили покотом боєвище. І король, «дорогий брат», теж. Але його поки що не знайшли, значиться, він не поляг, він тільки ранений… І – цар п’є.

За кожним разом, коли донесуть йому про якогось мазепинця, живим узятого, здригається і дає знак – коротко: «На паль», – причому, вимовивши таке жахливе слово, вкладає шмат м’яса у свій широкий рот, на закуску.

– Івана Чуйкевича со женою живими взяли, – сповіщає старшина від доручень.

– Чуйкевича?

– Так, зятя генерального судді, Кочубея, – пояснює Меншиков.

– Собака! – крізь зуби засичав цар. – А його жена?…

– Мотря Василівна, – притакує Меншиков.

– Обоє на паль, – рішив цар і попив вино.

Меншиков дивиться на царя своїми баранячими очима. Брюс кривиться, Долгорукий покашлює, а по обличчі Шереметева ніби жовч розливається: «Жінку на паль?..» – йому робиться ніяково й соромно.

– Ваша царська величність зволять вселаскавіше прийняти до відома, що Мотря – це донька Василя Кочубея…

– Кочубея? – і цар свердлить Шереметева своїм несамовитим зором.

Але Шереметєв витримує цей царський погляд.

– Того Кочубея, що за вірність вашій величності голову поклав на колоду. Вдова по Кочубеєві та діти покійника припущені до царської ласки.

Цар не спускає очей із Шереметева. В шатрі робиться тихо, як перед бурею. Ось-ось і лусне грім. Тільки Меншиков усміхається злобно. Він почуває себе певно. Він безпечний. Грім не вдарить у нього, тільки у Шереметева.

Цар подумав. Потім підніс грізно одну брову й, вихиливши душком чарку, вирішив:

– Помилувати цим разом та взяти під варту. Побачимо, що буде далі.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 11 – 14.