6. Переправа короля

Богдан Лепкий

Король вислухав Кройца і притакнув головою.

– Хай по-вашому буде, поїдемо!

Кройц ухопив його за руку.

– Не треба, генерале, не треба.

Хвилину дивився, як козаки переплавляли шведські коні на другий бік Дніпра. Чіплялися грив і плили поруч них. Не знати було, чи це коні їм пособлять на воді, чи вони коням.

– Відважний народ. Справді, відважний народ, і так їм не везе.

Кройц і собі дивився:

– Наші не втнуть такої штуки – втонуть.

І дійсно, ті шведи, що пускалися й собі за козаками на всіляких наскорі з возів збитих суднах, уживаючи коліс замість весел, лиш інколи щасливо причалювали до другого берега. Здебільшого топилися. Деяких витягали козаки за волосся, інші йшли на дно.

Сутеніло. Дніпро виблискував сталлю. А там легенький туман став підноситися вгору. Шведам було спішно спасати свого короля, а він, хоч і рішився, так не поспішався. Чув гіркість на устах, як від полину. Це не рана палила його, а свідомість, що перед Меншиковим утікає, лишаючи військо без начального вожда. Ніби якісь незримі нитки між ним і його армією рвалися – і це боліло. Але сказав своє королівське слово, і воно птахом полетіло. Годі було назад завернути. Король думав: «Поїдуть зо мною: Аксель Шпарре, Гілленкрок, Лягеркрона, Герд, Гієрта, Дальдорф, Гротгузен і Міллерн. Трабанти, розуміється, також і айнспаннери. Для охорони вибрати тисячу люда, що не брала участі в останнім бою».

– Мало, ваша королівська милосте, – зауважив Левенгавпт.

– Для мене досить, не хочу твоїх сил ослаблювати.

– Моїх?

– Так, бо армію здаю на тебе. Гадаю, що не розчаруюся.

Левенгавпт поклонився низько.

– Що в моїх силах буде – зроблю, – і побіг до батальйонів, щоб сповнити королівський наказ.

Тим часом надтягнув Гілленкрок з кількома поромами. Знайшов їх вище Переволочної, там, де йому Мручко вказав.

Тихо і справно садовилися на них ті шведи, що мали їхати з королем.

Козаки перевозили їх. Чіпали линви одним кінцем до поромів, а другим брали до рук або і в зуби, сідали на свої коні і так перетягали пором на другий бік.

Мручко стояв на березі, приказував і договорював.

– Скорше, хлопці, скорше! Покажіть, що вам гості не байдужі. Шведи, хоч буцім морський народ, а перед нашим Дніпром решпект мають.

То знов на других гукав:

– Ану, там, майталасьтеся скорше, бо бачите, що король, його милість, чекає. Хочете, щоб москалі взяли короля в полон, чорт би їх побрав!

Козаки жартами за жарти платили. Так Мручко смуток проганяв:

– Ми не баби, – казав, – плакати не будемо, бо у сльозax біди не втопиш.

Король лежав у своїй повозці на березі ріки й дивився. Не хотів їхати скорше, поки його люди не переправляться. Аж ось останній відділ перевезли.

Гультман переніс на човен скриньку з срібною посудою і з статуетою улюбленої королівської собачки. Перечислював і пробував, чи добре зачинені скрині з невеличким королівським добром, останками колишніх чималих маєтків.

Король з видимим жалем глядів на свої батальйони. Стільки світу з ними пройшов, так багато слави добув, а тепер лишає їх на непевну долю.

Не лиш нога, серце ще гірше боліло.

Відсував хвилину розлуки.

Вже драбанти мали переносити його віз на човен, як надбіг Левенгавпт.

– Ваша величносте! – почав дрижучим голосом. – Я чоловік небагатий. Коли б тут щось сталося зо мною, прошу вашої милості не забувати про мою жінку й дітей…

– Ваша просьба буде сповнена, – відповів король. – Але й ви сповніть мій наказ: збережіть військо в цілості й перевезіть його в степ.

Левенгавпт підніс королівську руку до уст. Король не вихоплював її.

– Прощавайте! Нехай вас Бог має у своїй опіці! Ніхто не чув, щоб король промовляв коли так лагідно. Драбанти двигнули віз на свої широкі плечі й понесли

його на човни. На однім покладено передні колеса, на другім задні. Віз прикріплено до човнів, і дванадцять весел торкнуло плесо води…

Минала північ. Година духів.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 26 – 28.